м. Вінниця
15 травня 2024 р. Справа № 120/17979/23
Вінницький окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Крапівницької Н.Л.,
розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовом Вінницької міської ради
до Державної регуляторної служби України
про визнання протиправним та скасування подання, -
До Вінницького окружного адміністративного суду звернулась Вінницька міська рада (далі- міська рада, позивач) з адміністративним позовом до Державної регуляторної служби України ( далі- ДРС, відповідач) про визнання протиправним та скасування подання.
Позовні вимоги мотивовані протиправністю подання Державної регуляторної служби України "Про необхідність внесення на розгляд сесії питання про скасування рішення виконавчого комітету Вінницької міської ради від 06.04.2017 № 800 "Про викладення рішення виконавчого комітету міської ради від 12.06.2014 № 1349 "Про демонтаж самовільно встановлених тимчасових споруд" в новій редакції" від 10.11.2023.
Ухвалою від 05.12.2023 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. Вирішено розгляд справи здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження, без повідомлення (виклику) учасників справи. Також даною ухвалою встановлено відповідачу строк на подачу відзиву на позов.
У встановлений судом строк відповідачем подано відзив на позов, в якому останній заперечив щодо задоволення позову. Зазначив, що ДРС листом від 13.11.2023 № 4483/20-23 поінформувала Голову Вінницької міської ради про необхідність внесення на розгляд сесії питання про скасування рішення виконавчого комітету Вінницької міської ради від 06.04.2017 № 800 «Про викладення рішення виконавчого комітету міської ради від 12.06.2014 № 1349 «Про демонтаж самовільно встановлених тимчасових споруд» в новій редакції». Вказав, що подання від 10.11.2023 №13, яке було направлено позивачу, за змістом вказує на інформативний характер про необхідність внесення на розгляд сесії питання про скасування рішення виконавчого комітету Вінницької міської ради.
Ухвалою від 05.01.2024 в задоволенні клопотання представника ОСОБА_1 про залучення до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача ОСОБА_1 відмовлено.
28.12.2023 від представника позивача надійшла відповідь на відзив, в якій останній не погоджується із доводами відповідача і просить задовольнити позов.
Ухвалою від 17.01.2024 в задоволенні клопотання представника Державної регуляторної служби України про розгляд справи у судовому засіданні з викликом учасників справи відмовлено.
Інших заяв по суті спору не надходило.
Суд, дослідивши матеріали справи, встановив наступне.
Виконавчим комітетом Вінницької міської ради прийнято рішення від 06.04.2017 №800 «Про викладення рішення виконавчого комітету міської ради від 12.06.2014 №1349 «Про демонтаж самовільно встановлених тимчасових споруд» в новій редакції.
Вищевказаним рішенням від 06.04.2017 вирішено викласти рішення виконавчого комітету міської ради від 12.06.2014 № 1349 «Про демонтаж самовільно встановлених тимчасових споруд» в новій редакції та затвердити Порядок демонтажу самовільно встановлених тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності та малих архітектурних форм на території міста Вінниці, а також затверджено склад Комісії з питань демонтажу незаконно встановлених тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності та малих архітектурних форм на території міста Вінниці.
Державною регуляторною службою України на адресу Вінницької міської ради направлено подання № 13 від 10.11.2023 р. про необхідність внесення на розгляд сесії питання про скасування рішення виконавчого комітету Вінницької міської ради від 06.04.2017 № 800 «Про викладення рішення виконавчого комітету міської ради від 12.06.2014 №1349 «Про демонтаж самовільно встановлених тимчасових споруд» в новій редакції».
Так, зі змісту подання слідує, що відповідно до Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» (далі - Закон про регуляторну політику), Державною регуляторною службою України (далі - ДРС) опрацьовано рішення виконавчого комітету Вінницької міської ради від 06.04.2017 № 800 «Про викладення рішення виконавчого комітету міської ради від 12.06.2014 № 1349 «Про демонтаж самовільно встановлених тимчасових споруд» в новій редакції» (далі - Рішення).
Згідно з преамбулою, Рішення розроблено з метою впорядкування розміщення малих архітектурних форм та тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності, приведення у відповідність до Комплексної схеми розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності на території м. Вінниці, затвердженої рішенням виконавчого комітету міської ради від 21.06.2012, а також з метою врегулювання питання демонтажу тимчасових споруд, запобігання їх самовільному розміщенню на території міста Вінниці, керуючись статтями 30, 31, 33 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», статей 1, 16, 20, 21 Закону України «Про благоустрій населених пунктів», статей 2, 4, 6, 7, 28 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 21.10.2011 № 244, рішенням міської ради від 01.03.2011 № 104 «Про затвердження Правил благоустрою міста Вінниці.
Додатками до Рішення затверджено «Порядок демонтажу самовільно встановлених тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності та малих архітектурних форм на території міста Вінниці»; акт перевірки дотримання вимог законодавству у сфері містобудування та благоустрою на території міста Вінниці; припис про усунення порушень при розміщенні тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності і малих архітектурних форм на території міста Вінниці; акт про усунення порушень при розміщенні тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності і малих архітектурних форм на території міста Вінниці; склад комісії з питань звільнення території міста Вінниці від незаконно встановлених ТС та МАФ.
Разом з цим, відповідач вказує, що правові та організаційні основи містобудівної діяльності в Україні визначені Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності».
Частиною четвертою статті 28 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» передбачено, що розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування.
Порядок розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності затверджено наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 21.10.2011 № 244 (далі - Порядок).
Пунктами 2.29 та 2.30 розділу II Порядку встановлено, що розміщення тимчасових споруд самовільно забороняється. У разі закінчення строку дії, анулювання паспорта прив'язки тимчасової споруди, самовільного встановлення тимчасової споруди (далі - ТС) така ТС підлягає демонтажу.
Аналогічну заборону містить пункт 5 частини першої статті 16 «Про благоустрій населених пунктів», якою забороняється на об'єктах благоустрою самовільно встановлювати об'єкти зовнішньої реклами, торговельні лотки, павільйони, кіоски тощо.
Статтею 38 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» визначений порядок знесення самочинно збудованих об'єктів.
Так, у разі виявлення факту самочинного будівництва об'єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, посадова особа органу державного архітектурно-будівельного контролю видає особі, яка здійснила (здійснює) таке будівництво, припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису.
У разі якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі, орган державного архітектурно-будівельного контролю подає позов до суду про знесення самочинно збудованого об'єкта та компенсацію витрат, пов'язаних з таким знесенням.
За рішенням суду самочинно збудований об'єкт підлягає знесенню з компенсацією витрат, пов'язаних із знесенням об'єкта, за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) таке самочинне будівництво.
У разі неможливості виконання рішення суду особою, яка здійснила таке самочинне будівництво (смерть цієї особи, оголошення її померлою, визнання безвісно відсутньою, ліквідація чи визнання її банкрутом тощо), знесення самочинно збудованого об'єкта здійснюється за рішенням суду за рахунок коштів правонаступника або за рішенням органу місцевого самоврядування за рахунок коштів місцевого бюджету та в інших випадках, передбачених законодавством.
Виконання рішення суду, що набрало законної сили, щодо знесення самочинно збудованого об'єкта здійснюється відповідно до Закону України «Про виконавче провадження».
Таким чином, відповідач зазначив, що об'єкти самочинного будівництва підлягають знесенню виключно за рішенням суду.
Отже, на думку відповідача законодавством не передбачено повноважень органів місцевого самоврядування своїми рішеннями затверджувати будь-яких порядків/положень демонтажу самовільно встановлених тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності, а тому, рішення містить ознаки невідповідності вимогам чинного законодавства та суперечить принципам державної регуляторної політики, визначеними статтею 4 Закону про регуляторну політику, зокрема: доцільності - обґрунтована необхідність державного регулювання господарських відносин з метою вирішення існуючої проблеми; адекватності - відповідність форм та рівня державного регулювання господарських відносин потребі у вирішенні існуючої проблеми та ринковим вимогам з урахуванням усіх прийнятних альтернатив.
У зв'язку з чим, Державна регуляторна служба України, керуючись абзацом 9 частини 2 статті 30 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності», на підставі повноважень, визначених підпунктом 14 пункту 4 Положення про Державну регуляторну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 грудня 2014 року № 724, ДРС інформує Голову Вінницької міської ради про необхідність внесення на розгляд сесії питання про скасування рішення виконавчого комітету Вінницької міської ради від 06.04.2017 № 800 «Про викладення рішення виконавчого комітету міської ради від 12.06.2014 № 1349 «Про демонтаж самовільно встановлених тимчасових споруд» в новій редакції». Про прийняте на пленарному засіданні рішення просив повідомити ДРС у встановленому законодавством порядку.
Разом з тим, на думку позивача, зі змісту рішення виконавчого комітету Вінницької міської ради від 06.04.2017 № 800, яким затверджено Порядок демонтажу тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності та малих архітектурних форм, встановлених на території міста Вінниці, вбачається, що це рішення прийнято позивачем з метою вдосконалення порядку демонтажу тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності на території міста Вінниці, здійснення контролю за станом благоустрою території міста Вінниці, забезпечення в ньому чистоти і порядку.
Позивач вказує, що регуляторна служба направила подання з вимогою щодо скасування прийнятого рішення, не дослідивши ні його хронології прийняття (оскаржуваний порядок було затверджено ще в 2014 році, а в подальшому лише вносились зміни до нього), ні відповідності його змісту всім ознакам регуляторного акту, що закріплені в ЗУ «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності», нормам чинного законодавства та усталеній судовій практиці.
Крім того, як слідує з матеріалів справи, що Вінницька міська рада оскаржила подання в порядку ст. 29 ЗУ «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» до Міністерства економіки України.
Листом від 07.12.2023 № 3623/06/67215-06 Міністерство економіки України повідомило Виконавчий комітет Вінницької міської рад про те, що згідно із статтею 27 Закону про регуляторну політику уповноважений орган (ДРС) має право здійснювати експертизу регуляторних актів центральних органів виконавчої влади, їх територіальних органів, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органів виконавчої влади на відповідність цих актів вимогам статей 4,5,8-13 цього Закону. У разі виявлення в регуляторних актах або в діях органів порушень вимог статей 4,5,8-13 цього Закону уповноважений орган приймає рішення про необхідність усунення виявлених порушень принципів державної регуляторної політики органом, що прийняв цей акт.
Статтею 29 Закону про регуляторну політику встановлено норми щодо оскарження рішень уповноваженого органу про необхідність усунення порушень принципів державної регуляторної політики.
Мінекономіки зазначило, що рішення уповноваженого органу про необхідність усунення порушень принципів державної регуляторної політики може бути оскаржено до центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері економічного розвитку. Також виконання рішення ДРС передбачає підготовку органом виконавчої влади проекту акта про внесення змін до регуляторного акта, щодо якого було прийнято рішення про необхідність усунення порушень, або визнання цього регуляторного акта таким, що втратив чинність.
Враховуючи вищевикладене, Міністерство економіки України вказало, що скарга Вінницької ради щодо подання ДРС не підлягає оскарженню відповідно до вимог Закону про регуляторну політику, оскільки відсутнє рішення ДРС про необхідність усунення порушень принципів державної регуляторної політики.
Позивач вказує, що пунктом 2.30 Порядку розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, затвердженого наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 21.10.2011 р. № 244 передбачено, що у разі закінчення строку дії, анулювання паспорта прив'язки, самовільного встановлення тимчасових споруд така тимчасова споруда підлягає демонтажу, проте окремий порядок проведення такого демонтажу Порядком не встановлений.
Тому, з метою затвердження алгоритму дій виконавчих органів міської ради та її комунальних підприємств виконавчим комітетом міської ради було прийняте рішення від 06.04.2017 № 800. Вказує, що дане рішення не змінює чи скасовує існуючі норми права, які регулюють спірні правовідносини, а лише передбачає порядок проведення робіт з демонтажу та алгоритм дій підконтрольних міській раді суб'єктів та лише на території юрисдикції міської ради.
Позивач вважає протиправним подання Державної регуляторної служби України, яке направлено міській раді з вимогою про скасування рішення виконавчого комітету Вінницької міської ради від 06.04.2017 № 800 "Про викладення рішення виконавчого комітету міської ради від 12.06.2014 № 1349 "Про демонтаж самовільно встановлених тимчасових споруд" в новій редакції" від 10.11.2023, у зв'язку з чим, і звернувся з цим позовом до суду.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Так, за приписами частин другої - четвертої статті 28 Закону України від 17.02.2011 №3038-VI «Про регулювання містобудівної діяльності» тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності - одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту.
Тимчасова споруда для здійснення підприємницької діяльності може мати закрите приміщення для тимчасового перебування людей (павільйон площею не більше 30 квадратних метрів по зовнішньому контуру) або не мати такого приміщення.
Розміщення малих архітектурних форм здійснюється відповідно до Закону України «Про благоустрій населених пунктів».
Розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування.
На виконання частини четвертої статті 28 Закону України від 17.02.2011 № 3038-VI «Про регулювання містобудівної діяльності» наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України 21.10.2011 № 244, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 22.11.2011 за № 1330/20068, затверджено Порядок розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності.
Порядок визначає механізм розміщення тимчасових споруд (далі - ТС) для провадження підприємницької діяльності (пункт 1.1. Порядку).
За визначенням, наведеним у пункті 1.3 вищевказаного Порядку, тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності - одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту.
У розумінні абзаців третього, п'ятого пункту 1.4 Порядку розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності замовником є суб'єкт господарювання, який має намір розмістити ТС на підставі паспорта прив'язки ТС; а паспорт прив'язки ТС це комплект документів, у яких визначено місце встановлення ТС на топографо-геодезичній основі М 1:500, схему благоустрою прилеглої території.
Розміщення ТС під час проведення ярмарок, державних та місцевих святкових, урочистих масових заходів на строк проведення таких заходів здійснюється у порядку, встановленому органами місцевого самоврядування (пункт 1.7 Порядку).
Пунктами 2.1, 2.2 цього ж Порядку встановлено, що підставою для розміщення ТС є паспорт прив'язки ТС. Замовник, який має намір встановити ТС, звертається до відповідного виконавчого органу сільської, селищної, міської ради, районної державної адміністрації із відповідною заявою у довільній формі про можливість розміщення ТС.
Паспорт прив'язки ТС оформлюється органом з питань містобудування та архітектури за формою, наведеною у додатку 1 до цього Порядку. Встановлення ТС здійснюється відповідно до паспорта прив'язки. У разі закінчення строку дії, анулювання паспорта прив'язки, самовільного встановлення ТС така ТС підлягає демонтажу. Розміщення ТС самовільно забороняється (пункти 2.10, 2.20, 2.30, 2.31 Порядку розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності).
Правові, економічні, екологічні, соціальні та організаційні засади благоустрою населених пунктів і спрямований на створення умов, сприятливих для життєдіяльності людини, визначає Закон України від 06.09.2005 №2807-IV «Про благоустрій населених пунктів».
У частині першій статті 1 вищевказаного Закону наведено визначення термінів, які у ньому вживаються, зокрема:
благоустрій населених пунктів - комплекс робіт з інженерного захисту, розчищення, осушення та озеленення території, а також соціально-економічних, організаційно-правових та екологічних заходів з покращання мікроклімату, санітарного очищення, зниження рівня шуму та інше, що здійснюються на території населеного пункту з метою її раціонального використання, належного утримання та охорони, створення умов щодо захисту і відновлення сприятливого для життєдіяльності людини довкілля;
територія - сукупність земельних ділянок, які використовуються для розміщення об'єктів благоустрою населених пунктів: парків, скверів, бульварів, вулиць, провулків, узвозів, проїздів, шляхів, площ, майданів, набережних, прибудинкових територій, пляжів, кладовищ, рекреаційних, оздоровчих, навчальних, спортивних, історико-культурних об'єктів, об'єктів промисловості, комунально-складських та інших об'єктів у межах населеного пункту;
утримання в належному стані території - використання її за призначенням відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, правил благоустрою території населеного пункту, а також санітарне очищення території, її озеленення, збереження та відновлення об'єктів благоустрою;
заходи з благоустрою населених пунктів - роботи щодо відновлення, належного утримання та раціонального використання територій, охорони та організації упорядкування об'єктів благоустрою з урахуванням особливостей їх використання.
Дія цього Закону поширюється на відносини, що виникають у сфері благоустрою населених пунктів, і спрямовується на створення сприятливого для життєдіяльності людини довкілля, збереження і охорону навколишнього природного середовища, забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення (частина друга статті 4 Закону України «Про благоустрій населених пунктів»).
За приписами частини першої статті 5 цього ж Закону управління у сфері благоустрою населених пунктів здійснюють Кабінет Міністрів України, центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері житлово-комунального господарства, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування та інші органи влади в межах їх повноважень.
Повноваження сільських, селищних і міських рад та їх виконавчих органів у сфері благоустрою населених пунктів визначені статтею 10 Закону України «Про благоустрій населених пунктів».
Відповідно до частини першої вищеназваної статті Закону України «Про благоустрій населених пунктів» до повноважень сільських, селищних і міських рад у сфері благоустрою населених пунктів належить:
1) затвердження місцевих програм та заходів з благоустрою населених пунктів;
2) затвердження правил благоустрою територій населених пунктів;
3) створення в разі необхідності органів і служб для забезпечення здійснення спільно з іншими суб'єктами комунальної власності благоустрою населених пунктів, визначення повноважень цих органів (служб);
4) визначення на конкурсних засадах підприємств, установ та організацій (балансоутримувачів), відповідальних за утримання об'єктів благоустрою.
Окрім цього, за змістом частини другої статті 10 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» здійснення заходів з благоустрою населених пунктів належить до повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад.
Згідно з частинами першою, другою статті 13 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» до об'єктів благоустрою населених пунктів належать, зокрема, території загального користування, у тому числі: майдани, площі, бульвари, проспекти, вулиці, дороги, провулки, узвози, проїзди, пішохідні та велосипедні доріжки; інші території загального користування. До об'єктів благоустрою можуть належати також інші території в межах населеного пункту.
Об'єкти благоустрою використовуються відповідно до їх функціонального призначення для забезпечення сприятливих умов життєдіяльності людини на засадах їх раціонального використання та охорони з урахуванням вимог правил благоустрою території населених пунктів, інших вимог, передбачених законодавством (частина перша статті 14 Закону України «Про благоустрій населених пунктів»).
Частинами 1, 2, 4 статті 20 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» визначено, що організацію благоустрою населених пунктів забезпечують місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування відповідно до повноважень, установлених законом.
Благоустрій здійснюється в обов'язковому порядку на всій території населеного пункту (села, селища, міста).
Рішення місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо благоустрою території певного населеного пункту є обов'язковим для виконання розміщеними на цій території підприємствами, установами, організаціями та громадянами, які на ній проживають.
Частиною 1 статті 38 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» передбачено, що контроль у сфері благоустрою населених пунктів спрямований на забезпечення дотримання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності та підпорядкування, а також громадянами, у тому числі іноземцями та особами без громадянства, вимог цього Закону, Правил благоустрою території населеного пункту та інших нормативно-правових актів.
Закон України «Про благоустрій населених пунктів» передбачає здійснення державного, самоврядного та громадського контролю у сфері благоустрою населених пунктів (статті 39, 40 та 41 цього Закону відповідно).
За правилами пункту 6 часини першої статті 42 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» до відповідальності за порушення законодавства у сфері благоустрою населених пунктів притягаються особи, винні у самовільному зайнятті території (частини території) об'єкта благоустрою населеного пункту.
Систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування відповідно до Конституції України визначає Закон України від 21.05.1997 №280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні».
Відповідно до наведеного у статті 2 вищевказаного Закону визначення поняття місцевого самоврядування місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.
Сільські, селищні, міські ради включаються до системи місцевого самоврядування, про що зазначено у статті 5 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», які у відповідності до статті 10 цього ж Закону є представницькими органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.
Виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи. Виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади - також підконтрольними відповідним органам виконавчої влади (частини перша, друга статті 11 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).
Згідно з положеннями підпункту 7 пункту «а» часини першої статті 30 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать: а) власні (самоврядні) повноваження: організація благоустрою населених пунктів, залучення на договірних засадах з цією метою коштів, трудових і матеріально-технічних ресурсів підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, а також населення; здійснення контролю за станом благоустрою населених пунктів, організації озеленення, охорони зелених насаджень і водойм, створення місць відпочинку громадян.
Повноваження сільських, селищних і міських рад та їх виконавчих органів у сфері благоустрою населених пунктів визначені також ст.10 Закону України «Про благоустрій населених пунктів», згідно ч.2 якої до повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить: 1) забезпечення виконання місцевих програм та здійснення заходів з благоустрою населених пунктів; 2) організація забезпечення на території населеного пункту чистоти і порядку, дотримання тиші в громадських місцях; 3) організація місць відпочинку для населення; 4) затвердження схем санітарного очищення населених пунктів та впровадження систем роздільного збирання побутових відходів; 5) здійснення самоврядного контролю за станом благоустрою та утриманням територій населених пунктів, інженерних споруд та об'єктів, підприємств, установ та організацій, майданчиків для паркування транспортних засобів (у тому числі щодо оплати послуг з користування майданчиками для платного паркування транспортних засобів), озелененням таких територій, охороною зелених насаджень, водних об'єктів тощо; 6) визначення місць стоянок транспортних засобів та майданчиків для паркування на об'єктах благоустрою; 7) визначення графіків роботи зовнішнього освітлення території; 8) визначення на об'єктах благоустрою місць розміщення громадських вбиралень; 9) залучення на договірних засадах коштів і матеріально-технічних ресурсів юридичних та фізичних осіб для здійснення заходів з благоустрою населених пунктів; 10) визначення обсягів пайової участі власників тимчасових споруд торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення в утриманні об'єктів благоустрою; 11) визначення в установленому порядку розміру відшкодувань юридичними та фізичними особами за забруднення довкілля та інші екологічні збитки, спричинені порушенням законодавства у сфері благоустрою та охорони навколишнього природного середовища; 12) інформування населення про здійснення заходів з благоустрою населених пунктів; 13) участь у проведенні щорічного всеукраїнського конкурсу «Населений пункт найкращого благоустрою і підтримки громадського порядку»; 14) видача дозволу на порушення об'єктів благоустрою у випадках та порядку, передбачених цим Законом.
Частинами 1, 3 ст. 24 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що правовий статус місцевого самоврядування в Україні визначається Конституцією України, цим та іншими законами, які не повинні суперечити положенням цього Закону.
Органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.
Відповідно до ч.ч.1, 5 ст. 59 наведеного Закону рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування нормативно-правового характеру набирають чинності з дня їх офіційного оприлюднення, якщо органом чи посадовою особою не встановлено пізніший строк введення цих актів у дію.
Згідно ч.12 ст.59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування, які відповідно до закону є регуляторними актами, розробляються, розглядаються, приймаються та оприлюднюються у порядку, встановленому Законом України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності».
Статтею 1 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» № 1106-ІV, який визначає правові та організаційні засади реалізації державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності, визначено, що регуляторний акт - це: прийнятий уповноваженим регуляторним органом нормативно-правовий акт, який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання; прийнятий уповноваженим регуляторним органом інший офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, застосовується неодноразово та щодо невизначеного кола осіб і який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання, незалежно від того, чи вважається цей документ відповідно до закону, що регулює відносини у певній сфері, нормативно-правовим актом; регуляторний орган - Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Національний банк України, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, інший державний орган, центральний орган виконавчої влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцевий орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, а також посадова особа будь-якого із зазначених органів, якщо відповідно до законодавства ця особа має повноваження одноособово приймати регуляторні акти. До регуляторних органів також належать територіальні органи центральних органів виконавчої влади, державні спеціалізовані установи та організації, некомерційні самоврядні організації, які здійснюють керівництво та управління окремими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування, якщо ці органи, установи та організації відповідно до своїх повноважень приймають регуляторні акти; розробник проекту регуляторного акта - регуляторний орган або інший орган, установа, організація, особа чи група осіб, що уповноважені розроблювати або організовувати, спрямовувати та координувати діяльність з розроблення проекту регуляторного акта.
Статтею 4 наведеного Закону передбачено, що принципами державної регуляторної політики є: доцільність - обґрунтована необхідність державного регулювання господарських відносин з метою вирішення існуючої проблеми; адекватність - відповідність форм та рівня державного регулювання господарських відносин потребі у вирішенні існуючої проблеми та ринковим вимогам з урахуванням усіх прийнятних альтернатив; ефективність - забезпечення досягнення внаслідок дії регуляторного акта максимально можливих позитивних результатів за рахунок мінімально необхідних витрат ресурсів суб'єктів господарювання, громадян та держави; збалансованість - забезпечення у регуляторній діяльності балансу інтересів суб'єктів господарювання, громадян та держави; передбачуваність - послідовність регуляторної діяльності, відповідність її цілям державної політики, а також планам з підготовки проектів регуляторних актів, що дозволяє суб'єктам господарювання здійснювати планування їхньої діяльності; прозорість та врахування громадської думки - відкритість для фізичних та юридичних осіб, їх об'єднань дій регуляторних органів на всіх етапах їх регуляторної діяльності, обов'язковий розгляд регуляторними органами ініціатив, зауважень та пропозицій, наданих у встановленому законом порядку фізичними та юридичними особами, їх об'єднаннями, обов'язковість і своєчасність доведення прийнятих регуляторних актів до відома фізичних та юридичних осіб, їх об'єднань, інформування громадськості про здійснення регуляторної діяльності.
Так, як слідує з матеріалів справи, виконавчим комітетом Вінницької міської ради прийнято рішення від 06.04.2017 № 800 «Про викладення рішення виконавчого комітету міської ради від 12.06.2014 №1349 «Про демонтаж самовільно встановлених тимчасових споруд» в новій редакції.
При цьому, з Положення про апарат Вінницької міської ради та її виконавчого комітету (в редакції від 28.01.2022), затвердженого рішенням міської ради від 28.01.2022 №798 вбачається, що до повноважень виконавчого комітету не віднесено прийняття рішень про демонтаж тимчасових споруд, встановлених з порушенням законодавства.
Відповідно до ч.1 ст.10 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» до повноважень сільських, селищних і міських рад у сфері благоустрою населених пунктів належить: 1) затвердження місцевих програм та заходів з благоустрою населених пунктів; 2) затвердження правил благоустрою територій населених пунктів; 3) створення в разі необхідності органів і служб для забезпечення здійснення спільно з іншими суб'єктами комунальної власності благоустрою населених пунктів, визначення повноважень цих органів (служб); 4) визначення на конкурсних засадах підприємств, установ та організацій (балансоутримувачів), відповідальних за утримання об'єктів благоустрою.
Суд звертає увагу, що законодавством України не передбачено повноважень органів місцевого самоврядування щодо затвердження порядків, положень чи будь-яких інших документів, які регламентують проведення демонтажу встановлених споруд.
Аналогічні висновки викладені Постанові КАС Верховного Суду від 07.07.2022 у справі № 200/4397/19-а.
Крім того, статтею 5 Закону № 1106-ІV передбачено, що забезпечення здійснення державної регуляторної політики включає: встановлення єдиного підходу до підготовки аналізу регуляторного впливу та до здійснення відстежень результативності регуляторних актів; підготовку аналізу регуляторного впливу; планування діяльності з підготовки проектів регуляторних актів; оприлюднення проектів регуляторних актів з метою одержання зауважень і пропозицій від фізичних та юридичних осіб, їх об'єднань, а також відкриті обговорення за участю представників громадськості питань, пов'язаних з регуляторною діяльністю; відстеження результативності регуляторних актів; перегляд регуляторних актів; систематизацію регуляторних актів; недопущення прийняття регуляторних актів, які є непослідовними або не узгоджуються чи дублюють діючі регуляторні акти; викладення положень регуляторного акта у спосіб, який є доступним та однозначним для розуміння особами, які повинні впроваджувати або виконувати вимоги цього регуляторного акта; оприлюднення інформації про здійснення регуляторної діяльності.
Відповідно до ст. 30 ЗУ №1106-ІV до повноважень уповноваженого органу щодо здійснення державної регуляторної політики належать:
підготовка та подання пропозицій щодо формування та забезпечення здійснення державної регуляторної політики;
узагальнення практики застосування законодавства про державну регуляторну політику, підготовка та подання пропозицій щодо його вдосконалення;
методичне забезпечення діяльності регуляторних органів, пов'язаної із здійсненням державної регуляторної політики;
проведення аналізу проектів регуляторних актів, що подаються на погодження, та відповідних аналізів регуляторного впливу на відповідність вимогам статей 4, 5, 8 і 9 цього Закону та прийняття рішень про погодження цих проектів або про відмову в їх погодженні;
здійснення експертизи регуляторних актів центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органів виконавчої влади на їх відповідність вимогам статей 4, 5, 8-13 цього Закону, прийняття у разі виявлення порушень цих вимог рішень про необхідність усунення порушень принципів державної регуляторної політики;
проведення експертиз проектів законів України, інших нормативно-правових актів, які регулюють господарські відносини та адміністративні відносини між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання, надання розробникам цих проектів пропозицій про їх вдосконалення відповідно до принципів державної регуляторної політики;
звернення до регуляторних органів із запитами та пропозиціями про внесення змін або визнання такими, що втратили чинність, прийнятих цими органами регуляторних актів, що суперечать принципам державної регуляторної політики або прийняті з порушенням вимог цього Закону;
В тому числі, звернення до Президента України, органів державної влади, їх посадових осіб, органів та посадових осіб місцевого самоврядування, які у випадках та в порядку, встановлених Конституцією та законами України, мають право скасовувати або зупиняти дію актів інших органів державної влади, їх посадових осіб, органів та посадових осіб місцевого самоврядування, з поданнями про скасування або зупинення дії регуляторних актів, що суперечать принципам державної регуляторної політики або прийняті з порушенням вимог цього Закону.
Постановою Кабінету міністрів України затверджено Положення про Державну регуляторну службу України №724 від 24.12.2014 (далі- Положення №724).
Так, відповідно до ч. 1 Положення №724 Державна регуляторна служба України (ДРС) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України і який реалізує державну регуляторну політику, політику з питань нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності, ліцензування та дозвільної системи у сфері господарської діяльності та дерегуляції господарської діяльності.
ДРС є спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування та дозвільної системи у сфері господарської діяльності.
Основними завданнями ДРС є: реалізація державної регуляторної політики, політики з питань нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності, ліцензування та дозвільної системи у сфері господарської діяльності; координація дій органів виконавчої влади, інститутів громадянського суспільства і підприємництва з питань дерегуляції господарської діяльності (ч. 3 Положення №724).
Відповідно до п. 14 ч. 4 Положення №724 звертається в установленому порядку до органів державної влади, їх посадових осіб, органів та посадових осіб місцевого самоврядування, які у випадках та в порядку, встановлених Конституцією та законами України, мають право скасовувати або зупиняти дію актів інших органів державної влади, їх посадових осіб, органів та посадових осіб місцевого самоврядування, з поданнями про скасування або зупинення дії регуляторних актів, що суперечать принципам державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності або прийняті з порушенням вимог Закону.
Відповідно до п. 38 ч. 4 Положення №724 здійснює розгляд звернень громадян з питань, пов'язаних з діяльністю Регуляторної служби, підприємств, установ та організацій, що належать до сфери її управління.
Так, як було зазначено судом вище, у зв'язку із прийняттям рішення виконавчого комітету Вінницької міської ради від 06.04.2017 № 800 "Про викладення рішення виконавчого комітету міської ради від 12.06.2014 № 1349 "Про демонтаж самовільно встановлених тимчасових споруд" в новій редакції" Державна регуляторна служба України на адресу Вінницької міської ради направила подання № 13 від 10.11.2023 про необхідність внесення на розгляд сесії питання про скасування рішення виконавчого комітету Вінницької міської ради від 06.04.2017 № 800 «Про викладення рішення виконавчого комітету міської ради від 12.06.2014 №1349 «Про демонтаж самовільно встановлених тимчасових споруд» в новій редакції».
Суд погоджується із доводами відповідача, що дане подання за своїм змістом вказує на інформативний характер, а саме про необхідність внесення на розгляд сесії питання про скасування рішення виконавчого комітету Вінницької міської ради.
Суд критично ставиться до доводів позивача, що ДРС України направило таке подання саме з вимогою скасувати рішення від 06.04.2017 № 800, адже зі змісту такого подання слідує, що Державною регуляторною службою України опрацьовано рішення виконавчого комітету Вінницької міської ради від 06.04.2017 № 800 «Про викладення рішення виконавчого комітету міської ради від 12.06.2014 № 1349 «Про демонтаж самовільно встановлених тимчасових споруд» в новій редакції» та за наслідком чого, вказала на необхідність винесення на розгляд сесії питання про скасування рішення виконавчого комітету Вінницької міської ради.
Згідно частин 1, 2 статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування" рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Рішення ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених цим Законом. При встановленні результатів голосування до загального складу сільської, селищної, міської ради включається сільський, селищний, міський голова, якщо він бере участь у пленарному засіданні ради, і враховується його голос.
Тобто, оскаржуваним у даній справі поданням позивача не зобов'язано безпосередньо скасувати рішення від 06.04.2017 № 800.
На виконання відповідного подання, позивач в межах своїх повноважень повинен був винести на розгляд сесії питання щодо скасування рішення виконавчого комітету Вінницької міської ради № 800 від 06.04.2017 та у випадку підтримки такого питання більшістю голосів депутатів прийняти відповідне рішення.
Більше того, як зазначив позивач, він звернувся зі скаргою до Міністерства економіки України на подання Державної регуляторної служби України від 10.11.2023 № 13 із проханням скасувати таке.
Однак, листом від 07.12.2023 Міністерство економіки України повідомило позивача, що Згідно із статтею 27 Закону України Про регуляторну політику" уповноважений орган (ДРС) має право здійснювати експертизу регуляторних актів центральних органів виконавчої влади, їх територіальних органів, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органів виконавчої влади на відповідність цих актів вимогам статей 4,5,8-13 цього Закону. У разі виявлення в регуляторних актах або в діях органів порушень вимог статей 4,5,8-13 цього Закону уповноважений орган приймає рішення про необхідність усунення виявлених порушень принципів державної регуляторної політики органом, що прийняв цей акт.
Статтею 29 Закону України "Про регуляторну політику" встановлено норми щодо оскарження рішень уповноваженого органу про необхідність усунення порушень принципів державної регуляторної політики. Рішення уповноваженого органу про необхідність усунення порушень принципів державної регуляторної політики може бути оскаржено до центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері економічного розвитку. Виконання рішення ДРС передбачає підготовку органом виконавчої влади проекту акта про внесення змін до регуляторного акта, щодо якого було прийнято рішення про необхідність усунення порушень, або визнання цього регуляторного акта таким, що втратив чинність.
Міністерство економіки України з урахуванням вищевказаного, зазначило, що скарга Вінницької міської ради щодо подання ДРС не підлягає оскарженню відповідно до вимог Закону про регуляторну політику, оскільки відсутнє рішення ДРС про необхідність усунення порушень принципів державної регуляторної політики.
Тобто, зі змісту листа Міністерства економіки України слідує, що подання ДРС від 10.11.2023 № 13 не є рішенням ДРС про необхідність усунення порушень принципів державної регуляторної політики в розумінні Закону України «Про державну регуляторну політику України», а відтак не може мати негативних наслідків для позивача, а саме подання носить роз'яснювальний та рекомендаційний характер та спрямоване на впорядкування та приведення у відповідність нормам чинного законодавства рішення виконавчого комітету Вінницької міської ради № 800 від 06.04.2017, у разі виявлення таких.
Суд критично оцінює посилання позивача на те, що відповідно до п. 1 Постанови КМУ №303 від 12.03.2022 «Про припинення заходів державного нагляду (контролю) і державного ринкового нагляду в умовах воєнного стану» (зі змінами), припинено проведення планових та позапланових заходів державного нагляду (контролю) на період воєнного стану, введеного Указом Президента України від 24.02.2022 № 64 «Про введення воєнного стану в Україні», адже подання не є рішенням, прийнятим за наслідком проведення саме державного нагляду, що підтверджується листом Міністерства економіки України від 07.12.2023, в якому вказано, що рішення ДРС про необхідність усунення порушень принципів державної регуляторної політики відсутнє, у зв'язку з чим і не було задоволено скаргу Вінницької міської ради на винесене Державною регуляторною службою подання.
Суд критично оцінує доводи відповідача, що спір між двома державними органами не може бути вирішений у судах жодної юрисдикції, оскільки є спором держави із самою собою. На підтвердження вказаної позиції відповідач посилається на постанову ВП ВС від 30.09.2020 р. у справі № 815/6347/17.
У постанові, на яку посилається відповідач, прокурор звернувся до суду з позовом до Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради щодо порушень вимог містобудівного законодавства. Під час розгляду вказаної справи ВП ВС дійшла висновку стосовно того, що прокурор не може бути в адміністративному процесі самостійним суб'єктом звернення до суду, а його представництво у даній справі фактично зводиться до зобов'язання уповноваженого органу виконати покладені на нього законом функції.
Отже, предмет спору та його обставини, у справі, на яку посилається відповідач, є відмінними від предмету та обставин справи, що розглядається.
Так, суд зазначає, що згідно з частиною четвертою статті 46 КАС України громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, громадські об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень: 1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності громадського об'єднання; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) громадського об'єднання; 3) про затримання іноземця або особи без громадянства чи примусове видворення за межі території України; 4) про встановлення обмежень щодо реалізації права на свободу мирних зібрань (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); 5) в інших випадках, коли право звернення до суду надано суб'єкту владних повноважень законом.
Зазначений перелік адміністративних позовів суб'єкта владних повноважень, з якими він може звернутись до суду, є вичерпним.
Відповідно до частини четвертої статті 5 КАС України, суб'єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду виключно у випадках, визначених Конституцією та законами України.
Такий обмежувальний принцип щодо можливості звернення суб'єкта владних повноважень з позовом до суду адміністративної юрисдикції продубльований в пункті 5 частини першої статті 19 КАС України, яким передбачено, що за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб'єкту законом.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Отже, можливість звернення суб'єкта владних повноважень до суду адміністративної юрисдикції має бути пов'язана з виконанням ним владних управлінських функцій у межах повноважень та за умови, що право на таке звернення прямо передбачене законом.
Таким чином, адміністративна процесуальна правосуб'єктність є однією із передумов реалізації права на звернення до суду. Закон має прямо передбачати право суб'єкта владних повноважень на звернення до адміністративного суду з відповідним позовом.
Звернення до суду є способом реалізації компетенції суб'єкта владних повноважень, а тому повинно відбуватися в межах, у спосіб та в порядку, передбаченому законом. Суб'єкт владних повноважень звертається до суду не за захистом своїх порушених прав чи інтересів, а тому, що законом передбачений такий спосіб здійснення повноважень.
Вказані норми кореспондуються зі статтею 181 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» відповідно до якої орган місцевого самоврядування може бути позивачем та відповідачем у судах загальної юрисдикції, зокрема, звертатися до суду, якщо це необхідно для реалізації його повноважень і забезпечення виконання функцій місцевого самоврядування.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Приписами ст. 5 КАС України встановлено, що захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (ч. 2).
Суб'єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду виключно у випадках, визначених Конституцією та законами України (ч. 4).
Ніхто не може бути позбавлений права на участь у розгляді своєї справи у визначеному цим Кодексом порядку (5).
Приписами ст. 19 КАС України встановлено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема:
5) за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб'єкту законом.
Відповідно до ст. 6 Конституції України, державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України.
Отже, повноваження кожного органу законодавчої, виконавчої та судової влади не є безмежними, а визначаються Конституцією та законами України.
Сукупність повноважень суду щодо розгляду та вирішення справ позначається спеціальним терміном «юрисдикція». У ч. 3 ст. 124 Конституції визначено, що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Суд має повноваження розглядати та вирішувати справу (має юрисдикцію), якщо має місце юридичний спір. Відповідно, відсутність юридичного спору свідчить про те, що суд не має повноважень вирішувати справу.
У взаємозв'язку з ч. 1, 2 ст. 55 положення ч. 3 ст. 124 Конституції України слід розуміти як поширення юрисдикції судів на юридичні спори, предметом яких є права та свободи конкретної особи.
Європейський суд з прав людини в рішеннях «Філіс проти Греції», «Міцци проти Мальти» зазначає, що право на звернення до суду не є абсолютним і особа, яка має намір ним скористатися, повинна дотримуватися порядку, передбаченого національним процесуальним законодавством конкретної держави.
Згідно зі ст. 43 КАС України здатність мати процесуальні права та обов'язки в адміністративному судочинстві (адміністративна процесуальна правоздатність) визнається за громадянами України, іноземцями, особами без громадянства, органами державної влади, іншими державними органами, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами, підприємствами, установами, організаціями (юридичними особами). Здатність особисто здійснювати свої адміністративні процесуальні права та обов'язки, у тому числі доручати ведення справи представникові (адміністративна процесуальна дієздатність), належить фізичним особам, які досягли повноліття і не визнані судом недієздатними, а також фізичним особам до досягнення цього віку у спорах з приводу публічно-правових відносин, у яких вони відповідно до законодавства можуть самостійно брати участь.
Здатність особисто здійснювати свої адміністративні процесуальні права та обов'язки, у тому числі доручати ведення справи представникові (адміністративна процесуальна дієздатність), належить органам державної влади, іншим державним органам, органам влади Автономної Республіки Крим, ОМС, їх посадовим і службовим особам, підприємствам, установам, організаціям (юридичним особам).
З огляду на зазначене, Вінницька міська рада, як орган місцевого самоврядування є адміністративно-процесуально правоздатною особою та може виступати як окремий суб'єкт адміністративного спору - позивачем.
Відповідно до ст. 55 Конституції України, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Органи державної влади - це ланка (елемент) механізму держави, що бере участь у виконанні функцій держави й наділений при цьому владними повноваженнями.
Розглядаючи питання, які мають загальний інтерес, органи державної влади повинні діяти коректно, дуже послідовно (рішення у справі "Беєлер проти Італії").
Крім того, як охоронець громадського порядку держава має моральне зобов'язання бути взірцевою, вона повинна стежити за тим, щоб такими були й державні органи, що захищають публічний порядок (рішення ЄСПЛ від 19.06.2001 у справі "Звежинський проти Польщі" (заява № 34049/96).
Згідно Положення Про Державну регуляторну службу України:
Державна регуляторна служба України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України і який реалізує державну регуляторну політику та політику у сфері нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності, є спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування та дозвільної системи у сфері господарської діяльності і координує дії з питань спрощення регуляторної бази та дерегуляції господарської діяльності.
Регуляторна служба у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства.
Основними завданнями Регуляторної служби є реалізація державної регуляторної політики, державної політики у сфері ліцензування, дозвільної системи, нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності та координація дій органів виконавчої влади, інститутів громадянського суспільства і підприємництва з питань спрощення регуляторної бази та дерегуляції господарської діяльності.
В даному випадку подання ДРС адресовано Вінницькій міські раді.
В свою чергу, також слід зазначити, що згідно з положеннями частини другої статті 81 Цивільного кодексу України, юридичною особою публічного права визначається юридична особа, яка створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим чи органу місцевого самоврядування.
Відтак, міська рада є юридичною особою публічного права якому направлено подання, а тому ця особа не може бути позбавлена права на судовий захист.
ВС у постанові від 28 лютого 2019 р. у справі №522/3665/17 сформулював загальні підходи до визначення законного інтересу як предмета судового захисту в адміністративному судочинстві.
Так, ВС дійшов висновку, що судовому захисту в адміністративному судочинстві підлягає законний інтерес, якому властиві такі ознаки:
- має правовий характер, тобто перебуває у сфері правового регулювання;
- пов'язаний із конкретним матеріальним або нематеріальним благом;
- є визначеним - благо, на яке спрямоване прагнення, не може бути абстрактним або загальним, у позовній заяві особа повинна зазначити, який саме її інтерес порушено та в чому він полягає;
- є персоналізованим (суб'єктивним), тобто належить конкретній особі (позивачу);
- суб'єктом порушення позивач вважає суб'єкта владних повноважень.
В даному ж випадку, позивач звертається до суду за захистом свого порушеного права саме як суб'єкт, якому направлено подання ДРС і яке він вважає протиправним, а не як представницький орган громади, що здійснює представництво її інтересів відповідно до закону.
Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини, що лежать в основі спору по даній справі, суд приходить до висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи сторін, оскільки усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення, є дослідженими.
Частиною першою статті 9 КАС України передбачено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до частини першої, другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Таким чином, перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість основних доводів сторін, суд доходить висновку, що з наведених у позовній заяві мотивів і підстав, позовні вимоги позивача задоволенню не підлягають.
Розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, -
В задоволенні адміністративного позову відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Інформація про учасників справи:
Позивач: Вінницька міська рада (вул. Соборна, 59, м. Вінниця, код ЄДРПОУ 25512617)
Відповідач: Державна регуляторна служба України (вул. Арсенальна, 9/11, м. Київ, код ЄДРПОУ 39582357)
Суддя підпис Крапівницька Н. Л.
Згідно з оригіналом Суддя
Секретар