ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
01.05.2024Справа № 917/2076/23
Господарський суд міста Києва у складі судді Трофименко Т.Ю., при секретарі судового засідання Запарі А.В., розглянув у відкритому судовому засіданні справу
за позовом ОСОБА_1
до 1. Північно-Східного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці,
2. Головного управління державної податкової служби України у Харківській області,
3. Основ'янсько-Слобідського відділу Державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції,
4. Державної казначейської служби України
про стягнення 190 724,27 грн,
Представники сторін:
від позивача: Мосейчук А.М. (в режимі відеоконференції),
від відповідача-1: Мілобінська М.Г. (в режимі відеоконференції),
від відповідача-2: Красноруцька Н.П. (в режимі відеоконференції),
від відповідача-3: не з'явились,
від відповідача-4: Олешко О.М. ,
До Господарського суду Полтавської області надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Північно-Східного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці, Головного управління державної податкової служби України у Харківській області, Основ'янсько-Слобідського відділу Державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції та Державної казначейської служби України про стягнення з Державного бюджету України 96 000,00 грн сплаченого штрафу, 29 673,57 грн інфляційного збільшення, 5 450,70 грн 3% річних, 9 600,00 грн виконавчого збору та солідарного стягнення з відповідачів 50 000,00 грн моральної шкоди.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 31.08.2021, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 09.02.2022, адміністративний позов ФОП ОСОБА_1 до Головного управління Держпраці у Харківській області задоволено, визнано незаконною та скасовано постанову про накладення штрафу на ФОП ОСОБА_1 за порушення законодавства про працю та зайнятість населення № ХК28555/1185/НД/НП/СПТД/ФС від 13.05.2021, винесену на підставі акту перевірки № ХК ХК28555/1185/НД/НП від 15.04.2021, за якою позивачем було сплачено до Державного бюджету України штраф у розмірі 96 000,00 грн та 9600,00 грн виконавчого збору. Відтак, позивач вказує на те, що сплачені ним кошти є такими, що утримуються безпідставно, а тому мають бути повернуті позивачу згідно зі ст. 1212 Цивільного кодексу України. Крім того, позивач із посиланням на статті 23, 1167 Цивільного кодексу України заявив до стягнення солідарно з відповідачів моральну шкоду, яку оцінено у 50 000,00 грн.
Ухвалою Господарського суду Полтавської області від 27.11.2023 вказаний позов передано за виключною підсудністю до Господарського суду міста Києва.
За наслідками автоматизованого розподілу судової справи між суддями, позов ОСОБА_1 передано на розгляд судді Трофименко Т.Ю.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.12.2023 позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху, надано позивачу строк для усунення недоліків.
02.01.2024 до суду через систему «Електронний Суд» від позивача надійшло клопотання про усунення недоліків.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 08.01.2024 прийнято вказаний позов до розгляду та відкрито провадження у справі № 916/2076/23, підготовче засідання призначено на 07.02.2024.
09.01.2024 до суду через систему «Електронний Суд» від відповідача-2 надійшло клопотання про залишення позовної заяви без руху відповідно до ч. 11 ст. 176 Господарського процесуального кодексу України у зв'язку з відсутністю на поданому позивачем в підтвердження повноважень його представника ордері підпису адвоката.
15.01.2024 до суду через систему «Електронний Суд» від відповідача-1 надійшло клопотання про участь у судових засіданнях у справі № 916/2076/23 в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.01.2024 позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху в порядку ч. 11 ст. 176 Господарського процесуального кодексу України, надано позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви.
18.01.2024 на електронну пошту суду та 19.01.2024 через систему «Електронний Суд» від позивача надійшли аналогічні клопотання про усунення недоліків у справі № 917/2076/23.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.01.2024 постановлено провести підготовче засідання у справі № 917/2076/23 у раніше призначені дату та час, а саме 07.02.2024 о 10:30 год., задоволено заяву представника відповідача-1 про участь у судових засіданнях в режимі відеоконференції.
22.01.2024 та 23.01.2024 до суду через систему «Електронний Суд» від відповідачів-2, 1 надійшли відзиви на позовну заяву.
24.01.2024 до суду через систему «Електронний Суд» представником відповідача-2 подано заяву про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, у якій останній просить провести підготовче засідання, призначене на 07.02.2024 у даній справі в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 29.01.2024 задоволено вказану вище заяву представника відповідача-2.
05.02.2024 до суду через систему «Електронний Суд» від представника позивача надійшло клопотання про участь у судових засіданнях у даній справі в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 06.02.2024 (із урахуванням ухвали від 11.03.2024 про виправлення описки) заяву представника позивача про участь у судових засіданнях у даній справі в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів задоволено.
06.02.2024 до суду через систему «Електронний Суд» від відповідача-2 надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.
Також 06.02.2024 до суду через систему «Електронний Суд» від відповідача-4 надійшов відзив на позовну заяву.
В підготовче засідання 07.02.2024 з'явилися представники позивача та відповідачів 1, 4. Представники відповідачів 2, 3 не з'явились однак про дату, час та місце підготовчого засідання належним чином повідомлені.
Суд, не виходячи до нарадчої кімнати, враховуючи відсутність заперечень у присутніх в підготовчому засіданні 07.02.2024 представників сторін щодо клопотання відповідача-2 про відкладення розгляду справи, ухвалив відкласти підготовче засідання на 18.03.2024, продовживши відповідно до ч. 3 ст. 177 Господарського процесуального кодексу України строк підготовчого провадження у даній справі на 30 днів; встановив позивачу строк протягом 10 днів з дня підготовчого засідання для надання відповіді на відзиви; відповідачам 1, 2, 4 строк для подання заперечень на відповідь на відзив протягом 5 днів з дня отримання відповіді на відзив.
05.03.2024 до суду через систему «Електронний Суд» представником відповідача-2 подано заяву про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, у якій останній просить провести підготовче засідання, призначене на 18.03.2024 та всі наступні судові засідання у даній справі в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 11.03.2024 задоволено вище вказану заяву представника відповідача-2 про участь у судових засіданнях в режимі відеоконференції.
18.03.2024 до суду через систему «Електронний Суд» від позивача надійшли пояснення.
В підготовче засідання 18.03.2024 з'явились представники позивача та відповідачів 1, 2, 4. Представник відповідача-3 не з'явився, про підготовче засідання належним чином повідомлений.
Суд, не виходячи до нарадчої кімнати, ухвалив оголосити в підготовчому засіданні перерву до 03.04.2024.
В підготовче засідання 03.04.2024 з'явились представники позивача та відповідачів 1, 2, 4. Представник відповідача-3 не з'явився, про підготовче засідання належним чином повідомлений.
Враховуючи, що судом здійснено всі необхідні та достатні дії для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи по суті, оскільки відповідач-3, будучи належним чином повідомленим про розгляд даної справи, своїм правом на подання відзиву на позов не скористався, а у суду відсутні підстави для відкладення підготовчого засідання, у зв'язку з чим суд дійшов висновку про закриття підготовчого провадження у справі та призначення розгляду справи по суті на 01.05.2024, про що постановлено ухвалу від 03.04.2024, занесену до протоколу судового засідання.
04.04.2024 до суду через систему «Електронний Суд» від відповідача-2 надійшло клопотання про відкладення судового засідання, призначеного на 01.05.2024.
В судове засідання 01.05.2024 з'явились представники позивача та відповідачів 1, 2, 4. Представник відповідача-3 не з'явився, про судове засідання належним чином повідомлений, будь-яких заяв/клопотань до суду не подавав.
Згідно з ч. 1 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті.
Зважаючи на те, що відповідача-3 було належним чином повідомлено про дату, час та місце судового засідання, а його неявка не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу по суті в цьому судовому засіданні за відсутності представника відповідача-3.
Представник позивача підтримав позовні вимоги у повному обсязі, просив суд задовольнити позов.
Представники відповідачів 1, 2, 4 проти задоволення позовних вимог заперечували та просили відмовити в позові.
Відповідно до ст. 233 Господарського процесуального кодексу України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.
В судовому засіданні 01.05.2024 оголошено вступну та резолютивну частини рішення на підставі ст. 240 Господарського процесуального кодексу України.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва
13.05.2021 Головним управлінням Держпраці у Харківській області на підставі акта про неможливість проведення заходу державного контролю № ХК28555/1185/НД/НП від 15.04.2021, складеного за результатами проведення позапланового заходу державного нагляду (контролю) щодо додержання вимог законодавства у сферах праці, прийнято постанову про накладення штрафу на ФОП ОСОБА_1 за порушення законодавства про працю та зайнятість населення № ХК28555/1185/НД/НП/СПТД/ФС.
Не погоджуючись із вказаною постановою Головного управління Держпраці у Харківській області, Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Держпраці у Харківській області, в якому просив суд визнати протиправною та скасувати постанову про накладання штрафу на ФОП ОСОБА_1 за порушення законодавства про працю та зайнятість населення № ХК28555/1185/НД/НП/СПТД/ФС від 13.05.2021 винесену Головним управлінням Держпраці у Харківський області на підставі акту перевірки №ХК28555/1185/НД/НП від 15.04.2021.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 31.08.2021 у справі № 520/9154/21 вищевказаний позов ФОП ОСОБА_1 задоволено. Визнано протиправною та скасовано постанову Головного управління Держпраці у Харківській області про накладання штрафу на Фізичну особу-підприємця ОСОБА_1 за порушення законодавства про працю та зайнятість населення № ХК28555/1185/НД/НП/СПТД/ФС від 13.05.2021.
Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 09.02.2022 рішення Харківського окружного адміністративного суду від 31.08.2021 у справі № 520/9154/21 залишено без змін.
Таким чином, рішення Харківського окружного адміністративного суду від 31.08.2021 у справі № 520/9154/21 є таким, що набрало законної сили.
Відповідно до ч. 4 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України, обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Преюдиційні факти є обов'язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв'язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акту, який набрав законної сили.
Норми ст. 129 Конституції України визначають, що основними засадами судочинства є обов'язковість судового рішення.
Отже, обставини, встановлені в судових рішеннях у справі № 520/9154/21, які набрали законної сили в установленому порядку, не можуть бути поставлені під сумнів, а інші рішення, в тому числі і у даній справі, не можуть їм суперечити.
Як зазначає позивач, на підставі постанови про накладання на нього, як на фізичну особу-підприємця, штрафу за порушення законодавства про працю та зайнятість населення № ХК28555/1185/НД/НП/СПТД/ФС від 13.05.2021, винесену Головним управлінням Держпраці у Харківській області, Основ'янсько-Слобідський відділ державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) відкрив виконавче провадження № 66003309, за яким позивачем було сплачено кошти в повному обсязі, а саме в розмірі 96 000,00 грн, на підтвердження чого надано платіжне доручення № 6835 від 17.11.2021, згідно з яким відповідачем-3 перераховано у державний бюджет України (через Казначейство України) вказану суму штрафу.
У зв'язку із скасуванням вищезазначеної постанови Головного управління Держпраці у Харківській області про накладення штрафу № ХК28555/1185/НД/НП/СПТД/ФС від 13.05.2021 постала необхідність у поверненні коштів із державного бюджету, оскільки відпала правова підстава їх стягнення.
З метою повернення коштів, сплачених позивачем на підставі скасованої постанови Головного управління Держпраці у Харківській області, ОСОБА_1 неодноразово звертався до Головного управління Держпраці у Харківській області, Головного управління Державної податкової служби України у Харківській області, Головного управління Державної казначейської служби України у Харківській області та Основ'янсько-Слобідського відділу Державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції із заявами від 11.10.2022 про повернення помилково сплачених коштів у розмірі 96 000,00 грн (сума сплаченого штрафу) та 9600,00 грн виконавчого збору.
Головним управлінням Державної казначейської служби України у Харківській області було надано відповідь на заяву ФОП ОСОБА_1 за вих. № 04-22-06/3103 від 18.10.2022, у якій повідомлено про необхідність звернення з метою повернення коштів до відповідного контролюючого органу, згідно з п. 5 Порядку повернення (перерахування) коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 03.09.2013 № 787.
Головне управління ДПС у Харківській області листом від 05.12.2022 № 18991/6/20-40-07-08-15 повідомило представника позивача, що для повернення помилково сплачених коштів необхідно звернутися до органів, що контролюють справляння надходжень за кодом класифікації 21081100 (Адміністративні штрафи та інші санкції), а також до Державної казначейської служби для з'ясування механізму повернення.
Крім того, позивач вказує, що ним скеровувались скарги до Державної податкової служби України та Державної служби України з питань праці на дії посадових осіб Головного управління Держпраці у Харківській області.
В матеріалах справи міститься відповідь Державної податкової служби України від 22.03.2023 № 7177/6/99-00-19-03-01-06 на скаргу ОСОБА_1 від 23.02.2023 щодо повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов'язань, у якій зазначено про те, що перерахування помилково сплачених коштів можливо здійснити на підставі заяви Основ'янсько-Слобідського відділу Державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, заповненої відповідно до вимог Порядку інформаційної взаємодії Державної податкової служби України, її територіальних органів, Державної казначейської служби України, її територіальних органів, місцевих фінансових органів у процесі повернення (перерахування) платникам податків помилково та/або надміру сплачених сум грошових зобов'язань та пені, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 11.02.2019 № 60 (надалі - Порядок № 60).
Державна служба України з питань праці, у свою чергу, надала відповідь на скаргу ОСОБА_1 , у якій зазначила про відсутність підстав для притягнення посадових осіб Держпраці у Харківській області до відповідальності.
На повторне звернення до Головного управління ДПС у Харківській області щодо повернення помилково сплачених коштів у розмірі 96 000,00 грн, останнім було повідомлено, що для вирішення питання повернення коштів, заяву до Головного управління ДПС у Харківській області повинен надати Основ'янсько-Слобідський відділ Державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, заповнену відповідно до вимог Порядку № 60 та виключно та поточний рахунок, з якого була здійснена сплата.
Звертаючись із даним позовом до суду, позивач вказує, що сплачені ним грошові кошти штрафу у розмірі 96 000,00 грн виконання постанови Головного управління Держпраці у Харківській області про накладення штрафу № ХК28555/1185/НД/НП/СПТД/ФС від 13.05.2021, яка скасована у судовому порядку, а також виконавчого збору у розмірі 9600,00 грн, так і не були повернуті та є такими, що безпідставно утримуються, а тому підлягають стягненню на користь позивача з Державного бюджету України.
Крім того, позивач зазначає, що протягом 21 місяця він намагається повернути грошові кошти, звертаючись із відповідними запитами, заявами, клопотаннями та скаргами до всіх можливих державних органів, однак внаслідок протиправної поведінки відповідачів, сплачені позивачем кошти штрафу та виконавчого збору досі залишаються йому не повернутими. Відтак, із посиланням на статті 23, 1167 Цивільного кодексу України заявив до стягнення солідарно з відповідачів моральну шкоду, яку оцінено у 50 000,00 грн.
Також позивач вказує про наявність підстав для нарахування в порядку ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України інфляційних втрат та 3% річних на суму безпідставно утримуваних коштів у загальному розмірі 105 600,00 грн, у зв'язку з чим також просить стягнути з Державного бюджету України інфляційні втрати у розмірі 29 673,57 грн та 3% річних у розмірі 5 450,70 грн за період з 10.02.2022 по 30.10.2023.
Відповідач-1 (Північно-Східне міжрегіональне управління Державної служби з питань праці) проти заявлених позовних вимог заперечував, вказуючи, що Північно-Східне міжрегіональне управління Державної служби з питань праці не є правонаступником Головного управління Держпраці у Харківській області, в той час як позивач із жодними заявами про повернення коштів до Північно-Східного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці не звертався. Також відповідач-1 вказав на помилковість виникнення у відповідача-1 зобов'язання із повернення коштів з датою набрання постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 09.02.2022 у справі № 520/9154/21 законної сили, оскільки судове рішення про стягнення з державного бюджету України коштів сплаченого позивачем штрафу на його користь ще не прийнято. Відповідач-1 заперечує і щодо вимог про покладення на відповідачів солідарно моральної шкоди у розмірі 50 000,00 грн, оскільки позивачем не надано жодного доказу на підтвердження завдання йому моральної шкоди та не обґрунтовано заявленого її розміру.
Заперечує проти задоволення позову і Головне управління державної податкової служби України у Харківській області (відповідач-2), вказуючи, що обраний позивачем спосіб захисту свого порушеного права суттєво відрізняється від заходів досудового врегулювання спору, оскільки позивач звертався до відповідачів із заявами про повернення коштів із посилання на Порядок повернення (перерахування) коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 03.09.2013 № 787, в той час як у позові зазначає про непоширення на спірні правовідносини положень вказаного Порядку та необхідності застосування ст. 1212 Цивільного кодексу України, яка регулює порядок повернення майна, набутого без достатньої правової підстави. За таких обставин, відповідач-2 вважає, що даний позов є передчасним, а тому не підлягає задоволенню. Крім того, за доводами відповідача-2, про безпідставність позовних вимог вказує також відсутність будь-якого судового рішення, яким би було визнано неправомірною бездіяльність відповідачів щодо неповернення ОСОБА_1 суми сплаченого штрафу та виконавчого збору, а відтак, відсутні підстави стверджувати про можливість виникнення прострочення виконання грошового зобов'язання та застосування до спірних правовідносин ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України. Головне управління державної податкової служби України у Харківській області також вказує, що відсутні підстави і для задоволення вимоги про стягнення моральної шкоди, оскільки, на його думку, позивачем не доведено наявності усієї сукупності ознак цивільного правопорушення у спірних правовідносинах та не доведено факту завдання йому моральної шкоди.
Відповідач-4 (Державна казначейська служба України) заперечував проти задоволення позову та щодо включення його до складу відповідачів за даним позовом, оскільки Державною казначейською службою України не порушувались права та інтереси позивача, остання не вступала у правовідносини із позивачем та шкоди йому не завдавала.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд зазначає таке.
Частинами 1, 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України визначено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу (ч. 1 ст. 45 Господарського процесуального кодексу України).
З огляду на положення ч. 1 ст. 20 Господарського процесуального кодексу України, а також статей 4, 45 цього Кодексу для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду конкретної справи має значення суб'єктний склад саме сторін правочину та наявність спору, що виник у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності.
З дати набрання чинності Господарського процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03.10.2017 № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» одним із критеріїв віднесення справ до господарської юрисдикції визначено наявність між сторонами саме господарських правовідносин, а також впроваджено підхід щодо розмежування юрисдикції залежно від предмета правовідносин, а не лише від суб'єктного складу сторін.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 910/8729/18 (провадження № 12-294гс18, пункт 4.11) визначено ознаки спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду: наявність між сторонами господарських відносин, урегульованих Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, та спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.12.2019 у справі № 826/13961/17 висловила позицію, що визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Приватно-правові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватно-правовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу (зазвичай майнового) конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень (вказана позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 23.02.2016 у справі № 21-6551а15 та від 02.03.2016 у справі № 6- 14цс16).
Згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, наданого у постанові від 22.08.2018 по справі № 826/13571/17, під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Виходячи із суті права, за захистом якого звернувся позивач, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин спірних правовідносин у справі, суд дійшов висновку, що спір у даній справі відноситься до юрисдикції господарських судів, оскільки звернення позивача з позовом до суду обумовлено необхідністю захисту своїх майнових прав (приватних), а не прав у сфері публічно-правових відносин.
При цьому, судом враховано, що відповідно до даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань підприємницька діяльність ОСОБА_1 припинена 10.09.2023, у зв'язку з чим даний позов подано фізичною особою ОСОБА_1 .
Втім, оскільки позовні вимоги стосуються повернення позивачу сплачених ним коштів відповідно до постанови Головного управління Держпраці у Харківській області про накладення штрафу № ХК28555/1185/НД/НП/СПТД/ФС від 13.05.2021, якою було накладено на ОСОБА_1 штраф як на фізичну особу-підприємця при здійсненні ним своєї підприємницької діяльності, позивач, звертаючись до господарського суду, обґрунтовано визначив належність спору до господарської юрисдикції відповідно до суб'єктного складу та змісту правовідносин сторін.
Разом з тим, надаючи оцінку складу відповідачів за даним позовом, суд зазначає, що доводи відповідача-1 про те, що він не є правонаступником Головного управління Держпраці у Харківській області, є необґрунтованими, з огляду на таке.
У спорах, які виникають з публічних правовідносин, де оскаржуються рішення (дії, бездіяльність) державного органу, пов'язані зі здійсненням функції від імені держави, стороною є сама держава в особі того чи іншого уповноваженого органу. Функції держави, які реалізовувалися ліквідованим органом, не можуть бути припинені та підлягають передачі іншим державним органам, за винятком того випадку, коли держава відмовляється від таких функцій взагалі.
Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 07.04.2022 у справі №910/8252/21, від 22.02.2021 у справі №910/6336/19, від 11.10.2019 у справі №812/1408/16, від 13.03.2019 у справі №524/4478/17, від 20.02.2019 у справі №826/16659/15.
Публічне правонаступництво органів державної влади є окремим, особливим видом правонаступництва, під таким терміном розуміється перехід в установлених законом випадках прав та обов'язків одного суб'єкта права іншому. При цьому обов'язок щодо відновлення порушених прав особи покладається на орган, компетентний відновити такі права. Такий підхід про перехід до правонаступника обов'язку відновити порушене право відповідає принципу верховенства права, оскільки метою правосуддя є ефективне поновлення порушених прав, свобод і законних інтересів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08.12.2021 у справі №9901/348/19).
Отже, правонаступництво у сфері управлінської діяльності органів державної влади (публічне правонаступництво) передбачає повне або часткове передання (набуття) адміністративної компетенції одного суб'єкта владних повноважень (суб'єкта публічної адміністрації) іншому або внаслідок припинення первісного суб'єкта, або внаслідок повного чи часткового припинення його адміністративної компетенції.
Особливістю публічного правонаступництва є те, що подія переходу прав та обов'язків, що відбувається із суб'єктами владних повноважень, сама собою повинна бути публічною та врегульованою нормами адміністративного права.
Фактичне (компетенційне) адміністративне (публічне) правонаступництво - це врегульовані нормами адміністративного права умови та порядок передання адміністративної компетенції від одного суб'єкта владних повноважень (суб'єкта публічної адміністрації) до іншого, який набуває певні владні повноваження внаслідок ліквідації органу чи посади суб'єкта владних повноважень, припинення первісного суб'єкта, або внаслідок повного чи часткового припинення компетенції органу публічної адміністрації чи припинення повноважень посадової особи.
Ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган мова йде фактично про його реорганізацію (постанова Верховного Суду від 21.07.2022 у справі № 280/4670/20).
Відповідно до пп. 1 п. 3 постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання територіальних органів Державної служби з питань праці» №14 від 12.01.2022 (надалі Постанова № 14) територіальні органи Державної служби з питань праці, які ліквідуються згідно з пунктом 1 цієї постанови, куди, зокрема входить і Головне управління Держпраці у Харківській області, продовжують здійснювати повноваження та функції, покладені на зазначені органи, до завершення здійснення заходів, пов'язаних з утворенням міжрегіональних територіальних органів Державної служби з питань праці і прийняттям рішення про можливість забезпечення здійснення такими органами повноважень та функцій територіальних органів, що ліквідуються. Таке рішення приймається Державною службою з питань праці після здійснення заходів, пов'язаних із внесенням до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань даних про міжрегіональні територіальні органи Державної служби з питань праці, що утворені згідно з пунктом 2 цієї постанови, затвердження положень про них, структур, штатних розписів, кошторисів та заповненням 30 відсотків вакансій.
Підпунктом 3 п. 3 Постанови № 14 визначено, що міжрегіональні територіальні органи Державної служби з питань праці, що утворюються згідно з пунктом 2 цієї постанови, виконують завдання і функції територіальних органів Державної служби з питань праці, які ліквідуються згідно з пунктом 1, а саме: Північно-Східне міжрегіональне управління Державної служби з питань праці виконує завдання і функції Управління Держпраці у Сумській області, Управління Держпраці у Полтавській області, Головного управління Держпраці у Харківській області.
Таким чином, на підставі Постанови № 14, як розпорядчого акту, до правонаступника - новоствореної особи - Північно-Східного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці, перейшли як функції та повноваження щодо реалізації державної політики у відповідних сферах, що виконувалися Головним управлінням Держпраці у Харківській області, так і майнові права та обов'язки цієї юридичної особи, що припиняється.
Оцінюючи заперечення відповідача-4 (Державної казначейської служби України) щодо включення його до складу відповідачів за даним позовом, суд зазначає, що з огляду на характер даних правовідносин, повернення позивачу коштів, стягнутих на підставі постанови Головного управління Держпраці у Харківській області № ХК28555/1185/НД/НП/СПТД/ФС від 13.05.2021, яка була визнана протиправною та скасована рішенням суду може здійснюватися лише за рахунок коштів державного бюджету через Державну казначейську службу України, яка відповідно до законодавства є органом, який здійснює стягнення коштів державного бюджету.
Відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 910/23967/16, відповідачами у справах про зобов'язання зі сплати коштів державного бюджету є держава, яка бере участь у справі через відповідний орган (органи) державної влади. Такими органами є орган примусового виконання (дії якого призвели до порушення прав позивача) та Казначейська служба (яка відповідно до законодавства є органом, який здійснює повернення коштів з державного бюджету).
Відтак, участь органів Державного казначейства України як іншого відповідача є ознакою, притаманною для всіх спорів про зобов'язання зі сплати коштів державного бюджету.
Статтею 56 Конституції України кожному гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Частиною 1 ст. 11 Цивільного кодексу України визначено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі (п. 3 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України).
За змістом положень статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Загальні положення про цивільно-правову відповідальність за завдання позадоговірної майнової шкоди передбачені у ст. 1166 Цивільного кодексу України, відповідно до якої майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам юридичної особи, а також шкода, завдана її майну, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
Відповідно до положень ст. 1173 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Суб'єктами відповідальності, відповідно до ст. 1173 Цивільного кодексу України є органи державної влади або місцевого самоврядування.
Шкода, завдана особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі ст. 1174 Цивільного кодексу України, положеннями якої визначено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
Таким чином, статті 1173, 1174 Цивільного кодексу України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Так, зокрема, цими правовими нормами передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов'язковою.
Підставою відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, органом місцевого самоврядування або посадовою особою відповідного органу згідно зі статтями 1173, 1174 Цивільного кодексу України є наявність таких обов'язкових умов, як неправомірні дії (бездіяльність) органу або його посадової особи, шкода та причинно-наслідковий зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою.
Наведене узгоджується з правовою позицією, викладеною у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 920 715/17, від 14.04.2020 у справі №925/1196/18, від 25.05.2021 у справі №910/11027/18, постановах Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 910/22630/17, від 04.12.2020 у справі №910/812419.
Незаконними діяннями органів державної влади, органів влади Автономної республіки Крим, органів місцевого самоврядування є діяння, які суперечать приписам законів та інших нормативних актів або здійснені поза межами компетенції вищезазначених органів. Незаконність рішення, дії чи бездіяльності завдавача шкоди повинна бути доведена.
Аналогічна позиція викладена у постанові Касаційного господарського суду від 23.12.2019 у справі № 914/1221/17.
Отже, постанова Головного управління Держпраці у Харківській області (державного органу) про накладення на ФОП ОСОБА_1 штрафу, яка в подальшому була оскаржена останнім та скасована рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 31.08.2021 у справі № 520/9154/21, призвела до того, що позивач зазнав майнової шкоди (вимушених витрат) у вигляді суми неправомірно нарахованого штрафу, вона є першопричиною вимушених витрат позивача.
Таким чином, вимушені виграти позивача за своєю правовою природою є майновою шкодою, завданою позивачу незаконним рішенням Головного управління Держпраці у Харківській області. Незаконність дій Головного управління Держпраці у Харківській області, в свою чергу доведено та підтверджено у справі № 520/9154/21.
Як вже зазначалося вище, відповідальність перед потерпілим за шкоду, завдану органами державної влади, їх посадовими та службовими особами, згідно з положеннями статей 1166, 1173, 1174 Цивільного кодексу України, а також відповідачем у справі є держава, яка набуває і здійснює свої цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (правова позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена у постанові від 12.03.2019 у справі № 920/715/17).
Відповідно до наведених обставин справи таким органом є Головне управління Держпраці у Харківській області, як особа, що прийняла неправомірне рішення (постанову про накладення штрафу за порушення законодавства про працю та зайнятість населення № ХК28555/1185/НД/НП/СПТД/ФС від 13.05.2021).
Отже, з наведеного вбачається, що наявні всі умови, які є необхідними для стягнення шкоди, а саме: неправомірність дій державного органу, що полягає у постановленій рішень про нарахування штрафних санкцій, які в подальшому скасовані судом (винесення постанови про накладення штрафу за порушення законодавства про працю та зайнятість населення № ХК28555/1185/НД/НП/СПТД/ФС від 13.05.2021, яка визнана протиправною за скасована); наявність шкоди, яка складається з вимушених витрат позивача (вимушена сплата штрафу у розмірі 96 000,00 грн за незаконною постановою); безпосередній причинний зв'язок між шкодою і неправомірними діями особи, яка її завдала.
Аналогічні правові висновки зробила колегія суддів Касаційного господарського суду Верховного Суду у своїй постанові від 20.09.2022 у справі № 904/7518/21, де погодилася з висновком судів попередніх інстанцій про те, що позивачем доведено розмір заявленої до стягнення шкоди, у зв'язку з чим наявні підстави для стягнення з Державного бюджету України заподіяної позивачу майнової шкоди (а саме суми штрафу, сплаченого за незаконною та у подальшому скасованою адміністративним судом постановою Головного управління Держпраці), та визнала правильним застосування судами приписів статей 1166, 1173, 1174 Цивільного кодексу України.
У випадках, встановлених Конституцією України та законом, особа має право звернутися за захистом цивільного права та інтересу до органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування (ч. 2 ст. 17 Цивільного кодексу України). Рішення, прийняте зазначеними органами щодо захисту цивільних прав та інтересів, не є перешкодою для звернення за їх захистом до суду (абз. 2 ч. 3 ст. 17 Цивільного кодексу України).
Згідно зі ст. 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
В даному випадку, як вже зазначалося, 13.05.2021 Головним управління Держпраці у Харківській області винесено постанову про накладення на позивача штрафу за порушення законодавства про працю та зайнятість населення № ХК28555/1185/НД/НП/СПТД/ФС від 13.05.2021 в розмірі 96 000,00 грн.
17.11.2021 відповідачем-3 перераховано стягнуті з ФОП ОСОБА_1 кошти штрафу у розмірі 96 000,00 грн до Державного бюджету України (через Казначейство України), що підтверджується платіжним дорученням № 6835.
В подальшому, постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 09.02.2022 залишено рішення Харківського окружного адміністративного суду від 31.08.2021 у справі № 520/9154/21 без змін, у зв'язку з чим вказане рішення є таким, що набрало законної сили 09.02.2022 відповідно до приписів ч. 2 ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
З наведеного вбачається, що на момент перерахування позивачем коштів штрафу відповідна підстава для такого платежу існувала, оскільки була чинною постанова Головного управління Держпраці у Харківській області № ХК28555/1185/НД/НП/СПТД/ФС від 13.05.2021, а рішення Харківського окружного адміністративного суду від 31.08.2021 у справі № 520/9154/21 ще не набрало законної сили.
За таких обставин не можна вважати, що позивач сплатив кошти помилково. Так само з огляду на обставини справи немає підстав вважати, що він сплатив штраф надміру, тобто у розмірі більшому, ніж визначений у зазначеній постанові. Надалі з огляду на набрання законної сили судовим рішенням адміністративного суду про визнання протиправною та скасування такої постанови відповідна юридична підстава відпала.
Порядок повернення (перерахування) коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів, затверджений наказом Міністерства фінансів України від 03.09.2013 № 787 застосовується до випадків помилково чи надміру зарахованих до бюджету. Оскільки сума адміністративно-господарського штрафу, яку вніс до бюджету позивач, не є помилково чи надміру зарахованою, зазначений порядок на спірні правовідносини не поширюється.
Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 08.08.2023 у справі № 910/5880/21 виснувала, що після визнання протиправною та скасування адміністративним судом постанови про застосування штрафу платник згідно зі ст. 1212 Цивільного кодексу України має право на позов про стягнення суми перерахованих ним коштів як таких, які утримуються у бюджеті без достатньої правової підстави. Це узгоджується із практикою Великої Палати Верховного Суду про те, що рішення органу влади за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване (постанови від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 39), від 15.10.2019 у справі №911/3749/17 (пункт 6.27), від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (пункт 35), від 01.02.2020 у справі № 922/614/19 (пункт 52), від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц (пункт 109)).
Також, у вищезазначеній постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.08.2023 у справі № 910/5880/21 зазначено таке: «беручи до уваги наявність протилежної практики Великої Палати Верховного Суду (у справах № 910/15295/18 і № 910/5880/21) та Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду (№ 489/6624/15-ц) щодо застосування приписів Порядку № 787 і Цивільного кодексу України, з огляду на висновки, викладені у цій постанові, задля гарантування юридичної визначеності у подібних правовідносинах стосовно повернення з бюджету коштів, які утримуються без достатньої правової підстави (після визнання протиправною та скасування адміністративним судом постанови про накладення штрафу) Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, сформульованого у постанові від 10.07.2019 у справі № 489/6624/15-ц, за змістом якого повернення цих коштів має відбуватися тільки згідно Порядком № 787, тобто у позасудовому порядку».
Враховуючи викладене, дослідивши надані докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги щодо стягнення коштів сплаченого штрафу у розмірі 96 000,00 грн на підставі ст. 1212 Цивільного кодексу України є обґрунтованими, правомірними, підтверджуються матеріалами справи, та відповідачами не спростовані, отже підлягають задоволенню.
Суд зауважує, що кошти підлягають стягненню на користь позивача саме з Державного бюджету України, а не з будь-кого з визначених позивачем відповідачів за рахунок їх бюджетних асигнувань. Зазначене відповідає висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 19.06.2018 у справі №910/23967/16, згідно з яким Господарський процесуальний кодекс України не передбачає необхідності зазначення суб'єкта виконання судового рішення (органу, через який треба перераховувати кошти), номера чи виду рахунку, з якого їх слід стягнути (списати). Такі відомості не впливають ні на підстави, ні на обов'язковість відновлення порушеного права позивача та є регламентацією способу та порядку виконання судового рішення, які мають бути врегульовані у нормативних актах, а не у резолютивній частині рішення (пункти 6.21, 7.1, 7.2 відповідної постанови).
Щодо вимог позивача про стягнення з Державного бюджету України також і суми виконавчого збору у розмірі 9600,00 грн, сплаченої у межах виконавчого провадження № 66003309, суд зазначає таке.
Відповідно до ст. 27 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів. Державний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення виконавчого збору (крім виконавчих документів про стягнення аліментів). Стягнутий виконавчий збір перераховується до Державного бюджету України протягом трьох робочих днів з дня надходження на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби.
Частиною 1 ст. 27 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.
Статтею 73 Господарського процесуального кодексу України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Частиною 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України).
Водночас, суд зазначає, що позивачем в матеріали справи не було долучено ані доказів відкриття виконавчого провадження № 66003309 та будь-яких прийнятих у його межах постанов, ані доказів фактичного перерахування коштів виконавчого збору у розмірі 9600,00 грн до Державного бюджету України, а відтак не підтверджено виникнення у позивача права вимагати повернення цієї суми.
Отже, суд дійшов висновку, що позовні вимоги в частині стягнення з Державного бюджету України виконавчого збору у розмірі 9600,00 грн задоволенню не підлягають через недоведеність.
Щодо позовних вимог про стягнення з Державного бюджету України інфляційних втрат у розмірі 29 673,57 грн та 3% річних у розмірі 5 450,70 грн за період з 10.02.2022 по 30.10.2023 на підставі ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України, суд зазначає таке.
Так, відповідно до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
При цьому, інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.
Сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як й інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.
За змістом статей 524, 533-535 та 625 Цивільного кодексу України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати.
Стаття 625 Цивільного кодексу України розміщена у розділі І Загальні положення про зобов'язання книги 5 Цивільного кодексу України. Відтак, приписи розділу І книги 5 Цивільного кодексу України поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 Цивільного кодексу України), так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 Цивільного кодексу України).
Отже, у статті 625 Цивільного кодексу України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.
Вказані висновки про правильне застосування норм права, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2018 у справі №910/10156/17 та від 16.05.2018 у справі № 686/21962/15-ц, а також враховані у постановах Верховного Суду від 06.08.2018 у справі № 916/1914/17 та від 07.10.2018 у справі № 908/2552/17.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що нарахування інфляційних втрат та трьох процентів річних на суму боргу відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми. Подібні правові висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц (провадження № 14-241цс19) та № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18), від 13 листопада 2019 року у справі № 922/3095/18 (провадження № 12-105гс19), від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19).
Отже, передбачений ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України обов'язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов'язання, сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми виникає виходячи з наявності самого факту прострочення, який у цій справі має місце з моменту безпідставного одержання державою грошових коштів позивача (штрафу).
Враховуючи обставини, встановлені рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 31.08.2021 у справі № 520/9154/21, яке залишене без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 09.02.2022 та набрало законно сили 09.02.2022, а саме щодо визнання протиправною та скасування постанови Головного управління Держпраці у Харківській області № ХК28555/1185/НД/НП/СПТД/ФС від 13.05.2021 про накладання на ФОП ОСОБА_1 штрафу у розмірі 96 000,00 грн, саме із цієї дати (09.02.2022) володіння державою вказаними коштами вважається безпідставним.
Відтак, суд визнає обґрунтованим визначений позивачем період прострочення із повернення йому сплачених коштів штрафу у розмірі 96 000,00 грн.
Водночас, позивачем здійснено нарахування інфляційних втрат та 3% річних на суму штрафу 96 000,00 грн, який підлягає поверненню, а також суму виконавчого збору у розмірі 9600,00 грн. Проте, враховуючи, що судом відмовлено у задоволенні позовної вимоги про стягнення з Державного бюджету України на користь позивача витрат виконавчого збору у розмірі 9600,00 грн, відповідно, не підлягають задоволенню і позовні вимоги в частині нарахування на вказану суму коштів інфляційних втрат та 3% річних.
Перевіривши здійснений позивачем розрахунок 3% річних та інфляційних втрат на суму штрафу у розмірі 96 000,00 грн, суд встановив, що обґрунтованими розмірами вказаних нарахувань є 4 963,07 грн 3% річних та 26 975,98 грн інфляційних втрат.
Встановивши наявність підстав для стягнення 3% річних та збитків від інфляції, таке відшкодування може здійснюватися лише за рахунок коштів Державного бюджету через Державну казначейську службу України, яка відповідно до законодавства є органом, який здійснює повернення коштів з державного бюджету. Відповідні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 21.05.2019 у справі № 910/2569/18.
Таким чином, з урахуванням зазначеного, позовні вимоги в частині стягнення з Державного бюджету України на користь позивача 3% річних та інфляційних втрат є обґрунтованими та підлягають частковому задоволенню у встановлених судом вище розмірах.
Крім того, позивач просив також стягнути солідарно з усіх відповідачів моральну шкоду, яка оцінена ним в сумі 50 000,00 грн, зазначаючи, що ним було понесено значні душевні страждання, які пов'язані із накладенням арешту на його рахунки, неможливістю отримати відшкодування завданих йому збитків та відновити своє порушене право протягом тривалого часу, у зв'язку з чим його психічний та емоційний стан було пригнічено, погіршились розумові та фізичні здібності, що негативним чином відобразилось на всіх сферах його життя.
Згідно з положеннями ст. 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Згідно зі ст. 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.
За змістом норм статей 1173, 1174, 1176 Цивільного кодексу України необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди, у тому числі моральної, є наявність трьох умов: неправомірні дії (бездіяльність) цього органу, наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями (бездіяльністю) і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач.
Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Відповідно до статей 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Однак, до матеріалів справи позивачем не було додано жодних належних та допустимих доказів відповідно до статей 76-77 Господарського процесуального кодексу України на підтвердження факту заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру та обґрунтування розміру моральної шкоди.
Відтак, позивач не обґрунтував наявність підстав для стягнення солідарно з відповідачів моральної шкоди у розмірі 50 000,00 грн.
У ч. 3 ст. 2 Господарського процесуального кодексу України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.
Відповідно до частин 3, 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
За приписами ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд зазначає, що враховуючи положення ч. 1 ст. 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів № 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV (3477-15) «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.
У рішенні Суду у справі «Трофимчук проти України» № 4241/03 від 28.10.2010 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод сторін.
Суд зазначає, що решта доводів та заперечень відповідачів була досліджена судом, однак наведених вище висновків суду не спростовує. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін проти України», § 58, рішення від 10.02.2010).
Враховуючи наведене, з'ясувавши повно і всебічно обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, надавши оцінку всім аргументам учасників справи, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову та стягнення з Державного бюджету України на користь позивача 96 000,00 грн сплаченого ним штрафу, 3% річних у розмірі 4 963,07 грн та інфляційних втрат у розмірі 26 975,98 грн.
Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача та відповідача-1 пропорційно розміру задоволених позовних вимог, з огляду на те, що позивачем було сплачено штраф саме на підставі протиправного акту Головного управління Держпраці у Харківській області.
На підставі викладеного, керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236 - 242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва
1. Позовні вимоги задовольнити частково.
2. Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) 96 000,00 грн сплаченого штрафу, 3% річних у розмірі 4 963,07 грн та інфляційних втрат у розмірі 26 975,98 грн.
3. Стягнути з Північно-Східного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці (вул. Матвійчука Юліана, буд. 119, м. Полтава, 36014; ідентифікаційний код 44730367) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) судовий збір у розмірі 1 919,07 грн.
4. В іншій частині позову відмовити.
5. Після набрання рішенням законної сили видати накази.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення до Північного апеляційного господарського суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Дата складання та підписання повного тексту рішення: 13.05.2024.
Суддя Т. Ю. Трофименко