29 травня 2024 року м. Харків Справа № 905/1307/23
Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:головуюча суддя Терещенко О.І., суддя Тихий П.В. , суддя Плахов О.В.
при секретарі Семенові О.Є.
за участю:
позивача - не з'явився;
відповідача - не з'явився;
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 (вх. №458Д/1-18)
на рішення господарського суду Донецької області від 31.01.2024 року у справі №905/1307/23, ухвалене в приміщенні господарського суду Донецької області (суддя Чернова О.В.), повний текст якого складено 31.01.2024 року
за позовом ОСОБА_1 , м. Добропілля Донецької області,
до Добропільської міської ради, м. Добропілля Донецької області,
про визнання права власності на земельну ділянку, визнання фактів, визнання права здійснити певні дії,
Рішенням господарського суду Донецької області від 31.01.2024 року у справі №905/1307/23 у задоволенні позовних вимог відмовлено.
ОСОБА_1 з рішенням господарського суду першої інстанції не погодився та звернувся до Східного апеляційного господарського суду через систему "Електронний суд" з апеляційною скаргою в електронній формі, в якій просить скасувати рішення господарського суду Донецької області від 31.01.2024 року у справі №905/1307/23 та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити; закрити провадження; справу направити до Добропільського міськрайонного суду Донецької області для розгляду за правилами юрисдикції розгляду спору цивільним судом; апеляційну скаргу слухати без участі апелянта (позивача).
Апелянт в обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує на таке.
Порушено правила юрисдикції (підвідомчість) розгляду спору.
Рішення господарського суду Донецької області від 31.01.2024 року прийнято не в нарадчій кімнаті 01.02.2024 року (15:25:18). Перевірка дати підпису додається та автоматично відображає сама підсистема"Електронний суд" на апеляційній скарзі.
Судом не були витребувані у відповідача, як і не були перевірені докази про власника спірної земельної ділянки.
Позивач звернувся до Верховної Ради України, яка на його запит відповіддю № 18/07-1223 від 30.07.2021року зазначила, що на сьогоднішній день Верховна Рада України не приймала рішення про зміну і встановлення меж міста Добропілля Покровського району Донецької області та не включала в його межі території Святогоровської селищної та Ганнівської сільської рад, тобто позивач дізнався з відповіді Верховної Ради України № 18/07-1223 від 30.07.2021 року, що відповідач передав позивачу на п'ять років не свою землю.
Господарський суд першої інстанції помилково вважає, що якщо громадянин зареєстрований як підприємець, то всі його договори в Україні на світло, газ, воду, водовідведення, прибирання прибудинкову територію, вивіз сміття, спадкові та інші договори фізичної особи, всі будуть віднесені до господарських, тільки тому, що громадянин зареєстрований як ФОП (фізична особа- підприємець).
Якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом( постанова Верховного Суду від 10 лютого 2021 року справа № 754/5841/17).
Також, заявник просив звільнити його від сплати судового збору за подання апеляційної скарги в порядку п.1 ч.1 ст.8 Закону України "Про судовий збір".
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16.02.2024 року, суддею - доповідачем у справі визначено суддю Шевель О.В. та сформовано колегію суддів у складі: головуюча суддя Шевель О.В., суддя Крестьянінов О.О., суддя Фоміна В.О.
Ухвалами Східного апеляційного господарського суду від 21.02.2024 року апеляційну скаргу залишено без руху з підстав недотримання заявником вимог п. 3 ч. 3 ст. 258 ГПК України, відповідно до якого до апеляційної скарги додаються докази надсилання копії скарги іншій стороні у справі; витребувано у суду першої інстанції матеріали справи.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 26.02.2024 року клопотання апелянта про звільнення від сплати судового збору задоволено, звільнено ОСОБА_1 від сплати судового збору за подання апеляційної скарги; відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення господарського суду Донецької області від 31.01.2024 року у справі №905/1307/23; повідомлено учасників справи, що розгляд апеляційної скарги відбудеться "26" березня 2024 року о 14:45 годині у приміщенні Східного апеляційного господарського суду за адресою: 61058, місто Харків, проспект Незалежності, 13, 1-й поверх, в залі засідань № 104; встановлено учасникам справи строк до 21.03.2024 року для подання відзиву на апеляційну скаргу (з доказами надсилання відзиву іншим учасникам справи), а також для подання заяв, клопотань тощо.
26.02.2024 року апелянтом через систему "Електронний суд" подано клопотання (вх.№2811), яке долучено до матеріалів справи, в якому зазначено, що встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову є обов'язком суду, просив, у разі якщо позивач зазначив не всіх або невірно визначив відповідача, співвідповідача, третю особу, залучити чи замінити на іншого.
26.02.2024 року на адресу суду з господарського суду Донецької області надійшли матеріали справи №905/1307/23 (вх.№ 2823).
Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 25.03.2024 року, у зв'язку з відпусткою судді Крестьянінова О.О., суддею - доповідачем у справі визначено суддю Шевель О.В. та сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Шевель О.В., суддя Здоровко Л.М., суддя Фоміна В.О.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 26.03.2024 року розгляд справи відкладено на 30 квітня 2024 року о 16:15 год. у приміщенні Східного апеляційного господарського суду за адресою: 61058, м. Харків, проспект Незалежності, 13, 1-й поверх, зал засідань № 104.
Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 25.04.2024 року, у зв'язку зі звільненням у відставку судді ОСОБА_2 , на підставі п. 2.3.49. Положення про автоматизовану систему документообігу суду, суддею - доповідачем у справі визначено суддю Терещенко О.І. та сформовано колегію суддів у складі: головуюча суддя Терещенко О.І., суддя Тихий П.В., суддя Плахов О.В.
Ухвалами Східного апеляційного господарського суду від 26.04.2024 року, зокрема прийнято справу №905/1307/23 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення господарського суду Донецької області від 31.01.2024 року у справі №905/1307/23 до провадження; доведено до відома учасників справи про те, що дата наступного розгляду справи у відкритому судовому засіданні буде визначена після усунення обставин, що становлять загрозу та небезпеку життю і здоров'ю сторін спору та інших учасників судового процесу; про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги ОСОБА_1 на рішення господарського суду Донецької області від 31.01.2024 року у справі учасників справи ухвалено повідомити додатково; призначено справу №905/1307/23 до розгляду "29" травня 2024 р. о 10:30 год. у приміщенні Східного апеляційного господарського суду за адресою: 61058, місто Харків, пр. Незалежності, 13, 1-й поверх, зал судового засідання №132; запропоновано учасникам справи свої процесуальні права та обов'язки, передбачені Господарським процесуальним кодексом України, реалізовувати з використанням офіційної електронної пошти суду: inbox@eag.court.gov.ua та телекомунікаційної мережі “Електронний суд”; учасникам судового процесу необхідно повідомити суд про їх номери телефонів і факсів, адресу електронної пошти або інші засоби зв'язку, зокрема, мобільного (за їх наявності), які можуть бути використані для викликів або повідомлень; запропоновано учасникам справи визначитися із своєю явкою у судове засідання (можливістю його проведення за відсутністю представника) шляхом своєчасного повідомлення суду; попереджено, що неявка учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Представники позивача та відповідача у судове засідання, призначене в приміщенні Східного апеляційного господарського суду "29" травня 2024 р. о 10:30 год.у не з'явились, хоча належним чином були повідомлені про дату, час та місце розгляду справи у суді апеляційної інстанції; розгляд справи здійснювався судом за їх відсутності; фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.
Колегія суддів, розглянувши клопотання позивача (вх.№2811), дійшла висновку про відмову в його задоволенні, з огляду на таке.
За приписами ст. 48 ГПК України, суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання, залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання, за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.
Разом з цим, матеріали справи не містять клопотання позивача про заміну первісного відповідача належним відповідачем, залучення до участі у ній співвідповідача чи третьої особи, або ж заміни первісного відповідача належним відповідачем.
Таким чином, враховуючи право позивача на визначення суб'єктного складу сторін та осіб, які на його думку порушують його права та інтереси, а також беручи до уваги те, що суд за власною ініціативою не здійснює залучення співвідповідача у справі або ж заміни первісного відповідача належним відповідачем та такого клопотання позивачем не було подано до суду першої інстанції, правових підстав для задоволення вказаного клопотання, не має.
Разом з цим, положеннями статей 2, 14 ГПК України закріплений принцип диспозитивності, який передбачає, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Ухвали суду від 26.04.2024 року надіслано ОСОБА_1 та Добропільській міській раді, до електронного кабінету в системі "Електронний суд".
05.10.2021 року офіційно розпочали функціонування три підсистеми (модулі) ЄСІТС: "Електронний кабінет", "Електронний суд", підсистема відеоконференцзв'язку, в зв'язку з чим, відповідно до частини 6 статті 6 ГПК України адвокати, нотаріуси, приватні виконавці, арбітражні керуючі, судові експерти, державні органи, органи місцевого самоврядування та суб'єкти господарювання державного та комунального секторів економіки реєструють офіційні електронні адреси в ЄСІТС в обов'язковому порядку. Інші особи реєструють свої офіційні електронні адреси в ЄСІТС в добровільному порядку.
Відповідно до пункту 17 глави 1 розділу ІІІ Положення про ЄСІТС особам, які зареєстрували "Електронний кабінет", суд надсилає документи у справах, в яких такі особи беруть участь, в електронній формі шляхом їх надсилання до "Електронного кабінету" таких осіб або в інший спосіб, передбачений процесуальним законодавством, що не позбавляє їх права отримати копію судового рішення у паперовій формі за окремою заявою.
Абзацом 5 пункту 37 глави 2 розділу ІІІ Положення про ЄСІТС передбачено, що особам, які не мають зареєстрованих "Електронних кабінетів", документи у передбачених цим пунктом випадках можуть надсилатися засобами підсистем ЄСІТС на адресу електронної пошти, вказану такими особами під час подання документів до суду.
Колегія суддів враховує правові висновки, викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 29.06.2022 року у справі №906/184/21, від 02.11.2022 року у справі №910/14088/21, від 29.11.2022 року у справі №916/1716/20, від 22.12.2022 року у справі №922/40/22, де, зокрема, вказано на те, що чинним процесуальним законодавством передбачено два способи належного повідомлення сторони про дату, час та місце судового засідання - шляхом направлення рекомендованим листом з повідомленням про вручення та в електронній формі - через "Електронний кабінет", у тому числі шляхом направлення листа на офіційну електронну пошту засобами підсистем ЄСІТС у випадках, передбачених пунктом 37 глави 2 розділу ІІІ Положення про ЄСІТС.
Таким чином, надсилання судового рішення в електронному вигляді передбачає використання сервісу "Електронний суд", розміщеному за посиланням https://cabinet.court.gov.ua/login, за умови попередньої реєстрації офіційної електронної адреси (Електронного кабінету).
Також, інформацію про дату, час та місце розгляду справи було розміщено на офіційному веб-сайті Східного апеляційного господарського суду веб-порталу "Судова влада України" у розділі "Повідомлення для учасників судового процесу" розділу "Громадянам".
Окрім того, відповідно до ч. 2 ст. 2 Закону України “Про доступ до судових рішень” усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання.
Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (ч. 1 ст. 4 Закону України "Про доступ до судових рішень").
Ухвали суду апеляційної інстанції від 26.04.2024 року у встановленому порядку внесено до Єдиного державного реєстру судових рішень та інформація у справі, що розглядається розміщена за веб-адресою https://court.gov.ua/fair/ та www.hra.arbitr.gov.ua/sud5039.
Статтею 12-2 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" передбачено, що в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України.
Навіть в умовах воєнного стану конституційне право особи на судовий захист не може бути обмеженим.
Відповідно до ст. 26 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" правосуддя на території, на якій уведено воєнний стан, здійснюється лише судами. Скорочення чи прискорення будь-яких форм судочинства забороняється.
Запровадження воєнного стану у країні не може слугувати самостійною та достатньою підставою для відтермінування вирішення спору (не здійснення розгляду справи).
При цьому, від учасників справи впродовж всього строку розгляду судом апеляційної інстанції справи не надходило будь-яких клопотань про відкладення розгляду справи, у зв'язку з неможливістю з'явитись у призначене судове засідання.
Порушення права на розгляд справи упродовж розумного строку було неодноразово предметом розгляду Європейським судом з прав людини у справах проти України.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини першої статті 6 Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України", рішення Європейського суду з прав людини від 27.04.2000 у справі "Фрідлендер проти Франції"). Роль національних судів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (рішення Європейського суду з прав людини від 30.11.2006 у справі "Красношапка проти України").
Відповідно до ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку.
Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.
Враховуючи практику Європейського суду з прав людини, критеріями розумних строків є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника (справи "Федіна проти України" від 02.09.2010, "Смірнова проти України" від 08.11.2005, "Матіка проти Румунії" від 02.11.2006, "Літоселітіс проти Греції" від 05.02.2004 та інші).
Зважаючи на те, що в ході апеляційного розгляду справи судом апеляційної інстанції було створено учасникам справи необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, надано достатньо часу та створено відповідні можливості для реалізації кожним учасником своїх процесуальних прав, передбачених ст. 42 ГПК України та беручи до уваги відсутність клопотань від учасників справи щодо відкладення розгляду апеляційної скарги у зв'язку з заходами, встановленими особливим режимом роботи суду під час дії воєнного стану, колегія суддів вважає за можливе закінчити розгляд апеляційної скарги в даному судовому засіданні.
Розглянувши матеріали справи, перевіривши повноту встановлення господарським судом першої інстанції неоспорених обставин справи, колегія суддів встановила наступне.
Рішенням Добропільської міської ради №123/5-42 від 24.03.1999 року припинено Добропільському заводу залізобетонних труб високого тиску право користування земельною ділянкою площею 0,2199га по вул. Набережній, 11 в м. Добропілля у зв'язку з добровільною відмовою та передано земельну ділянку до фонду земель міста.
Рішенням Виконавчого комітету Добропільської міської ради №158/1 від 21.04.1999 року надано ОСОБА_1 (позивач) у тимчасове користування терміном на 5 років земельну ділянку площею 0,2199га по АДРЕСА_1 для розміщення ветеринарного аптечно-консультаційного пункту. Згідно українського класифікатора використання землі - п.1.11.6. Іншої комерційної діяльності (п. 1 рішення).
На підставі вказаного рішення відведено позивачу в натурі земельну ділянку, яка розташована в АДРЕСА_1 , площею 0,2199га, для розміщення ветеринарного аптечно-консультаційного пункту, кордони відведеної ділянки та червоні лінії закріплені на місцевості металевими кілочками, що підтверджується актом про відведення кордонів та червоних ліній ділянки в натурі.
21.05.1999 року між позивачем (землекористувач) та Добропільською міською радою (відповідач) укладено договір, відповідно до п.1.1 якого відповідач на підставі рішення №158/1 від 21.04.1999 року надає, а позивач приймає в тимчасове користування земельну ділянку загальною площею 0,2199 гектарів.
Земельна ділянка надається на умовах тимчасового користування стоком на 5 років для розміщення ветеринарного аптечно-консультативного пункту по АДРЕСА_1 (п.1.2 договору).
Договір набуває чинності з моменту його реєстрації.
Договір зареєстровано в Книзі записів договорів на право тимчасового користування землею у 1999 році за №409 (дату реєстрації неможливо встановити у зв'язку з неякісною копією договору).
Відповідно до акту державної технічної комісії про готовність закінченого будівництвом об'єкту до експлуатації від 25.01.2000, затвердженого рішенням виконавчого комітету Добропільської міської ради №45 від 02.02.2000, перша черга ветеринарного аптечно-консультаційного пункту (вбиральня, сарай, приміщення сторожа) готова до введення в експлуатацію.
На підставі рішення виконавчого комітету Добропільскої міської ради №45 від 02.02.2000 року, відповідно до свідоцтва про право власності серії САА №936186 від 30.04.2003 року, за позивачем зареєстровано право приватної власності на нерухоме майно (частка 1/1), тип об'єкта: ветеринарний аптечно-консультаційний пункт (1 черга), адреса об'єкта: АДРЕСА_1 .
Згідно з довідкою про нормативну грошову оцінку земельної ділянки (витяг) №236 від 01.06.2006 року, видана ОСОБА_1 , місце розташування земельної ділянки АДРЕСА_1 ; кадастровий номер 1411500000:00:010:0001, цільове призначення (використання) земельної ділянки - для експлуатації ветеринарного аптечно-консультативного пункту, нормативна грошова оцінка земельної ділянки складає 49952,50грн. Довідка не містить інформацію в графі “документ, що посвідчує право власності, користування земельною ділянкою”.
У позові позивач посилається на те, що згідно довідки №236 від 01.06.2006 року, кадастровий номер земельної ділянки 1411500000:00:010:0001 в публічній кадастровій карті не відображається.
Матеріали справи містять технічний паспорт на ветеринарний аптечно-консультаційний пункт, виготовлений станом на 13.12.2006 року, план земельної ділянки громадського будинку, поверховий план будівлі, експлікацію приміщень до плану ветеринарного аптечно-консультаційного пункту.
Згідно листа Добропільської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Донецькій області №1136/13 від 02.02.2017 року, починаючи з 2006 року та станом на 01.01.2017 року, податкова заборгованість з плати за землю, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 0,2199га, у ОСОБА_1 відсутня.
Відповідно до довідки Головного управління ДПС у Донецькій області №33653/6/05-99-24-12-20 від 15.12.2021 року, фізична особа-підприємець Кочерженко Павло Іванович, починаючи з 2006 року, сплачує плату за землю у вигляді земельного податку з фізичних осіб на земельну ділянку, яка знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , загальною площею 0,2199га. Земельний податок сплачується в повному обсязі та в терміни, встановлені Податковим кодексом України.
У відповідь на інформаційний запит від 11.11.2021 року листом №03/5424-04/01/02 від 18.11.2021 року виконавчий комітет Добропільської міської ради повідомив позивача про офіційну електронну адресу Добропільської міської ради.
До матеріалів справи долучено заяву позивача від 21.11.2021 року про надання спірної земельної ділянки на праві набувальної давності. У заяві зазначається про направлення на адресу голови міста комплекту документів, відправлених із заявою 17.03.2021 року.
Позивач посилається на те, що заява від 21.11.2021 року зареєстрована відповідачем 22.11.2022 року за №03/5604-14/01. Рішення за такою заявою відповідач не прийняв.
Вказані вище обставини стали підставою для звернення позивача з відповідним позовом до господарського суду Донецької області, в якому останній просив визнати за ОСОБА_1 , ІНН НОМЕР_1 , право власності на земельну ділянку по АДРЕСА_1 , орієнтовною площею 0,2199га для експлуатації та обслуговування будівель та споруд ветеринарного аптечно-консультаційного пункту, який складається: ветеринарний пункт 1А; прибудова 1а; накриття 1а, димохід, 1а; підвал, пд; вахтове приміщення, 1Б; ганок 1б; накриття, 1В; сарай, 1Г; вбиральня, 1Д; паркан, 1; паркан, 2; хвіртка, 3; ворота, 4; паркан, 5; хвіртка, 6; паркан, 7; ворота, 8; замощення, I; замощення, II; замощення, III; визнати факт, що земельна ділянка 0,2199 га по АДРЕСА_1 , надана позивачу рішенням Добропільської міської ради №158/1 від 21.04.1999 року з цільовим призначенням 1.11.6 - для іншої комерційної діяльності, категорія земель “землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення”, після прийняття рішення Добропільської міської ради №123/5-42 від 24.03.1999 року про повернення зазначеної земельної ділянки 0,2199га Добропільським заводом ЖБНТ до фонду земель міста; визнати факт, що відомості про земельну ділянку 0,2199га по АДРЕСА_1 , автоматично не було перенесено до Державного земельного кадастру, та в публічній кадастровій карті відсутні; визнати право позивача змінити самостійно цільове використання землі 0,2199 га по АДРЕСА_1 , без зміни виду діяльності на підставі абзацу 4 ч.2 ст. 20 ЗК України.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що з 1996 року він користується земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1 ; на підставі договору від 21.05.1999року позивач набув права постійного користування спірною земельною ділянкою для розміщення ветеринарного аптечно-консультаційного пункту; на підставі свідоцтва про право власності від 30.04.2003 року позивач є власником ветеринарного аптечно-консультаційного пункту, який розміщено на спірній земельній ділянці; позивач звертався до відповідача з заявою про передачу земельної ділянки у власність позивача, однак, відповідач не прийняв рішення.
31.01.2024 року господарським судом Донецької області ухвалено оскаржуване рішення, з підстав викладених вище.
Переглянувши справу за наявними у ній та додатково поданими доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення господарського суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з огляду на таке.
Після ратифікації Верховною радою України Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, остання, відповідно до статті 9 Конституції України набула статусу частини національного законодавства.
З прийняттям у 2006 році Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", Конвенція та практика Суду застосовується судами України як джерело права.
Відповідно до вимог ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод справи про цивільні права та обов'язки осіб, а також справи про кримінальне обвинувачення мають бути розглянуті у суді впродовж розумного строку. Ця вимога спрямована на швидкий захист судом порушених прав особи, оскільки будь-яке зволікання може негативно відобразитися на правах, які підлягають захисту. А відсутність своєчасного судового захисту може призводити до ситуацій, коли наступні дії суду вже не матимуть значення для особи та її прав.
У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах "Ryabykh.Russia" від 24.07.2003 року, "Svitlanav. Ukraine" від 09.11.2014 року зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване частиною 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема визнання права.
Статтею 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Відповідно до ст. 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
За положеннями ст. 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред'явлено, а саме: якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності.
Позов про визнання права власності спрямований на усунення перешкод у здійсненні власником свого права і виключення домагань на належне власнику майно за допомогою підтвердження у судовому порядку факту приналежності йому спірного майна на праві власності. Передумовою для застосування ст. 392 ЦК України щодо визнання права власності є відсутність іншого, окрім судового, шляху для відновлення порушеного права.
Захист права власності шляхом його визнання у судовому порядку можливий за наявності одночасно двох умов, а саме: підтвердження у судовому порядку своїх прав на майно, шляхом подання належних і достатніх доказів, які достеменно підтверджують факт набуття права власності на законних підставах; вичерпне спростування доводів третіх осіб, які оспорюють або не визнають право власності позивача.
Вирішуючи спір про визнання права власності на підставі ст. 392 ЦК України, необхідно враховувати, що за змістом цієї норми судове рішення не породжує право власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його (такі правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 02.05.2018 року у справі №914/904/17, від 22.05.2018 року у справі №923/1283/16).
Визнання в судовому порядку права власності на річ за загальним правилом, встановленим ст. 392 ЦК України, є способом захисту наявного цивільного права, а не підставою для його виникнення.
Таким чином, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності за статтею 392 ЦК України у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами права власності особи щодо майна, право власності на яке оспорюється або не визнається іншою особою, а також підтверджене належними доказами порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно, оскільки підставою для звернення до суду з позовом про визнання права власності відповідно до статті 392 ЦК України є саме оспорення або невизнання існуючого права, а не намір набути таке право за рішенням суду.
Позивачем за таким позовом може бути суб'єкт, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів з боку третіх осіб чи необхідністю одержати правовстановлюючі документи. Відповідачем у позові про визнання права власності виступає будь-яка особа, яка сумнівається в належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майном, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин (аналогічні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 02.05.2018 року у справі №914/904/17, від 27.06.2018 року у справі №904/8186/17, від 11.04.2019 року у справі №910/8880/18 та Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 року у справі №916/1608/18, від 14.12.2021 року у справі №344/16879/15-ц).
У справі № 916/1608/18 Велика Палата Верховного Суду, зокрема вказала, що звернення до суду з позовом про визнання права власності з метою отримання рішення суду як правовстановлюючого документа (крім випадків, передбачених статтею 344, частинами 3 та 5 статті 376 Цивільного кодексу України) та подальшої державної реєстрації права власності на підставі такого рішення не є законним (правомірним) способом захисту права та охоронюваного законом інтересу.
Також, у правових висновках, викладених у постанові Верховного Суду від 10.01.2023 року у справі №199/6456/21, між іншим зазначено про те, що можливість виникнення права власності за рішенням суду Цивільним кодексом України передбачено лише у ст. ст. 335, 376 цього Кодексу. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав (частина 1 статті 328 Цивільного кодексу України).
При цьому відповідно до ч. 5 ст. 11 ЦК України цивільні права і обов'язки можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Можливість виникнення права власності за рішенням суду Цивільний кодекс України передбачає лише у статтях 335 (набуття права власності на безхазяйну річ) і 376 (самочинне будівництво). У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав (правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 02.05.2018 року у справі №914/904/17, від 25.07.2023 року у справі №914/1890/22).
Отже, позивачем у позові про визнання права власності є власник - особа, яка має право власності на майно (тобто вже стала його власником, а не намагається ним стати через пред'явлення позову).
Відповідно до положень ст. 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний механізм, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, тому суд при вирішенні спору про право власності повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному статтею 392 Цивільного кодексу України (аналогічні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 27.11.2018 року у справі №908/236/18, від 08.04.2021 року у справі №5023/5383/12, від 14.07.2022 року у справі №3/5025/1379/12 (924/681/21).
Ключовим при застосуванні ст. 392 ЦК України є встановлення з яких саме передбачених законом підстав та у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт і чи підлягає це право захисту.
У позовній заяві позивач посилається на те, що набув право власності на земельну ділянку у зв'язку з набуттям права власності на будівлю з 2003 року за принципом єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній нерухомості.
Так, земельна ділянка, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , надана позивачеві на умовах тимчасового користування строком на 5 років відповідно до рішення виконавчого комітету Добропільської міської ради №158/1 від 21.04.1999 року та договору про тимчасове користування земельною ділянкою від 21.05.1999 року.
Статтею 7 ЗК України, в редакції, яка була чинною на дату укладення договору про тимчасове користування земельною ділянкою від 21.05.1999 року, передбачено існування права тимчасового користування землею, яке виступало як самостійний вид землекористування поряд із правом користування землею на умовах оренди. За змістом зазначеної статті користування землею може бути постійним або тимчасовим. Постійним визнається землекористування без заздалегідь установленого строку. Тимчасове користування землею може бути короткостроковим - до трьох років і довгостроковим - від трьох до двадцяти п'яти років. У разі виробничої необхідності ці строки може бути продовжено на період, що не перевищує одного строку відповідно короткострокового або довгострокового тимчасового користування.
Таким чином, враховуючи встановлений договором строк тимчасового користування, спірна земельна ділянка на праві користування перебувала у позивача до 2004 року.
Відповідно до умов договору про тимчасове користування земельною ділянкою від 21.05.1999 року земельна ділянка надана для розміщення ветеринарного аптечно-консультаційного пункту.
Збудований на спірній земельній ділянці ветеринарний аптечно-консультаційний пункт належить позивачеві на праві приватної власності, що підтверджується свідоцтвом про право власності серії НОМЕР_2 від 30.04.2003 року.
Приписами ст. 377 ЦК України, в редакції, яка була чинною на дату отримання свідоцтва про право власності на нерухоме майно, визначено, що до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором.
Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування.
Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.
Відповідно до ч.1 ст. 120 ЗК України, в редакції, яка була чинною на дату отримання свідоцтва про право власності на нерухоме майно, при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди.
За змістом ст. 377 ЦК України право власності на земельну ділянку переходить у випадку придбання нерухомого майна, яке знаходиться на такій земельній ділянці, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором.
За матеріалами справи, набуття права власності на нерухоме майно відбулось позивачем під час дії договору про тимчасове користування земельною ділянкою, яка і була надана позивачу з метою розміщення такого нерухомого майна, а не внаслідок придбання такого майна.
Відповідно до частин 1-2 статті 415 ЦК України землекористувач має право користуватися земельною ділянкою в обсязі, встановленому договором. Землекористувач має право власності на будівлі (споруди), споруджені на земельній ділянці, переданій йому для забудови.
Отже, спорудження землекористувачем на земельній ділянці будівель (споруд) та набуття на них права власності не має наслідком набуття права власності на земельну ділянку, на якій розміщується таке нерухоме майно.
Чинна редакція ст. 120 ЗК України встановлює, що у разі набуття права власності на об'єкт нерухомого майна (жилий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об'єкт незавершеного будівництва, розміщений на земельній ділянці (крім земель державної, комунальної власності), право власності на таку земельну ділянку одночасно переходить від відчужувача (попереднього власника) такого об'єкта до набувача такого об'єкта без зміни її цільового призначення (ч. 1 ст. 120 ЗК України).
Тобто, наведена норма застосовується у випадку набуття права власності на об'єкт нерухомого майна, яке знаходиться на земельній ділянці, що перебуває у приватній власності.
Згідно з ч. 11 ст. 120 ЗК України якщо об'єкт нерухомого майна (жилий будинок (крім багатоквартирного), інша будівля або споруда), об'єкт незавершеного будівництва розміщений на земельній ділянці державної або комунальної власності, що не перебуває у користуванні, набувач такого об'єкта нерухомого майна зобов'язаний протягом 30 днів з дня державної реєстрації права власності на такий об'єкт звернутися до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу йому у власність або користування земельної ділянки, на якій розміщений такий об'єкт, що належить йому на праві власності, у порядку, передбаченому статтями 118, 123 або 128 цього Кодексу.
Орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього Кодексу, зобов'язаний передати земельну ділянку у власність або користування набувачу в порядку, встановленому цим Кодексом.
Пропущення строку подання клопотання, зазначеного в абзаці першому цієї частини, не може бути підставою для відмови набувачу (власнику) такого об'єкта у передачі йому у власність або користування земельної ділянки, на якій розміщений такий об'єкт.
Отже, чинна редакція ЗК України визначає порядок набуття права власності або користування земельною ділянкою, на якій розміщено об'єкт нерухомого майна.
Відповідно до ч. 1 ст. 118 ЗК України громадянин, заінтересований у приватизації земельної ділянки у межах норм безоплатної приватизації, що перебуває у його користуванні, у тому числі земельної ділянки, на якій розташовані жилий будинок, господарські будівлі, споруди, що перебувають у його власності, подає клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, що передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.
Так, до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування належать повноваження щодо передачі земельних ділянок у власність чи у користування громадян, суд не наділений такими повноваженнями.
Разом з цим, матеріали справи не містять доказів звернення позивача з відповідним клопотанням до відповідача на підставі статей 118, 120 Земельного кодексу України.
Також, з наданих суду доказів не вбачається порушення (оспорення чи не визнання) прав та інтересів позивача.
Відповідно до ч. 1 статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.
Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом.
Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.
Згідно з ст. 119 ЗК України громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно протягом п'ятнадцяти років користуються земельною ділянкою, але не мають документів, що засвідчують наявність у них прав на зазначену земельну ділянку, можуть звернутися до Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу такої земельної ділянки у їхню власність.
Набуття громадянами права власності на земельну ділянку за давністю користування здійснюється в порядку безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами згідно із статтею 118 цього Кодексу в межах норм, визначених статтею 121 цього Кодексу.
У постанові від 01 серпня 2018 року у справі №201/12550/16-ц Верховний Суд зазначив, що при вирішенні спорів, пов'язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. Наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі №910/17274/17 не знайшла підстав для відступу від наведених висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, оскільки за змістом частини першої статті 344 Цивільного кодексу України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном на певних правових підставах, які в подальшому відпали, подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Адже володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності, оскільки у цьому разі володілець володіє майном не як власник.
Давність володіння є добросовісною, якщо особа при заволодінні майном не знала і не повинна була знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.
За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.
Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.
До аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 15.11. 2022 року у справі №293/1061/21.
Аргументи апелянта на те, що судом не були витребувані у відповідача, як і не були перевірені докази про власника спірної земельної ділянки не приймаються, оскільки позивач набув права користування спірною земельною ділянкою на підставі договору про тимчасове користування від 21.05.1999 року, отже позивач заволодів спірною земельною ділянкою за волею власника, і після закінчення строку дії договору позивач знав, хто є власником земельної ділянки.
Стаття 119 ЗК України не надає суду повноважень визнавати за особою право на земельну ділянку за давністю користування (набувальною давністю) в судовому порядку. У такому випадку громадяни мають звернутися до уповноважених органів з клопотанням про передачу такої земельної ділянки у їхню власність та набуття права власності на земельну ділянку за давністю користування здійснюється виключно в порядку безоплатної приватизації ділянок, передбаченому статтею 118 Земельного кодексу України в межах норм, визначених статтею 121 цього Кодексу.
Аналогічні правові висновки викладено у постанові Верховного Суду від 30.06.2023 року у справі №127/18239/20.
Крім того, спірна земельна ділянка знаходиться у комунальній власності та станом на 1999 рік відносилась до земель іншої комерційної діяльності (п. 1.11.6 Українського класифікатора форм власності на землю, затвердженого листом Держкомзему України від 24 квітня 1998 року №14-1-7/1205).
Відповідно до додатку 59 Порядку ведення державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 року №1051 землі за кодом 1.11.6 належать до земельних ділянок громадської забудови (земельні ділянки, які використовуються для розміщення громадських будівель і споруд (готелів, офісних будівель, торговельних будівель, для публічних виступів, для музеїв та бібліотек, для навчальних та дослідних закладів, для лікарень та оздоровчих закладів), інших об'єктів загального користування).
За змістом статті 121 ЗК України право на безоплатну передачу громадянам земельних ділянок громадської забудови із земель державної або комунальної власності не передбачено.
Отже, правових підстав набуття права власності на спірну земельну ділянку не має, у зв'язку з чим позовні вимоги в частині визнання права власності на земельну ділянку обгрунтовано відхилено місцевим господарським судом.
Аргументи апелянта на те, що господарський суд першої інстанції помилково вважає, що якщо громадянин зареєстрований як підприємець, то всі його договори в Україні на світло, газ, воду, водовідведення, прибирання прибудинкову територію, вивіз сміття, спадкові та інші договори фізичної особи, всі будуть віднесені до господарських, тільки тому, що громадянин зареєстрований як ФОП (фізична особа- підприємець), не приймаються.
За матеріалами справи, ФОП Кочерженко Павло Іванович починаючи з 2006 року, сплачував плату за землю у вигляді земельного податку з фізичних осіб на земельну ділянку, яка знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , загальною площею 0,2199га, що підтверджується, зокрема, довідкою Головного управління ДПС у Донецькій області №33653/6/05-99-24-12-20 від 15.12.2021 року.
Щодо позовних вимог в частині визнання факту, що земельна ділянка 0,2199 га по АДРЕСА_1 , надана позивачу рішенням Добропільської міської ради №158/1 від 21.04.1999 року з цільовим призначенням 1.11.6 - для іншої комерційної діяльності, категорія земель “землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення”, після прийняття рішення Добропільської міської ради №123/5-42 від 24.03.1999року про повернення зазначеної земельної ділянки 0,2199га Добропільським заводом ЖБНТ до фонду земель міста (друга позовна вимога); визнання факту, що відомості про земельну ділянку 0,2199га по АДРЕСА_1 , автоматично не було перенесено до Державного земельного кадастру, та в публічній кадастровій карті відсутні (третя позовна вимога); визнання права позивача змінити самостійно цільове використання землі 0,2199 га по АДРЕСА_1 , без зміни виду діяльності на підставі абзацу 4 ч.2 ст. 20 ЗК України, слід зазначити на таке.
Згідно ч. 1 ст. 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
У свою чергу, за змістом ст. ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, дійшовши висновку про безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.
Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам необхідно виходити з його ефективності. Це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тому суд повинен відмовляти у задоволенні позовної вимоги, яка не відповідає ефективному способу захисту права чи інтересу.
Наведене узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 05.06.2018 року у справі №338/180/17 та від 07.11.2018 року у справі №488/5027/14-ц.
Звертаючись до суду з другою та третьою позовними вимогам, позивач фактично просить встановити певні юридичні факти, які мали місце у минулому. При цьому, суд не здійснює захисту прав та охоронюваних законом інтересів учасників господарських відносин, а тому господарський суд першої інстанції обгрунтовано вказав на те, що визначений позивачем спосіб захисту не є ефективним.
Крім того, вимога щодо встановлення певних фактів не може бути самостійним предметом розгляду в господарському суді, оскільки до повноважень останнього не належить встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Наведене узгоджується з правовими висновками, викладеними у постанові Верховного Суду від 04.08.2020 року у справі №910/10764/19.
Щодо позовної вимоги про визнання права позивача змінити самостійно цільове використання землі, слід зазначити на таке.
З огляду на наведені положення ст. ст. 15, 16 ЦК України, необхідною умовою застосування судом певного способу захисту є наявність, доведена належними у розумінні статті 76 ГПК України доказами, певного суб'єктивного права (інтересу) у позивача та порушення (невизнання або оспорювання) цього права (інтересу) з боку відповідача.
Відповідно до абзацу 4 ч.2 ст. 20 ЗК України зміна цільового призначення земельних ділянок державної та комунальної власності, віднесених до категорій земель житлової та громадської забудови, земель промисловості, транспорту, електронних комунікацій, енергетики, оборони та іншого призначення, а також земельних ділянок (крім земельних ділянок, розташованих на територіях, об'єктах природно-заповідного фонду, та земельних ділянок лісогосподарського призначення), на яких розташовані будівлі, споруди, що є у приватній власності землекористувача, який використовує земельні ділянки на правах постійного користування, оренди, емфітевзису, суперфіцію, може здійснюватися землекористувачем. У такому разі зміна цільового призначення земельної ділянки не потребує прийняття рішень Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органу виконавчої влади та органу місцевого самоврядування, який здійснює розпорядження відповідною земельною ділянкою.
Отже, право землекористувача змінити цільове призначення земельної ділянки передбачено приписами Земельного кодексу України.
Однак, застосовуючи певний спосіб захисту, суд повинен встановити як наявність у позивача певного суб'єктивного права (інтересу), так і порушення (невизнання або оспорювання) цього права (інтересу) з боку відповідача.
Матеріали справи не містять доказів того, що позивач станом на дату розгляду справи є землекористувачем земельної ділянки на відповідних правових підставах (на правах постійного користування, оренди, емфітевзису, суперфіцію), як і не містять доказів того, що таке право порушується (не визнається або оспорюється) відповідачем.
Посилання апелянта на правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 754/5841/17, де, зокрема, зазначено на те, що якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом, не приймаються, з огляду на те, що предметом спору у справі №754/5841/17 є визнання недійсним договору дарування.
Колегія суддів враховує правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 31.05.2021 року у справі №913/567/19 (913/403/20), де, між іншим, вказано на таке.
“Верховний Суд у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду в ухвалі від 27.03.2020 року у справі № 910/4450/19 зазначив, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб'єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов'язки сторін спору) та об'єкт (предмет). Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що подібність правовідносин означає тотожність суб'єктного складу учасників відносин, об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). При цьому, зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (п. 32 постанови від 27.03.2018 року №910/17999/16; п. 38 постанови від 25.04.2018 року № 925/3/7, п. 40 постанов від 25.04.2018 року № 910/24257/16). Аналогічні висновки викладені в постановах Верховного Суду України від 21.12.2016 року у справі № 910/8956/15 та від 13.09.2017 року у справі № 923/682/16. При цьому, під судовими рішеннями в подібних правовідносинах необхідно розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Суд звертається до правової позиції, щодо послідовно та неодноразово викладалась Великою Палатою Верховного Суду в питанні визначення подібності правовідносин у судових рішеннях: п. 60 постанови від 23.06.2020 року у справі № 696/1693/15-ц (провадження № 14-737цс19), п. 6.30 постанови від 19.05.2020 року у справі № 910/719/19, постанова від 16.01.2019 року у справі № 757/31606/15-ц, постанова від 12.12.2018 року у справі № 2-3007/11, пункт 5.5 від 19.06.2018 року у справі №922/2383/16; п. 8.2 постанови від 16.05.2018 року у справі № 910/5394/15-г.”
Таким чином, правовідносини у справі, на яку посилається апелянт та обставини вказаної справи №754/5841/17, не є подібними до правовідносин у справі №905/1307/23, оскільки предмети та підстави позовів у цих справах, відповідно і встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, а також їх правове регулювання є різними, що виключає подібність спірних правовідносин у цих справах.
Щодо аргументів апелянта на те, що порушено правила юрисдикції (підвідомчість) розгляду спору слід зазначити таке.
Статтею 124 Конституції України визначено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Статтею 125 Конституції України встановлено, що судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.
Поняття "суд, встановлений законом" включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних інтересів.
Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.
При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі (правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.10.2019 року у справі №911/1834/18, від 11.01.2022 року у справі №904/1448/20).
Тобто, юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб'єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві.
Відповідно до положень ст.19 ЦПК України, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства.
Справи, що відносяться до юрисдикції господарських судів, визначено ст. 20 ГПК України.
За змістом п.1 ч.1 ст.20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці.
Отже, законодавець відніс до юрисдикції господарських судів такі справи: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем та 2) у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці.
Разом з цим, матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) перебуває на податковому обліку як фізична особа - підприємець у Добропільскій ДПІ ГУ ДПС у Донецькій області з 17.04.1995 року, що слідує з листа Головного управління ДПС у Донецькій області від 15.12.2021 року.
Також, з Єдиного державного реєстру судових рішень слідує, що ухвалою Добропільского міськрайонного суду Донецької області від 10.04.2023 року у справі № 227/1690/22, яка залишена без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 14.06.2023 року, провадження по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Добропільської міської ради про визнання права власності на земельну ділянку закрито; роз'яснено позивачу його право звернутися до суду з даним позовом у порядку господарського судочинства.
Вказані обставини також підтверджено позивачем у позові у даній справі №905/1307/23, з яким він після закриття провадження у справі № 227/1690/22, звернувся до господарського суду Донецької області.
За змістом ч. 2 ст. 231 ГПК України, якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд повинен роз'яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз'яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об'єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. Заява подається до суду, який прийняв постанову про закриття провадження у справі. У разі надходження до суду справи, що підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства, після закриття провадження Верховним Судом чи судом апеляційної інстанції в порядку цивільного чи адміністративного судочинства, провадження у справі не може бути закрите з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті.
Разом з тим, постановою Верховного Суду від 15.09.2023 року у справі № 227/1690/22, ухвалу Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 10 квітня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 червня 2023 року залишено без змін.
Суд касаційної інстанції залишаючи без змін судові акти, виходив, зокрема з того, що правовідносини, які виникли між сторонами в цій справі, є господарсько-правовими, оскільки між Добропільською міською радою та позивачем як суб'єктом господарювання з іншої сторони існує спір, пов'язаний із здійсненням позивачем підприємницької діяльності на спірній земельній ділянці, у зв'язку з чим справа не підсудна суду загальної юрисдикції, а спір між сторонами повинен розглядатися за правилами господарського судочинства.
Аргументи апелянта щодо того, що рішення господарського суду Донецької області від 31.01.2024 року, на його думку прийнято не в нарадчій кімнаті 01.02.2024 року (15:25:18); перевірка дати підпису додається та автоматично, як зазначає апелянт відображає сама підсистема "Електронний суд" на апеляційній скарзі, не приймаються як необґрунтовані.
За матеріалами справи, рішення господарського суду Донецької області ухвалено 31.01.2024 року в нарадчій кімнаті, справа розглядалась без участі представників сторін, що, зокрема, підтверджується протоколом судового засідання від 31.01.2024 року, де, зазначено, що судове засідання розпочато 31.01.2024 року о 17:46 год. та закінчено 31.01.2024 року о 17:55 год.
Отже, висновок місцевого господарського суду про відмову у задоволенні позову відповідає принципам справедливого судового розгляду у контексті частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржників та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі “Проніна проти України” (Рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006 року).
Зокрема, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Апелянту було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків господарського суду першої інстанції.
Гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції в той же час не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання, в першу чергу, національного законодавства та оцінки національними судами (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03 від 28.10.2010 року)
Апелянту була надана можливість спростувати достовірність доказів і заперечити проти їх використання.
Питання справедливості розгляду не обов'язково постає у разі відсутності будь-яких інших матеріалів на підтвердження отриманих доказів, слід мати на увазі, що у разі, якщо доказ має дуже вагомий характер і якщо відсутній ризик його недостовірності, необхідність у підтверджувальних доказах відповідно зменшується (рішення Європейського суду з прав людини у справі Яременко проти України, no. 32092/02 від 12.06.2008 року).
Отже, на думку колегії суддів, під час розгляду справи її фактичні обставини були встановлені господарським судом першої інстанції на підставі всебічного, повного і об'єктивного дослідження поданих доказів; висновки суду відповідають цим обставинам, юридична оцінка надана їм з вірним застосуванням норм матеріального та процесуального права.
Керуючись ст. ст. 269, 270, ч.1 ст. 275, ст. 282 Господарського процесуального кодексу України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення господарського суду Донецької області від 31.01.2024 року у справі №905/1307/23 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду у строк протягом двадцяти днів з дня її проголошення, який обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 04.06.2024 року.
Головуюча суддя О.І. Терещенко
Суддя П.В. Тихий
Суддя О.В. Плахов