Справа № 320/20971/23 Головуючий у 1 інстанції - Балаклицький А.І.
Суддя-доповідач - Василенко Я.М.
24 травня 2024 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого Василенка Я.М.,
суддів Ганечко О.М., Кузьменка В.В.,
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області на рішення Київського окружного адміністративного суду від 05.12.2023 у справі за адміністративним позовом Нгуен Тхе Ань до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області про визнання протиправними дій, скасування рішень та зобов'язання вчинити певні дії, -
Нгуен Тхе Ань звернувся до суду першої інстанції з позовом, в якому просив:
- визнати протиправними дії Управління державної міграційної служби України в Чернігівській області щодо прийняття рішення № 44-Д від 11.07.2023 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та скасувати вказане рішення;
- визнати протиправними дії Управління державної міграційної служби України в Чернігівській області щодо прийняття рішення про скасування посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 громадянину Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та скасувати вказане рішення;
- зобов'язати Управління державної міграційної служби України в Чернігівській області направити інформацію до територіальних органів ДМС України та в Адміністрацію державної прикордонної служби про протиправність і скасування рішення Управління державної міграційної служби України в Чернігівській області № 44-Д від 11.07.2023 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
- зобов'язати Управління державної міграційної служби України в Чернігівській області направити інформацію до ДМС України про видалення з бази даних ДМС України інформації про недійсність посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 на ім'я громадянина Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ..
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 05.12.2023 позов задоволено частково:
- визнано протиправним та скасовано рішення Управління державної міграційної служби України в Чернігівській області № 44-Д від 11.07.2023 про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
- визнано протиправним та скасовано рішення Управління державної міграційної служби України в Чернігівській області про скасування посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 громадянину Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
- зобов'язано Управління державної міграційної служби України в Чернігівській області направити інформацію до територіальних органів ДМС України та в Адміністрацію державної прикордонної служби про протиправність і скасування рішення Управління державної міграційної служби України в Чернігівській області № 44-Д від 11.07.2023 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
- зобов'язано Управління державної міграційної служби України в Чернігівській області направити інформацію до ДМС України про видалення з бази даних ДМС України інформації про недійсність посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 на ім'я громадянина Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Не погоджуючись з вказаним рішенням Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області звернулося до Шостого апеляційного адміністративного суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване рішення в частині задоволення позовних вимог, як таке, що прийняте із порушенням норм матеріального і процесуального права, та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю.
З метою повного та всебічного встановлення обставин справи, колегією суддів ухвалено рішення про продовження апеляційного розгляду даної справи на розумний строк.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що зазначена апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.
З матеріалів справи вбачається, що громадянину Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , рішенням від 23.10.2012 року Управлінням державної міграційної служби України в Чернігівській області надано дозвіл на імміграцію в Україну на підставі п. 1 ч.3 ст. 4 Закону України «Про імміграцію» як особі, яка має дитину громадянина України - син ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2 (рішенням відповідача від 12.10.2012 року № 24 набув громадянство України, довідка про реєстрацію особи громадянином України від 12.10.2012 № 39).
На підтвердження підстав для оформлення дозволу на імміграцію при поданні заяви 29.08.2012 позивач надав відповідачу свідоцтво про народження сина серії НОМЕР_2 , виданого 01.08.2012 року.
24.10.2012 позивача документовано посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_1 .
В подальшому, позивач звернувся до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області із заявою про обмін посвідки на постійне проживання.
ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області направило запит до відповідача щодо підтвердження законності надання дозволу на імміграцію позивачу.
При перевірці матеріалів справи відділом у справах іноземців відповідача здійснено запит до сектору з питань громадянства відділу з питань громадянства, паспортизації, реєстрації та еміграції відповідача щодо підтвердження законності та факту видачі довідки про реєстрацію громадянином України сина позивача.
27.06.2023 відповідача повідомлено, що син позивача як такий, який набув громадянство України не значиться, рішення про надання йому громадянства не приймалося та довідка про реєстрацію громадянином не видавалася. Додатково зазначено, що за відповідним номером приймалося рішення про набуття громадянства щодо іншої особи та довідка видана на ім'я іншої особи.
Відповідно до позиції відповідача наведені вище обставини вказують на те, що на момент прийняття рішення про надання дозволу на імміграцію у позивача були відсутні підстави для його отримання.
Відповідач зробив висновок, що позивач при зверненні із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну свідомо надав неправдиві відомості, що є підставою для скасування дозволу на імміграцію згідно п. 1 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про імміграцію».
На підставі викладеного, рішенням відповідача від 11.07.2023 року № 44-Д позивачу скасовано дозвіл на імміграцію в Україну та посвідку на постійне проживання.
Вважаючи протиправними дії відповідача щодо прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги частково мотивував своє рішення тим, що при видачі дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання в Україні відповідач підтвердив правильність надання позивачем необхідних документів та наявність підстав для надання йому дозволу на імміграцію в Україну. При цьому, відповідачем не надано доказів про те, що такий дозвіл видано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність.
Апелянт у своїй скарзі зазначає, що оскаржуване рішення в частині задоволення позовних вимог прийнято судом першої інстанції з ненаданням належної оцінки нормам чинного законодавства, що призвело до прийняття невірного рішення, судом порушено правильність застосування норм матеріального та процесуального права.
Колегія суддів вважає доводи апелянта необґрунтованими та погоджується з рішенням суду першої інстанції, враховуючи наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Зазначене узгоджується з позицією, викладеною в п.13.1 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України «Про судове рішення в адміністративній справі» від 20.05.2013 № 7, відповідно до якого у разі часткового оскарження судового рішення суд апеляційної інстанції в описовій частині свого рішення повинен зазначити, в якій частині рішення суду першої інстанції не оскаржується, і при цьому не має права робити правові висновки щодо неоскарженої частини судового рішення.
Отже, оскільки апелянт у своїй апеляційній скарзі оскаржує судове рішення в частині задоволення позовних вимог, то колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що саме в цій частині перевіряється законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, які знаходяться в Україні на законних підставах користуються тими ж правами та свободами, а також несуть такі ж самі обов'язки, що і громадяни України.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 22.09.2011 №3773-VI (далі - Закон №3773) іноземець - це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.
За змістом частини 15 статті 4 Закону №3773 іноземці та особи без громадянства, які в'їхали в Україну на інших законних підставах, вважаються такими, які тимчасово перебувають на території України на законних підставах на період наданого візою дозволу на в'їзд або на період, встановлений законодавством чи міжнародним договором України.
Згідно зі статтею 2 Закону №3773 іноземці та особи без громадянства мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України.
Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.
Статтею 3 Закону № 3773 передбачено, що іноземці та особи без громадянства можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або прибути для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території.
Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначаються Законом України "Про імміграцію" від 07.06.2001 №2491-ІІІ (далі - Закон №2491-ІІІ, в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин).
Відповідно до частини першої статті 1 Закону №2491-ІІІ імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання; дозвіл на імміграцію - рішення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та підпорядкованих йому органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію; квота імміграції - це гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надати дозвіл на імміграцію протягом календарного року; дозвіл на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію;
Згідно з ч. 1 ст. 4 Закону №2491-III дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції.
Квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів: 1) діячі науки та культури, імміграція яких відповідає інтересам України; 2) висококваліфіковані спеціалісти і робітники, гостра потреба в яких є відчутною для економіки України; 3) особи, які здійснили іноземну інвестицію в економіку України іноземною конвертованою валютою на суму не менше 100 (ста) тисяч доларів США; 4) особи, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабою, онуком чи онукою громадян України; 5) особи, які раніше перебували в громадянстві України; 6) батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти; 8) особи, які безперервно проживали на території України протягом трьох років з дня встановлення їм статусу особи, яка постраждала від торгівлі людьми; 9) особи, які прослужили у Збройних Силах України три і більше років (ч. 2 ст. 4 Закону №2491-III).
Дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається: 1) одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України; 2) особам, які є опікунами чи піклувальниками громадян України, або перебувають під опікою чи піклуванням громадян України; 3) особам, які мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням; 4) особам, імміграція яких становить державний інтерес для України; 5) закордонним українцям, подружжям закордонних українців, їх дітям у разі їх спільного в'їзду та перебування на території України (частина третя статті 4 Закону №2491-III).
Пунктом 2 частини 1 статті 9 Закону №2491-III встановлено, що заява про надання дозволу на імміграцію подається, зокрема, особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції.
Заяву про надання дозволу на імміграцію заявник подає особисто до відповідного органу державної влади (ч. 2 ст. 9 Закону №2491-III).
Термін розгляду заяви про надання дозволу на імміграцію не може перевищувати одного року з дня її подання (ч. 11 ст. 9 Закону №2491-III).
Частиною 1 статті 10 Закону №2491-ІІІ встановлено перелік обставин, за яких дозвіл на імміграцію не надається:
1) особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку;
2) особам, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв'язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або їм повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, досудове розслідування якого не закінчено;
3) особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я;
4) особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи;
5) особам, яким на підставі закону заборонено в'їзд на територію України;
6) в інших випадках, передбачених законами України.
Процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну, поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію визначено Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983 (далі - Порядок №1983).
Відповідно до підпункту 3 пункту 2 Порядку №1983, рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають територіальні органи ДМС (далі - територіальні органи) - стосовно іммігрантів, які на законних підставах перебувають на території України і є іммігрантами позаквотової категорії (крім іммігрантів, стосовно яких рішення приймає ДМС або територіальний орган), а саме: одного з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітей і батьків громадян України.
МВС, органи Національної поліції, СБУ та її регіональні органи, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу, Держприкордонслужба відповідно до компетенції вживають у місячний строк за зверненням ДМС, її територіальних органів та територіальних підрозділів заходів: до виявлення серед осіб, які подали заяву про надання дозволу на імміграцію, таких, яким дозвіл на імміграцію не може бути наданий відповідно до статті 10 Закону України "Про імміграцію" (п. 9 Порядку №1983).
Заяви про надання дозволу на імміграцію подаються до територіальних підрозділів за місцем проживання - особами, які тимчасово перебувають в Україні на законних підставах (п. 10 Порядку №1983).
У разі необхідності відповідні територіальні органи і підрозділи, які забезпечують провадження у справах з питань імміграції, можуть затребувати інші документи, що уточнюють наявність підстав для надання дозволу на імміграцію, якщо це не суперечить Закону України "Про імміграцію", а також запросити для бесіди заявників чи інших осіб (п. 11 Порядку №1983).
Відповідно до п. 12 Порядку №1983 територіальні підрозділи за місцем проживання, до яких подано заяви про надання дозволу на імміграцію: формують справи, перевіряють підстави, законність перебування в Україні іммігрантів, справжність поданих документів та відповідність, їх оформлення вимогам законодавства, у разі потреби погоджують це питання з органами місцевого самоврядування, у межах своєї компетенції з'ясовують питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію; надсилають у місячний термін разом з матеріалами справи інформацію про результати їх розгляду територіальним органам або підрозділам (відповідно до категорії іммігрантів). Справи, прийняття рішення за якими належить до компетенції ДМС чи територіальних органів, надсилаються територіальним органам, в інших випадках - територіальним підрозділам; здійснюють провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, якщо таке провадження належить до їх компетенції.
За змістом п. 14 Порядку №1983 територіальні органи і підрозділи після отримання документів від зазначених у пунктах 12 і 13 цього Порядку органів перевіряють у місячний термін правильність їх оформлення, з'ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України "Про імміграцію", надсилають відповідні запити до МВС, органів Національної поліції, регіональних органів СБУ, Робочого апарату Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужби. МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба проводять відповідно до компетенції у місячний строк після надходження таких запитів перевірку з метою виявлення осіб, яким дозвіл на імміграцію не надається. Про результати перевірки інформується орган, який надіслав запит. Термін перевірки може бути продовжений, але не більше ніж на один місяць.
У разі коли прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції ДМС, територіальні органи у місячний термін аналізують отриману від зазначених в абзаці другому пункту 14 цього Порядку органів інформацію і надсилають до ДМС разом з матеріалами справи дані про результати розгляду (п. 15 Порядку №1983).
У разі коли прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції територіальних органів і підрозділів, ці органи аналізують у місячний термін отриману від зазначених в абзаці другому пункту 14 цього Порядку органів інформацію та на підставі матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу (п. 16 Порядку №1983).
Отже, зі змісту наведених вище положень Порядку №1983 вбачається, що територіальні органи ДМС, отримавши від особи заяву про імміграцію в Україну, у місячний термін проводять перевірку правильності її оформлення, з'ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України "Про імміграцію", а також надсилають відповідні запити до компетентних органів, висновки яких враховуються при прийнятті рішення про надання дозволу на імміграцію.
При цьому, прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу. Рішення про надання дозволу на імміграцію є підставою для отримання посвідки на постійне проживання.
Як вбачається з матеріалів справи, на виконання Порядку №1983 документи, які були подані позивачем для отримання дозволу на імміграцію, були перевірені територіальним територіальним підрозділом відповідача, який приймав документи позивача, перевіряв їх справжність та відповідність вимогам законодавства, а відповідач прийняв рішення про надання дозволу на імміграцію.
Судом першої інстанції було встановлено, що під час подання заяви про оформлення дозволу на імміграцію позивачем було подано свідоцтво про народження сина, яке підтверджує факт реєстрації його народження на території України та є підставою для оформлення громадянства України, та що заяву про оформлення дозволу на імміграцію та свідоцтво про народження сина позивач подав 29.08.2012, рішення про оформлення набуття громадянства України сином позивача та реєстрація його громадянином прийнято також відповідачем 12.10.2012. У свою чергу, рішення про оформлення дозволу на імміграцію стосовно позивача прийнято 23.10.2012, тобто відповідач під час прийняття рішення стосовно позивача мав всі необхідні документи, здійснив їхню перевірку, зокрема, документи щодо оформлення громадянства сину позивача, та прийняв відповідне рішення надати дозвіл.
Вказана обставина підтверджується дозволом на імміграцію в Україну, який був виданий позивачу 23.10.2012.
Отже, компетентний орган державної влади, при прийнятті рішення про надання позивачу дозволу на імміграцію в Україні та оформленні посвідки на постійне проживання в Україні, проводив необхідну перевірку поданих документів та з'ясовував у межах своєї компетенції питання щодо наявності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, проте таких підстав не виявив.
У свою чергу, підстави для скасування дозволу на імміграцію визначені статтею 12 Закону України "Про імміграцію", а саме, якщо: 1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземцівта осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України, щодо позивача не було встановлено.
Як зазначалось вище, підставою для скасування позивачу дозволу на імміграцію в Україну відповідач зазначив п. 1 ч. 1 ст. 12 Закону України "Про імміграцію".
Пунктом 1 частини 1 статті 12 Закону України «Про імміграцію» передбачено, що дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність.
Матеріалами справи встановлено, що відповідачем не надано копій рішень судів, якими позивача визнано винним у вчиненні відповідних правопорушень, а саме підробці документів, що є кримінально караним діянням.
Отже, правових підстав для скасування дозволу на імміграцію у відповідача не було, оскільки дозвіл на імміграцію в Україну позивач отримав на підставі правдивих відомостей, справжніх документів, поданих у належній формі, без наміру приховати будь-яку інформацію, що підтверджується зокрема й тим, що на час прийняття рішення про оформлення дозволу на імміграцію стосовно документів позивача заперечень не було.
За таких обставин, посилання відповідача п. 1 ч. 1 ст. 12 Закону України "Про імміграцію" є припущенням та не ґрунтується на належних та допустимих доказах.
Крім того, у відповідності до пунктів 21-24 Порядку №1983 дозвіл на імміграцію скасовується органом, який його видав.
Для започаткування процедури розгляду питання про скасування дозволу на імміграцію відповідне подання надсилається до органу, який приймав рішення про надання такого дозволу.
ДМС, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення.
Про прийняте рішення письмово повідомляються протягом тижня ініціатори процедури скасування дозволу на імміграцію та іммігранти.
Рішення про скасування дозволу на імміграцію надсилається протягом тижня органом, що його прийняв, до територіального підрозділу за місцем проживання для вилучення посвідки на постійне проживання в іммігранта та вжиття заходів відповідно до статті 13 Закону України "Про імміграцію". Копія рішення надсилається Держприкордонслужбі.
З аналізу вказаної норми вбачається, що функція територіальних органів, які розглядають питання про скасування дозволу на імміграцію, реалізується шляхом всебічної перевірки на підставі відповідного подання, а також запрошення для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання.
Разом з тим, відповідачем, в порушення вищевказаних приписів, не надано будь-яких доказів надіслання (вручення) позивачу запрошення про надання пояснень та відповідних документів.
Окрім зазначених вище порушень, допущених відповідачем при прийнятті оскаржуваного рішення, останнім не взято до уваги наявність у позивача родини, зокрема дитина громадянина України.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) у рішенні від 21 червня 1988 року у справі "Боррехаб проти Нідерландів" висвітлив правову позицію щодо захисту права на "сімейне життя" у випадку депортації іноземця з території держави-учасниці Конвенції. Так, позиція Суду ґрунтувалася на тому, що відмова у видачі особі нової посвідки на проживання і подальша депортація із країни призведуть до розриву сімейних зав'язків між чоловіком та його дружиною. У наведеній справі, Суд прийшов до висновку, що в такому випадку має місце порушення статті 8 Конвенції.
Відповідно до рішень ЄСПЛ у справі "Боррехаб проти Нідерландів" від 21 червня 1988 року та у справі "Каплан та інші проти Норвегії" від 24 липня 2014 року, роз'єднання сім'ї без доведення таким заходом втручання досягнення мети - захисту національної, громадської безпеки, запобігання правопорушень чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб, навіть за умови дотримання вимоги законодавства, не відповідає вимогам частини другої статті 8 Конвенції.
Крім того, скасування позивачу дозволу на імміграцію в Україну буде суперечити принципу пропорційності, передбаченому пунктом 8 частини другої статті 2 КАС України, за яким у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).
У рішенні Великої палати ЄСПЛ від 16 березня 2006 року у справі "Тетяна Жданок проти Латвії" встановлено, що "для того, щоб гарантувати стабільність та ефективність демократичної системи, від держави може вимагатись вжиття специфічних заходів. У той же час, демократія є поняттям, заснованим на компромісі, що вимагає різних поступок з боку окремих осіб, які повинні інколи бути готові обмежити деякі із своїх свобод так, щоб забезпечити більшу стабільність держави у цілому. Однак, щоразу, коли держава має намір послатись на принцип "демократії, здатної себе захистити" для виправдання свого втручання у права людини, вона повинна уважно оцінити обсяг і наслідки такого заходу, а також те, чи дотриманий баланс між вимогами захисту демократичного суспільства, з одного боку, та захисту прав людини - з іншого".
Таким чином, відповідачем не дотримано принципу пропорційності, необхідного балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), що призводить до настання несприятливих наслідків для позивача при відсутності будь-якої його вини в обставинах, що виникли, оскільки при видачі дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання в Україні відповідач підтвердив правильність надання позивачем необхідних документів та наявність підстав для надання йому дозволу на імміграцію в Україну.
З урахуванням вищенаведеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що рішення Управління державної міграційної служби України в Чернігівській області № 44-Д від 11.07.2023 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є протиправним та підлягає скасуванню, а позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.
При цьому, з огляду на протиправність та скасування рішення Управління державної міграційної служби України в Чернігівській області про скасування дозволу на імміграцію в Україну позивача, колегія суддів вважає, що позовні вимоги про визнання протиправним та скасування рішення Управління державної міграційної служби України в Чернігівській області про скасування посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 громадянину Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , як похідні, також підлягають задоволенню, що вірно було зроблено судом першої інстанції.
Щодо позовних вимог про зобов'язання Управління державної міграційної служби України в Чернігівській області направити інформацію до територіальних органів ДМС України та в Адміністрацію державної прикордонної служби про протиправність і скасування рішення Управління державної міграційної служби України в Чернігівській області № 44-Д від 11.07.2023 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , а також про зобов'язання Управління державної міграційної служби України в Чернігівській області направити інформацію до ДМС України про видалення з бази даних ДМС України інформації про недійсність посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 на ім'я громадянина Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до п. 2.5 Порядку організації доступу до інформаційних ресурсів під час інформаційної взаємодії між Міністерством внутрішніх справ України, Державною міграційною службою України та Державною прикордонною службою України, затвердженого наказом МВС України від 26.09.2013 №920, МВС України, ДМС України та Держприкордонслужба України здійснюють обмін інформацією відповідно до законів України з урахуванням обмежень щодо використання інформації з обмеженим доступом.
Так, згідно з частиною третьою статті 245 КАС України у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
Частиною четвертою статті 245 КАС визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
Згідно з Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Згідно з пунктом 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 24.04.2017 №1395/5, дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов'язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб'єкта. Він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але і не має права виходити за її межі.
Тобто дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб'єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб'єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.
Отже, у разі відсутності у суб'єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов'язання судом суб'єкта владних повноважень прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.
Колегія суддів звертає увагу на те, що статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. The United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Отже, ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011 (остаточне) по справі "ЧУЙКІНА ПРОТИ УКРАЇНИ" (CASE OF CHUYKINA v. UKRAINE) (Заява N 28924/04) констатував: "50. Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює "право на суд", в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. The United Kingdom), пп. 28 - 36, Series A N 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати "вирішення" спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах "Мултіплекс проти Хорватії" (Multiplex v. Croatia), заява N 58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та "Кутіч проти Хорватії" (Kutic v. Croatia), заява N 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II)".
У даному випадку, задоволення позовних вимог щодо зобов'язання Управління державної міграційної служби України в Чернігівській області вчинити вказані вище дії є дотриманням судом гарантій того, що спір між сторонами буде остаточно вирішений, а тому суд першої інстанції дійшов до правильного висновку про їх задоволення.
В той же час, аргументи апеляційної скарги відповідача є безпідставними та необґрунтованими, носять формальний характер і не ґрунтуються ні на фактичних обставинах, ні на вимогах закону та спростовуються матеріалами справи. Крім того, апеляційна скарга не містить посилань на обставини, передбачені статтями 317-319 КАС України, за яких рішення суду підлягає скасуванню.
Крім того, як зазначено у постанові Верховного Суду від 26.06.2018 у справі № 127/3429/16-ц, Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін проти України», §58, рішення від 10.02.2010).
Отже, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції ухвалив законне та обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Апелянт не надав до суду належні докази, що підтверджують факт протиправності рішення суду першої інстанції.
Таким чином, колегія суддів вирішила згідно ст. 316 КАС України залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, з урахуванням того, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Керуючись ст.ст. 243, 244, 250, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд
Апеляційну скаргу Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області залишити без задоволення, а рішення Київського окружного адміністративного суду від 05.12.2023- без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та строки, встановлені ст.ст. 328-331 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий: Василенко Я.М.
Судді: Ганечко О.М.
Кузьменко В.В.