21.05.24
22-ц/812/853/24
Справа №486/462/22
Провадження № 22-ц/812/853/24
Доповідач в апеляційній інстанції Яворська Ж.М.
Іменем України
21 травня 2024 року м. Миколаїв
Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ
головуючого - Яворської Ж.М.,
суддів: Базовкіної Т.М., Тищук Н.О.,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи
апеляційну скаргу
ОСОБА_1
на рішення Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 27 лютого 2024 року, ухвалене у приміщенні цього ж суду головуючим суддею Волковою О.І., повний текст складено 07 березня 2024 року, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу
У травні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом ОСОБА_2 про стягнення боргу.
Обґрунтовуючи позовні вимоги вказував, що він позичив ОСОБА_2 05 травня 2021 року грошові кошти у сумі 41500 грн., а 22 грудня 2021 року ще 6150 грн., загалом позичив 47650 грн., що підтверджується розписками відповідача. Частину коштів в сумі 1500 грн. відповідач повернув. Відповідно до розписки від 05 березня 2021 року відповідач до 01 листопада 2021 року зобов'язаний був повернути усю суму боргу, але обов'язок свій не виконав.
Посилається на те, що зобов'язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов договору та строки визначені договором.
У випадку, якщо боржник прострочив виконання грошового зобов'язання, то на вимогу кредитора боржник зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три процента річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Враховуючи вищевикладене, позивач просив стягнути з відповідача борг за розписками в сумі 54 519 грн.07 коп., з яких заборгованість 46150 грн, втрати від інфляції в сумі 6845,83 грн, 3% річних в сумі 1470,12 грн, а також витрати на правову допомогу в розмірі 2300 грн.
Рішенням Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 27 лютого 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу відмовлено.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції вказав, що позивач при розгляді справи не надав належних та допустимих доказів на підтвердження своїх доводів, що ним було передано грошові кошти відповідачеві, за яких обставин, з якою ціллю та метою та на яких умовах.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 вказує, що рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням норм процесуального права та не відповідає діючому законодавству України, а тому просив про його скасування та ухвалення нового судового рішення, яким задовольнити його позовні вимоги у повному обсязі.
Так, вказував, що суд першої інстанції не мав на права допитувати свідків, оскільки відповідно до п. 12 Постанови Верховного суду «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06 листопада 2009 року, необхідно звернути увагу судів, що зі змісту абзацу другого частини першої статті 218 ЦК України, не може доводитися свідченням свідків не лише заперечення факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин, а й факт його вчинення, а також виконання зобов'язань, шо виникли з правочину. Випадки, коли свідчення свідків допускаються як засіб доказування факту вчинення правочину. у ЦК визначені прямо (частина друга статті 937, частина третя статті 949 ЦК).
Також зазначає, що суд першої інстанції повністю ігнорував наявність розписки від 05 березня 2022 року та те, що відповідач повернув лише частину боргу. У свою чергу відповідачем не спростовано підстави позову, а саме те, що позика є безгрошовою.
На його думку письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Правом на подачу відзиву відповідач не скористався.
Відповідно до ч.1 ст.369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Відповідно частини 13 статті 7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Сторони про розгляд справи повідомлені належним чином.
Заслухавши доповідь судді - доповідача, осіб, які з'явилися у судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ч. 1 ст. 2 ЦПК України).
Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій (ч. 5 ст. 12 ЦПК України).
Відповідно до положень частин 1, 2, 3, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із вимогами ч. 1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Рішення суду вказаним положенням закону не відповідає в повній мірі.
Відповідно до ст.ст.12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Відповідно до вимог частини 1 статті 367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку суд переглядає справу за наявними і ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Як вбачається із матеріалів справи та встановлено судом, що між позивачем та відповідачем було укладено два договори позики, оформлені у вигляді розписок.
За розпискою від 05 березня 2021 року відповідач ОСОБА_2 отримав у борг у ОСОБА_1 гроші в сумі 41500 грн., які зобов'язався повернути до 01 листопада 2021 року.
Відповідно до розписки від 22 грудня 2021 року, ОСОБА_3 отримав у борг у ОСОБА_4 6150 грн., і цього ж дня ОСОБА_2 повернув частину боргу в сумі 1500 грн. Строк повернення боргу сторони не визначали. (а.с.26,29).
Звертаючись до суду з позовом позивач вказував, що відповідач не виконав взяті на себе зобов'язання, до теперішнього часу борг не повернув, а тому просив стягнути з відповідача суму боргу за розписками 46150 грн, втрати від інфляції в сумі 6845,83 грн, 3% річних в сумі 1470,12 грн, а також витрати на правову допомогу в розмірі 2300 грн.
Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач при розгляді справи не надав належних та допустимих доказів на підтвердження своїх доводів, що ним було передано грошові кошти відповідачеві, за яких обставин, з якою ціллю та метою та на яких умовах.
Проте колегія суддів не погоджується з даними висновками суду першої інстанції.
Відповідно до ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.
Згідно з ч.1 ст. 527 ЦК України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з ч.1 ст.530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Відповідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Згідно з ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ст. 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
У відповідності з ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Відповідно до вимог ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
У справі встановлено та з наданих оригіналів розписок від 05 березня 2021 року вбачається, що відповідач ОСОБА_2 взяв у борг у ОСОБА_1 гроші в сумі 41500 грн., які зобов'язався повернути до 01 листопада 2021 року, а згідно розписки від 22 грудня 2021 року ОСОБА_3 взяв у борг у ОСОБА_1 6150 грн., і цього ж дня ОСОБА_2 повернув частину боргу в сумі 1500 грн., проти чого позивач не заперечує (а.с.26, 29). Розписки підписані особисто позичальником ОСОБА_2 .
Оригінали цих розписок зберігаються у позивача ОСОБА_1 , як позикодавця та держателя вказаної розписки, який він долучив до матеріалів справи у суді першої інстанції.
У постанові Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі №707/2606/16-ц Верховний Суд досліджуючи питання виконання боргового зобов'язання при наявності оригіналу боргової розписки у кредитора, зробив наступний висновок, статтею 545 ЦК України визначено, що прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов'язання. У цьому разі настає прострочення кредитора. Отже, наявність оригіналу боргової розписки у позивача, кредитора, свідчить про те, що боргове зобов'язання не виконане.
У постанові Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі №128/891/20, викладено правову позицію, відповідно до якої особа, яка є держателем розписки, вважається позикодавцем, навіть якби не було вказано жодного імені позикодавця в розписці.
За своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона позичальник зобов'язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним правочином, на підтвердження якого надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми.
Зазначені розписки, оригінали яких було надано суду першої інстанції, є належними письмовими доказами укладення між позивачем та відповідачем договору позики в указаній в них сумах. Вони підтверджують як його укладення, так і умови договору, суму позики, дату отримання коштів в борг, зобов'язання їх повернення у визначену в ній дату; а також засвідчує отримання відповідачем (боржником) від кредитора (позивача) вказаної грошової суми. Розписки також підтверджує право позивача вимагати від відповідача повернення суми боргу, і обов'язок відповідача - виплатити позивачу зазначену суму боргу.
Таким чином, наявність оригіналів боргових розписок у позивача ОСОБА_1 свідчить про те, що боргове зобов'язання відповідачем ОСОБА_2 не виконане.
Будь-яких доказів на спростування факту укладення між сторонами договорів позики від 05 березня 2021 року та від 22 грудня 2021 року відповідачем суду не надано.
Згідно розписки від 05 березня 2021 року ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_4 41500 грн., доказів щодо повернення коштів за вказаною розпискою матеріали справи не містять.
Натомість розписка від 22 грудня 2021 року містить посилання про отримання відповідачем 6150 грн. та повернення ОСОБА_5 22 грудня 2021 року частини боргу в сумі 1500 грн. За такого, загальна сума боргу за вказаною розпискою становить 4650 грн.
Також суд апеляційної інстанції зазначає, що у розписці від 22 грудня 2022 року відсутні посилання щодо повернення суми боргу та дати його повернення.
Разом з тим, відсутність у розписці запису про зобов'язання ОСОБА_2 повернути отримане ним у борг не є підставою для відмови в позові, оскільки, складаючи вказану розписку і підписуючи її, відповідач тим самим взяв на себе зобов'язання повернути кошти. Такий висновок випливає з реальності укладеного між сторонами договору та положень вищенаведеної статті 1049 ЦК України щодо обов'язку позичальника повернути позикодавцеві передану йому позику.
У постанові Верховного Суду України від 28 листопада 2011 року у справі № 3-127гс11 зроблено висновок, що «оскільки законом не визначено форму пред'явлення такої вимоги покупця, останній може здійснити своє право будь-яким шляхом: як шляхом звернення до боржника з претензією, листом, телеграмою тощо, так і шляхом пред'явлення через суд вимоги у визначеній законом процесуальній формі - формі позову. Обмеження заявників у праві на судовий захист шляхом відмови у задоволенні позову за відсутності доказів попереднього їх звернення до продавця з вимогами, оформленими в інший спосіб, ніж позов (відмінними від нього), фактично буде призводити до порушення принципів верховенства права, доступності судового захисту».
Отже, матеріалами справи підтверджується, що відповідач взяті на себе зобов'язання за договорами позики у повному обсязі не виконав, грошові кошти у встановлений строк ОСОБА_1 не повернув, тому позовні вимоги про стягнення основного боргу у розмірі 46 150 грн. є законними та обґрунтованими.
Підписання боргової розписки за умови відсутності належних та допустимих доказів на спростування цього факту, свідчить про укладення сторонами договору позики на зазначених у ньому умовах, а також засвідчує отримання боржником від кредитора обумовленої цим договором суми грошових коштів.
Схожі висновки містяться і в постанові Верховного Суду від 03.05.2023 у справі №559/2587/19 (провадження №61-10732св22).
Стосовно позовних вимог про стягнення з відповідача інфляційних втрат та трьох відсотків річних суд зазначає наступне.
Наслідки порушення договору позичальником визначені статтею 1050 ЦК України, відповідно до частини першої якої, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
Згідно з частиною 2 статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Таким чином, відповідач після закінчення строку позики у зв'язку з порушенням ним взятих на себе зобов'язань, повинний нести відповідальність, передбачену частиною 2 статті 625 ЦК України.
Відповідно до пункту 18 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов'язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).
Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 № 64/2022, затвердженого Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 №2102-IX, в Україні введено воєнний стан з 05 год. 30 хв. 24.02.2022, який неодноразово продовжувався та діє на теперішній час.
Так, звертаючись до суду з вимоги про стягнення боргу за розпискою від 22 грудня 2021 року позивач просив про стягнення інфляційних втрат за період з січня по березень 2022 року, 3% річних за період з 22 грудня 2021 року по 09 травня 2022 року. Проте у вказаній розписці відсутній строк виконання зобов'язання. ОСОБА_1 звернувся до відповідача з вимогою про повернення боргу у сумі 4650 грн. у травні 2022 року, а саме в період воєнного стану, а тому позовні вимоги про стягнення грошової суми відповідно до статті 625 ЦПК України є необґрунтованими з вищенаведених підстав, тому задоволенню не підлягають.
Разом з тим, у розписці від 05 березня 2021 року міститься зобов'язання про повернення коштів до 01 листопада 2021 року.
Оскільки відповідач в повній мірі не виконав своє зобов'язання з повернення заборгованості перед позивачем, відтак позовна вимога про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3 % річних та інфляційних втрат підлягає до задоволення.
З матеріалів справи вбачається, що при зверненні до суду з позовом позивач просив суд стягнути 3 % річних від простроченої суми за розпискою від 05 березня 2021 року, починаючи з березня 2021 року по березень 2022 року, а за розпискою від 22 грудня 2021 року з січня по березень 2022 року.
Відтак, з урахуванням вищенаведеного та приписів пункту 18 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України та враховуючи вимоги частини 2 статті 264 ЦПК України, нарахування 3% річних та інфляційних втрат за розпискою від 05 березня 2021 року повинно відбуватись з 02 листопада 2021 року по 23 лютого 2022 року включно.
41500 грн х 114 дні (кількість прострочених днів) х 3 / 100 / 365 = 388,85 грн.
Відтак, з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 необхідно стягнути 3 % річних від простроченої суми, що складає 388,85 грн.
При розрахунку інфляційних втрат у зв'язку з простроченням боржником виконання грошового зобов'язання до цивільних відносин підлягають застосуванню норми Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» та приписи Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1078 від 17 липня 2003 року та Методика розрахунку базового індексу споживчих цін, затверджена наказом Державного комітету статистики України №265 від 27 липня 2007 року. Порядок індексації грошових коштів для цілей застосування статті 625 ЦК України визначається із застосуванням індексу споживчих цін (індексу інфляції) за офіційними даними Державного комітету статистики України у відповідний місяць прострочення боржника, як результат множення грошового доходу на величину приросту споживчих цін за певний період, поділену на 100 відсотків (абзац п'ятий пункту 4 постанови КМУ №1078).
Методику розрахунку інфляційних втрат за неповний місяць прострочення виконання грошового зобов'язання доцільно відобразити, виходячи з математичного підходу до округлення днів у календарному місяці, упродовж якого мало місце прострочення, а саме:
- час прострочення у неповному місяці більше півмісяця (> 15 днів) = 1 (один) місяць, тому за такий неповний місяць нараховується індекс інфляції на суму боргу;
- час прострочення у неповному місяці менше або дорівнює половині місяця (від 1, включно з 15 днями) = 0 (нуль), тому за такий неповний місяць інфляційна складова боргу не враховується.
Зазначений спосіб розрахунку склався як усталена судова практика, його використовують всі бухгалтерські програми розрахунку інфляційних. Об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду не вбачає необхідності відступу від такого способу розрахунку інфляційних збитків у порядку статті 625 ЦК України, оскільки він не суперечить зазначеній нормі права та законодавству, яке застосовується при розрахунку інфляційних збитків.
Такий правовий висновок Об'єднана палата Касаційного господарського суду виклала у постанові від 20 листопада 2020 року у справі 910/13071/19.
При розрахунку інфляційних втрат позивача за період з 02 листопада 2021 року по 23 лютого 2022 року суд враховує сукупний індекс інфляції за період з листопада 2021 року по лютий 2022 року, який складав 104,367 процентів (листопад 2021- 100.8%, грудень 2021 - 100.6%, січень 2022 - 101.3%, лютий 2022 - 101.6%).
Отже, за час прострочення боргу за період з 02 листопада 2021 року по 23 лютого 2022 року інфляційні втрати позивача склали 1812,15 грн. (41500х104,367/100 - 41500 = 1812,15).
Враховуючи викладене, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції скасуванню із постановленням нового про часткове задоволення позову та стягнення з відповідача на користь позивача 48351 грн., з яких:
за розпискою від 05 березня 2021 року - 41500 грн. - основного боргу; 1812 грн.15 коп.- інфляційних втрат; 388 грн.85 коп.- 3 % річних від простроченої суми ;
за розпискою від 22 грудня 2021 року - 4650 грн. основного боргу. В іншій частині позову слід відмовити.
Колегія суддів звертає увагу на те,що у тексті розписок відсутні відомості про те, що розписки була надані ОСОБА_2 в якості гарантії розрахунку за реалізацію продовольчих товарів, про що стверджував у суді першої інстанції відповідач.
Таким чином, враховуючи, що правомірність укладених між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договорів позики від 05 березня 2021 року та 22 грудня 2021 року у судовому порядку не спростована, колегія суддів приходить до висновку, що вимоги позивача про стягнення з відповідача суми неповернутого боргу за розпискою від 22 грудня 2021 року та розпискою від 05 березня 2021 року, 3% річних та інфляційних втрат є обґрунтованими та такими, що підлягають до задоволення.
Зважаючи на те, що висновки суду, не відповідають обставинам справи, що відповідно до статті 376 ЦПК України є підставою для задоволення апеляційної скарги, скасування рішення суду та часткового задоволення позовних вимог.
Щодо стягнення витрат на правову допомогу.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать зокрема, витрати на професійну правничу допомогу п. 1 ч. 3ст. 133 ЦПК України.
Відповідно дост.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до ст. 137 ЦПК України- витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод1950 року. Так у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим (п. 268).
У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Пунктом 9 частини першої статті 1 Закону № 5076-VIвстановлено, що представництво вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.
Інші види правової допомоги види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI).
Відповідно до статті 19 Закону № 5076-VIвидами адвокатської діяльності, зокрема, є:
- надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави;
- складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру;
- представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва на надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону № 5076-VI).
Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини.
Разом із тим, чинне цивільно-процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.
За змістом статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Для цілей розподілу судових витрат:
- розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
- розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
На підтвердження витрат на правничу допомогу позивачем надано копію договору про надання правничої допомоги від 16 травня 2022 року, розрахункову квитанцію №2 від 16 травня 2022 року про прийняття адвокатом Тищенком С.Ю. від ОСОБА_1 за юридичні послуги за договором від 16 травня 2022 року 2300 грн. (а.с.12, 14).
Апеляційний суд приймає до уваги положення частини третьої статті 141 ЦПК України, згідно з якою при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим, а також критерій розумності їх розміру, приймає до уваги конкретні обставини справи та вважає, що витрати на професійну правничу допомогу підлягають стягненню у заявленому позивачем розмірі.
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
При звернені до суду з позовом позивач звільнений від сплати судового збору на підставі п.10 ч.1 ст. 5 ЗУ «Про судовий збір».
За такого згідно ст.141 ЦПК України, пропорційно задоволеним вимогам позову 88,69% ((48351/54519,07) х 100), з відповідача на користь держави підлягає стягненню судовий збір у розмірі 2200, 40 грн. (880,16 грн. (позовна заява) +1320,24 грн. (апеляційна скарга).
Керуючись ст. ст. 367,368, 374, 376, 381,382 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 27 лютого 2024 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу задовольнити частково.
Стягнути із ОСОБА_2 (ІПН НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_2 ) - 48351 (сорок вісім тисяч триста п'ятдесят одну) грн. заборгованості, з яких: за розпискою від 05 березня 2021 року : 41500 грн. - основного боргу; 1812 грн.15 коп.- інфляційних втрат; 388 грн.85 коп.- 3 % річних від простроченої суми; за розпискою від 22 грудня 2021 року - 4650 грн. основного боргу.
Стягнути із ОСОБА_2 (ІПН НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_2 ) - 2300 (дві тисячі триста) грн. витрат за надання правової допомоги.
В іншій частині у задоволенні позову відмовити.
Стягнути із ОСОБА_2 (ІПН НОМЕР_1 ) на користь держави 2200 (дві тисячі двісті) грн. 40 коп. судового збору за розгляд справи судом першої та апеляційної інстанції.
Постанова набирає законної сили з дня прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту.
Головуючий Ж.М. Яворська
Судді Т.М. Базовкіна
Н.О. Тищук
Повний текст постанови складено 21 травня 2024 року.