10 травня 2024 рокуЛьвівСправа № 380/13856/23 пров. № А/857/4409/24
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Ільчишин Н.В.,
суддів Гуляка В.В., Коваля Р.Й.,
розглянувши у письмовому провадженні в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 17 січня 2024 року (судді Качур Р.П., ухвалене у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження в м. Львів) у справі № 380/13856/23 за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про скасування рішення та зобов'язання вчинити дії, -
ОСОБА_1 19.06.2023 звернувся в суд з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 в якому просить скасувати рішення про відмову в перетинанні державного кордону України громадянину України, який досяг 16-річного віку від 21.01.2023 начальника 4 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (Тип А) старшого лейтенанта ОСОБА_2 , зобов'язати суб'єкта владних повноважень вчинити необхідні дії по дозволу позивачу в перетині кордону, з метою відновлення прав, свобод чи інтересів, за захистом яких позивач звернувся до суду.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 17 січня 2024 року відмовлено в задоволенні позову.
Не погодившись з прийнятим рішенням ОСОБА_1 оскаржив його в апеляційному порядку, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити позов повністю, апеляційну скаргу мотивовано тим, що судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення допущено порушення норм процесуального та матеріального права. Вважає, що судом першої інстанції порушено строк розгляду справи, який встановлено ухвалою про відкриття спрощеного позовного провадження в адміністративній справі від 26.06.2023. Також судом проігноровано той факт, шо відповідач не є суб'єктом владних повноважень, оскільки до Львівського окружного адміністративного суду він звернувся із позовною заявою суб'єкта владних повноважень відповідача ІНФОРМАЦІЯ_3 , код ЄДРПОУ НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 , Офіційна електронна адреса: Iviv ІНФОРМАЦІЯ_4 , тел. НОМЕР_2 , але після надання відзиву на позов з'ясувалося, що юридичного органу публічного права ІНФОРМАЦІЯ_5 не існує, замість нього на офіційному сайті youcontrol.com.ua за кодом ЄДРПОУ 14321653, зареєстровано суб'єкт господарювання- в/ч НОМЕР_3 , про що також підтверджує відзив на позов від вказанної військової частини з тим же кодом ЄДРПОУ, однак в/ч НОМЕР_3 є суб'єктом господарювання зазначено у відповіді на відзив, це приватне підприємство, яке є суб'єктом приватного права, а ніяк не суб'єктом публічного права, тому дія що вчинила зі мною в/ч НОМЕР_3 видаючи себе за ІНФОРМАЦІЯ_3 , це (кримінальний злочин, та суддя, з'ясувавши питання правосуб'єктності мала б вчинити відносно данної фірми певні дії які передбаченні законодавством України. Згідно відповіді Міністерства юстиції №7043/ПІ-С-203/10.2.2 від 15.01.2024р. (ця заява до суду була надіслана 17 січня 2024 року поштовим відправленням з описом та повідомленням, але суддя, не бажаючи долучати ці докази до справи, вирішила заднім числом винести рішення (Копію опису, та відповіді Мінюста додаю)). Даний документ має важливе значення для розгляду справи по суті, оскільки Відповідач у своєму відзиві на позов посилається на Конституцію та Законодавство України від імені суб'єкта владних повноважень. З відповіді Міністерства юстиції зрозуміло, що в/ч НОМЕР_3 є самозванкою, та насправді не відноситься до суб'єкту публічного права, а є організацією з кодом ЄДРПОУ, яку зареєстрував суб'єкт приватного права із серьозними порушеннями, про які мною було зазначено в Відповіді на Відзив. Тож, в/ч НОМЕР_3 не має повноважень забороняти виїздити громадянам України за межі України. Таким чином, підприємство в/ч НОМЕР_3 скоіло злочин відносно нього. Згідно Вироку Зіньківського районного суду Полтавської області від 23 серпня 2023 р. справа № 530/337/23 про ухвалення ОСОБА_3 про визнання невиним та виправдання у зв'язку з недоведеністю наявності в діях обвинуваченого складу цього злочину по пред'явленому обвинуваченню у вчиненні кримінального правопорушення передбаченого ст.336 КК України, та закриття цього кримінального провадження в зв'язку з не встановленням достатніх доказів для доведення його винуватості в суді. Дане рішення має особливе значення для вирішення цієї справи, оскільки даним судом встановлено, що Кабінет Міністрів України не був створений. А якщо не створений Кабінет Міністрів України, як орган влади, всі його постанови та інші законодавчі акти є нікчемними, отже, Адміністрація державної прикордонної служби створена Постановою Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року № 533 «Про затвердження Положення про Адміністрацію Державної прикордонної служби України» та включено до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів від 21 жовтня 2014 року з присвоєнням реєстраційного коду № 74371/2014.». Також вважає, що Указу про введення стану війни досі не прийнято, а воєнний стан введений без офіційного оголошення стану війни, це грубо порушує вказанні статті Конституції України. Суддя першої інстанції прийнявши рішення на користь приватної фірми фактично взяла на себе відповідальність за злочинні дії, шо суперчать не тільки Конституції України, та й всім Законам України та іншим законодавчим актам, а також чинним міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та є частиною національного законодавства України (ст.9 Конституції У країни). Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно- правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй, тобто жоден Закон та інший нормативно-правовий акт не можуть суперечній Конституції України, а мають ґрунтуватися на ній та їй відповідати. Отже, прийнятий Указ про введення воєнного стану, прийнятий всупереч Конституції України, та всі наступні Укази про продовження воєнного стану є антиконституційними, більше того вони йще і не мають підпису та державної печатки, про шо свідчить надана йому відповідь на запит падання копій з оригіналів вище вказанних документів з Офісу Президента лист №22/1-09/3492 від 09.08.2023 року і додатками на 7 аркушах (є в матеріалах справи). Суддею першої інстанції всупереч Конституції України та іншим законодавчим актам та міжнародним договорам визнано воєнний стан та оголошення мобілізації. Більше того, мобілізація в Україні має добровільний характер, аж ніяк не примусовий. Президент України у своєму виступі підкреслив, що: «Україна, це демократична держава, і ми нікого не будемо заганяти палками». Для того, щоб випустили за кордон, суд першої інстанції «заганяє» в ІНФОРМАЦІЯ_6 для виключення з військового обліку та отримання відстрочки, які необхідні для того, щоб виїхати за кордон. В/ч НОМЕР_3 у своєму відзиві на позов також наголошує на тому, що ним не надано документів до ІНФОРМАЦІЯ_6 , підтверджуючих, що він не надав відповідні військово-облікові документи з належними відмітками, які мають значення для прийняття відповідного рішення уповноваженою посадовою особою, яка здійснює прикордонний контроль у пунктах пропуску через державний кордон України під час воєнного стану та проведення загальної мобілізації.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач заперечує проти її задоволення посилаючись на безпідставність викладених у ній доводів і просить оскаржуване рішення суду залишити без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим.
ОСОБА_1 подав до апеляційного заперечення щодо відзиву на апеляційну скаргу відповідача, просить його не приймати та повністю відмовити у викладених в ньому вимогах.
Згідно із частиною 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Ухвалою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 13.03.2024 призначено апеляційний розгляд в порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що подана скарга не підлягає задоволенню з наступних мотивів.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 згідно копії дубліката посвідчення № НОМЕР_4 від 20.11.2020 має статус учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у 1986 р. (а.с. 23) та є отримувачем пенсії за віком (а.с. 24).
Згідно з довідкою від 18.10.2022 № 2616-5002243994, яка видана Управлінням соціальної політики Коломийської міської ради Івано-Франківської області, ОСОБА_1 взятий на облік як внутрішньо переміщена особа. Зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 ; фактичне місце проживання/перебування: АДРЕСА_3 (а.с. 40).
Згідно з посвідченням № НОМЕР_5 від 14.01.2011 ОСОБА_1 (батько) та ОСОБА_4 (мати) мають право на пільги, передбачені законодавством для багатодітних сімей. У вказаному посвідченні міститься інформація про таких дітей позивача: ОСОБА_5 (1994 р.н.), ОСОБА_6 (1997 р.н.), ОСОБА_7 (2002 р.н.), ОСОБА_8 (2003 р.н.), ОСОБА_9 (2007 р.н.), ОСОБА_10 (2013 р.н.). Строк дії посвідчення (з урахуванням продовження - до 09.11.2021) (а.с. 25).
Указом Президента України від 07.12.2019 № 893/2019 ОСОБА_4 присвоєно почесне звання «Мати-героїня», що підтверджується відповідним посвідченням серії НОМЕР_6 (а.с. 41).
Фотокопією посвідчення серії НОМЕР_7 від 02.09.2022 та копією довідки до акта огляду медико-соціальною експертною комісією серії 12 ААВ № 419666 встановлено, що сину позивача - ОСОБА_5 встановлено третю групу інвалідності загального захворювання з 25.07.2022 на строк до 01.08.2023 (а.с. 26-28).
Відповідно до копії свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_8 , виданої Відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Івано-Франківську Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) донька позивача - ОСОБА_7 одружилася із ОСОБА_11 та після одруження залишила прізвище « ОСОБА_12 » (а.с. 33).
Згідно з фотокопіями посвідчення серії НОМЕР_9 від 02.09.2022 та довідкою до акта огляду медико-соціальною експертною комісією серії НОМЕР_10 ОСОБА_13 встановлено третю групу інвалідності (інвалідність з дитинства) з 26.07.2022 на строк до 01.08.2023 (а.с. 29-32).
Як слідує з направлення від 22.12.2022, позивача направлено в кардіологічне відділення з діагнозом «ІХС гострий коронарний синдром. Постендофортний дифузний кардіосклероз. Гіпертонічна хвороба ІІІ ступеня, ризик IV» (а.с. 34).
Довідкою № 477 від 29.12.2022, яка видана лікарем ОСОБА_14 підтверджується факт огляду позивача терапевтом; діагноз: гіпертонічна хвороба ІІІ ступеня, 3 ст, ризик IV; неускладнений гіпертензивний криз (27.12.2022) ІХС: дифузний кардіосклероз, СНІ, ІФК (а.с. 35).
Відповідно до довідки від 07.11.2022 № 5399 Релігійної організації «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні», ОСОБА_1 , народжений ІНФОРМАЦІЯ_7 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , з 01.06.1987 є присвяченим охрещеним служителем Релігійного об'єднання Свідків Єгови в Україні. Як Свідок Єгови він бере участь у проповідуванні доброї новини (а.с. 39).
Згідно з витягами із рішення від 18.12.2018 № 312 Виконавчого комітету Коломийської міської ради «Про надання статусу дитини, яка постраждала внаслідок воєнних дій збройних конфліктів, ОСОБА_7 ( ІНФОРМАЦІЯ_8 ), ОСОБА_8 ( ІНФОРМАЦІЯ_9 ), ОСОБА_9 ( ІНФОРМАЦІЯ_10 ), ОСОБА_10 ( ІНФОРМАЦІЯ_11 )» надано статус дитини, яка постраждала внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів (а.с. 42-45).
Рішенням начальника 4 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип А) старшого лейтенанта ОСОБА_2 від 21 січня 2023 року відмовлено ОСОБА_15 , ІНФОРМАЦІЯ_12 у перетинанні державного кордону на виїзд з України громадянину України. Вказаним рішенням у зв'язку із Законом України «Про правовий режим воєнного стану», Указом Президента України № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», а також Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні від 24.02.2022» громадянина України ОСОБА_1 тимчасово обмежено у праві виїзду з України, за відсутністю підстав на право перетинання державного кордону згідно з статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та постанови Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 № 57 «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України» так як вищезазначений громадянин не зміг надати на паспортний контроль відповідні документи.
Вважаючи рішення про відмову у перетині державного кордону протиправним, позивач звернувся до суду з метою його скасування.
Даючи правову оцінку оскаржуваному судовому рішенню та доводам апелянта, що викладені у апеляційній скарзі, суд апеляційної інстанції виходить із такого.
Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Зі змісту статті 23 Конституції України слідує, що кожна людина має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості. З цього випливає, що людина є частиною суспільства, інтереси якого (як от національна безпека, громадський порядок, права та свободи інших людей) можуть виправдати обмеження прав людини, які не є абсолютними. Належне виконання громадянами своїх обов'язків має бути забезпечене державою.
Також, статтею 33 Конституції України визначено, що кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Наведене кореспондується також з положеннями статті 1 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» від 21.01.1994 №3857-XII (далі - Закон №3857-XII). При цьому вказаною статтею також передбачено, що на громадян України, які звернулися з клопотанням про виїзд з України, поширюються усі положення чинного законодавства, вони користуються всіма правами і несуть встановлені законом обов'язки.
Відповідно до статті 64 Конституції України, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.
Воєнний стан в розумінні положень статті 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 №389-VIII (далі - Закон №389-VIII) - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Правовою основою введення воєнного стану є Конституція України, цей Закон та указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною Радою України (стаття 2 Закону №389-VIII).
Приписами частини 1 статті 8 Закону №389-VIII передбачено, що в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, такі заходи правового режиму воєнного стану: встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в'їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів (пункт 6 частини 1 статті 8 Закону №389-VIII); забороняти громадянам, які перебувають на військовому або спеціальному обліку у Міністерстві оборони України, Службі безпеки України чи Службі зовнішньої розвідки України, змінювати місце проживання (місце перебування) без дозволу військового комісара або керівника відповідного органу Служби безпеки України чи Служби зовнішньої розвідки України; обмежувати проходження альтернативної (невійськової) служби (пункт 16 частини 1 статті 8 Закону №389-VIII).
Отже, право особи на вільний перетин державного кордону України, згідно з положеннями Конституції України та законодавчих норм, може бути обмежено в умовах воєнного стану.
Згідно пункту 20 частини 1 статті 106 Конституції України передбачено, що Президент України приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.
Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» (далі - Указ №64/2022) в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який затверджений Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 №2102-IX, який у подальшому був продовжений Указами Президента України і діє на даний час.
Крім цього, відповідно до пункту 2 Указу № 64/2022 військовому командуванню (зокрема, Державні прикордонній службі України) разом із Міністерством внутрішніх справ України, іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування доручено запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України «Про правовий режим воєнного стану» заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.
Пунктом 3 вказаного вище Указу у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 - 34, 38, 39, 41 - 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною 1 статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
Одночасно із введенням воєнного стану Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 65/2022, затвердженого Законом України від 03 березня 2022 року №2105-IX, у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пунктів 1, 17, 20 частини першої статті 106 Конституції України постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію на території Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, міста Києва протягом 90 діб із дня набрання чинності цим Указом (строк проведення загальної мобілізації продовжено надалі іншими Указами який діє і до сьогоднішнього дня).
Із вищевказаного слідує, що станом на час виникнення спірних у цій справі правовідносин в Україні діяв воєнний стан та було оголошено загальну мобілізацію.
У відповідності до вимог Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-ХІІ, на військову службу за призовом під час мобілізації можуть бути призвані громадяни призовного віку від 18 років та громадяни, які не досягли граничного віку перебування на військовій службі, тобто до 60 років (статті 15, 22).
Згідно із пунктом 8 Порядку встановлення особливого режиму в'їзду і виїзду, обмеження свободи пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також руху транспортних засобів в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.2021 № 1455 (в редакції станом на час виникнення спірних відносин), перетинання державного кордону в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю на території, де введено воєнний стан, здійснюється з урахуванням обмежень, встановлених законодавством.
Статтею 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 року № 3543-ХІІ (тут і далі в редакції станом на час виникнення спірних правовідносин, Закон № 3543-ХІІ) визначено, що мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.
Згідно з частинами 1, 2 статті 2 Закону України «Про прикордонний контроль» від 05.11.2009 № 1710-VI (далі - Закон № 1710) прикордонний контроль державний контроль, що здійснюється Державною прикордонною службою України, який включає комплекс дій і систему заходів, спрямованих на встановлення законних підстав для перетинання державного кордону особами, транспортними засобами і переміщення через нього вантажів.
Прикордонний контроль здійснюється з метою протидії незаконному переміщенню осіб через державний кордон, незаконній міграції, торгівлі людьми, а також незаконному переміщенню зброї, наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, боєприпасів, вибухових речовин, матеріалів і предметів, заборонених до переміщення через державний кордон.
Відповідно до абзацу 1 частини 3 статті 6 Закону № 1710 пропуск осіб через державний кордон здійснюється уповноваженими службовими особами Державної прикордонної служби України за дійсними паспортними документами, а у передбачених законодавством України випадках також за іншими документами. Пропуск транспортних засобів, вантажів через державний кордон здійснюється після проходження всіх передбачених законом видів контролю на державному кордоні.
Прикордонний контроль вважається закінченим після надання уповноваженою службовою особою Державної прикордонної служби України дозволу на перетинання державного кордону особою, транспортним засобом, вантажем або після доведення до відома відповідної особи рішення про відмову у перетинанні державного кордону особою, транспортним засобом, вантажем (частина 4 статті 6 Закону № 1710).
Частиною 1 статті 14 Закону № 1710 передбачено, що іноземцю або особі без громадянства, які не відповідають одній чи кільком умовам перетинання державного кордону на в'їзд в Україну або на виїзд з України, зазначеним у частинах першій, третій статті 8 цього Закону, а також громадянину України, якому відмовлено у пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв'язку з відсутністю документів, необхідних для в'їзду до держави прямування, транзиту, в передбачених законодавством випадках або у зв'язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови. Уповноважена службова особа підрозділу охорони державного кордону про прийняте рішення доповідає начальнику органу охорони державного кордону. Таке рішення набирає чинності невідкладно. Рішення про відмову у перетинанні державного кордону оформляється у двох примірниках. Один примірник рішення про відмову у перетинанні державного кордону видається особі, яка підтверджує своїм підписом на кожному примірнику факт отримання такого рішення. У разі відмови особи підписати рішення про це складається акт.
Особа, якій відмовлено у перетинанні державного кордону, має право оскаржити відповідне рішення згідно із Законом України «Про звернення громадян» або до суду. Оскарження зазначеного рішення не зупиняє його дії. Оскаржене рішення може бути скасовано чи змінено начальником органу охорони державного кордону або скасовано та визнано нечинним судом.
Відповідно до частин 1-2 статті 1 Закону № 3857-ХІІ громадянин України має право виїхати з України, крім випадків, передбачених цим Законом, та в'їхати в Україну. На громадян України, які звернулися з клопотанням про виїзд з України, поширюються усі положення чинного законодавства, вони користуються всіма правами і несуть встановлені законом обов'язки. За громадянами України зберігаються на її території майно, кошти, цінні папери та інші цінності, що належать їм на праві приватної власності. Будь-яке обмеження їх громадянських, політичних, соціальних, економічних та інших прав не допускається.
Згідно із статтею 2 Закону № 3857-ХІІ документами, що дають право громадянину України на виїзд з України і в'їзд в Україну, є: паспорт громадянина України для виїзду за кордон; дипломатичний паспорт України; службовий паспорт України; посвідчення особи моряка; посвідчення члена екіпажу; посвідчення особи на повернення в Україну (дає право на в'їзд в Україну). У передбачених міжнародними договорами України випадках замість документів, зазначених у частині першій цієї статті, для виїзду з України і в'їзду в Україну можуть використовуватися інші документи.
У силу приписів частини 1 статті 3 Закону № 3857-ХІІ перетинання громадянами України державного кордону України здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон України після пред'явлення одного з документів, зазначених у статті 2 цього Закону.
Відповідно до частини 1 статті 6 Закону № 3857-ХІІ право громадянина України на виїзд з України може бути тимчасово обмежено у випадках, коли: 1) він обізнаний з відомостями, які становлять державну таємницю, - до закінчення терміну, встановленого статтею 12 цього Закону; 3) стосовно нього у порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством, застосовано запобіжний захід, за умовами якого йому заборонено виїжджати за кордон, - до закінчення кримінального провадження або скасування відповідних обмежень; 4) він засуджений за вчинення кримінального правопорушення - до відбуття покарання або звільнення від покарання; 5) він ухиляється від виконання зобов'язань, покладених на нього судовим рішенням або рішенням інших органів (посадових осіб), що підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому законом, - до виконання зобов'язань або сплати заборгованості зі сплати аліментів; 9) він перебуває під адміністративним наглядом Національної поліції - до припинення нагляду; 10) він є керівником юридичної особи або постійного представництва нерезидента (згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру, наданими відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань»), що не виконує встановленого Податковим кодексом України податкового обов'язку щодо сплати грошових зобов'язань, що призвело до виникнення у такої юридичної особи або постійного представництва нерезидента податкового боргу в сумі, що перевищує 1 мільйон гривень, та якщо такий податковий борг не сплачено протягом 240 календарних днів з дня вручення платнику податків податкової вимоги, - до погашення суми такого податкового боргу, у зв'язку з яким таке обмеження встановлюється.
Тимчасове обмеження права громадянина України на виїзд з України у випадках, передбачених частинами першою та шостою цієї статті, запроваджується в порядку, передбаченому законодавством. У разі запровадження такого обмеження орган, що його запровадив, в одноденний строк повідомляє про це громадянина України, стосовно якого запроваджено обмеження, та центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону (частина 3 статті 6 Закону № 3857-ХІІ).
Відповідно до частини 6 статті 6 Закону № 3857-ХІІ у разі накладення на громадянина адміністративного стягнення за вчинення правопорушення, передбаченого частиною сьомою статті 184 Кодексу України про адміністративні правопорушення, йому тимчасово обмежується право на виїзд з України з дитиною строком на один рік з дня накладення адміністративного стягнення, крім випадку, коли є нотаріально посвідчена згода на виїзд дитини другого з батьків.
Згідно із частиною 2 статті 3 Закону № 3857-ХІІ правила перетинання державного кордону України громадянами України встановлюються Кабінетом Міністрів України відповідно до цього Закону та інших законів України.
Правила перетинання державного кордону громадянами України затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 р. № 57 (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, далі - Правила № 57).
Пунктами 2 та 12 Правил № 57 передбачено, що у випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону громадяни крім паспортних документів повинні мати також підтверджуючі документи. У ході перевірки документів під час виїзду з України з'ясовується наявність або відсутність підстав для тимчасового обмеження громадянина у праві виїзду за кордон.
Згідно з пунктом 2-6 Правил № 57 у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану право на перетин державного кордону, крім осіб, зазначених у пунктах 21 та 22 цих Правил, також мають інші військовозобов'язані особи, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації. Ця норма не поширюється на осіб, визначених в абзацах другому - восьмому частини третьої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
У свою чергу, відповідно до пункту 2-1 Правил № 57 у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану перетинати державний кордон мають право:
особи з інвалідністю за наявності посвідчення, яке підтверджує відповідний статус, або пенсійного посвідчення чи посвідчення, що підтверджує призначення соціальної допомоги відповідно до Законів України «Про державну соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю», «Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю», в яких зазначено групу та причину інвалідності, або довідки для отримання пільг особами з інвалідністю, які не мають права на пенсію чи соціальну допомогу, за формою, затвердженою Мінсоцполітики (далі - документи, що підтверджують інвалідність);
особи, які мають дружину (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю і супроводжують таких дружину (чоловіка) для виїзду за межі України, за наявності документів (їх нотаріально засвідчених копій), що підтверджують родинні зв'язки, інвалідність;
особи, які мають одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи і супроводжують одного із таких батьків для виїзду за межі України, за наявності документів (їх нотаріально засвідчених копій), що підтверджують родинні зв'язки, інвалідність, а також документів, що підтверджують спільне проживання (їх задеклароване або зареєстроване місце проживання (перебування) збігається із задекларованим або зареєстрованим місцем проживання (перебування) їх батьків чи батьків дружини (чоловіка), або здійснення догляду за своїми батьками чи батьками дружини (чоловіка), що підтверджується актом встановлення факту здійснення догляду за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), або документів (посвідчення, довідки) про отримання компенсації (допомоги, надбавки) на догляд. Акт встановлення факту здійснення догляду складається на підставі звернення особи з інвалідністю I чи II групи або особи, яка здійснює догляд, до районної, районної у мм. Києві та Севастополі держадміністрації, виконавчого органу сільської, селищної, міської ради із заявою про здійснення особою такого догляду. У випадку, якщо особа з інвалідністю I чи II групи є взятою на облік внутрішньо переміщеною особою, звернення із заявою про здійснення догляду подається за місцем реєстрації фактичного місця проживання такої внутрішньо переміщеної особи. На підставі такого звернення особи з інвалідністю I чи II групи або особи, яка здійснює догляд, районною, районною у мм. Києві та Севастополі держадміністрацією, виконавчим органом сільської, селищної, міської ради не пізніше ніж протягом п'яти робочих днів після надходження заяви складається акт встановлення факту здійснення догляду в довільній формі. Зазначений акт надсилається заявнику або видається особисто за його бажанням;
особи, які здійснюють постійний догляд за особами з інвалідністю I чи II групи і супроводжують таких осіб для виїзду за межі України, за наявності документів (посвідчення, довідки) про отримання компенсації (допомоги, надбавки) на догляд або документів, що підтверджують інвалідність, та акта встановлення факту здійснення догляду. Акт встановлення факту здійснення догляду за особою з інвалідністю I чи II групи складається на підставі звернення особи з інвалідністю I чи II групи або особи, яка здійснює догляд, до районної, районної у мм. Києві та Севастополі держадміністрації, виконавчого органу сільської, селищної, міської ради із заявою про здійснення особою такого догляду. У випадку, якщо особа з інвалідністю I чи II групи є взятою на облік внутрішньо переміщеною особою, звернення із заявою про здійснення догляду подається за місцем реєстрації фактичного місця проживання такої внутрішньо переміщеної особи. На підставі такого звернення особи з інвалідністю I чи II групи або особи, яка здійснює догляд, районною, районною у мм. Києві та Севастополі держадміністрацією, виконавчим органом сільської, селищної, міської ради не пізніше ніж протягом п'яти робочих днів після надходження заяви складається акт встановлення факту здійснення догляду в довільній формі. Зазначений акт надсилається заявнику або видається особисто за його бажанням;
батьки, опікуни, піклувальники, прийомні батьки, батьки-вихователі, які виховують дитину з інвалідністю віком до 18 років, за наявності свідоцтва про народження дитини або документів, що підтверджують відповідні повноваження особи, що супроводжує дитину з інвалідністю (у разі здійснення супроводу опікуном, піклувальником, одним або обома прийомними батьками, батьками-вихователями), посвідчення, що підтверджує призначення соціальної допомоги відповідно до Закону України “Про державну соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю”, в якому зазначено статус “дитина з інвалідністю”, або довідки про отримання державної соціальної допомоги дітям з інвалідністю, виданої структурним підрозділом з питань соціального захисту населення районної, районної у м. Києві держадміністрації, виконавчим органом міської ради, до території територіальної громади якої входить територія міста обласного значення, районної у місті (у разі її утворення) ради (незалежно від того, кого призначено отримувачем допомоги), або індивідуальної програми реабілітації дитини з інвалідністю, виданої лікарсько-консультативною комісією закладу охорони здоров'я, або медичного висновку про дитину з інвалідністю до 18 років (їх нотаріально засвідчених копій);
батьки, на утриманні яких перебуває повнолітня дитина, яка є особою з інвалідністю I чи II групи, за наявності свідоцтва про її народження та документів, що підтверджують інвалідність (їх нотаріально засвідчених копій);
баби, діди, повнолітні брати, сестри, мачухи, вітчими, які супроводжують дітей з інвалідністю для виїзду за межі України, у разі їх приналежності до категорії осіб, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, за наявності у них відповідних підтвердних документів та документів, що підтверджують родинні зв'язки (їх нотаріально засвідчених копій);
особи, які потребують постійного догляду, - у супроводі одного із членів сім'ї першого ступеня споріднення (у значенні, наведеному у підпункті 14.1.263 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України) за наявності документів, що підтверджують родинні зв'язки, та висновку лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я про потребу у постійному сторонньому догляді або у супроводі особи, яка здійснює постійний догляд за зазначеними особами, за наявності документів (посвідчення, довідки) про отримання компенсації (допомоги, надбавки) на догляд або висновку лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я про потребу у постійному сторонньому догляді та акта встановлення факту здійснення догляду. Акт встановлення факту здійснення догляду за іншою особою, яка потребує постійного догляду, складається на підставі звернення особи, яка здійснює догляд, до районної, районної у мм. Києві та Севастополі держадміністрації, виконавчого органу сільської, селищної, міської ради із заявою про здійснення особою такого догляду. У випадку, якщо особа, яка потребує постійного догляду, є взятою на облік внутрішньо переміщеною особою, звернення із заявою про здійснення догляду подається за місцем реєстрації фактичного місця проживання такої внутрішньо переміщеної особи. На підставі такого звернення особи, яка здійснює догляд, районною, районною у мм. Києві та Севастополі держадміністрацією, виконавчим органом сільської, селищної, міської ради не пізніше ніж протягом п'яти робочих днів після надходження заяви складається акт встановлення факту здійснення догляду в довільній формі. Зазначений акт надсилається заявнику або видається особисто за його бажанням;
опікуни осіб з інвалідністю, визнаних судом недієздатними, які супроводжують таких осіб для виїзду за межі України, за наявності рішення про призначення опікуна над такою особою, а у разі, коли опікуна такій особі не призначено, - один з повнолітніх членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення (у значенні, наведеному у підпункті 14.1.263 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України) за наявності документів, що підтверджують родинні зв'язки, інвалідність (їх нотаріально засвідчених копій);
особи з інвалідністю або інші особи, які потребують постійного догляду, які проживають (перебувають) у закладах/установах незалежно від форми власності та підпорядкування і отримують соціальні послуги із стаціонарного догляду, паліативного догляду, підтриманого проживання (далі - заклади догляду), - у супроводі працівників закладу догляду, уповноважених директором закладу догляду або особою, яка його заміщує (за наявності наказу директора закладу догляду або особи, яка його заміщує, про виїзд осіб з інвалідністю або інших осіб, які потребують постійного догляду, за межі України та документів, що підтверджують інвалідність). При цьому осіб з інвалідністю або інших осіб, які потребують постійного догляду, можуть супроводжувати працівники закладу догляду, які перебувають на військовому обліку у територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки, Центральному управлінні або регіональних органах СБУ, підрозділах Служби зовнішньої розвідки, з розрахунку одна особа на 25 осіб з інвалідністю та інших осіб, які потребують постійного догляду.
Виїзд за межі України громадян України чоловічої статі віком від 18 до 60 років, зазначених в абзацах третьому - сьомому, дев'ятому і десятому цього пункту та пункті 22 цих Правил, може здійснюватися самостійно без осіб з інвалідністю, дітей з інвалідністю, осіб, які потребують постійного догляду, чи дітей, визначених пунктом 22 цих Правил, на підставі довідки про перебування таких осіб з інвалідністю, дітей з інвалідністю, осіб, які потребують постійного догляду, чи дітей, визначених пунктом 22 цих Правил, на консульському обліку, документів (їх нотаріально засвідчених копій), що дають право на виїзд, які передбачені відповідно в абзацах третьому - сьомому, дев'ятому і десятому цього пункту та пункті 22 цих Правил, та документів, зазначених у пункті 2 цих Правил.
Громадяни України чоловічої статі віком від 18 до 60 років, зазначені в абзацах третьому - сьомому, дев'ятому і десятому цього пункту, які супроводжували осіб з інвалідністю, дітей з інвалідністю, осіб, які потребують постійного догляду, чи дітей, визначених пунктом 22 цих Правил, для виїзду за межі України, зобов'язані повернутися в Україну не пізніше повернення на територію України осіб, яких вони супроводжували.
Виїзд за межі України супроводжуючих осіб самостійно без осіб, зазначених в абзаці одинадцятому цього пункту, здійснюється за наявності наказу директора закладу догляду або особи, яка його заміщує, про ротацію супроводжуючих осіб з числа працівників закладу догляду з урахуванням вимог до таких осіб, визначених абзацом одинадцятим цього пункту.
Нацсоцслужба протягом трьох робочих днів після перетину державного кордону організованими групами осіб з інвалідністю, зазначеними в абзаці одинадцятому цього пункту, повідомляє про це МЗС із зазначенням держави подальшого перебування таких осіб.
Після прибуття осіб з інвалідністю, зазначених в абзаці одинадцятому цього пункту, на місце тимчасового перебування за межами України супроводжуючі особи зобов'язані протягом семи робочих днів звернутися до закордонної дипломатичної установи України в державі перебування для взяття таких осіб на консульський облік.
Закордонна дипломатична установа України протягом семи робочих днів зобов'язана через МЗС поінформувати Мінсоцполітики та Нацсоцслужбу про взяття осіб з інвалідністю, зазначених в абзаці одинадцятому цього пункту, на консульський облік.
Згідно з пунктом 2-2 Правил № 57, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану супровід дітей, хворих на тяжкі перинатальні ураження нервової системи, тяжкі вроджені вади розвитку, рідкісні орфанні захворювання, онкологічні, онкогематологічні захворювання, дитячий церебральний параліч, тяжкі психічні розлади, цукровий діабет I типу (інсулінозалежний), гострі або хронічні захворювання нирок IV ступеня, дитини, яка отримала тяжку травму, потребує трансплантації органа, потребує паліативної допомоги, що підтверджується документом, виданим лікарсько-консультативною комісією закладу охорони здоров'я в порядку та за формою, що встановлені МОЗ, здійснюється матір'ю та/або батьком, опікуном, піклувальником, одним або обома прийомними батьками, батьками-вихователями, які здійснюють такий супровід, за наявності довідки про отримання державної допомоги на дитину, хвору на тяжкі перинатальні ураження нервової системи, тяжкі вроджені вади розвитку, рідкісні орфанні захворювання, онкологічні, онкогематологічні захворювання, дитячий церебральний параліч, тяжкі психічні розлади, цукровий діабет I типу (інсулінозалежний), гострі або хронічні захворювання нирок IV ступеня, на дитину, яка отримала тяжку травму, потребує трансплантації органа, потребує паліативної допомоги, яким не встановлено інвалідність, виданої структурним підрозділом з питань соціального захисту населення районної, районної у м. Києві держадміністрації, виконавчим органом міської ради, до території територіальної громади якої входить територія міста обласного значення, районної у місті (у разі її утворення) ради (незалежно від того, кого призначено отримувачем допомоги), або документа, виданого лікарсько-консультативною комісією закладу охорони здоров'я в порядку та за формою, що встановлені МОЗ, а також документів, що підтверджують родинні зв'язки (у разі здійснення супроводу матір'ю та/або батьком), або документів, що підтверджують відповідні повноваження особи, що супроводжує таку дитину (у разі здійснення супроводу опікуном, піклувальником, одним або обома прийомними батьками, батьками-вихователями). Виїзд за межі України супроводжуючих осіб самостійно без дітей, зазначених у цьому пункті, може здійснюватися на підставі документів, зазначених у цьому пункті та абзаці дванадцятому пункту 2-1.
Як встановлено судом на підставі матеріалів справи, позивач не надає доказів наявності у нього підстав відповідно до пункту 2-1 Правил № 57 щодо права на перетинання державного кордону, адже наявність у дітей позивача - ОСОБА_5 та ОСОБА_13 інвалідності ІІІ групи загального захворювання не створює для позивача підстав для перетину кордону на виїзд з України, з огляду на відсутність необхідності стороннього догляду зазначених дітей ОСОБА_1 .
У свою чергу, надані позивачем разом із заявою про долучення документів до матеріалів справи (вх. № 91129 від 27.11.2023) медичні документи дружини позивача не впливають на вирішення цієї справи та не можуть бути взяті до уваги судом, оскільки такі видані в листопаді 2023 року, а предметом спірних правовідносин є правовідносини, пов'язані з відмовою позивачу у перетині кордону на виїзд з України, які мали місце 21.01.2023. При цьому, доказів наявності інвалідності у дружини позивача ним не надано, як і не надано доказів перебування дружини на консульському обліку за кордоном.
Відповідно до абзацу 5 частини 1 статті 1 Закону № 3543-ХІІ, особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Статтею 22 Закону № 3543-ХІІ визначено обов'язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації.
Поряд з цим, статтею 23 Закону № 3543-ХІІ передбачена відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації, а саме не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані:
заброньовані на період мобілізації та на воєнний час за органами державної влади, іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, а також за підприємствами, установами і організаціями в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України;
визнані в установленому порядку особами з інвалідністю або відповідно до висновку військово-лікарської комісії тимчасово непридатними до військової служби за станом здоров'я на термін до шести місяців (з наступним проходженням військово-лікарської комісії);
жінки та чоловіки, на утриманні яких перебувають троє і більше дітей віком до 18 років;
жінки та чоловіки, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років;
жінки та чоловіки, опікуни, піклувальники, прийомні батьки, батьки-вихователі, які виховують дитину з інвалідністю віком до 18 років;
жінки та чоловіки, опікуни, піклувальники, прийомні батьки, батьки-вихователі, які виховують дитину, хвору на тяжкі перинатальні ураження нервової системи, тяжкі вроджені вади розвитку, рідкісні орфанні захворювання, онкологічні, онкогематологічні захворювання, дитячий церебральний параліч, тяжкі психічні розлади, цукровий діабет I типу (інсулінозалежний), гострі або хронічні захворювання нирок IV ступеня, дитину, яка отримала тяжку травму, потребує трансплантації органа, потребує паліативної допомоги, що підтверджується документом, виданим лікарсько-консультативною комісією закладу охорони здоров'я в порядку та за формою, встановленими центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров'я, але якій не встановлено інвалідність;
жінки та чоловіки, на утриманні яких перебуває повнолітня дитина, яка є особою з інвалідністю I чи II групи;
усиновителі, опікуни, піклувальники, прийомні батьки, батьки-вихователі, на утриманні яких перебувають діти-сироти або діти, позбавлені батьківського піклування, віком до 18 років;
зайняті постійним доглядом за хворою дружиною (чоловіком), дитиною, а також батьками своїми чи дружини (чоловіка), які за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я потребують постійного догляду;
які мають дружину (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю та/або одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи;
опікуни особи з інвалідністю, визнаної судом недієздатною; особи, зайняті постійним доглядом за особою з інвалідністю I групи; особи, зайняті постійним доглядом за особою з інвалідністю II групи або за особою, яка за висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я потребує постійного догляду, у разі відсутності інших осіб, які можуть здійснювати такий догляд;
жінки та чоловіки, які мають неповнолітню дитину (дітей) і чоловіка (дружину), який (яка) проходить військову службу за одним із видів військової служби, визначених частиною шостою статті 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу»;
народні депутати України, депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
працівники органів військового управління (органів управління), військових частин (підрозділів), підприємств, установ та організацій Міністерства оборони України, Збройних Сил України, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Національної гвардії України, Державної прикордонної служби України, Національної поліції України, Бюро економічної безпеки України, Національного антикорупційного бюро України, Державного бюро розслідувань, Державної виконавчої служби України, Управління державної охорони України;
інші військовозобов'язані або окремі категорії громадян у передбачених законом випадках.
Особи з інвалідністю, а також особи, зазначені в абзацах четвертому - дванадцятому частини першої цієї статті, у зазначений період можуть бути призвані на військову службу за їхньою згодою і тільки за місцем проживання.
Призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період не підлягають також:
здобувачі професійної (професійно-технічної), фахової передвищої та вищої освіти, асистенти-стажисти, аспіранти та докторанти, які навчаються за денною або дуальною формами здобуття освіти;
наукові і науково-педагогічні працівники закладів вищої та фахової передвищої освіти, наукових установ та організацій, які мають вчене звання та/або науковий ступінь, і педагогічні працівники закладів професійної (професійно-технічної) освіти, закладів загальної середньої освіти, за умови що вони працюють відповідно у закладах вищої чи фахової передвищої освіти, наукових установах та організаціях, закладах професійної (професійно-технічної) чи загальної середньої освіти за основним місцем роботи не менш як на 0,75 ставки;
жінки та чоловіки, чиї близькі родичі (чоловік, дружина, син, донька, батько, мати, дід, баба або рідний (повнорідний, неповнорідний) брат чи сестра) загинули або пропали безвісти під час проведення антитерористичної операції з числа:
військовослужбовців або працівників утворених відповідно до законів України військових формувань, що захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України, які загинули або пропали безвісти під час безпосередньої участі в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах антитерористичної операції у період її проведення;
працівників підприємств, установ, організацій, які залучалися до забезпечення проведення антитерористичної операції та загинули або пропали безвісти під час забезпечення проведення антитерористичної операції безпосередньо в районах та у період її проведення;
осіб, які загинули або пропали безвісти під час безпосередньої участі в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах антитерористичної операції у період її проведення у складі добровольчих формувань, що були утворені або самоорганізувалися для захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України, за умови що в подальшому такі добровольчі формування були включені до складу утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів;
осіб, які загинули або пропали безвісти під час безпосередньої участі в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах її проведення у складі добровольчих формувань, що були утворені або самоорганізувалися для захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України, але в подальшому такі добровольчі формування не були включені до складу утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів, і виконували завдання антитерористичної операції у взаємодії з утвореними відповідно до законів України військовими формуваннями та правоохоронними органами;
жінки та чоловіки, чиї близькі родичі (чоловік, дружина, син, донька, батько, мати, дід, баба або рідний (повнорідний, неповнорідний) брат чи сестра) загинули або пропали безвісти під час здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, а також під час забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії проти України під час дії воєнного стану.
Не підлягають призову на військову службу під час часткової мобілізації протягом шести місяців з дня звільнення з військової служби військовозобов'язані з числа громадян, які проходили військову службу за призовом під час мобілізації та були звільнені зі служби у запас (крім військовослужбовців, зарахованих на службу у військовому оперативному резерві першої черги). Такі особи у зазначений період можуть бути призвані на військову службу за їх згодою.
Таким чином, Законом № 3543-ХІІ, який є чинним на момент виникнення спірних правовідносин та не визнаний не конституційним у встановленому законодавством порядку визначає вичерпний перелік осіб, які мають право на відстрочку від призову під час мобілізації та у кожному конкретному випадку особам, які не підлягають призову у разі перетину кордону необхідно надати підтверджуючі документи, однак як встановлено судом позивач при проходженні прикордонного контролю не надав документів, які б підтверджували факт того, що він не підлягає призову на військову службу під час мобілізації.
Доводи позивача про те, що підставою для пропуску його для перетину кордону на виїзд з України є наявність права у позивача на відстрочку від призову під час мобілізації суд оцінює критично, з огляду на те, що наявними доказами не підтверджено факту того, що ОСОБА_1 не підлягає призову на військову службу під час мобілізації.
Суд також звертає увагу, що надана позивачем копія військового квитка серії НОМЕР_11 , виданого 01.11.1984, не містить інформації про виключення позивача з військового обліку або про надання ОСОБА_1 відстрочки від призову.
Доводи апелянта із посиланнями на його віросповідання колегія суддів відхиляє з урахування Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23.04.1991 № 987-XII (далі - Закон № 987-XII).
Стаття 3 Закону № 987-XII визначає, що кожному громадянину в Україні гарантується право на свободу совісті. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.
Ніхто не може встановлювати обов'язкових переконань і світогляду. Не допускається будь-яке примушування при визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії. Батьки або особи, які їх замінюють, за взаємною згодою мають право виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних переконань та ставлення до релігії.
Здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для охорони громадської безпеки та порядку, життя, здоров'я і моралі, а також прав і свобод інших громадян, встановлені законом і відповідають міжнародним зобов'язанням України.
Відповідно до статті 4 Закону№ 987-XII громадяни України є рівними перед законом і мають рівні права в усіх галузях економічного, політичного, соціального і культурного життя незалежно від їх ставлення до релігії. В офіційних документах ставлення громадянина до релігії не вказується. Будь-яке пряме чи непряме обмеження прав, встановлення прямих чи непрямих переваг громадян залежно від їх ставлення до релігії, так само як і розпалювання пов'язаних з цим ворожнечі й ненависті чи ображання почуттів громадян, тягнуть за собою відповідальність, встановлену законом. Ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов'язків. Заміна виконання одного обов'язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.
Як вбачається із змісту оскаржуваного рішення, його форма відповідає затвердженій наказом Адміністрації Державної прикордонної служби України № 967 від 14.12.2020, а посадовою особою відповідача зазначені конкретні нормативні акти, на підставі яких позивача тимчасово обмежений у праві виїзду за кордон.
Колегія суддів звертає увагу на висновок Верховного Суду, викладеного у постанові від 26.10.2023 у справі №260/3428/22, який враховував першочерговий пріоритет публічного інтересу, обумовлений безпрецедентним масштабом загрози для суверенітету та незалежності України, а спосіб реалізації державою у тих умовах прав, свобод та інтересів її громадян визначався потребою мобілізації оборонних людських та матеріальних ресурсів для забезпечення захисту державності, а тому є співмірним із застосованим до позивача обмеженням та не є свавільним.
Відповідно до постанови Верховного Суду від 16.11.2023 у справі №160/15200/22 закону, який би комплексно регулював реалізацію встановлених статтею 33 Конституції України прав і свобод, законодавцем не прийнято і станом на сьогоднішній день. Питання реалізації цих прав і свобод унормовані у національному правопорядку рядом окремих законів.
Згідно пунктів 81 та 82 постанов Верховного Суду від 11.04.2024 у справі № 380/17239/22: наявність такої відстрочки не звільняє позивача від виконання військового обов'язку в частині таких складових як-от приписка до призовних дільниць; виконання військового обов'язку в запасі; дотримання правил військового обліку, як і від вірогідності бути залученим до виконання робіт, які мають оборонний характер в особливий період під час правового режиму воєнного стану. Також і обмеження на виїзд з України для громадян України, які підлягають призову на військову службу під час мобілізації (віком від 18 до 60 років), зумовлені правовим режимом воєнного стану та конституційним обов'язком захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України відповідно до статті 65 Конституції України.
Крім того, апеляційний суд зазначає, що спірне рішення відповідача має разовий характер і вичерпало свою дію фактом його виконання, тому за наявності на те законних підстав, які дійсно надають право на перетин державного кордону на виїзд з України, оскаржуване рішення відповідача жодним чином не створить перешкод для перетину позивачем кордону України.
Вказана правова позиція апеляційного суду узгоджується із постановами Верховного Суду від 17.07.2023 у справі № 380/7792/22, від 17.08.2023 у справі № 380/7792/22, від 31.08.2023 у справі № 380/572/23, від 19.09.2023 у справі №160/14641/22, від 27.09.2023 у справі № 380/16876/22, від 26.10.2023 у справі № 260/3428/22, від 26.10.2023 у справі № 260/3951/22, від 16.11.2023 у справі №160/15200/22, від 11.04.2024 у справі №380/17239/22, від 18.04.2024 у справі №260/3528/22, які в силу приписів частини 5 статті 242 КАС України враховуються апеляційним судом під час вирішення наведеного спору.
Згідно з частиною 1 статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Стаття 73 КАС України передбачає, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
За приписами статті 74 КАС України, суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно із положеннями статті 75 КАС України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. При цьому в силу положень статті 76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Враховуючи зазначені вище встановлені обставини справи, норми законодавства, які регулюють спірні правовідносини та висновки Верховного Суду, колегія суддів дійшла висновку, що відповідач діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, тому рішення про відмову в перетинанні державного кордону України громадянину України, який досяг 16-річного віку від 10.02.2023 не підлягає скасуванню, а наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують викладених у судовому рішенні цього суду висновків, тому апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Щодо посилань апелянта на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, то колегія суддів зазначає наступне.
Частина 2 статті 257 КАС України передбачає, що за правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті, зміст якої відповідає змісту частини четвертої статті 12 КАС України.
Згідно із частиною 3 статті 257 КАС України при вирішенні питання про розгляд справи за правилами спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) значення справи для сторін; 2) обраний позивачем спосіб захисту; 3) категорію та складність справи; 4) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначати експертизу, викликати свідків тощо; 5) кількість сторін та інших учасників справи; 6) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 7) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.
Згідно статті 258 КАС України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.
Відповідно до частини 1 статті 260 КАС України питання про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі.
Як установлено судом апеляційної інстанції, ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 26.06.2023 відкрито спрощене позовне провадження в адміністративній справі №380/13856/23. Розгляд справи призначено за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), а тому колегія суддів погоджується із посиланнями апелянта, що судом допущено порушення процесуальних норми в частині розгляду справи понад строк, який встановлений статтею 258 КАС України, однак таке порушення не вплинуло на правильність прийнятого рішення у даній справі, що у відповідності до абзацу 2 частини 2 статті 317 КАС України не є підставою для скасування або зміни оскарженого рішення суду.
Щодо доводів апелянта про юридичний статус відповідача, як суб'єкта владних повноважень, то колегія суддів зазначає наступне.
Згідно пункту 7 частини 1 статті 4 КАС України суб'єкт владних повноважень - орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
Відповідач - суб'єкт владних повноважень, а у випадках, визначених законом, й інші особи, до яких звернена вимога позивача (пункт 9 частини 1 статті 4 КАС України).
Стаття 46 КАС України встановлює, що сторонами в адміністративному процесі є позивач та відповідач. Відповідачем в адміністративній справі є суб'єкт владних повноважень, якщо інше не встановлено цим Кодексом.
Стаття 2 Закону №1710 встановлює, що прикордонний контроль - державний контроль, що здійснюється Державною прикордонною службою України, який включає комплекс дій і систему заходів, спрямованих на встановлення законних підстав для перетинання державного кордону особами, транспортними засобами і переміщення через нього вантажів. Прикордонний контроль здійснюється з метою протидії незаконному переміщенню осіб через державний кордон, незаконній міграції, торгівлі людьми, а також незаконному переміщенню зброї, наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, боєприпасів, вибухових речовин, матеріалів і предметів, заборонених до переміщення через державний кордон. Прикордонний контроль здійснюється щодо: 1) осіб, які перетинають державний кордон; 2) транспортних засобів, що перевозять через державний кордон осіб та вантажі; 3) вантажів, що переміщуються через державний кордон.
Правовою основою діяльності Державної прикордонної служби України є Конституція України, Закон України «Про державний кордон України», цей Закон, інші закони України, видані на їх виконання акти Президента України, Кабінету Міністрів України, а також міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 4 Закону України «Про державну прикордонну службу України»).
Згідно статті 10 Закону України «Про державну прикордонну службу України» органи охорони державного кордону безпосередньо виконують поставлені перед Державною прикордонною службою України завдання щодо забезпечення недоторканності державного кордону України. Прикордонний загін є основною оперативно-службовою ланкою Державної прикордонної служби України, на яку покладаються охорона певної ділянки державного кордону самостійно чи у взаємодії з іншими органами охорони державного кордону та Морською охороною, забезпечення дотримання режиму державного кордону і прикордонного режиму, здійснення в установленому порядку прикордонного контролю і пропуску через державний кордон України та до тимчасово окупованої території і з неї осіб, транспортних засобів, вантажів, охорона та захист пунктів пропуску через державний кордон України, припинення у взаємодії з відповідними військовими частинами та підрозділами Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, відповідними правоохоронними органами збройних та інших провокацій на державному кордоні України. Під час дії воєнного стану прикордонні загони у встановленому законом порядку можуть залучатися відповідними органами військового управління Збройних Сил України до ліквідації (нейтралізації) збройного конфлікту на державному кордоні України, міжнародного збройного конфлікту, відсічі збройній агресії проти України.
Як вбачається з Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 03.01.2024, найменування юридичної особи, у тому числі скорочене (за наявності): Військова частина НОМЕР_3 (В/Ч 2144), Організаційно-правова форма: Державна організація (установа, заклад) (ідентифікаційний код юридичної особи: 14321653), а тому доводи апелянта є необґрунтованими, адже відповідач є суб'єктом владних повноважень, який здійснює свої повноваження на підставі законодавства України, яке є чинним та не скасованим, також позивач звернувся із адміністративним позовом до відповідача ІНФОРМАЦІЯ_5 код ЄДРПОУ НОМЕР_1 оскаржуючи його рішення, яка є Військовою частиною НОМЕР_3 .
Щодо посилання на вирок Зіньківського районного суду Полтавської області від 23 серпня 2023 р. справа № 530/337/23, то колегія суддів при розгляді апеляційної скарги вказує на імперативні приписи частини 5 статті 242 КАС України, якими передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У відповідності до частини 2 статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, судом апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі «Проніна проти України» (Рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006). Зокрема, у пункті 23 рішення Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи, що і зроблено апеляційним судом переглядаючи рішення суду першої інстанції, аналізуючи відповідні доводи скаржника. Інші доводи позивача судом не досліджуються, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а тому відповідні доводи не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення.
Відповідно до статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Підстав для розподілу судових витрат за наслідками апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції на підставі статті 139 КАС України у апеляційного суду немає.
Керуючись ст.ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 17 січня 2024 року у справі № 380/13856/23 - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя Н.В. Ільчишин
Судді В.В. Гуляк
Р.Й. Коваль
Повний текст постанови складено 10.05.2024