31 травня 2024 рокуСправа №160/8827/24
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Конєвої С.О.
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами у місті Дніпрі адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправним та скасування рішення №4/2924 від 28.03.2024р., зобов'язання вчинити певні дії, -
04.04.2024р. через систему «Електронний суд» ОСОБА_1 звернувся з адміністративним позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 та просить:
- визнати протиправним та скасувати рішення відповідача №4/2924 від 28 березня 2024 року про відмову в наданні позивачеві відстрочки від призову від військової служби під час мобілізації;
- зобов'язати відповідача прийняти рішення, яким надати позивачеві відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі п.11 ч.1 ст.23 Закону України №3543-ХІІ у зв'язку з тим, що він має дружину з числа осіб з інвалідністю ІІ групи;
- стягнути за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача судові витрати в сумі 1211 грн. 20 коп. та 50 грн. послуги банку.
Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що він 04.03.2024р. звернувся до відповідача із заявою щодо надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації у зв'язку з тим, що він має дружину із числа осіб з інвалідністю ІІ групи, яка потребує стороннього догляду. 28.03.2024р. відповідачем була надана відповідь за вих. №4/2924, у якій позивачеві у наданні відстрочки з наведених у його заяві підстав було відмовлено через те, що у його дружини - ОСОБА_2 , є повнолітня донька, яка хоч і проживає за кордоном, але згідно Сімейного кодексу України, зобов'язана доглядати за матір'ю. Позивач вважає вищенаведене рішення відповідача протиправним, таким, що підлягає скасуванню з підстав того, що нормами Сімейного кодексу України обов'язок утримувати непрацездатну дружину (матір) покладено не тільки на повнолітніх працездатних дітей, а й на чоловіка такої особи з інвалідністю; до працездатних осіб віднесені особи від 16 років, які проживають на території України і за станом здоров'я здатні до активної трудової діяльності згідно до п.16 ч.1 ст.23 Закону України «Про зайнятість населення». Разом з тим, донька дружини позивача - ОСОБА_3 має на утриманні двох неповнолітніх дітей та проживає за кордоном з 24.03.2022р., що підтверджено інформаційною карткою про перетин нею кордону, а відповідно, остання не має можливості здійснювати догляд за непрацездатною матір'ю - ОСОБА_2 , зазначені обставини при винесенні відповідачем рішення не були взяті до уваги та призвели до винесення необґрунтованого рішення, яке, на думку позивача, порушує його права та інтереси, не відповідає вимогам діючого законодавства, а тому підлягає скасуванню. У поясненнях від 28.04.2024р. позивач додатково зазначив про те, що оскільки ОСОБА_4 (донька дружини позивача) постійно мешкає та працює за кордоном, в розумінні Закону України «Про зайнятість населення» вона не вважається працездатною особою. Також позивач вказав і на те, що оскільки він має дружину з інвалідністю ІІ групи, яка потребує постійного стороннього догляду за висновком ЛЛК №3 від 13.02.2024р., він має право на відстрочку від призову під час мобілізації саме на підставі п.11 ч.1 ст.23 Закону №3543-ХІІ (а.с.1-9, 86-87,95-96).
Ухвалою суду від 10.04.2024р. було відкрито провадження у даній адміністративній справі, призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами у відповідності до вимог ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України та зобов'язано, зокрема, відповідача надати відзив на позов та докази в обґрунтування відзиву з дотриманням вимог ст.ст. 162, 261 Кодексу адміністративного судочинства України; надати докази правомірності прийняття оспорюваного рішення з урахуванням вимог, які містяться у п.10 ч.1 ст.23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (постійний догляд без будь-яких умов); надати копії заяви позивача про надання йому відстрочки за п.10 ч.1 ст.23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» завірену належним чином у справу згідно до вимог ч.2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України (а.с.65).
Зазначена ухвала суду разом з адміністративним позовом та доданими до нього документами була направлена та отримана відповідачем у його електронному кабінеті та на його електронну адресу - 12.04.2024р., що підтверджується довідкою про доставку електронного листа та електронним повідомленням, наявними у справі(а.с.68-69).
На виконання вищенаведених вимог ухвали суду, 22.04.2024р. засобами поштового зв'язку від відповідача надійшов письмовий відзив на позов, у якому останній просив у задоволенні позовної заяви позивачеві відмовити у повному обсязі посилаючись на те, що позивачеві було відмовлено у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації у зв'язку з тим, що у його дружини - ОСОБА_2 , яка є інвалідом ІІ групи, наявна донька - ОСОБА_3 , яка відповідно до закону зобов'язана її утримувати у відповідності до вимог ст.ст.172, 202 Сімейного кодексу України, при цьому, під час розгляду заяви позивача відповідачем було враховано інформаційну картку про знаходження доньки дружини позивача за кордоном, що не знімає з неї обов'язку по утриманню своєї непрацездатної матері, відповідач зазначив, що обов'язок повнолітніх дітей не пов'язується з їхньою працездатністю й можливістю надавати батькам матеріальну допомогу про що зазначено у постанові Верховного Суду від 05.09.2019р. у справі №212/1055/18-ц. Окрім того, відповідач вказує і на те, що у довідці МСЕК №047921 стосовно ОСОБА_2 (дружини позивача) щодо здійснення над нею постійного догляду не визначено, тому зазначене, на думку відповідача, не перешкоджає здійснювати дистанційно утримання своєї матері, перебуваючи за кордоном, що може виражатися у грошовій формі без особистої присутності, з моменту перетину кордону донькою дружини позивача минуло 2 роки та на даний час достовірно не відомо де знаходиться донька, можливо вона повернулась до України. Також відповідач не погоджується із позицією позивача з приводу того, що донька дружини позивача - ОСОБА_5 , не відноситься до працездатних осіб згідно до п.16 ч.1 ст.23 Закону України «Про зайнятість населення», оскільки на даний час знаходиться за кордоном, з огляду на те, що вона не віднесена до переліку непрацездатних членів сім'ї згідно Закону України «Про пенсійне забезпечення» тому, на думку відповідача, відповідно до п.6 «Інструкції про виконання в Україні Конвенції про міжнародне стягнення аліментів на дітей та інших видів сімейного утримання» затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 15.09.2017р. №2904/5, донька дружини позивача, перебуваючи за кордоном, має обов'язок утримувати свою непрацездатну матір (а.с.75-79).
28.04.2024р. через систему «Електронний суд» представник позивача подав два клопотання одного і того ж змісту про визнання причин пропуску процесуального строку поважними та поновлення пропущеного строку з поважних причин щодо долучення до матеріалів справи пояснень та доказів на підставі ст.121 Кодексу адміністративного судочинства України (а.с.84-85, 93-94).
Розглянувши зазначені вище клопотання представника позивача, вивчивши наявні у справі документи, суд не знаходить обґрунтованих підстав для його задоволення, тому у його задоволенні слід відмовити, оскільки згідно змісту ухвали суду від 10.04.2024р.(а.с.65) позивачеві не надавалося судом будь-якого строку для надання письмових пояснень, а відповідно, у адміністративного суду і відсутні підстави поновлювати такий строк, так як він не є пропущеним з урахуванням того, що учасники справи наділені правом на подання до суду додаткових пояснень та доказів упродовж усього розгляду справи до прийняття у справі судового рішення у відповідності до вимог ст.44 Кодексу адміністративного судочинства України.
Згідно ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
У відповідності до вимог ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.
Враховуючи викладене, рішення у даній справі приймається судом 31.05.2024р., тобто, у межах строку, визначеного ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України.
Із наявних в матеріалах справи документів судом встановлені наступні обставини у даній справі.
Громадянин України ОСОБА_1 перебуває у зареєстрованому шлюбі з громадянкою України ОСОБА_2 з 03.06.2023р. про що свідчить копія паспорту позивача та копія свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 від 03.06.2023р., наявних у справі (а.с.11-15, 21).
Його дружина - ОСОБА_2 є особою, якій встановлена ІІ група інвалідності, безстроково, отримує пенсію по інвалідності ІІ групи згідно пенсійного посвідчення, що підтверджується копіями довідки МСЕК №047921, виданої 25.08.1995р., пенсійного посвідчення (а.с.22,32).
Також згідно Висновку ЛКК №3 від 13.02.2024р. ОСОБА_2 потребує постійного стороннього догляду, не здатна до самоосблуговування (а.с.22).
У відповідності до інформації, яка наведена у копії паспорту ОСОБА_2 (дружини позивача), остання зареєстрована за адресою проживання: АДРЕСА_1 (а.с.23-30).
За вказаною адресою також мешкає і позивач з листопада 2022 року по теперішній час про що свідчить зміст копії акту від 31.03.2024р., наявного у справі (а.с.17).
Із матеріалів справи також встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_2 була сформовано повістка адресована ОСОБА_1 про необхідність прибуття по мобілізації на 11.04.2024р. 9-00 годин (бойова повістка), що підтверджується змістом копії повістки доданої до позову (а.с.35).
04 березня 2024р. позивач звернувся до відповідача із заявою за вх. №4773 про надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації у зв'язку із тим, що він має дружину із числа осіб з інвалідністю ІІ групи, що не заперечується учасниками справи(а.с.19).
28.03.2024р. відповідачем листом за №4/2924 позивачеві було відмовлено у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації у зв'язку з наявністю у нього дружини з інвалідністю ІІ групи через те, що у його дружини - ОСОБА_2 , є повнолітня донька - ОСОБА_3 , яка, хоч і проживає за кордоном, але зобов'язана її утримувати згідно до ст.202 Сімейного кодексу України про що свідчить зміст наведеного листа-відповіді (а.с.19-20, 80).
Вважаючи вищенаведене рішення відповідача, оформлене листом від 28.03.2024р. №4/2924, протиправним, позивач звернувся з даним позовом до суду про його скасування.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази у сукупності з нормами чинного законодавства України, суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих правових підстав для задоволення позовних вимог позивача повністю, виходячи з наступного.
Розділом ІІ Конституції України передбачені основоположні права, свободи та обов'язки людини і громадянина, серед яких відповідно до статті 65 встановлено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Пунктом 20 частини першої статті 106 Конституції України передбачено, що Президент України приймає відповідно до закону рішення про часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.
У зв'язку із військовою агресією рф проти України, Указом Президента України від 24.02.2022р. №64/202 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України від 24.02.2022р. №2102-ІХ, в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022р. строком на 30 діб.
На момент розгляду даної адміністративної справи строк дії воєнного стану в Україні триває та є продовженим.
Законом України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" від 21.10.1993 №3543-XII (далі - Закон № 3543-XII) встановлено правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначено засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов'язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов'язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.
Відповідно до статті 1 Закону №3543-XII встановлено, що мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.
Обов'язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації встановлені статтею 22 Закону № 3543-XII.
Відповідно до частини 5 статті 22 Закону №3543-XII передбачено, що призов громадян на військову службу під час мобілізації або залучення їх до виконання обов'язків за посадами, передбаченими штатами воєнного часу, здійснюють територіальні центри комплектування та соціальної підтримки за сприяння місцевих органів виконавчої влади або командири військових частин (військовозобов'язаних, резервістів Служби безпеки України - Центральне управління або регіональні органи Служби безпеки України, військовозобов'язаних, резервістів Служби зовнішньої розвідки України - відповідний підрозділ Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов'язаних Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - відповідні органи управління центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту).
При цьому, статтею 23 Закону №3543-XII передбачено, що для деяких категорій громадян встановлена відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації.
Згідно з абзацом 11 частини 1 статті 23 Закону №3543-XII (в редакції, що діяла станом на час звернення позивача до відповідача з відповідною заявою) визначено, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані, які мають дружину (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю та/або одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи, за умови, що такі особи з інвалідністю не мають інших працездатних осіб, зобов'язаних відповідно до закону їх утримувати.
Пунктом 1 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.02.2022 №154 (далі - Положення №154) установлено, що територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов'язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації.
А згідно до положень пункту 9 Положення №154, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки відповідно до покладених на них завдань, зокрема, ведуть військовий облік призовників, військовозобов'язаних та резервістів, оформлюють та видають військово-облікові документи призовникам, військовозобов'язаним та резервістам, розглядають звернення військовослужбовців, працівників та членів їх сімей, а також громадян з питань, що належать до компетенції територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, ведуть прийом громадян, які звертаються із зазначених питань, видають необхідні довідки та інші документи.
Приписами пункту 11 Положення №154 передбачено, що районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, крім функцій, зазначених у пункті 9 цього Положення, оформляють для військовозобов'язаних, резервістів відстрочки від призову під час мобілізації та в особливий період і воєнний час, які надаються в установленому порядку, а також ведуть їх спеціальний облік.
Отже, із аналізу вищенаведених чинних приписів законодавства слідує, що захист Вітчизни та територіальної цілісності Держави є обов'язком громадян.
В той же час, деяких категоріям громадян встановлена відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації, зокрема, військовозобов'язаним, які мають дружину (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю та/або одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи, за умови, що такі особи з інвалідністю не мають інших працездатних осіб, зобов'язаних відповідно до закону їх утримувати.
Повноваженнями щодо оформлення такої відстрочки, ведення їх спеціального обліку, наділені саме територіальні центри комплектування та соціальної підтримки про що свідчить аналіз змісту пунктів 9 та 11 Положення №154.
Також і зі змісту п.11 ч.1 ст.23 Закону №3543-ХІІ (чинній на момент виникнення спірних правовідносин) вбачається, що відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації надається військовозобов'язаним за умови наявності таких двох підстав, а саме: 1) особа, має дружину (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю та/або одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи; 2) у разі відсутності у такої особи з інвалідністю інших працездатних осіб, зобов'язаних відповідно до закону її утримувати.
Так, як встановлено судом у спірному випадку, позивач, має дружину - ОСОБА_6 , якій встановлено ІІ групу інвалідності безстроково згідно копії довідки МСЕК №047921 від 25.08.1995р., що підтверджується копіями свідоцтва про шлюб від 30.09.1995р. (зміна прізвища на Бойко), даними паспорту про розлучення та копією свідоцтва про шлюб, укладеного з позивачем від 30.06.2023р.(а.с.28,31,33).
За висновком ЛЛК №3 від 13.02.2024р. гр. ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , яка мешкає АДРЕСА_1 не працює, потребує постійного стороннього догляду, не здатна до самообслуговування (а.с.22).
Відповідно до акту сусідів від 31.03.2024р. позивач - ОСОБА_1 мешкає за адресою: АДРЕСА_1 з листопада 2022р. по теперішній час (а.с.17).
У відповідності до ст.75 Сімейного кодексу України (далі - СК України) установлено, що дружина, чоловік повинні матеріально підтримувати один одного.
Право на утримання має той з подружжя, який є непрацездатним, потребує матеріальної допомоги, за умови, що другий із подружжя може надавати матеріальну допомогу.
Непрацездатними вважається той із подружжя, який досяг пенсійного віку, встановленого законом або є особою з інвалідністю І, ІІ чи ІІІ групи.
Таким чином, виходячи із наведених приписів сімейного законодавства та враховуючи те, що дружина позивача - ОСОБА_2 є особою з інвалідністю ІІ групи, отримує пенсію по інвалідності про що свідчить копія її пенсійного посвідчення, суд приходить до висновку про те, що саме позивач, як чоловік особи, якій встановлена ІІ група інвалідності повинен її утримувати.
З приводу аргументів відповідача про те, що дружина позивача - ОСОБА_2 має повнолітню доньку - ОСОБА_3 , яка, хоч і знаходиться за кордоном, проте, зобов'язана за законом утримувати свою матір, тому позивач не має права на відстрочку за наведених обставин, суд зазначає наступне.
Так, дійсно, за статтею 51 Конституції України встановлено, що повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.
Згідно до ч.1 ст.202 СК України передбачено, що повнолітні дочка, син зобов'язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги.
Отже, із наведених вище приписів сімейного законодавства слідує, що обов'язок утримувати непрацездатну особу, якій встановлена ІІ група інвалідності, покладено як на чоловіка такої особи, так і на її повнолітніх дітей.
Разом з тим, як установлено матеріалами справи, донька дружини позивача - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 24.03.2022р. перетнула кордон України з Польщею та на даний момент постійно проживає за межами України, що підтверджується копією інформаційною карти від 02.04.2022р. (а.с.49).
Доказів повернення доньки дружини позивача - ОСОБА_3 до України станом на 28.03.2024р. відповідачем суду не надано, а судом із матеріалів справи не встановлено.
Окрім того, як видно із копії Висновку ЛКК №3 від 13.02.2024р. дружина позивача - ОСОБА_2 не лише потребує утримання як інвалід ІІ групи, а й потребує постійного стороннього догляду, не здатна до самообслуговування (а.с.22).
Тобто, донька дружини позивача - ОСОБА_3 , перебуваючи за межами України, фактично не має можливості ні утримувати свою матір - ОСОБА_2 , яка є інвалідом ІІ групи, ні здійснювати за нею догляд, інших доказів відповідачем суду не надано.
А отже, із наведених встановлених судом обставин та аналізу наведених вище норм чинного законодавства у їх сукупності, слід дійти висновку, що оскільки позивач має дружину - ОСОБА_2 , яка є особою з інвалідністю ІІ групи, дана особа не має інших працездатних осіб на території України, які зобов'язані відповідно до закону її утримувати, крім позивача, тому останній має право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі п.11 ч.1 ст.23 Закону №3543-ХІІ (у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин).
З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що оспорюване рішення відповідача оформлене листом №4/2924 від 28.03.2024р. про відмову у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації позивачеві з підстав наявності у нього дружини, якій встановлена ІІ група інвалідності, є протиправним та підлягає скасуванню.
Статтею 73 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування - ст.76 наведеного Кодексу.
Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Частина 2 ст. 77 КАС України визначає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача.
Проте, відповідачем у відзиві на позов та доданими до нього копіями документів не доведено належними, достатніми та допустимими доказами правомірність і законність прийняття оспорюваного рішення, оформленого листом №4/2924 від 28.03.2024р.про відмову у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації позивачеві, з урахуванням встановлених судом обставин та аналізу вищенаведених чинних норм законодавства (на момент виникнення спірних правовідносин), які відповідачем не спростовані.
Є неспроможними та відхиляються судом аргументи відповідача з приводу того, що з моменту перетину кордону донькою дружини позивача - ОСОБА_4 сплинуло 2 роки та на даний час достовірно невідомо де вона знаходиться, можливо вона повернулася до України, з огляду на наступне.
По-перше, обов'язок довести правомірність та обґрунтованість прийняття свого рішення покладено на відповідача як суб'єкта владних повноважень згідно до ч.2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України, проте, на підтвердження наведених вище обставин (припущень відповідача) жодних доказів суду не надано.
По-друге, рішення суб'єкта владних повноважень впливають на права на обов'язки осіб, стосовно яких вони приймаються, тому такі рішення не можуть ґрунтуватися на припущеннях посадових осіб відповідача, а відповідно, наведені припущення представника відповідача у відзиві на позов не є належними доказами у розумінні ст.ст.72-77 Кодексу адміністративного судочинства України.
Інші доводи відповідача не беруться судом до уваги, оскільки не спростовуються вищенаведених висновків суду.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно до ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Перевіривши у відповідності до вимог ч.2 ст.2 наведеного Кодексу, правомірність прийняття відповідачем як суб'єктом владних повноважень оспорюваного рішення, оформленого листом №4/2924 від 28.03.2024р. про відмову про відмову у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації позивачеві з підстав наявності у нього дружини, якій встановлена ІІ група інвалідності, суд приходить до висновку, що наведене спірне рішення є таким, що прийняте не у межах повноважень та не у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України, не обґрунтовано та без врахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).
Приймаючи до уваги викладене, судом встановлено, що відповідачем при прийнятті оспорюваного рішення, оформленого листом №4/2924 від 28.03.2024р. про відмову про відмову у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації позивачеві з підстав наявності у нього дружини, якій встановлена ІІ група інвалідності, були порушені права та інтереси позивача, які підлягають судовому захисту шляхом визнання наведеного рішення протиправним та його скасування.
Також, оскільки у ході судового розгляду даної справи встановлено протиправність прийняття вищенаведеного оспорюваного рішення про відмову позивачеві у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації у зв'язку із наявністю у нього дружини, яка є інвалідом ІІ групи (основної позовної вимоги), підлягають і задоволенню позовні вимоги позивача в частині зобов'язання відповідача прийняти рішення, яким надати позивачеві відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі п.11 ч.1 ст.23 Закону України №3543-ХІІ у зв'язку з тим, що він має дружину з числа осіб з інвалідністю ІІ групи (похідної позовної вимоги), виходячи з наступного.
На законодавчому рівні поняття «дискреційні повноваження», суб'єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення.
Відповідно до Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акту.
У разі наявності у суб'єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов'язання судом суб'єкта прийняти рішення конкретного змісту є втручанням у дискреційні повноваження.
Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку.
Таким чином, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.
Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 06.03.2019 та від 22.01.2020 у справах № 1640/2594/18 та № 826/9749/17 відповідно.
Частиною четвертою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Оскільки у даних правовідносинах судом встановлено протиправність рішення відповідача, оформленого листом №4/2924 від 28.03.2024р. про відмову у наданні позивачеві відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації у зв'язку з наявністю дружини з інвалідністю ІІ групи, суд вважає, що у даному випадку у відповідача відсутня дискреція як можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень.
Також, слід зазначити, що стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Відповідно до ч. 2 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
З 04.04.2024р. набрав чинності Закон України «Про Єдиний державний реєстр призовників, військовозобов'язаних та резервістів».
Єдиний державний реєстр призовників, військовозобов'язаних та резервістів (далі - Реєстр) - інформаційно-комунікаційна система, призначена для збирання, зберігання, обробки та використання даних про призовників, військовозобов'язаних та резервістів, створена для забезпечення військового обліку громадян України - ст.1 згаданого Закону.
У відповідності до п.8 ч.6 ст.5 Закон України «Про Єдиний державний реєстр призовників, військовозобов'язаних та резервістів» органами ведення Реєстру є, зокрема, районні (об'єднані районні), міські (районні у місті, об'єднані міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки.
Пунктом 33 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про Єдиний державний реєстр призовників, військовозобов'язаних та резервістів» визначено, що до персональних відомостей позивача як військовозобов'язаного належать також відомості про право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі визначених абз. 11 ч. 1 ст. 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію".
Тому такі відомості про відстрочку від призову під час мобілізації у зв'язку з наявністю у позивача дружини з інвалідністю ІІ групи, мають бути внесені відповідачем в електронну систему «Оберіг», що потребує виходу судом за межі позовних вимог у цій частині з урахуванням ч. 2 ст.9 Кодексу адміністративного судочинства України.
За викладених обставин, суд приходить до висновку про необхідність зобов'язання відповідача прийняти рішення, яким надати ОСОБА_1 відстрочку від призову за мобілізацією на підставі абз. 11 ч. 1 ст. 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" у зв'язку із наявністю дружини з інвалідністю II групи із внесенням відповідних відомостей до електронної системи військовозобов'язаних «Оберіг».
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Суд враховує й те, що згідно п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
За викладених обставин, позовні вимоги позивача підлягають задоволенню повністю.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд виходить із того, що відповідно до ч.1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Виходячи з наведеного, наявність підстав для задоволення даного адміністративного позову у повному обсязі, слід стягнути з бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - до ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь позивача понесені ним згідно квитанції до платіжної інструкції №ПН2961920 від 04.04.2024р. судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 1211 грн. 30 коп. з урахуванням розміру ставки судового збору за подання позову немайнового характеру, встановленого ст.4 Закону України «Про судовий збір» (а.с.10).
При цьому, слід зазначити, що витрати позивача у розмірі 50 грн. послуги банку, понесені ним згідно квитанції до платіжної інструкції №ПН2961920Р від 04.04.2024р. розподілу у порядку ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України не підлягають, оскільки такі витрати не віднесені до переліку видів судових витрат, передбачених ст.132 наведеного Кодексу.
Керуючись ст. ст. 2-10, 11, 12, 47, 72-77, 94, 122, 132, 139, 193, 241-246, 250, 251, 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Адміністративний позов ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправним та скасування рішення №4/2924 від 28.03.2024р., зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити повністю.
Визнати протиправним та скасувати рішення ІНФОРМАЦІЯ_1 , оформлене листом за №4/2924 від 28 березня 2024 року про відмову в наданні ОСОБА_1 відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.
Зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_5 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) прийняти рішення, яким надати ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_3 ) відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі п.11 ч.1 ст.23 Закону №3543-ХІІ (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) у зв'язку з тим, що він має дружину із числа осіб з інвалідністю ІІ групи, із внесенням відповідних відомостей до електронної системи військовозобов'язаних «Оберіг».
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_3 ) - судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 1211,20 грн. (одна тисяча двісті одинадцять гривень 20 копійок).
Рішення суду може бути оскаржено до Третього апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення відповідно до вимог статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення суду набирає законної сили у строки, визначені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя С.О. Конєва