20 травня 2024 року м. Житомир справа № 240/3275/24
категорія 112010203
Житомирський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Окис Т.О., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області, Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії,
установив:
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Житомирського окружного адміністративного суду з позовом, у якому, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просить визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області (далі - відповідач 1, ГУ ПФУ у Львівській області) та Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області (далі - відповідач 2, ГУ ПФУ в Житомирській області), яка призвела до не нарахування та не виплати пенсії згідно статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» та зобов'язати провести з 12 лютого 2024 року нарахування та виплату такої пенсії, а також зобов'язати ГУ ПФУ в Житомирській області додати до загального страхового стажу навчання та проходження військової служби.
На обґрунтування позовних вимог зазначає, що звернувся до ГУ ПФУ в Житомирській області із заявою про призначення пенсії зі зниженням пенсійного віку відповідно до абзацу 1 пункту 1 частини 1 статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Проте, рішенням ГУ ПФУ у Львівській області у призначенні пенсії відмовлено, оскільки не підтверджено факт проживання у зоні гарантованого добровільного відселення 3 роки до 01 січня 1993 року. Таку відмову позивач уважає протиправною, оскільки серед долучених до заяви про призначення пенсії документів подав посвідчення громадянина, який потерпів від Чорнобильської катастрофи, яке зазначений факт підтверджує належним чином. Також указує, що має 32 роки страхового стажу, що підтверджено трудовою книжкою та довідкою, а тому має право на отримання пенсії зі зниженням пенсійного віку.
Ухвалою суду від 19 березня 2024 року позов прийнято до провадження, призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи та визначено відповідачу строк для подання відзиву на позов.
15 квітня 2024 року до суду надійшов відзив з витребуваними судом документами, у якому ГУ ПФУ в Житомирській області просить у задоволенні позову відмовити. Указує, що до періоду проживання/роботи в зоні гарантованого добровільного відселення не зараховано згідно військового квитка період проходження військової служби, оскільки відсутня інформація щодо місця дислокації військової частини та згідно диплому період навчання, оскільки м. Житомир не віднесено до зони гарантованого добровільного відселення. Зазначає, що документально підтверджений період проживання (роботи) на території гарантованого добровільного відселення, станом на 01 січня 1993 року становить 2 роки 01 місяць 09 днів днів, що є недостатнім для призначення пенсії зі зниженням пенсійного віку, а отже право на зниження пенсійного віку на 6 років документально не підтверджено. При цьому, до страхового стажу не зараховано період навчання згідно диплому №385728, оскільки документ не завірено підписом голови екзаменаційної комісії та період роботи з 01 січня 2003 року по 31 грудня 2003 року, оскільки відсутня інформація про такий період роботи в індивідуальних відомостях про застраховану особу.
Відповідач 1 належним чином повідомлений про розгляд справи судом, що підтверджується доказами, які містяться в матеріалах справи.
Однак, станом на дату розгляду справи відповідач 1 своїм правом на заперечення щодо заявлених позовних вимог не скористався, відзиву на позовну заяву до суду не надіслав.
Згідно частини 6 статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами
На підставі пункту 2 частини 1 статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Суд установив, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , має посвідчення потерпілого від Чорнобильської катастрофи 3 категорії серії НОМЕР_1 .
13 листопада 2023 року ОСОБА_1 звернувся до ГУ ПФУ в Житомирській області з заявою про призначення пенсії за віком відповідно до статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
Разом із зазначеною заявою позивач серед іншого подав, зокрема, копію посвідчення серії НОМЕР_1 .
Рішенням ГУ ПФУ у Львівській області № 064250008161 від 17 листопада 2023 року відмовлено у призначенні пенсії зі зниженням пенсійного віку згідно Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», оскільки «до страхового стажу не зараховано:
- період навчання з 01 вересня 1984 року по 13 липня 1987 року згідно диплому №385728, оскільки документ не завірено підписом голови екзаменаційної комісії. Для зарахування необхідно долучити уточнюючу довідку про період та форму навчання видану на підставі первинних документів;
- період роботи з 01 січня 2003 року по 31 грудня 2003 роки згідно трудової книжки НОМЕР_2 , оскільки відсутня інформація про даний період роботи в індивідуальних відомостях про застраховану особу. Згідно пункту 2 статті 24 Закону 1058 страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом, а також даних включених на підставі цих документів до реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Однією із обов'язкових умов для призначення пенсії за віком відповідно до статті 55 Закону №796 є постійно проживати чи постійно працювати в зоні гарантованого добровільного відселення станом на 1 січня 1993 року не менше 3 років.
Документами підтверджено факт постійного проживання чи постійної роботи в зоні гарантованого добровільного відселення 2 роки 1 місяць 9 днів. До періодів проживання в зоні гарантованого добровільного відселення не зараховано період з 13 грудня 1989 по 22 листопада 1990 року, оскільки заявник у даний час проходив військову строкову службу.».
Уважаючи таке рішення протиправним, ОСОБА_1 звернувся із цим позовом до суду.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для її розгляду і вирішення спору по суті, суд дійшов до таких висновків.
Приписами частини 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 16 Конституції України забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави.
Згідно зі статтею 21 Конституції України усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах.
Відповідно до частини 1 статті 24 Основного Закону України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом; що гарантована Конституцією України рівність усіх людей в їх правах і свободах означає необхідність забезпечення їм рівних правових можливостей для реалізації однакових за змістом та обсягом прав і свобод та не виключає можливості законодавця при регулюванні питань соціального забезпечення встановлювати певні відмінності щодо обсягу такого забезпечення.
Конституційний Суд України у рішенні від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002 наголосив на недопустимості скасування окремих пільг, компенсацій та гарантій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, зазначивши, що «відповідно до статті 16 Конституції України забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи є обов'язком держави. Одним із тяжких наслідків аварії на ЧАЕС стала втрата здоров'я громадянами. Законами України таких громадян віднесено до відповідних категорій, вони потребують відновлення втраченого здоров'я, постійної медичної допомоги та соціального захисту з боку держави».
У рішенні від 17 липня 2018 року № 6-р/2018 Конституційний Суд України також звернув увагу на засадничий характер обов'язку держави щодо подолання наслідків Чорнобильської катастрофи та на необхідність виокремлення категорії громадян України, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи і потребують додаткових гарантій соціального захисту у зв'язку з надзвичайними масштабами вказаної катастрофи та її наслідків. Такі гарантії, пільги та компенсації є особливою формою відшкодування завданої шкоди вказаній категорії громадян, а тому скасування чи обмеження цих пільг, компенсацій і гарантій без рівноцінної їх заміни свідчитиме про відступ держави від її конституційного обов'язку. Пільги, компенсації та гарантії є такими, що захищені Конституцією України від негативних наслідків для цієї категорії осіб при внесенні змін до законодавства України. Приписи частини 2 статті 3 Конституції України, згідно з якими держава відповідає перед людиною за свою діяльність, зобов'язують державу обґрунтовувати зміну законодавчого регулювання, зокрема, у питаннях обсягу пільг, компенсацій та гарантій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.
Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров'я та єдиний порядок визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення, визначає Закон України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1991 року №796-XII з наступними змінами та доповненнями у редакції на час виникнення спірних правовідносин (далі - Закон України №796-ХІІ).
Згідно із статтею 9 цього Закону особами, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, є: 1) учасники ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС - громадяни, які брали безпосередню участь у ліквідації аварії та її наслідків; 2) потерпілі від Чорнобильської катастрофи - громадяни, включаючи дітей, які зазнали впливу радіоактивного опромінення внаслідок Чорнобильської катастрофи.
Документами, що підтверджують статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та надають право користування пільгами, встановленими цим Законом є посвідчення «Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС» та «Потерпілий від Чорнобильської катастрофи».
Відповідно до вимог статті 49 Закону України № 796-XII пенсії особам, віднесеним до категорії 1, 2, 3, 4 встановлюються у вигляді а) державні пенсії; б) додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров'ю, яка призначається після виникнення права на державну пенсію.
Умови призначення пенсії за віком встановлено статтею 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року №1058-ІV з наступними змінами та доповненнями у редакції на час виникнення спірних правовідносин (далі - Закон України №1058-ІV).
Зокрема, особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років за наявності страхового стажу не менше 15 років по 31 грудня 2017 року.
Починаючи з 1 січня 2018 року право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років мають особи за наявності страхового стажу: з 1 січня 2023 року по 31 грудня 2023 року - не менше 30 років.
Відповідно до абзацу 1 частини 1 статті 55 Закону України №796-XII особам, які працювали або проживали на територіях радіоактивного забруднення, пенсії надаються із зменшенням пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України №1058-ІV, за наявності відповідного страхового стажу, зменшеного на кількість років зменшення пенсійного віку, але не менше 15 років страхового стажу.
Пунктом 2 цієї правової норми передбачено, що особи, які постійно проживали або постійно проживають чи постійно працювали або постійно працюють у зоні гарантованого добровільного відселення за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 року прожили або відпрацювали у цій зоні не менше 3 років, мають право на зниження пенсійного віку на 3 роки та додатково на 1 рік за 2 роки проживання або роботи, але не більше 6 років.
Початкова величина зниження пенсійного віку встановлюється лише особам, які постійно проживали або постійно працювали у зазначених зонах з моменту аварії по 31 липня 1986 року незалежно від часу проживання або роботи в цей період.
Із аналізу наведеної правової норми вбачається, що право на зменшення пенсійного віку мають особи, які постійно проживали чи працювали у зоні гарантованого добровільного відселення станом на 01 січня 1993 року не менше 3 років, при цьому початкова величина зниження пенсійного віку на 3 роки встановлюється лише особам, які постійно проживали або постійно працювали у зазначеній зоні з моменту аварії (26 квітня 1986 року) по 31 липня 1986 року незалежно від часу проживання або роботи в цей період.
Аналогічний правовий підхід щодо застосування зазначених норм матеріального права міститися у постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі №556/1153/17, від 11 квітня 2018 року у справі №565/1829/17.
При цьому, суд звертає увагу на те, що зменшення пенсійного віку на 6 років відповідно до абзацу 5 пункту 2 частини 1 статті 55 Закону України № 796-ХІІ можливе за наявності двох самостійних умов: 1) початкова величина зниження пенсійного віку 3 роки встановлюється лише особам, які постійно проживали або постійно працювали у зазначених зонах з моменту аварії по 31 липня 1986 року; 2) проживання щонайменше 3 роки станом на 1 січня 1993 року є умовою, яка встановлює додатково 1 рік зменшення пенсійного віку за 2 роки проживання, роботи.
Водночас застосування як першої, так і другої умови, можливе у разі постійного проживання особи в зоні гарантованого добровільного відселення станом на 01 січня 1993 року щонайменше 3 роки.
Отже, право на застосування положень статті 55 Закону України №796-XII щодо виходу на пенсію за віком зі зниженням пенсійного віку мають лише ті особи, які постійно проживали чи працювали у зоні гарантованого добровільного відселення станом на 01 січня 1993 року не менше 3 років, і вказана обставина повинна бути підтверджена належними та допустимими доказами.
Механізм подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій визначено «Порядком подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України №1058-ІV, затвердженого постановою Правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року №22-1, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 27 грудня 2005 року за №1566/11846 (далі - Порядок №22-1).
Пунктом 4.7 розділу ІV цього Порядку передбачено, що право особи на одержання пенсії установлюється на підставі всебічного, повного і об'єктивного розгляду всіх поданих документів органом, що призначає пенсію.
Згідно з абзацом 7 підпункту 7 пункту 2.1 розділу ІІ Порядку №22-1, документами, які підтверджують право на призначення пенсії за віком зі зменшенням пенсійного віку є, зокрема, посвідчення потерпілого від Чорнобильської катастрофи (для осіб, які належать до категорії 4 постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи - за наявності) (при призначенні пенсії згідно зі статтею 55 Закону України №796-ХІІ).
Як визначено статтею 9 Закону України №796-ХІІ, особами, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, є: 1) учасники ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС - громадяни, які брали безпосередню участь у ліквідації аварії та її наслідків; 2) потерпілі від Чорнобильської катастрофи-громадяни, включаючи дітей, які зазнали впливу радіоактивного опромінення внаслідок Чорнобильської катастрофи.
Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 11 Закону України №796-ХІІ до потерпілих від Чорнобильської катастрофи належать особи, які постійно проживають або постійно працюють чи постійно навчаються у зонах безумовного (обов'язкового) та гарантованого добровільного відселення за умови, що вони станом на 01 січня 1993 року прожили або відпрацювали чи постійно навчалися у зоні безумовного (обов'язкового) відселення не менше двох років, а у зоні гарантованого добровільного відселення - не менше трьох років.
Приписами пункту 3 частини 1 статті 14 цього Закону встановлено, що для встановлення пільг і компенсацій визначаються категорії осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, серед них потерпілі від Чорнобильської катастрофи (не віднесені до категорії 2), які постійно проживають або постійно працюють чи постійно навчаються у зонах безумовного (обов'язкового) та гарантованого добровільного відселення за умови, що вони за станом на 01 січня 1993 року прожили або відпрацювали чи постійно навчалися у зоні безумовного (обов'язкового) відселення не менше двох років, а у зоні гарантованого добровільного відселення - не менше трьох років (категорія 3).
Частиною 1 статті 15 Закону України №796-ХІІ обумовлено, що підставою для визначення статусу потерпілих від Чорнобильської катастрофи, які проживають або працюють на забруднених територіях, є довідка про період проживання, роботи на цих територіях. Видача довідок про період роботи (служби) по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, а також на територіях радіоактивного забруднення, про заробітну плату за цей період здійснюється підприємствами, установами та організаціями (військкоматами), а про період проживання на територіях радіоактивного забруднення, евакуацію, відселення, самостійне переселення - органами місцевого самоврядування.
У свою чергу частиною 3 статті 65 Закону України №796-XII обумовлено, що документами, які підтверджують статус громадян, постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, та надають право користуватися пільгами, встановленими цим Законом, є посвідчення «Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС» та «Потерпілий від Чорнобильської катастрофи».
У абзаці 3 пункту 5 «Порядку видачі посвідчень особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 серпня 1992 року №501 (далі - Порядок №501), уточнюється, що потерпілим від Чорнобильської катастрофи (не віднесеним до категорії 2), які постійно проживали на територіях зон безумовного (обов'язкового) та гарантованого добровільного відселення на день аварії або які за станом на 1 січня 1993 р. прожили у зоні безумовного (обов'язкового) відселення не менше двох років, а на території зони гарантованого добровільного відселення - не менше трьох років та відселені або самостійно переселилися з цих територій, чи таким, що постійно проживають або постійно працюють чи постійно навчаються у зонах безумовного (обов'язкового) та гарантованого добровільного відселення, за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 р. прожили або відпрацювали чи постійно навчалися у зоні безумовного (обов'язкового) відселення не менше двох років, а у зоні гарантованого добровільного відселення - не менше трьох років, і віднесеним до категорії 3, видаються посвідчення зеленого кольору, серія Б.
Як зазначено у пункті 10 цього Порядку, посвідчення видаються особам, які постійно проживали на територіях зон безумовного (обов'язкового) та гарантованого добровільного відселення на день аварії або які станом на 01 січня 1993 року прожили в зоні безумовного (обов'язкового) відселення не менше двох років, а на території зони гарантованого добровільного відселення - не менше трьох років та відселені або самостійно переселилися з цих територій, - на підставі довідки встановленого зразка (додаток 5).
Отже, із системного аналізу наведених нормативно-правових актів слідує, що право на зменшення пенсійного віку мають особи, які в установленому законом порядку набули статусу потерпілого від Чорнобильської катастрофи та постійно проживали (працювали), зокрема, в зоні гарантованого добровільного відселення - не менше трьох років станом на 01 січня 1993 року. Єдиним документом, який підтверджує статус потерпілого, учасника ліквідації наслідків на Чорнобильській АЕС та надає право користування пільгами, встановленими Законом України №796-ХІІ, зокрема, на призначення пенсії зі зменшенням пенсійного віку, встановленого для одержання державних пенсій, є посвідчення «Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС» або «Потерпілий від Чорнобильської катастрофи». Довідки про період роботи (служби) у зоні відчуження, про евакуацію, відселення, самостійне переселення, про період проживання та роботи на забруднених територіях тощо є лише підставами для визначення в установленому порядку статусу учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС або потерпілих від Чорнобильської катастрофи.
Такі висновки щодо застосування норм права викладені Верховним Судом у постановах від 27 квітня 2020 року у справі №212/5780/16-а, 17 травня 2021 року у справі №398/494/17, № 336/6218/16-а.
З матеріалів справи суд установив, що у 2023 році позивачу видано дублікат посвідчення потерпілого від Чорнобильської катастрофи категорія 3 (серія НОМЕР_3 ) взамін посвідчення НОМЕР_4 від 02 травня 1995 року.
Суд зазначає, що посвідчення потерпілого від Чорнобильської АЕС є підтвердженням того, що позивач постійно проживав чи працював на території радіоактивного забруднення станом на 01 січня 1993 року не менше строку, необхідного для набуття особою такого статусу. Факт проживання чи роботи позивача на території радіоактивного забруднення станом на 01 січня 1993 року перевірявся відповідними комісіями при видачі йому посвідчення.
Таким чином, наявність посвідчення підтверджує факт проживання позивача в зоні гарантованого добровільного відселення не менше трьох років.
Указане узгоджується також із позицією Верховного Суду, що викладена у постанові від 30 серпня 2022 року у справі №357/6372/17.
З урахуванням наведеного, висновок ГУ ПФУ у Львівській області про відсутність підстав для зниження пенсійного віку через недостатність строк проживання в зоні гарантованого добровільного відселення не відповідає дійсним обставинам справи.
Надаючи правову оцінку висновку ГУ ПФУ у Львівській області про відсутність підстав для зарахування до страхового стажу періоду навчання з 01 вересня 1984 року по 13 липня 1987 року згідно диплому №385728, оскільки документ не завірено підписом голови екзаменаційної комісії, суд зауважує на таке.
Згідно із пунктом 8 Порядку №637 час навчання у вищих навчальних, професійних навчально-виховних закладах, навчальних закладах підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів, в аспірантурі, докторантурі і клінічній ординатурі підтверджується дипломами, посвідченнями, свідоцтвами, а також довідками та іншими документами, що видані на підставі архівних даних і містять відомості про періоди навчання.
За відсутності в документах таких відомостей для підтвердження часу навчання приймаються довідки про тривалість навчання в навчальному закладі у відповідні роки за умови, що в документах є дані про закінчення повного навчального періоду або окремих його етапів.
За результатом навчання позивач отримав диплом №385728 від 13 липня 1987 року.
При цьому, зі змісту диплому встановлено, що такий не містить підпису голови екзаменаційної комісії.
Однак, диплом підписаний директором училища та заступником директора училища по навчально-виробничій роботі.
Доказів недійсності диплому відповідач суду не надав.
Суд наголошує, що особа не може нести відповідальність за помилки щодо заповнення посадовими особами установ відомостей про навчання.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Першого апеляційного адміністративного суду від 25 квітня 2024 року у справі №200/6065/23.
??При цьому, відповідно до довідки від 18 січня 2024 року № 40 позивач навчався у Житомирському СПТУ №13 з 01 вересня 1084 року по 18 липня 1987 року.
Щодо не зарахованого періоду роботи з 01 січня 2003 року по 31 грудня 2003 роки згідно трудової книжки НОМЕР_2 , з огляду на відсутність інформації про такий період роботи в індивідуальних відомостях про застраховану особу, суд уважає за необхідне зазначити таке.
Відповідно до статті 1 Закону України № 1058-IV страхові внески - це кошти відрахувань на соціальне страхування, збір на обов'язкове державне пенсійне страхування та страхові внески на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, сплачені (які підлягають сплаті) згідно із законодавством, що діяло раніше; надходження від сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, що спрямовуються на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування.
Страхувальники - це роботодавці та інші особи, які відповідно до закону сплачують єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування та/або є платниками відповідно до цього Закону.
Відповідно до пункту 1 частини 1статті 24 Закону України № 1058-IV, страховий стаж - це період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.
Частиною 2 цієї правової норми передбачено, що страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом, а також даних, включених на підставі цих документів до реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Згідно із статтею 20 Закону України № 1058-IV страхові внески обчислюються виключно в грошовій формі, у тому числі з виплат (доходу), що здійснюються в натуральній формі. Обчислення страхових внесків застрахованих осіб, здійснюється страхувальниками на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення) або які підтверджують нарахування (обчислення) заробітної плати (доходу), грошового забезпечення, на які відповідно до цього Закону нараховуються страхові внески. Страхові внески підлягають сплаті незалежно від фінансового стану платника страхових внесків. Якщо страхувальники несвоєчасно або не в повному обсязі сплачують страхові внески, до них застосовуються фінансові санкції, передбачені цим Законом, а посадові особи, винні в порушенні законодавства про сплату страхових внесків, несуть дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність згідно із законом.
Отже, обов'язок по сплаті страхових внесків та відповідальність за несвоєчасну або не в повному обсязі сплату страхових внесків законом покладено на страхувальника.
У той же час загальний трудовий стаж - це період офіційної трудової діяльності, що підтверджується записами в трудовій книжці чи іншими документами, виданими за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.
Суд звертає увагу, що поняття «страховий стаж», який є необхідним для призначення пенсії, введено в дію з 1 січня 2004 року Законом України № 1058-IV.
Основною новацією цього терміну є те, що наявність стажу прямо пов'язана зі сплатою страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, тобто з 1 січня 2004 року до страхового стажу зараховуються лише ті періоди, протягом яких сплачувалися страхові внески, і в розмірах пропорційно сплаченим внескам. Це є принциповою відмінністю між поняттями «трудовий стаж» та «страховий стаж». Весь трудовий стаж, набутий до 1 січня 2004 року, враховується до страхового стажу на умовах раніше діючого законодавства.
Так, законодавством, яке діяло до прийняття Закону України № 1058-IV, а саме статтею 56 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05 листопада 1991 року № 1788-XII визначено періоди трудової діяльності до 01 січня 2004 року, які зараховуються до страхового стажу. Зокрема, до стажу роботи зараховується робота, виконувана на підставі трудового договору на підприємствах, в установах, організаціях і кооперативах, незалежно від використовуваних форм власності та господарювання, а також на підставі членства в колгоспах та інших кооперативах, незалежно від характеру й тривалості роботи і тривалості перерв. До стажу роботи зараховується також будь-яка інша робота, на якій працівник підлягав державному соціальному страхуванню, або за умови сплати страхових внесків.
Таким чином до страхового стажу зараховуються лише періоди, за які були сплачені страхові внески: до 01 січня 2004 року стаж зараховується на підставі записів у трудовій книжці, а після 01 січня 2004 року стаж зараховується за даними персоніфікованого обліку виходячи з суми сплачених внесків.
Отже, обов'язок зі сплати страхових внесків покладається саме на підприємство - страхувальника. Із чого слідує, що працівник цього підприємства не повинен відповідати за неналежне виконання підприємством - страхувальником свого обов'язку щодо належної сплати страхових внесків. Указане узгоджується з висновком Верховного Суду, викладеним у постановах від 20 березня 2019 року у справі № 688/947/17, від 23 березня 2020 року у справі № 535/1031/16-а та у справі № 341/460/17 від 09 жовтня 2020 року.
При цьому, відповідно до записів №13-14 у трудовій книжці позивач з 10 березня 2000 року по 01 червня 2004 року працював у СТОВ «Кунищенське».
Водночас, відповідно до реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування Форма ОК-5 СТОВ «Кунищенське» сплачувало страхові внески з 2000 року по 2002 рік.
Отже, роботодавець не вніс відомості про страхові внески за позивача за 2003 рік. У той же час, внаслідок невнесення відповідних відомостей на виконання роботодавцем обов'язку по сплаті страхових внесків у систему реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, позивач позбавлений соціальної захищеності та стажу за час роботи у вищезгаданий період, що є недопустимим.
При цьому, суд указує, що відповідач 1 не зарахував позивачу період навчання та період роботи за 2003 рік, а не період проходження військової служби, як стверджує позивач та який просить зарахувати до загального страхового стажу.
Ураховуючи вище викладене, суд уважає, що до страхового стажу позивача необхідно зарахувати період навчання з 01 вересня 1984 року по 13 липня 1987 року згідно диплому №385728, а також період його трудової діяльності з 01 січня 2003 року по 31 грудня 2003 року.
Як убачається із прохальної частини позову, ОСОБА_1 просить визнати протиправною бездіяльність відповідачів, яка призвела до не нарахування та не виплати пенсії згідно статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
При обранні способу відновлення порушеного права позивача суд виходить з принципу верховенства права щодо гарантування цього права статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, як складової частини змісту і спрямованості діяльності держави, та виходячи з принципу ефективності такого захисту, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом без необхідності додаткових її звернень та виконання будь-яких інших умов для цього.
При цьому, суд уважає за необхідне, керуючись статтею 9 Кодексу адміністративного судочинства України, вийти за межі позовних вимог, оскільки це є необхідним для повного захисту прав, свобод та інтересів позивача, про захист яких він просить.
Так, згідно частини 1 цієї правової норми, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод та інтересів людини і громадянина з боку суб'єктів владних повноважень. Зі змісту наведеної норми можна зробити висновок, що при розгляді справи суд обмежений предметом та обсягом заявлених позовних вимог та не може застосовувати інший спосіб захисту ніж той, що зазначив позивач у позовній заяві. Водночас суд може вийти за межі правового обґрунтування, зазначеного у позовній заяві, якщо вбачає порушення інших приписів ніж ті, про які йдеться у позовній заяві.
Отже, вихід за межі позовних вимог можливий у справах за позовами до суб'єктів владних повноважень, при цьому, вихід за межі позовних вимог повинен бути пов'язаний із захистом саме тих прав, щодо яких заявлена позовна вимога.
Оскільки за результатами розгляду справи суд установив, що на момент звернення позивача з заявою про призначення пенсії за віком, його страховий стаж становив більше 24 років, а період проживання на території посиленого радіологічного контролю підтверджується відповідним посвідченням, суд приходить до висновку, що належним способом захисту порушеного права є визнання рішення відповідача 1 № 064250008161 від 17 листопада 2023 року, яким відмовлено позивачу в призначенні пенсії за віком зі зниженням пенсійного віку, протиправним та його скасування.
Стосовно позовної вимоги щодо зобов'язання призначити пенсію за віком, суд зазначає таке.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.
Аналіз зазначених норм у їх взаємозв'язку зі статтями 2, 5 Кодексу адміністративного судочинства України свідчить про те, що такі повноваження суд реалізує у разі встановленого факту порушення прав, свобод чи інтересів позивача, що зумовлює необхідність їх відновлення належним способом у тій мірі, у якій вони порушені. Зміст вимог адміністративного позову, як і, відповідно, зміст рішення, має виходити з потреби захисту саме порушених прав, свобод та інтересів у цій сфері.
Відповідно до частин 1 та 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Під час розгляду цієї справи відповідачі не довели правомірність оскаржуваного позивачем рішення.
Розглядаючи питання зобов'язання призначення пенсії, суд повинен перевірити усі умови, за яких відповідач зобов'язаний таку пенсію призначити.
Європейський Суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово підкреслював необхідність ефективного захисту прав заявників. Наприклад, у пункті 75 рішення від 05 квітня 2005 у справі «Афанасьєв проти України» (заява №38722/02) ЄСПЛ зазначає, що засіб захисту, який вимагається згаданою статтею, повинен бути «ефективним», як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.
Таким чином, надаючи правову оцінку належності обраного заявником способу захисту, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. При цьому, зобов'язання судом суб'єкта владних повноважень прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.
У справі, що розглядається, повноваження пенсійного органу щодо призначення пенсії передбачені Законом України №1058-ІV.
Умови, за яких пенсійний орган відмовляє у призначенні пенсії, визначені законом. Якщо такі умови відсутні, пенсійний орган повинен призначити пенсію. Повноваження пенсійного органу та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу, за умови звернення особи з усіма необхідними для призначення пенсії документами, - призначити пенсію. За законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями. Тому зазначені повноваження не є дискреційними.
Ураховуючи те, що підстави, зазначені відповідачем на обґрунтування рішення про відмову позивачу у призначенні пенсії за віком зі зниженням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону України №796-ХІІ, спростовані за результатами розгляду справи, суд приходить до висновку, що наявні підстави для визнання протиправним та скасування спірного рішення відповідач 1.
Тим часом, з огляду на встановлення за результатами розгляду справи помилковості висновків органу Пенсійного фонду щодо незарахування до страхового стажу позивача періоду навчання та роботи, суд приходить до висновку, що наявні підстави зобов'язання відповідача 2 прийняти рішення про призначення ОСОБА_1 пенсії за віком із зниженням пенсійного віку з урахуванням висновків суду.
Такий висновок суду узгоджується з позицією Сьомого апеляційного адміністративного суду, викладеною у постановах від 26 квітня 2021 року у справі №120/6776/20-а та від 02 лютого 2022 року у справі №560/9868/21 та Восьмого апеляційного адміністративного суду, викладеною у постанові від 15 вересня 2021 року у справі №460/711/21.
Визначаючись із датою, з якої відповідач-2 має призначити пенсію ОСОБА_1 , суд зауважує на таке.
Як убачається зі змісту прохальної частини позову, ОСОБА_1 просить зобов'язати відповідача-2 прийняти рішення про призначення пенсії з 12 лютого 2024 року - дати звернення з відповідним позовом до суду.
Згідно матеріалів справи із заявою про призначення пенсії позивач звернувся 13 листопада 2023 року.
Відповідно до частини 1 статті 45 Закону України №1058-IV пенсія призначається з дня звернення за пенсією, крім таких випадків, коли пенсія за віком призначається з дня, що настає за днем досягнення пенсійного віку, якщо звернення за пенсією відбулося не пізніше трьох місяців з дня досягнення особою пенсійного віку.
Отже, ОСОБА_1 має право на призначення пенсії з 02 листопада 2023 року - з дня, що настає за днем досягнення пенсійного віку.
Такі міркування суду не суперечать принципу jura novit curia («суд знає закони»), сутність якого полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилань сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus), та ґрунтуються на змісті позовних вимог ОСОБА_1 та зазначених підставах позову.
З огляду на зазначене, позовні вимоги підлягають задоволенню.
Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі.
З огляду на те, що виникнення спірних правовідносини обумовлено прийняттям саме ГУ ПФУ у Львівській області рішення, яке за результатами розгляду справи, визнане протиправним, суд приходить до висновку, що вся сума судового збору підлягає стягненню з останнього.
Керуючись положеннями статей 2, 9, 72-77, 139, 242-246, 251, 262, 263, 292, 293, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
Позов ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_5 ) задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області № 064250008161 від 17 листопада 2023 року про відмову ОСОБА_1 у призначенні пенсії за віком зі зниженням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1991 року №796-XII.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Житомирській області призначити ОСОБА_1 пенсію за віком зі зниженням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1991 року №796-XII, починаючи з 02 листопада 2024 року з урахуванням висновків суду.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області на користь ОСОБА_1 1211 (одну тисячу двісті одинадцять) гривень 20 копійок судового збору.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене протягом 30 днів з дати його ухвалення шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду.
Суддя Т.О. Окис