Справа №127/9956/23
Провадження №1-кп/127/312/23
30 травня 2024 року м. Вінниця
Вінницький міський суд Вінницької області в складі:
головуючого судді ОСОБА_1 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_2
сторони обвинувачення: прокурора ОСОБА_3 ,
сторони захисту: адвоката ОСОБА_4 , обвинуваченого ОСОБА_5 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції залі судових засідань № 12 кримінальне провадження, відомості про яке внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань 01.01.2023 за № 12023025040000001, за обвинуваченням:
ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця міста Харків, громадянина України, з середньою освітою, не працюючого, не одруженого, проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого,
у вчиненні кримінального правопорушення (проступку), передбаченого частиною четвертою статті 358 Кримінального кодексу України,
З метою керування транспортними засобами у травні 2022 року, точна дата не встановлена, ОСОБА_5 придбав у невстановленої особи посвідчення водія на його ім'я.
У подальшому 31.12.2022 біля 11.41 год. ОСОБА_5 , керуючи автомобілем марки Hyndai, д.н. НОМЕР_1 , рухався по вул. Липовеьцка, 2-в в м. Вінниці й був помічений працівниками УПП ГУНП у Вінницькій області.
Працівники поліції відповідно до статті 22 Закону України «Про національну поліцію» висловили вимогу пред'явити свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу та посвідчення водія, на підставі яких ОСОБА_5 здійснював керування зазначеним транспортним засобом. Виконуючи зазначену вимогу, ОСОБА_5 , знаючи про те, що наявне у нього посвідчення водія підроблене, маючи умисел на використання завідомо підробленого документу, з метою уникнення адміністративної відповідальності, передбаченої статтею 126 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КпАП), надав для перевірки посвідчення серії НОМЕР_2 , видане на ім'я ОСОБА_5 , використавши завідомо підроблений документ.
Обвинувачений ОСОБА_5 у судовому засіданні винуватість у вчиненні інкримінованого йому діяння визнав частково та суду пояснив, що він замовив посвідчення водія поштою і не знав, що отримане ним посвідчення водія підроблене. Він вирішив замінити старе посвідчення водія на нове і знайшов відповідне оголошення про допомогу в його заміні. Порядком здійснення заміни такого посвідчення він не цікавився.
Суд, відповідно до частини третьої статті 26 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) дослідив і інші докази, клопотання про дослідження яких було заявлене сторонами кримінального провадження, а саме:
-протокол огляду місця події від 31.12.2022, відповідно до якого у період часу з 12.40 год. по 12.44 год. на ділянці дороги по АДРЕСА_2 ОСОБА_5 , який стояв біля автомобіля марки Hyndai, д.н. НОМЕР_1 , видав посвідчення водія НОМЕР_2 , видане на ім'я ОСОБА_5 ;
-висновок експерта № 22/23-21 від 09.01.2023, згідно з яким бланк посвідчення водія НОМЕР_2 не відповідає зразкам, що перебувають в офіційному обігу; бланк посвідчення водія НОМЕР_2 виготовлений саморобним способом з використанням засобів оперативної поліграфії;
-протокол огляду документа від 10.01.2023, відповідно до якого у період часу з 15.20 год. по 15.50 год. оглянуті записи з нагрудних камер поліцейських, на яких зафіксоване пред'явлення ОСОБА_5 посвідчення водія;
-копія постанови від 31.12.2022, згідно з якою ОСОБА_5 притягнутий до адміністративної відповідальності, передбаченої частиною першою статті 126 КпАП;
-копію листа за підписом начальника Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС у Вінницькій області ОСОБА_6 від 11.01.2023 за № 31/2/0541-108, відповідно до якого ОСОБА_5 отримав 06.09.2006 посвідчення водія серії НОМЕР_3 у ВРЕР ДАІ з обслуговування АДРЕСА_3 , посвідчення водія серії НОМЕР_2 29.01.2022 29.01.2022 було видане на ім'я ОСОБА_7 у ТСЦ АДРЕСА_4 ;
-висновок службового розслідування з метою повної, усебічної та об'єктивної перевірки причин та обставин можливого порушення службової дисципліни інспектором взводу № 1 роти № 4 батальйону управління патрульної поліції у Вінницькій області Департаменту патрульної поліції ОСОБА_8 , інспектором взводу № 2 роти № 4 батальйону управління патрульної поліції у Вінницькій області Департаменту патрульної поліції ОСОБА_9 , що виразилось в неналежному виконанні вимог статті 34 Закону України «Про Національну поліцію», зі змісту якого випливає, що відомості, які стали причиною службового розслідування, вважати такими, що не підтвердилися.
Під час судового розгляду прокурор клопотав про здійснення виклику та подальшого допиту в якості свідків ОСОБА_10 та ОСОБА_11 , однак у подальшому прокурор від їхнього допиту відмовився, сторона захисту не наполягала на здійснені допиту зазначених осіб в якості свідків. Тому з огляду на приписи частини третьої статті 26 КПК суд не здійснював їхній подальший виклик.
Аналізуючи показання обвинуваченого, досліджені докази у їх сукупності, суд дійшов до такого висновку.
Обвинувачений ОСОБА_5 у судовому засіданні факту використання вилученого в нього посвідчення водія серії НОМЕР_2 не заперечував. При цьому обвинувачений у судовому засіданні зазначив, що замовив це посвідчення через мережу Інтернет у зв'язку з наміром здійснити обмін наявного в нього посвідчення водія. Також обвинувачений зауважив, що вважав, що вилучене в нього посвідчення водія дійсне.
Прокурор у судових дебатах зауважив, що під час вилучення зазначеного посвідчення водія обвинувачений ОСОБА_5 підтвердив факт його підробки. Разом з тим, з оглянутого в судовому засіданні запису з нагрудних камер поліцейський випливає, що обвинувачений ОСОБА_5 чітко про обставини, зазначені прокурором, не повідомив. Тому суд, оцінюючи доводи сторони обвинувачення та сторони захисту, вважає за доцільне зауважити таке.
Порядок видачі посвідчення водія регламентований Положенням про порядок видачі посвідчень водія та допуску громадян до керування транспортними засобами, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.05.1993 за № 340 (далі - Положення). Однак суд вважає, що для оцінки діяння ОСОБА_5 суд має здійснити аналіз Положення у редакції, що була чинною на момент вчинення інкримінованого ОСОБА_5 діяння.
Відповідно до абзацу п'ятого пункту 5-1 Положення у редакції Постанови Кабінету Міністрів України № 980 від 15.09.2021 у разі обміну посвідчення водія, у тому числі виданого вперше, особа може звернутися до державного підприємства, що належить до сфери управління ДМС, центрів надання адміністративних послуг (далі - уповноважені суб'єкти), територіального сервісного центру МВС шляхом подання відповідної заяви і доданих до неї документів у порядку, встановленому цим Положенням.
Зі змісту абзацу шостого пункту 5-1 Положення у редакції Постанови Кабінету Міністрів України № 980 від 15.09.2021 випливає, що отримання особою посвідчення водія на підставі заяви і доданих до неї документів, які були подані до територіального сервісного центру МВС або уповноваженого суб'єкта, здійснюється з урахуванням пункту 23 цього Положення.
Згідно з абзацом першим пункту 23 Положення у редакції Постанови Кабінету Міністрів України № 980 від 15.09.2021 посвідчення водія, виготовлене на бланку, отримується особисто під підпис після пред'явлення паспорта громадянина України або тимчасового посвідчення громадянина України, посвідки на постійне проживання або посвідки на тимчасове проживання (зокрема е-посвідки на постійне проживання або е-посвідки на тимчасове проживання), посвідчення біженця, посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту, посвідчення особи, якій надано тимчасовий захист, та оригіналу медичної довідки встановленого зразка, дійсної на дату подання заяви про обмін посвідчення водія або отримання його після втрати чи викрадення.
Відповідно до абзацу першого пункту 23-1 Положення у редакції Постанови Кабінету Міністрів України № 980 від 15.09.2021 посвідчення водія за бажанням заявника може бути оформлене та видане в електронній формі без виготовлення його на бланку.
Згідно з абзацом першим пункту 28 Положення у редакції Постанови Кабінету Міністрів України № 980 від 15.09.2021 обмін посвідчення водія, у тому числі виданого вперше, проводиться без складення іспитів, крім випадків, передбачених пунктом 25-1 цього Положення. Під час обміну посвідчення водія працівник територіального сервісного центру МВС перевіряє відомості про особу, яка подає документи, за Єдиним державним реєстром МВС, Єдиним державним демографічним реєстром, відповідними базами даних та державними реєстрами щодо осіб, які перебувають в розшуку, а також осіб, позбавлених права на керування транспортними засобами або тимчасово обмежених у цьому праві.
Зі змісту абзацу другого пункту 28 Положення у редакції Постанови Кабінету Міністрів України № 980 від 15.09.2021 випливає, що обмін посвідчення водія проводиться незалежно від зареєстрованого місця проживання чи перебування особи за умови подання: паспорта громадянина України або тимчасового посвідчення громадянина України, посвідки на постійне проживання або посвідки на тимчасове проживання (чи пред'явлення е-посвідки на постійне проживання або е-посвідки на тимчасове проживання), посвідчення біженця, посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту, посвідчення особи, якій надано тимчасовий захист (у разі відсутності в зазначених документах відомостей про задеклароване або зареєстроване місце проживання (перебування) на території України - довідку про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, у якій зазначено фактичне місце проживання, або пред'явлення її відображення в електронній формі засобами Порталу Дія (для внутрішньо переміщених осіб), або витягу з реєстру територіальної громади про задеклароване або зареєстроване місце проживання (перебування) чи пред'явлення його відображення в електронній формі засобами Порталу Дія); копії одного з передбачених Податковим кодексом України документів з даними про реєстраційний номер облікової картки платника податків або повідомлення про відмову від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та офіційно повідомили про це відповідному контролюючому органу і мають відмітку в паспорті про право здійснювати будь-які платежі за серією та/або номером паспорта); документів, що підтверджують зміну персональних даних особи (у разі потреби); дійсної на дату подання документів медичної довідки встановленого зразка, що підтверджує допущення водія до керування транспортними засобами відповідних категорій.
При цьому суд вважає за доцільне зауважити, що абзацом дев'ятим пункту 29-1 Положення у редакції Постанови Кабінету Міністрів України № 980 від 15.09.2021 визначено, що до заяви, поданої через електронний кабінет водія, особа додає електронні копії (фотокопії) оригіналу паперового документа, що підтверджує зміну персональних даних особи (за потреби), та дійсну на дату подання заяви медичну довідку встановленого зразка, що підтверджує допущення водія до керування транспортними засобами відповідних категорій.
Зі змісту абзацу тридцятого пункту 29-1 Положення у редакції Постанови Кабінету Міністрів України № 980 від 15.09.2021 випливає, що отримання оформленого засобами електронного кабінету водія або Порталу Дія посвідчення водія, виготовленого на бланку, відбувається позачергово з урахуванням вимог пункту 23 цього Положення в територіальному сервісному центрі МВС, зазначеному в електронній заяві особи.
Відповідно до абзацу тридцять першого 29-1 Положення у редакції Постанови Кабінету Міністрів України № 980 від 15.09.2021 посвідчення водія, виготовлене на бланку, оформлене засобами електронного кабінету водія або Порталу Дія через адміністратора єдиної інформаційної системи МВС, за бажанням особи та за додаткову плату також може бути отримано кур'єром або з використанням засобів національного оператора поштового зв'язку в порядку, встановленому МВС та Мініфраструктури.
У подальшому до абзацу тридцятого пункту 29-1 Положення Постановою № № 833 від 08.08.2023 внесені зміни та речення перше цього абзацу викладений у такій редакції: посвідчення водія, виготовлене на бланку, оформлене засобами електронного кабінету водія або Порталу Дія, за бажанням особи та за додаткову плату може бути отримано із використанням засобів та об'єктів призначеного оператора поштового зв'язку, зокрема кур'єром, шляхом надання послуг поштового зв'язку. Однак станом на момент вчинення інкримінованого ОСОБА_5 діяння наведені зміни не були ухвалені, був відсутній відповідний порядок, встановлений МВС та Мінінфраструктури, який передбачав отримання посвідчення водія засобами поштового зв'язку (кур'єром), натомість була чинною редакція абзацу першого пункту 23 Положення, якою було передбачене отримання посвідчення водія особисто під підпис після пред'явлення паспорта громадянина.
З наданих суду матеріалів випливає, що вилучене у ОСОБА_12 посвідчення водія було видане 29.01.2022 у ІНФОРМАЦІЯ_2 . При цьому обвинувачений в судовому засіданні не заперечував того факту, що до приміщення зазначеного сервісного центру він не їздив, натомість скористався послугою отримання посвідчення водія поштою - відповідне оголошення знайшов у Telegram. Як суд зазначив вище, під час досудового розслідування було проведене відповідне криміналістичне дослідження, за результатами якого встановлено, що бланк вилученого у ОСОБА_5 посвідчення водія не відповідає зразкам, що перебувають в офіційному обігу, виготовлений саморобним способом з використанням засобів оперативної поліграфії.
Аналізуючи доводи обвинуваченого та його захисника в частині того, що обвинувачений не знав про те, що вилучене у нього посвідчення водія є підробленим, суд вважає за доцільне зауважити таке.
Відповідно до частини другої статті 68 Конституції України незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.
Порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності затверджений Указом Президента України № 503/97 від 10.06.1997 (далі - Порядок). Зі змісту пункту 5 Порядку випливає, що нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України набирають чинності з моменту їх прийняття, якщо більш пізній строк набрання ними чинності не передбачено в цих актах. Акти Кабінету Міністрів України, які визначають права і обов'язки громадян, набирають чинності не раніше дня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях.
Суд враховує, що Верховний Суд (далі - ВС) у постанові від 31.05.2018 (справа № 127/27182/15-к) зазначив, що норма статті 263 Кримінального кодексу України (далі - КК) є субсидіарною і для розуміння незаконності поводження зі зброєю, вимагає аналізу відповідного закону. При цьому поняття «закон», яке використав законодавець, має розширене тлумачення і включає в себе законодавство у цілому, в тому числі нормативні акти, що регулюють відповідні правовідносини, порушення яких утворює об'єктивну сторону складу злочину, передбаченого статтею 263 КК.
Аналогічний висновок ВС зробив і у постанові від 04.12.2018 (справа № 161/3885/16-к). Зокрема, ВС зауважив, що поняття «закон», яке використав законодавець у статті 263 КК, має розширене тлумачення і включає в себе законодавство у цілому, в тому числі нормативні акти, що регулюють відповідні правовідносини, порушення яких утворює об'єктивну сторону складу злочину, передбаченого цією статтею кримінального закону.
У постанові від 21.05.2019 (справа № 299/1530/16-к) ВС зауважив, що диспозицію частини першої статті 263 КК не можна вважати бланкетною, оскільки вона не посилається на інші закони чи нормативні акти у визначенні заборонених діянь, а визначає їх у своєму тексті. Відповідно до цього положення забороняються: «носіння, зберігання, придбання, передача чи збут вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів, вибухових речовин або вибухових пристроїв».
Власне ця заборона і є диспозицією частини першої статті 263 КК, яка супроводжується визначеними в цьому ж положенні санкціями.
А відсилка до іншого «закону» міститься не в диспозиції цієї норми, як зазначив ВС, а у формулюванні умови, яка визначає, коли її диспозиція може бути застосована: «без передбаченого законом дозволу». Якщо «дозвіл» відсутній - умова виконана, і діє диспозиція частини першої статті 263 КК, тобто заборона «носіння, зберігання, придбання, передача чи збут вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів, вибухових речовин або вибухових пристроїв». Навпаки, наявність відповідного дозволу свідчить про відсутність передбаченої законом умови, за якої диспозиція цього положення може бути застосована.
Умови, що визначають застосування диспозиції норми, згідно з твердженням ВС, в теорії права відносять до гіпотези норми. Таким чином, слова у частині першій статті 263 КК «без передбаченого законом дозволу» визначають один із елементів гіпотези норми, який - поряд із загальними елементами умов настання кримінальної відповідальності, що містяться в Загальній частині Кримінального кодексу України - визначає можливість застосування диспозиції і, відповідно, санкції частини першої статті 263 КК.
Хоча наведені висновки ВС зроблені у кримінальних провадженнях, відповідальність за які передбачена статтею 263 КК, суд вважає, що останні релевантні у цьому провадженні, оскільки ВС проаналізував поняття закону, який законодавцем використане у ряді норм про кримінальну відповідальність.
Положення було оприлюднене відповідно до наведеного вище Порядку, тому посилання обвинуваченого та його захисника в частині того, що обвинувачений не знав про неможливість дистанційного, тобто за допомогою засобів поштового зв'язку отримання посвідчення водія, суд вважає хибним.
Прокурор у судовому засіданні під час виступу в судових дебатах здійснив посилання на те, що під час досудового розслідування обвинувачений підтвердив обізнаність про використання ним саме підробленого посвідчення водія. Оцінюючи зазначені доводи прокурора, суд вважає за доцільне зауважити, що з оглянутого в судовому засіданні записів - додатку до протоколу огляду місця події та з нагрудних камер поліцейських - випливає, що відомості про повідомлення ОСОБА_5 того, що надане ним посвідчення підроблене, відсутні. Натомість із запису огляду місця події випливає, що ОСОБА_5 на питання дізнавача повідомив, що працівники поліції, які здійснили його зупинку, повідомили, що надане ним посвідчення водія містить ознаки підробки.
Відповідно до речення першого частини четвертої статті 95 КПК суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання, або отриманих у порядку, передбаченому статтею 225 цього Кодексу.
При цьому реченням другим частини четвертої статті 95 КПК визначено, що суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них, крім порядку отримання показань, визначеного статтею 615 цього Кодексу.
Саме тому показання ОСОБА_5 , які ним були надані під час досудового розслідування суд не вправі використовувати в якості доказу в кримінальному провадженні в силу наведених вище імперативних приписів кримінально-процесуального закону. Натомість винуватість чи невинуватість обвинуваченого у вчиненні інкримінованого йому діяння має бути підтверджена відповідно до приписів статей 91, 94 КПК.
Як суд зазначив вище, в судовому засіданні знайшов своє підтвердження той фак, що ОСОБА_5 замовив вилучене у нього посвідчення водія через оголошення, яке знайшов у Telegram, підтвердив факт відсутності його звернення саме до ТСЦ № 7142 РСЦ ГСЦ МВС в Черкаській області. При цьому за результатами криміналістичного дослідження, проведеного під час досудового розслідування, результати якого в судовому засіданні стороною захисту оспорені не були, випливає, що бланк вилученого у ОСОБА_5 посвідчення водія не відповідає зразкам, що перебувають в офіційному обігу, виготовлений саморобним способом з використанням засобів оперативної поліграфії. Також суд встановив, що на час вчинення інкримінованого обвинуваченому діяння відповідне нормативне регулювання, яке дозволяє отримання посвідчень водія засобами поштового зв'язку, було відсутнє, натомість була чинною імперативна вимога, згідно з якою посвідчення водія отримується особисто під підпис після пред'явлення відповідних документів на встановлення особи. Натомість за результатами судового розгляду суд встановив, що ОСОБА_5 наведених вимог не дотримався. Саме тому суд вважає, що в судовому засіданні був підтверджений факт обізнаності обвинуваченого про те, що використане ним посвідчення водія є підробленим.
З огляду на викладене суд вважає, що в судовому засіданні був підтверджений факт використання ОСОБА_5 31.12.2022 біля 11.41 год. під час керування автомобілем марки Hyndai, д.н. НОМЕР_1 , по АДРЕСА_2 завідомо підробленого документа -посвідчення водія серії НОМЕР_2 . Саме тому, на переконання суду, діяння ОСОБА_5 охоплюються складом кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 358 Кримінального кодексу України (далі - КК), за ознаками використання завідомо підробленого документа.
Вирішуючи питання щодо виду та міри покарання, необхідного і достатнього для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень, суд приймає до уваги роз'яснення, надані в пункті 2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24.10.2003 «Про практику призначення судами кримінального покарання», згідно з якими відповідно до пункту 1 частини першої статті 65 КК суди повинні призначати покарання в межах, установлених санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Із урахуванням ступеня тяжкості, обставин цього злочину, його наслідків і даних про особу судам належить обговорювати питання про призначення передбаченого законом більш суворого покарання особам, які вчинили злочини на ґрунті пияцтва, алкоголізму, наркоманії, за наявності рецидиву злочину, у складі організованих груп чи за більш складних форм співучасті (якщо ці обставини не є кваліфікуючими ознаками), і менш суворого - особам, які вперше вчинили злочини, неповнолітнім, жінкам, котрі на час вчинення злочину чи розгляду справи перебували у стані вагітності, інвалідам, особам похилого віку і тим, які щиро розкаялись у вчиненому, активно сприяли розкриттю злочину, відшкодували завдані збитки тощо.
Суд враховує, що у постанові від 10.07.2018 (справа № 148/1211/15-к) Верховний Суд (далі - ВС) звернув увагу на те, що відповідно до статей 50, 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації покарання, воно повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі покарання мають значення й повинні братися до уваги обставини, які його пом'якшують і обтяжують.
У постанові від 14.06.2018 (справа № 760/115405/16-к) ВС зазначив, що поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов'язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.
Підставами для судового розсуду при призначенні покарання виступають: кримінально-правові, відносно-визначені (де встановлюються межі покарання) та альтернативні (де передбачено декілька видів покарань) санкції; принципи права; уповноважуючі норми, в яких використовуються щодо повноважень суду формулювання «може», «вправі»; юридичні терміни та поняття, які є багатозначними або не мають нормативного закріплення, зокрема «особа винного», «щире каяття» тощо; оціночні поняття, зміст яких визначається не законом або нормативним актом, а правосвідомістю суб'єкта правозастосування, наприклад, при врахуванні пом'якшуючих та обтяжуючих покарання обставин (статті 66, 67 КК), визначенні «інших обставин справи», можливості виправлення засудженого без відбування покарання, що має значення для застосування статті 75 КК тощо; індивідуалізація покарання - конкретизація виду і розміру міри державного примусу, який суд призначає особі, що вчинила злочин, залежно від особливостей цього злочину і його суб'єкта.
Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини (зокрема справа «Довженко проти України»), який у своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.
Загальні засади призначення покарання (стаття 65 КК) наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.
Крім того, ВС у постанові від 09.10.2018 (справа № 756/4830/17-к) звернув увагу на те, що відповідно до статей 50 і 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.
Визначені у статті 65 КК загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.
Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення означає з'ясування судом, насамперед, питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон (стаття 12 КК) вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у статті 12 КК дається лише видова характеристика ступеня тяжкості злочину, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.
Під особою обвинуваченого розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення. Тобто поняття «особа обвинуваченого» вживається у тому ж значенні, що й у пункті 3 частини першої статті 65 КК поняття «особа винного».
Термін «явно несправедливе покарання» означає відмінність в оцінці виду та розміру покарання принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.
Аналогічний висновок зроблений ВС у постанові від 13.08.2020 (справа № 716/1224/19).
Відповідно до роз'яснень, що містяться у пункті 3 постанови Пленуму ВСУ № 12 від 23.12.2005 «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності», щире розкаяння характеризує суб'єктивне ставлення винної особи до вчиненого злочину, яке виявляється в тому, що вона визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася.
Щире каяття - це певний психічний стан винної особи, коли вона засуджує свою поведінку, прагне усунути заподіяну шкоду та приймає рішення більше не вчиняти злочинів, що об'єктивно підтверджується визнанням особою своєї вини, розкриттям всіх відомих їй обставин вчиненого діяння, вчиненням інших дій, спрямованих на сприяння розкриттю злочину, або відшкодування заданих збитків чи усунення заподіяної шкоди.
Основною формою прояву щирого каяття є повне визнання особою своєї вини та правдива розповідь про всі відомі їй обставини вчиненого злочину. Якщо особа приховує суттєві обставини вчиненого злочину, що значно ускладнює його розкриття, визнає свою вину лише частково для того, щоб уникнути справедливого покарання, її каяття не можна визнати щирим, справжнім.
Отже, щире каяття повинно ґрунтуватися на належній критичній оцінці особою своєї протиправної поведінки, її осуді, бажанні виправити ситуацію, яка склалась, та нести кримінальну відповідальність за вчинене, а також зазначена обставина має знайти своє відображення в матеріалах кримінального провадження.
При цьому, суд також враховує, що у постанові від 18.09.2019 (справа № 166/1065/18) ВС зазначив, що розкаяння передбачає, крім визнання факту скоєння злочину, ще й дійсне визнання власної провини, щирий жаль та осуд своєї поведінки.
Аналогічна правова позиція сформована у постанові ВС від 27.11.2019 (справа № 629/847/15-к) та від 20.08.2020 (справа № 750/1503/19).
Суд також враховує, що у постанові від 10.07.2018 (справа № 148/1211/15-к) ВС звернув увагу на те, що формулювання пункту 1 частини першої статті 66 КК передбачає, що наявність будь-якої з обставин, перелічених в ньому, - тобто, або «з'явлення із зізнанням», або «щирого каяття», або «активного сприяння розкриттю злочину» - означає, що вимогу цього пункту виконано. Таким чином, положення статті 69-1 КК застосовуються, якщо судом установлено будь-яку з обставин, зазначених у пункті 1 частини першої статті 66 КК, та будь-яку з обставин, вказаних у пункті 2 частини першої статті 66 КК.
Крім того, вирішуючи питання щодо виду та розміру покарання, необхідного і достатнього для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових злочинів, суд враховує, що ВС у постанові від 17.04.2018 (справа № 298/95/16-к) зазначив, що у частині другій статті 65 КК встановлено презумпцію призначення більш м'якого покарання, якщо не доведено, що воно не є достатнім для досягнення мети покарання. Обов'язок доведення того, що менш суворий вид покарання або порядок його відбування є недостатнім, покладається на сторону обвинувачення.
У судовому засіданні встановлено, що ОСОБА_5 вчинив кримінальний проступок, винуватість у вчиненні якого визнав частково. При цьому суд враховує, що обвинувачений раніше до кримінальної відповідальності не притягувався, на обліку у лікаря-нарколога та лікаря-психіатра не перебуває.
Вирішуючи питання щодо наявності такої обставини, що пом'якшує покарання, як щире каяття, суд вважає за доцільне зауважити таке.
У постанові від 05.08.2020 (справа № 334/5670/18) ВС зазначив, що щире каяття як обставина, що пом'якшує покарання, має місце і в тому випадку, коли засуджений не погоджується з кваліфікацією своїх дій. При цьому вище суд наводив висновки ВС та відповідні роз'яснення щодо ознак, які свідчать про наявність щирого каяття. Крім того, у постанові від 23.12.2021 (справа № 182/1539/19) ВС зауважив, що щире каяття насамперед повинно виражатися в намаганні особи відшкодувати завдані збитки та бажанні виправити наслідки вчиненого. Як суд встановив у судовому засіданні обвинувачений винуватість у вчиненні інкримінованого йому діяння визнав частково та суду пояснив, що він не знав про те, що наявне у нього посвідчення водія є підробленим. Вище суд надав правову оцінку таким показанням обвинуваченого. При цьому суд вважає за доцільне зауважити, що обставини, які б свідчили про наявність у діях обвинуваченого будь-якої з обставин, які зазначені ВС як такі, що дозволяють зробити висновок про наявність щирого каяття, судом не встановлені. Саме тому суд вважає, що за результатами судового розгляду наявність такої обставини, як щире каяття, встановлена не була. Не були встановлені в судовому засіданні й інші обставини, які суд міг би визнати такими, що пом'якшують покарання обвинуваченого.
Отже, обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання обвинуваченого, судом не встановлені.
З урахуванням наведеного, конкретних обставин справи, особи обвинуваченого, його ставлення до вчиненого, обставин, які пом'якшують та обтяжують його покарання, суд дійшов до переконання, що покаранням, необхідним і достатнім для виправлення обвинуваченої і попередження вчинення нею нових кримінальних правопорушень, буде покарання, передбачене санкціями кримінального закону, у виді обмеження волі.
Вирішуючи питання щодо тривалості застосованого кримінального покарання (його міри), суд враховує таке.
Санкція частини четвертої статті 358 КК передбачає покарання у виді обмеження волі на строк до двох років.
Як вже суд зазначив вище, ВС у постанові від 17.04.2018 (справа № 298/95/16-к) вказав, що у частині другій статті 65 КК встановлено презумпцію призначення більш м'якого покарання, якщо не доведено, що воно не є достатнім для досягнення мети покарання. В ході судового розгляду кримінального провадження не доведено, що призначення обвинуваченому менш суворого покарання ніж позбавлення волі на максимально дозволений санкцією кримінального закону строк не здатне забезпечити досягнення мети кримінального покарання. Тому суд вважає, що правові підстави для призначення обвинуваченій максимально дозволеного строку кримінального покарання у виді обмеження волі відсутні. При цьому частиною другою статті 61 КК визначено, що обмеження волі встановлюється на строк від одного до п'яти років. Саме тому, зважаючи на встановлені в судовому засіданні обставини, суд вважає за можливе призначити обвинуваченому мінімально допустимий строк кримінального покарання, визначений санкцією кримінального закону.
Вирішуючи питання щодо наявності підстав для застосування при призначенні покарання обвинуваченому положень частини першої статті 75 КК, тобто для звільнення його від відбування кримінального покарання з випробуванням, суд приймає до уваги, висновки, викладені ВС у постанові від 26.04.2018 (справа № 757/15167/15-к), а саме: відповідно до вимог статті 75 КК якщо суд, крім випадків засудження за корупційний злочин, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Як вже суд зазначив вище, загальні засади призначення покарання (стаття 65 КК) наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Реалізація цієї функції становить правозастосовну інтелектуально-вольову діяльність суду, в рамках якої і приймається рішення про можливість застосування чи незастосування статті 75 КК, за змістом якої рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може прийняти лише у випадку, якщо при призначенні покарання певного виду і розміру, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання.
Отже, аналізуючи доводи сторін кримінального провадження, суд враховує, що обвинувачений раніше до кримінальної відповідальності не притягувався, обставини, які б свідчили про неможливість виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень за умови призначення йому реального покарання, судом не встановлені. Тому суд вважає, що в ході судового розгляду кримінального провадження були встановлені підстави для звільнення обвинуваченої від відбування призначеного покарання відповідно до положень частини першої статті 75 КК.
Відповідно до частини четвертої статті 75 КК іспитовий строк встановлюється судом тривалістю від одного року до трьох років.
Вирішуючи питання щодо тривалості іспитового строку, суд враховує обставини, встановлені під час судового розгляду, які наведені вище, та вважає за можливе встановити обвинуваченому відносно тривалий іспитовий строк.
Суд враховує, що частина перша статті 76 КК є імперативною нормою, якою передбачено, що у разі звільнення від відбування покарання з випробуванням суд покладає на засудженого такі обов'язки: періодично з'являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації; повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи або навчання. Суд також приймає до уваги, що частиною другою статті 50 КК метою покарання визначено не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами. Тому для реалізації зазначеної мети суд вважає за доцільне покласти на обвинуваченого додаткові обов'язки, передбачені кримінальним законом, зокрема пунктами 2 та 4 частини третьої статті 76 КК.
Згідно з абзацом третім пункту 2 частини четвертої статті 374 КПК у резолютивній частині вироку зазначаються у разі визнання особи винуватою, зокрема, початок строку відбування покарання. При цьому частиною першою статті 165 Кримінально-виконавчого кодексу України визначено, що іспитовий строк обчислюється з моменту проголошення вироку суду.
Питання щодо речових доказів необхідно вирішити відповідно до положень статті 100 КПК. Разом з тим, з наданих стороною обвинувачення документів випливає, що ухвалою слідчого судді Вінницького міського суду Вінницької області від 04.01.2023 на речовий доказ у кримінальному провадженні накладений арешт, який доцільно скасувати.
Згідно з частиною другою статті 124 КПК судові витрати необхідно покласти на обвинуваченого.
Керуючись статтями 371, 373, 374 КПК, суд
Визнати ОСОБА_5 винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 358 Кримінального кодексу України та призначити покарання у виді 1 (одного) року обмеження волі.
Згідно з частиною першою статті 75 Кримінального кодексу України звільнити ОСОБА_5 від відбування призначеного покарання у виді обмеження волі з випробуванням з іспитовим строком 1 (один) рік 6 (шість) місяців.
Відповідно до пунктів 1, 2 частини першої та пункту 2, 4 частини третьої статті 76 Кримінального кодексу України покласти на ОСОБА_5 обов'язки періодично з'являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації, повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи, навчання, не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації, виконувати заходи, передбачені пробаційною програмою.
Початок іспитового строку обчислювати з моменту проголошення вироку.
Речові докази:
- посвідчення водія серії НОМЕР_2 , яке приєднане до матеріалів кримінального провадження, - знищити;
- відео з бодікамер працівників поліції УПП у Вінницькій області, яке приєднане до матеріалів кримінального провадження, - залишити у справі.
Арешт, накладений на зазначений речовий доказ, на підставі ухвали слідчого судді Вінницького міського суду Вінницької області від 04.01.2023 - скасувати.
Стягнути з ОСОБА_5 на користь держави 3020 (три тисячі двадцять) гривень 32 копійки витрат на залучення експертів.
Вирок може бути оскаржений в апеляційному порядку до Вінницького апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги через Вінницький міський суд Вінницької області протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після прийняття рішення судом апеляційної інстанції.
Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку. Обвинуваченому та прокурору копія вироку вручається негайно після його проголошення.
Суддя: