27 травня 2024 року
м. Київ
єдиний унікальний номер судової справи 755/7633/23
номер провадження 22-ц/824/7421/2024
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - суддіЛапчевської О.Ф.,
суддівБерезовенко Р.В., Мостової Г.І.,
за участю секретаря судового засідання Єфіменко І.О.,
учасники справи: позивач ОСОБА_1 ,
представник позивача ОСОБА_2 ,
представник відповідача ОСОБА_3 ,
третя особа ОСОБА_4 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3
на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 19 грудня 2023 року /суддя Слободянюк А.В./
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_1 , третя особа: ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні, розпорядженні житловим приміщенням, шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, виселення, -
В червні 2023 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом, в якому просив суд усунути йому перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, а саме квартирою АДРЕСА_1 шляхом визнання ОСОБА_1 такою, що втратила право користування житловим приміщенням та виселення її із квартири.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 19 грудня 2023 року позов задоволено. Визнано ОСОБА_1 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, яке розташовано за адресою: АДРЕСА_2 , та виселено ОСОБА_1 з квартири за адресою: АДРЕСА_2 . /а.с. 194-203/
Не погоджуючись з вказаним рішенням, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 звернулась з апеляційною скаргою, в якій просила рішення скасувати.
На підтвердження вимог, викладених в апеляційній скарзі, апелянт посилалась на необґрунтованість висновків суду першої інстанції. Вважає, що судом першої інстанції не повно з'ясовані обставини справи, зокрема те, що між сторонами не виникало суперечки щодо проживання відповідачки разом з їхньою спільною дочкою в квартирі АДРЕСА_1 . Вказувала, що позивач не виявляв бажання виселяти відповідача із житлового приміщення, навпаки надав дозвіл відповідачці проживати разом з донькою в даній квартирі. Вказувала, що позивач в своїй позовній заяві посилався на заяву до поліції як основний доказ, що відповідачкою порушено його право на користування власним житлом, але результату розгляду заяви до суду не надав. Також не надано суду належні докази порушення відповідачем його права на користування власним майном, саме ОСОБА_4 написала заяву до Дніпровського УП ГУ НП у м. Києві про усунення перешкод користування власним майном, що явно не відповідає волевиявленню позивача. Щодо припинення сімейних відносин відповідача з власником квартири, то варто зазначити, що це не позбавляє відповідача права користування займаним приміщенням. У разі відсутності між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї угоди про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 ЖК України. Відповідач після розірвання шлюбу з позивачем залишилась проживати разом з їхньою спільною донькою в квартирі, за попередньою угодою відповідач своєчасно сплачувала комунальні послуги, заборгованості по яких немає. Визнання відповідача такою, що втратила право користування житлом, буде мати наслідком виселення її із спірної квартири, при цьому відповідач стане безхатченком, що не є справедливим з урахуванням усіх обставин цієї справи. Судом першої інстанції не враховано відсутність у апелянта альтернативного місця проживання та можливості винаймати інше житло, наслідки прийнятого рішення значно порушуватимуть її житлові права.
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з'явились у судове засідання, перевіривши наведені в апеляційній скарзі доводи, матеріали справи в межах апеляційного оскарження, вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню, а судове рішення залишенню без змін на підставі наступного.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 є власником однокімнатної квартири АДРЕСА_1 загальною площею 34,70 кв.м., в тому числі житловою площею 18,90 кв.м., на підставі договору дарування серії АВР №479902 від 17 березня 2001 року, посвідченого державним нотаріусом Десятої Київської державної нотаріальної контори Вороніною С.А., зареєстрований в реєстрі за №1у-257 /а.с.111/.
ОСОБА_1 та ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі з 09 листопада 1999 року. Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 10 лютого 2022 року у справі №755/21719/21 шлюб між сторонами було розірвано /а.с.18-19/.
У шлюбі у сторін народилася донька - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка зареєстрована в кв. АДРЕСА_1 , з 16 серпня 2005 року, що вбачається із наданих суду копії свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 , виданого 02 серпня 2005 року, та витягу з реєстру Київської територіальної громади від 28 листопада 2023 року /а.с.138,139/.
Згідно довідки про реєстрацію місця проживання особи від 14 серпня 2019 року, ОСОБА_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 з 18 грудня 2001 року /а.с.16/.
Відповідач ОСОБА_1 також зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , з 08 січня 2002 року, що зазначено в інформації відділу з питань реєстрації місця проживання перебування фізичних осіб Дніпровської РДА /а.с.55/.
Отже, відповідач ОСОБА_1 вселилась у спірну квартиру за згодою її власника - позивача ОСОБА_1 та проживала у квартирі як член його сім'ї - дружина.
Також встановлено, що за відповідачкою ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , не значиться зареєстрованим право власності, інші речові права, іпотеки, обтяження, про що свідчить інформація сформована за допомогою додатку «Реєстр нерухомості» від 29 листопада 2023 року /а.с.137/.
З приводу вчинення перешкод у користуванні ОСОБА_1 належною йому квартирою, останнім 25 травня 2023 року було подано заяву до Дніпровського УП ГУНП у м. Києві з проханням вжити відповідних заходів та внести відповідні відомості до ЄРДР /а.с.21/.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції вірно керувався нормами статті 47 Конституції України про те, що кожен має право на житло.
Згідно з частинами другою та третьою статті 64 ЖК України до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.
Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Згідно зі статтею 156 ЖК України члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 ЖК України.
Статтею 162 ЖК України встановлено, що плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін.
Відповідно до статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Право користування чужим майном регламентоване зокрема у статтях 401-406 ЦК України.
У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
У частині першій статті 402 ЦК України вказано, шо сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.
Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.
Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.
Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Висновки Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо застосування статті 8 Конвенції свідчать про гарантування кожній особі права на повагу до її житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).
Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
Водночас, у спірних правовідносинах права позивача, як власника квартири, захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц (провадження № 61-29520св18) та від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) вказано, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) зазначила, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співмірним із переслідуваною законною метою. Розглядаючи питання про припинення права користування житлом колишнього члена сім'ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) дійшла висновку про те, що питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов'язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім'ї власника на користування будинком.
Встановлено, що спір з приводу користування житловим приміщенням виник між жінкою та чоловіком, які перебували у шлюбних відносинах, одному з яких - позивачу ОСОБА_1 належить на праві особистої приватної власності спірна квартира, а інша - відповідач ОСОБА_1 вселилась до цієї квартири як член сім'ї власника і продовжує користуватися нею і після припинення шлюбних відносин, що унеможливлює користування житлом його власником ОСОБА_1 .
Суд першої інстанції, оцінюючи виселення на предмет пропорційності, встановивши, що порушені права позивача - власника житла підлягають захисту, дійшов обґрунтованого висновку, що у цьому випадку, за обставин цієї справи, де відповідачка, надаючи пояснення вказувала, що сторони мають спільну дачу, побудовану в період шлюбу, виселення ОСОБА_1 зі спірного житла є законним та пропорційним заходом, переслідує легітимну мету та є необхідним, оскільки між сторонами спору склалися неприязні стосунки, вони не пов'язані спільним побутом, відповідачка вже не є членом сім'ї позивача, у свою чергу позивач вимушений жити в іншому місці, хоча зареєстрований у спірній квартирі, яка належить йому на праві приватної власності.
Судом також враховано, що квартира, про виселення з якої відповідача заявлено позовну вимогу, є однокімнатною, спільне проживання сторін, з огляду на неприязні стосунки між ними після розірвання шлюбу, є неможливим.
Отже, інтереси позивача, як власника житла та користувача цим житлом, превалюють над інтересами колишнього члена сім'ї, у зв'язку із цим суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог щодо припинення права користування спірною квартирою та виселення з неї ОСОБА_1 .
Доводи апеляційної скарги, про непропорційність виселення переслідуваній меті, апеляційним судом відхиляються, оскільки були предметом ретельного розгляду судом першої інстанції. Встановлено, що у сторін побудований дачний будинок, при цьому позивач у власній квартирі не має змоги проживати, оскільки квартира однокімнатна, при цьому він не ставить вимог про виселення повнолітньої доньки.
Також відхиляються і доводи про те, що позивач не виявляв бажання виселяти відповідача із житлового приміщення, навпаки надав дозвіл відповідачці проживати разом з донькою в даній квартирі, з огляду на те, що позивачем подано позов, будь-які домовленості щодо проживання між сторонами апелянтом не доведені належними доказами.
Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_1 не має можливості винаймати житло також відхиляються судом, оскільки вона працездатного віку і не позбавлена можливості працювати, натомість позивач є особою з інвалідністю.
Таким чином, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують та містяться на формальних міркуваннях.
Відповідно до ч.1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 375, 381, 382 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 19 грудня 2023 року - залишити без задоволення.
Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 19 грудня 2023 року - залишити без змін.
Постанову суду апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.
Головуючий: Судді: