21 травня 2024 року м. Житомир справа № 240/4430/24
категорія 112010200
Житомирський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Окис Т.О., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області, Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
установив:
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся у суд з позовом, у якому просить визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області (далі - відповідач-1, ГУ ПФУ в Хмельницькій області) про відмову в призначенні пенсії та зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області (далі - відповідач-2, ГУ ПФУ в Житомирській області) зарахувати до страхового стажу періодів роботи та повторно розглянути заяву про призначення пенсії за віком.
На обґрунтування позовних вимог зазначає, що невиконання страхувальником обов'язку по сплаті страхових внесків не може бути підставою для не зарахування до страхового стажу періоду роботи працівника, оскільки останній не несе відповідальності за неналежне виконання підприємством - страхувальником свого обов'язку. Зауважує, що до страхового стажу для визначення права на призначення пенсії згідно із статтею 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» включаються періоди ведення підприємницької діяльності із застосуванням спрощеної системи оподаткування, а також із застосуванням фіксованого податку: з 1 січня 1998 року по 30 червня 2000 року включно, що підтверджуються довідкою про реєстрацію як суб'єкта підприємницької діяльності; з 1 липня 2000 року по 31 грудня 2017 року включно, за умови сплати страхових внесків (єдиного внеску) незалежно від сплаченого розміру (крім випадків звільнення від сплати єдиного внеску). Акцентує увагу на позиції Верховного Суду, згідно якої на особу не може перекладатися тягар доведення правдивості чи достовірності даних, що зазначені у його трудовій книжці. Неналежний порядок ведення та заповнення трудової книжки та іншої документації з вини адміністрації підприємства не може бути підставою для позбавлення працівника його конституційного права на соціальний захист щодо вирішення питання надання пенсії за віком. Зауважує, що згідно приписів постанови Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1993 року №301 відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації, а тому власне недотримання правил ведення трудової книжки може мати негативні наслідки саме для особа, яка допустила такі порушення, а не для позивача, а отже й не може впливати на його особисті права.
Ухвалою суду від 19 березня 2024 року позов прийнято до провадження, призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи та визначено відповідачу строк для подання відзиву на позов.
Сторони належним чином повідомлені про розгляд справи судом, що підтверджується доказами, які містяться в матеріалах справи.
18 квітня 2023 року до суду надійшов відзив разом з витребуваними судом документами, у якому відповідач-2 просить у задоволенні позову відмовити. Зазначає, що згідно трудової книжки до страхового стажу не зараховано періоди роботи з 28 листопада 1994 року по 03 жовтня 1997 року та з 04 жовтня 1997 року по 30 червня 2000 року, оскільки відсутні назви організацій при прийнятті на роботу, а в довідках, виданих такими підприємствами, відсутні номер та дата реєстрації. Зауважує, що згідно пункту 3 постанови Кабінету Міністрів України від 04 червня 1998 року №794 починаючи з 01 липня 2002 року обчислення пенсій здійснюється із заробітку особи за період роботи після 01 липня 2000 року за даними системи персоніфікованого обліку. Таким чином період роботи з 01 липня 2000 року по 28 грудня 2004 року не зарахований до страхового стажу, оскільки записи в трудовій книжці не підтверджено індивідуальними відомостями про застраховану особу Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування (відсутня інформація про сплату внесків). З аналогічних підстав позивачу не зараховано до страхового стажу період підприємницької діяльності з 01 січня 2004 року по 05 вересня 2014 року.
21 травня 2024 року до суду надійшли додаткові документи, надані ГУ ПФУ в Житомирській області на виконання вимог ухвали суду.
ГУ ПФУ в Хмельницькій області належним чином повідомлений про розгляд справи судом, що підтверджується доказами, які містяться в матеріалах справи.
Однак, станом на дату розгляду справи відповідач-1 своїм правом на заперечення щодо заявлених позовних вимог не скористався, відзиву на позовну заяву до суду не надіслав.
Згідно частини 6 статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
На підставі пункту 2 частини 1 статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Суд установив, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , 30 січня 2004 року звернувся із заявою про призначення пенсії за віком.
За принципом екстериторіальності заяву позивача з доданими до неї документами розглянуло ГУ ПФУ в Хмельницькій області та рішенням від 05 лютого 2024 року №063350029908 відмовило в її призначенні. Підставою для прийняття такого рішення стало не зарахування до страхового стажу періодів роботи згідно трудової книжки НОМЕР_1 з 28 листопада 1994 року по 03 жовтня 1997 року та з 04 жовтня 1997 року по 30 червня 2000 року, оскільки відсутні назви організацій, куди особа прийнята на роботу, а в довідках, виданих такими підприємствами, відсутні номер та дата реєстрації. Також не зараховано період роботи з 01 липня 2000 року по 28 грудня 2004 року не зарахований до страхового стажу, оскільки записи в трудовій книжці не підтверджено індивідуальними відомостями про застраховану особу Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування (відсутня інформація про сплату внесків). Період підприємницької діяльності з 31 грудня 2000 року по 31 грудня 2003 року не зараховано до страхового стажу, оскільки відсутня інформація про систему оподаткування та сплату страхових внесків до Пенсійного фонду України, а за період з 01 січня 2004 року по 05 вересня 2014 року, оскільки відсутня інформація про сплату внесків згідно індивідуальних відомостей про застраховану особу Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Листом від 14 лютого 2024 року відповідач-2 повідомив позивача про прийняте відповідачем-1 рішення.
Уважаючи таке рішення протиправними, ОСОБА_1 звернувся із цим позовом до суду.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для її розгляду і вирішення спору по суті, суд дійшов до таких висновків.
Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Положеннями статті 46 Основного Закону закріплено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості й в інших випадках, передбачених законом.
Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року №1058-ІV з наступними змінами та доповненнями у редакції на час виникнення спірних правовідносин є основним нормативно-правовим актом, що визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених цим Законом, а також регулює порядок формування Накопичувального пенсійного фонду та фінансування за рахунок його коштів видатків на оплату договорів страхування довічних пенсій або одноразових виплат застрахованим особам, членам їхніх сімей та іншим особам, передбаченим цим Законом (далі - Закон України №1058-ІV).
Згідно із частиною 1 статті 24 Закону України №1058-ІV, страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.
За приписами частини 2 цієї правової норми, страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом, а також даних, включених на підставі цих документів до реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Умови призначення пенсії за віком, визначені положеннями статті 26 Закону України №1058-ІV.
Згідно названої правової норми особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років за наявності страхового стажу не менше 15 років по 31 грудня 2017 року.
Починаючи з 01 січня 2018 року право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років мають особи за наявності страхового стажу з 1 січня 2023 року по 31 грудня 2023 року - не менше 30 років.
Також, частиною 4 статті 24 Закону України №1058-ІV встановлено, що періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом.
Закон України №1058-ІV набрав чинності 01 січня 2004 року, а тому періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу, в порядку та на умовах, передбачених законодавством, що діяло до 01 січня 2004 року.
Відповідно до статті 62 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05 листопада 1991 року №1788-XII, основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка.
Як установлено судом, підставою для незарахування до страхового стажу позивача періодів роботи з 28 листопада 1994 року по 03 жовтня 1997 року та з 04 жовтня 1997 року по 30 червня 2000 року стало неналежне оформлення трудової книжки, а саме відсутність назв організацій, куди позивача було прийнято на роботу.
Судом установлено, що у трудовій книжці НОМЕР_1 міститься запис №11 про прийняття на посаду заступника директора по господарській частині 28 листопада 1994 року на підставі наказу №4 від 28 листопада 1994 року. Після запису №12 про звільнення з займаної посади за власним бажанням міститься підпис директора Малого спільного підприємства «ДАК», його прізвище та ініціали, а також печатка. Аналогічним чином проведено оформлення працевлаштування позивача на Приватному підприємстві Кам'яна квітка».
Надаючи правову оцінку висновку органу пенсійного фонду про незарахування до страхового стажу позивача періоду роботи періодів роботи з 28 листопада 1994 року по 03 жовтня 1997 року та з 04 жовтня 1997 року по 30 червня 2000 року з огляду на те, що відсутні назви підприємств, куди позивач був прийнятий на роботу, суд зауважує на таке.
Відповідно до статті 62 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05 листопада 1991 року №1788-XII, основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Так, постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 року № 637 затверджений Порядок підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній (далі - Порядок №637).
Згідно з пунктом 3 цього Порядку за відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються дані, наявні в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.
За відсутності зазначених у цьому пункті документів для підтвердження трудового стажу приймаються членські квитки профспілок. При цьому підтверджуються періоди роботи лише за той час, за який є відмітки про сплату членських внесків.
Аналіз наведених вище норм права дозволяє прийти висновку, що тільки в разі відсутності в трудовій книжці необхідних записів або їх неправильному чи неточному оформленні за періоди роботи до 01 січня 2004 року, зарахування таких періодів роботи до страхового стажу здійснюється на підставі даних, наявних в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, довідок, виписок із наказів, особових рахунків і відомостей на видачу заробітної плати, посвідчень, характеристик, письмових трудових договорів і угод з відмітками про їх виконання та інших документів, які містять відомості про періоди роботи.
Відповідно до пункту 2.4 розділу 2 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці, Міністерства юстиції, Міністерства соціального захисту населення від 29 липня 1993 року № 58, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 17 серпня 1993 року за №110 (чинної на момент внесення до трудової книжки позивача записів), усі записи в трудовій книжці про прийняття на роботу, переведення на іншу постійну роботу або звільнення, а також про нагороди та заохочення вносяться власником або уповноваженим ним органом після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого строку, а в разі звільнення - у день звільнення і повинні точно відповідати тексту наказу (розпорядження).
Пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1993 року №301 «Про трудові книжки» закріплено, що відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації, представництва іноземного суб'єкта господарювання.
За порушення встановленого порядку ведення, обліку, зберігання і видачі трудових книжок посадові особи несуть дисциплінарну, а в передбачених законом випадках іншу відповідальність.
З аналізу змісту наведених вище норм права слідує, що недотримання правил ведення трудової книжки може мати негативні наслідки саме для особи, яка допустила такі порушення, а не для позивача, а отже, й не може впливати на її особисті права. Певні недоліки щодо заповнення трудової книжки не можуть бути підставою для неврахування відповідного періоду роботи для обрахунку стажу при призначенні пенсії.
Аналогічний висновок щодо застосування норм права наведений у постановах Верховного Суду від 28 лютого 2018 року у справі № 428/7863/17 та від 06 лютого 2018 року у справі № 677/277/17.
Отже, відсутність назви підприємства, куди працевлаштовується особа, не передбачена законодавством України як підстава для відмови в зарахуванні наявного в трудовій книжці стажу роботи особи, оскільки звужує її законне право на зарахування періодів роботи до стажу роботи.
Додатково суд зауважує, що трудова книжка НОМЕР_1 містить назви підприємств, на які працевлаштовувався позивач, записи засвідчені підписами директорів та печатками таких підприємств.
Надаючи правову оцінку доводу відповідача про те, що до страхового стажу не зараховується період робити з 31 липня 2000 року по 28 грудня 2004 року, оскільки записи у трудовій книжці не підтверджено індивідуальними відомостями про застраховану особу Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування (відсутня інформація про сплату внесків), суд уважає за необхідне зазначити таке.
Як вже було зазначено вище, частиною 4 статті 24 Закону України №1058-ІV встановлено, що періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом.
Відповідно до частини 2 названої правової норми дані, включені до реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, що враховуються під час обчислення страхового стажу, вносяться саме на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом.
Названий Закон набрав чинності з 01 січня 2004 року.
Відповідно до пункту 3 постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про організацію персоніфікованого обліку відомостей у системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування» від 04 червня 1998 року №794 (далі - Положення №794) установлено, що починаючи з 1 липня 2002 року обчислення пенсій відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення» здійснюється із заробітку особи за період роботи після 1 липня 2000 року за даними системи персоніфікованого обліку.
Будь-яких застережень про перевагу інформації, що міститься в системі персоніфікованого обліку, над інформацією, що міститься в трудовій книжці та на підставі якої може бути внесена інформація до названої системи зазначена постанова не містить.
Додатково суд зауважує, що Порядок №794 саме на роботодавців покладає обов'язок подавати в установленому порядку уповноваженому органу достовірні відомості про фізичних осіб, які працюють у них.
Також суд зауважує, що згідно із статте 20 Закону України №1058-ІV, страхові внески обчислюються виключно в грошовій формі, у тому числі з виплат (доходу), що здійснюються в натуральній формі.
Обчислення страхових внесків застрахованих осіб, здійснюється страхувальниками на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення) або які підтверджують нарахування (обчислення) заробітної плати (доходу), грошового забезпечення, на які відповідно до цього Закону нараховуються страхові внески.
Страхові внески підлягають сплаті незалежно від фінансового стану платника страхових внесків.
Якщо страхувальники несвоєчасно або не в повному обсязі сплачують страхові внески, до них застосовуються фінансові санкції, передбачені цим Законом, а посадові особи, винні в порушенні законодавства про сплату страхових внесків, несуть дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність згідно із законом.
Відповідно до статті 106 названого Закону виконавчі органи Пенсійного фонду накладають на посадових осіб, які вчинили правопорушення, адміністративні стягнення у разі, зокрема, несплати або несвоєчасної сплати страхових внесків, у тому числі авансових платежів.
Страхові внески є умовою існування солідарної системи і підлягають обов'язковій сплаті. Перерахунок пенсії провадиться з урахуванням часу, коли особа підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню, та за який підприємством, де працює людина, (страхувальником) сплачені щомісячні страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.
За змістом вище зазначених норм, обов'язок по сплаті страхових внесків та відповідальність за несвоєчасну або не в повному обсязі сплату страхових внесків Законом покладено на страхувальника.
Відповідальність за несплату страхових внесків несе підприємство-страхувальник, оскільки воно здійснює нарахування страхових внесків із заробітної плати застрахованої особи.
Схожі ситуації виникали у судовій практиці. Зокрема, у постанові від 17 липня 2019 року у справі № 144/669/17 Верховний Суд дійшов такого висновку:
«внаслідок невиконання ТОВ «Агрофірма «Удицький цукровий завод» обов'язку по сплаті внесків до Пенсійного фонду України позивач позбавлений соціальної захищеності та пенсійного стажу за час роботи на вказаному підприємстві, що є неприпустимим та таким, що суперечить основним конституційним засадам в сфері соціального захисту.
Отже, відсутність в інформаційній базі системи персоніфікованого обліку даних про сплату страхових внесків для нарахування пенсії за період з 1 січня 2004 року по 1 квітня 2005 року не є підставою для позбавлення позивача права на перерахунок пенсії.
Таким чином, позивач не повинен відповідати за неналежне виконання підприємством-страхувальником свого обов'язку щодо належної сплати страхових внесків, а отже, наявність заборгованості підприємства по страховим внескам не може бути підставою для незарахування до страхового стажу при призначенні пенсії позивачу періоду його роботи.»
Цей правовий висновок підтримано у постанові Верховного Суду від 30 липня 2021 року у справі №348/1249/17.
У постанові від 11 жовтня 2023 року у справі № 340/1454/21 Верховний Суд також не знайшов підстав для відступу від цього правового висновку.
З огляду на викладене період роботи на Приватному підприємстві «Кам'яна квітка» з 01 липня 2000 року по 28 грудня 2004 року також підлягає врахуванню до страхового стажу позивача.
Надаючи правову оцінку твердженню органу Пенсійного фонду про відсутність підстав для зарахування до страхового стажу позивача періоду здійснення підприємницької діяльності з 31 грудня 2000 року по 05 вересня 2014 року, суд зауважує на таке.
Згідно витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань станом на 30 січня 2024 року ОСОБА_1 був зареєстрований як фізична особа - підприємець з 31 грудня 2000 року по 05 вересня 2014 року.
Відповідно до пункту 31 розділу ХV Закону України №1058-ІV до страхового стажу для визначення права на призначення пенсії згідно із статтею цього Закону включаються періоди:
1) ведення підприємницької діяльності із застосуванням спрощеної системи оподаткування, а також із застосуванням фіксованого податку:
з 1 січня 1998 року по 30 червня 2000 року включно, що підтверджуються довідкою про реєстрацію як суб'єкта підприємницької діяльності;
з 1 липня 2000 року по 31 грудня 2017 року включно, за умови сплати страхових внесків (єдиного внеску) незалежно від сплаченого розміру (крім випадків звільнення від сплати єдиного внеску).
Доказів того, що у період з 31 грудня 2000 року до 05 вересня 2014 року ОСОБА_1 здійснював підприємницьку діяльність із застосуванням спрощеної системи оподаткування, позивач разом із заявою про призначення пенсії органу Пенсійного фонду не надав. Так само не надано заявником доказів на підтвердження сплати страхових внесків (єдиного внеску) за період з 01 липня 2000 року до 05 вересня 2014 року.
З огляду на викладене суд уважає обґрунтованим рішення ГУ ПФУ в Хмельницькій області в частині незарахування до страхового стажу позивача періоду здійснення підприємницької діяльності з 31 грудня 2004 року по 05 вересня 2014 року.
Підсумовуючи викладене, висновку ГУ ПФУ в Хмельницькій області про відсутність підстав для зарахування до страхового стажу ОСОБА_1 періодів роботи з 28 листопада 1994 року по 03 жовтня 1997 року та з 04 жовтня 1997 року по 28 грудня 2004 року не знайшли свого підтвердження.
Згідно рішення ГУ ПФУ в Хмельницькій області від 05 лютого 2024 року страховий стаж позивача становить 13 років 10 місяців 16 днів.
З урахуванням висновків суду, наведених вище до такого стажу слід додати 10 років 1 місяць.
Отже загальний страховий стаж ОСОБА_1 становить 23 року 11 місяців 16 днів.
Однак, як закріплено у статті 26 Закону України №1058-ІV починаючи з 01 січня 2018 року право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років мають особи за наявності страхового стажу з 1 січня 2023 року по 31 грудня 2023 року - не менше 30 років.
Додатково суд зауважує, що згідно із частинами 2, 6 статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права та свободи від порушень і протиправних посягань.
Разом з тим, Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання тлумачення частини 2 статті 55 Конституції України (пункт 1 резолютивної частини Рішення № 6-зп від 25 листопада 1997 року; пункт 1 резолютивної частини Рішення № 9-зп від 25 грудня 1997 року та пункт 1 резолютивної частини Рішення №19-рп/2011 від 14 грудня 2011 року).
Так, у рішенні № 19-рп/2011 від 14 грудня 2011 року Конституційний Суд України зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст та спрямованість діяльності держави (частина 2 статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Відтак, системний аналіз статті 55 Конституції України дозволяє дійти висновку, що частина 2 цієї правової норми гарантує кожному захист своїх прав, які були порушені органами державної влади, місцевого самоврядування, посадовими і службовими особами. Саме в такому значенні сформульовано частини 3, 5 та 6 статті 55 Конституції України.
Обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення.
Відповідно до статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
У розумінні Кодексу адміністративного судочинства України адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин; вирішуючи спір суд повинен встановити факт того, що у зв'язку з прийнятим рішенням, вчиненням дії чи допущенням бездіяльності суб'єктом владних повноважень порушуються права, свободи чи інтереси особи у сфері публічно-правових відносин; при цьому, обставини дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів має довести належними та допустимими доказами саме позивач.
Розгляду та задоволенню в адміністративному судочинстві підлягають лише ті вимоги, які відновлюють порушені права чи інтереси особи в сфері публічно-правових відносин.
При зверненні до суду позивачу необхідно обирати такий спосіб захисту, який би міг відновити його становище та захистити порушене, на його думку, право. Застосування конкретного способу захисту права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення. З цією метою суд повинен з'ясувати характер спірних відносин (предмет та підстави позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.
Так, відповідно до положень Кодексу адміністративного судочинства України особа має право звернутись до адміністративного суду з позовом у разі, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю відповідача порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. При цьому, обставину щодо фактичного порушення суб'єктом владних повноважень - відповідачем його прав, свобод чи інтересів має довести, саме, позивач належними і допустимими доказами.
Отже, право на судовий захист має лише та особа, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Тож для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право, свободу чи інтерес, і це право, свобода чи інтерес порушені відповідачем в момент здійснення ним оскаржуваних дій чи рішень.
При цьому, неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану її суб'єктивних прав та обов'язків, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов'язку.
Тобто, рішення суб'єкта владних повноважень є такими, що порушують права і свободи особи в тому разі, якщо, по-перше, такі рішення прийняті владним суб'єктом поза межами визначеної законом компетенції, а, по-друге, оспорюванні рішення є юридично значимими, тобто такими, що мають безпосередній вплив на суб'єктивні права та обов'язки особи шляхом позбавлення можливості реалізувати належне цій особі право або шляхом покладення на цю особу будь-якого обов'язку.
Відповідно до висновку, що сформований у постанові Верховного Суду України від 15 листопада 2016 року у справі № 800/301/16, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження про порушення прав було обґрунтованим. Обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Відсутність спору, у свою чергу, виключає можливість звернення до суду, оскільки відсутнє право, що підлягає судовому захисту.
Аналогічний висновок сформовано у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 лютого 2018 року у справі № П/800/526/17, від 19 квітня 2018 року у справі № П/800/570/17, від 12 грудня 2018 року у справі № 802/2474/17-а та від 07 листопада 2019 року у справі №9901/227/19, у постанові Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі №826/13229/16.
З огляду на зазначене, вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у належності особи, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (наявність права на позов у матеріальному розумінні), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
З цього слідує, що під час розгляду кожної справи суд повинен встановити чи має місце порушення прав та інтересів позивача, адже без цього не можна виконати завдання судочинства.
Таким чином, з огляду на відсутність у позивача страхового стажу, необхідного для призначення пенсії за віком, рішення ГУ ПФУ в Хмельницькій області від 05 лютого 2024 року про відмову в призначенні пенсії не призводить до порушення прав позивача на пенсію, а повторний розгляд поданих ОСОБА_1 30 січня 2024 року документів не призведе до відновлення права на призначення пенсії за віком, яке, як установлено судом за наслідками розгляду справи, що виключає підстави для задоволення позову.
При цьому судом ураховується, що згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Установлення судом за результатами розгляду справи відсутності порушення прав позивача на призначення пенсії обумовлює відсутність необхідності надання правової оцінки всім доводам останнього, наведеним у позовній заяві.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат у справі, суд ураховує, що особі, що не є суб'єктом владних повноважень, у разі відмови у задоволені позову судовий збір не відшкодовуються.
Керуючись положеннями статей 9, 72-77, 139, 242-246, 251, 262, 263, 292, 293, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене протягом 30 днів з дати його ухвалення шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду.
Суддя Т.О. Окис