01 травня 2024 рокуЛьвівСправа № 260/7631/23 пров. № А/857/2077/24
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Коваля Р. Й.,
суддів Гуляка В. В.,
Ільчишин Н. В.,
з участю секретаря судового засідання Ханащак С. І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Закарпатській області на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 28 грудня 2023 року (прийняте в м. Ужгороді суддею Гаврилком С. Є.; складене в повному обсязі 04 січня 2024 року) в справі № 260/7631/23 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Закарпатській області про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки),
У серпні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до Закарпатського окружного адміністративного суду із вказаним позовом та просила:
- визнати протиправною і скасувати вимогу Головного управління ДПС у Закарпатській області (далі - ГУ ДПС у Закарпатській області) № Ф-26182-17 У від 09 листопада 2020 року про сплату боргу (недоїмки) зі сплати єдиного внеску, на підставі якої було повторно відкрито виконавче провадження ВП № 70280599 від 09.11.2022 про стягнення з неї заборгованості зі сплати єдиного соціального внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування в розмірі 35 588 грн 74 коп.
Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що оскаржувана вимога є протиправною та підлягає скасуванню, оскільки прийнята відповідачем з порушенням вимог законодавства, у зв'язку з тим, що вона не має обов'язку сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування внаслідок того, що починаючи з 10 вересня 2013 року не займається та не займалася підприємницькою діяльністю, працювала на різних посадах на підприємстві, за неї сплачувався єдиний внесок.
Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 28 грудня 2023 року позов задоволено.
Не погодившись із зазначеним рішенням, його оскаржило ГУ ДПС у Закарпатській області, яке вважає, що рішення суду першої інстанції прийняте без урахування фактичних обставин справи та з порушенням норм матеріального і процесуального права. Тому просив скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Вимоги апеляційної скарги, з покликанням на норми законодавства та фактичні обставини справи, обґрунтовує тим, що згідно чинного законодавства сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску, незалежно від отриманого доходу. Також вказує, що внесення до Єдиного державного реєстру відомостей про фізичну особу-підприємця, а саме позивача, з відміткою про те, що свідоцтво про її державну реєстрацію вважається недійсним, не свідчить про припинення здійснення підприємницької діяльності, а тільки вказує на те, що свідоцтво про державну реєстрацію втратило статус документа, що підтверджує державну реєстрацію фізичної особи як суб'єкта підприємницької діяльності. Наразі документом, що підтверджує державну реєстрацію фізичної особи як суб'єкта підприємницької діяльності є виписка з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб- підприємців та громадських формувань. Державна податкова служба України в листі від 16.06.2019 зазначає, що фізичні особи-підприємці зареєстровані до 01.07.2004, стосовно яких не проводилася державна реєстрація припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця, не втратили статусу фізичної особи-підприємця. Крім того, вважає, що позивачем у справі пропущено строк звернення до суду щодо оскарження винесених вимог про сплату боргу (недоїмки) без поважних причин.
У зв'язку з неявкою в судове засідання осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу відповідно до вимог частини четвертої статті 229 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) не здійснювалося.
Також за приписами частини другої статті 313 КАС України неявка сторін, належним чином повідомлених про час та місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла переконання, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Як встановлено судом, відповідно до витягу з ЄДР ОСОБА_1 була зареєстрована як фізична особа-підприємець з 05 червня 1997 року.
10 вересня 2013 року (номер запису 23241750000025242) зареєстровано запис щодо недійсності свідоцтва про державну реєстрацію (а. с. 20 - 21).
Із довідки про підтвердження трудового стажу ОСОБА_1 від 23 червня 2023 року видно, що позивач ОСОБА_1 працювала на АТ «Укрпошта» в період з 20 липня 1982 року по 20 грудня 2012 року (а. с. 19).
Відповідно до копії трудової книжки в період з 08 серпня 2012 року по 04 травня 2013 року позивачеві розпочато виплату допомоги по безробіттю Ужгородським районним центом зайнятості; у період з 06 липня 2021 року по 15 липня 2021 року - працювала в АТ «Укрпошта»; у період з 08 вересня 2021 року по 17 вересня 2021 року - працювала в ТОВ «Джейбіл Сьоркіт Юкрейн Лімітед» (а. с. 14 - 17).
09 листопада 2020 року ГУ ДПС у Закарпатській області сформувало та скерувало позивачу вимогу про сплату боргу (недоїмки) за № Ф-26182-17 У, у якій повідомило про наявність у неї заборгованості зі сплати єдиного внеску в розмірі 35 588,74 грн (а. с. 27).
Нарахування цієї суми єдиного внеску здійснено в розмірі мінімального страхового внеску за такі періоди:
- I-ІV квартал 2017 року - в розмірі 8448 грн,
- I-ІV квартал 2018 року - в розмірі 9828,72 грн;
- І-IV квартал 2019 року - в розмірі 11 016,72 грн;
- I-ІV квартал 2020 року - в розмірі 8495,3 грн.
Вважаючи зазначену вимогу неправомірною, ОСОБА_1 оскаржила її до суду.
Приймаючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з покликанням на судову практику Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду, мотивував його тим, що відсутність офіційного підтвердження в особи статусу ФОП шляхом проходження реєстраційних процедур у порядку, визначеному Законом № 755-IV, виключає можливість законного здійснення підприємницької діяльності та отримання відповідних доходів, за відсутності фактичних доказів протилежного, виключає і можливість формальної та фактичної участі позивача у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування за відповідним статусом.
За встановлених у справі обставин позивач не мав можливості здійснювати підприємницьку діяльність, оскільки його свідоцтво про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності є недійсним, а з реєстраційною карткою для включення відомостей про неї як фізичної особи-підприємця до ЄДР та для заміни свідоцтва про його державну реєстрацію на свідоцтво про державну реєстрацію єдиного зразка позивач не звертався, що спростовує факт наявності у позивача статусу фізичної особи-підприємця в розумінні Закону України № 755-IV, як наслідок, належність позивача до платників єдиного внеску відповідно до статті 4 частини 1 пункту 4 Закону України № 2464-VI.
Такі висновки суду першої інстанції, на переконання колегії суддів апеляційного суду, відповідають нормам матеріального права, фактичним обставинам справи і є правильними з огляду на таке.
Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, визначено Законом України від 8 липня 2010 року № 2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» (далі - Закон № 2464-VI).
Так, відповідно до пункту 2 частини першої Закону № 2464-VI єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Згідно з пунктом 4 частини першої статті 4, пункту 1 частини другої статті 6 Закону № 2464-VI платниками єдиного внеску є фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування. Платник єдиного внеску зобов'язаний своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок.
Частиною другою статті 5 Закону № 2464-VI встановлено, що взяття на облік платників єдиного внеску, зазначених у пунктах 4, 5, 5-1, 15 та 16 частини першої статті 4 цього Закону, здійснюється органом доходів і зборів з внесенням відповідних відомостей до реєстру застрахованих осіб.
Відповідно до статті 5 Закону № 2464-VI наказом Міністерства фінансів України від 24.11.2014 № 1162 затверджено Порядок обліку платників єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - Порядок).
Вказаним Порядком визначаються питання взяття на облік, внесення змін до облікових даних та зняття з обліку платників єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у територіальних органах Державної фіскальної служби України, надання фіскальним органам відомостей про клас професійного ризику виробництва Фондом соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, надання Пенсійному фонду України та фондам загальнообов'язкового державного соціального страхування даних про взяття/зняття з обліку платників єдиного внеску (пункт 2 розділу І Порядку).
Порядок поширюється на платників єдиного внеску, зазначених у пунктах 1, 4 та 5 частини першої статті 4 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» (пункт 3 розділу І Порядку).
Взяття на облік платників єдиного внеску здійснюється фіскальним органом шляхом внесення відповідних відомостей до реєстру страхувальників (пункт 4 розділу І Порядку).
Взяття на облік платників єдиного внеску, на яких поширюється дія Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань», здійснюється фіскальним органом за їх місцезнаходженням чи місцем проживання на підставі відомостей з реєстраційної картки, наданих державним реєстратором згідно із Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань», не пізніше наступного робочого дня з дня отримання зазначених відомостей фіскальним органом (пункт 1 розділу ІІ Порядку).
У день отримання відомостей з реєстраційної картки, наданих державним реєстратором згідно із Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань», фіскальний орган направляє відомості про юридичних осіб (їх відокремлені підрозділи) та фізичних осіб - підприємців до Фонду соціального страхування від нещасних випадків.
Датою взяття на облік як платника єдиного внеску є дата внесення фіскальним органом запису щодо такого платника до реєстру страхувальників (пункт 3 розділу ІІ Порядку).
Взяття на облік юридичних осіб (їх відокремлених підрозділів) та фізичних осіб - підприємців, відомості щодо яких містяться в Єдиному державному реєстрі, як платників єдиного внеску підтверджується випискою з Єдиного державного реєстру, яка надсилається (видається) цим юридичним особам (відокремленим підрозділам) та фізичним особам - підприємцям у порядку, встановленому Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» (пункт 5 розділу ІІ Порядку).
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що визначення наявності у особи статусу фізичної особи-підприємця та її взяття на облік як платника єдиного внеску має першочергове значення для вирішення питання щодо наявності обов'язку сплати єдиного внеску.
Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства регулює Податковий кодекс України.
А відносини, які виникають у сфері державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, регулюються Законом України № 755-IV «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців», який набрав чинності 1 липня 2004 року.
Так, із введенням в дію Закону про реєстрацію було створено та розпочато формування Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, який є автоматизованою системою збирання, накопичення, захисту, обліку та надання інформації про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.
Згідно з частиною першою статті 17 Закону № 755-IV відомості про юридичну особу або фізичну особу-підприємця включаються до Єдиного державного реєстру шляхом внесення записів на підставі відомостей з відповідних реєстраційних карток.
Відповідно до частини 2 Прикінцевих положень Закону № 755-IV (у редакції Закону від 15.05.2003), державний реєстратор протягом 2004 - 2005 років при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців реєстраційної картки, відповідно до вимог статті 19 цього Закону, зобов'язаний провести заміну раніше виданих їм свідоцтв про державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка. При цьому, реєстраційний збір за заміну свідоцтва про державну реєстрацію не стягується. Під час заміни свідоцтва про державну реєстрацію відомості про таких осіб включалися до ЄДР.
01 липня 2010 року прийнято Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» № 2390-VI (далі - Закон № 2390-VI, який набрав чинності 03.03.2011.
Відповідно до пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону процес включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, завершується через рік, починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Усі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 1 липня 2004 року, зобов'язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до Єдиного державного реєстру та для заміни свідоцтв про їх державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання таких свідоцтв (пункт 3 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI).
Спеціально уповноважений орган з питань державної реєстрації протягом місяця з дати завершення процесу включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, передає відомості про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, включених до Єдиного державного реєстру, органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування (далі - уповноважені органи), які в межах своїх повноважень ведуть облік юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців та/або проводять реєстрацію юридичних осіб будь-яких організаційно-правових форм та фізичних осіб-підприємців (пункт 7 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI).
Уповноважені органи протягом місяця з дня отримання від спеціально уповноваженого органу з питань державної реєстрації відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, включених до Єдиного державного реєстру, проводять звірення даних реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо), що ведуться ними, з даними Єдиного державного реєстру. За результатами звірення уповноважені органи подають спеціально уповноваженому органу з питань державної реєстрації відомості з відомчих реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо) про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, відомості про яких не включені до Єдиного державного реєстру (абзац 2 пункту 7 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI).
Після закінчення передбаченого для включення відомостей до Єдиного державного реєстру строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, уповноважені органи у місячний строк проводять остаточне звірення даних відомчих реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо), за результатами якого готують аналітичну інформацію для передачі її тимчасовим міжвідомчим спеціальним комісіям, утвореним з метою проведення в Автономній Республіці Крим та відповідних областях інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, відомості про яких до строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, не включені до Єдиного державного реєстру (пункт 8 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI).
За результатами проведеної тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями роботи відомості про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, включаються до Єдиного державного реєстру з відміткою про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, вважаються недійсними (абзац 2 пункту 8 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI).
Як встановлено в ході судового розгляду справи, позивач не зверталася до державного реєстратора з реєстраційною карткою про включення відомостей про неї до ЄДР відповідно до вимог Закону України № 755-IV; також встановлено, що доходи від здійснення підприємницької діяльності вона не отримувала.
Отже Свідоцтво про державну реєстрацію позивача як ФОП старого зразка, видане 05 червня 1997 року є недійсним у відповідності до пункту 4 та пункту 8 абзацу 2 Розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону України № 2390-VI.
Вказане відповідає правовій позиції Верховного Суду, висловленій у постанові від 04 грудня 2019 року в справі № 440/2149/19.
З приводу покликань апелянта на те, що позивач обліковується як платник ЄСВ, позаяк його реєстрація як ФОП не припинена у встановлений законом спосіб, колегія суддів вважає за необхідне зауважити, що з цього приводу Велика Палата Верховного Суду в постанові від 01 липня 2020 року в справі № 260/81/19 висловила правову позицію, відповідно до якої зміни у процедуру адміністрування системи державної реєстрації фізичних осіб - підприємців, запроваджені законами № 2390-VI та № 1155-VII, не спростовують наведених висновків щодо природи визначення статусу ФОП, а лише визначають регулювання діяльності уповноважених органів у відношенні до фізичних осіб, які мають намір продовжувати здійснювати підприємницьку діяльність, розпочату ними до 1 липня 2004 року, що підтверджується виконанням ними обов'язку подати реєстраційну картку або ж констатації відмови особи від набуття статусу ФОП шляхом неподання реєстраційної картки, що за змістом нормативних приписів мало наслідком відмову в заміні свідоцтва про державну реєстрацію на бланки нового зразка та внесення відмітки до ЄДР про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, вважаються недійсними. Таким чином, виключалася можливість законного здійснення підприємницької діяльності, а відтак отримання доходу від такої діяльності.
Існування нечіткого, суперечливого нормативного регулювання на час виникнення спірних правовідносин порушує принцип правової визначеності.
З огляду на викладене, відсутність офіційного підтвердження в особи статусу ФОП шляхом проходження реєстраційних процедур у порядку, визначеному Законом № 755-IV, виключає можливість законного здійснення підприємницької діяльності та отримання відповідних доходів, за відсутності фактичних доказів протилежного, виключає і можливість формальної та фактичної участі позивача у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування за відповідним статусом.
З урахуванням наведеного суд дійшов висновку, що статус фізичної особи-підприємця - це юридичний статус, який засвідчує право особи на заняття підприємницькою діяльністю, а саме: самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Виключно фізична-особа підприємець, зареєстрована в установленому порядку, яка має право здійснювати підприємницьку діяльність і перебуває на загальній або спрощеній системі оподаткування, вважається платником єдиного внеску і зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу (за умови, що така особа не є найманим працівником).
За встановленими у цій справі обставинами позивач не мав можливості здійснювати підприємницьку діяльність, оскільки його свідоцтво про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності є недійсним, а з реєстраційною карткою для включення відомостей про неї як фізичної особи-підприємця до ЄДР та для заміни свідоцтва про його державну реєстрацію на свідоцтво про державну реєстрацію єдиного зразка позивач не звертався, що спростовує факт наявності у позивача статусу фізичної особи-підприємця в розумінні Закону України № 755-IV, як наслідок, належність позивача до платників єдиного внеску відповідно до статті 4 частини 1 пункту 4 Закону України № 2464-VI.
Аналогічний висновок викладений також у постанові Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 500/1762/19.
Враховуючи відсутність у позивача обов'язку зі сплати єдиного внеску за спірний період, колегія суддів погоджується з доводами суду першої інстанції про безпідставність формування відповідачем оскаржуваної вимоги про сплату боргу, що має наслідком її скасування.
Щодо стосується доводів апеляційної скарги, то такі загалом спростовані судом першої інстанції з покликанням на судову практику Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду, яка є обов'язковою для суду під час розгляду подібних справ, про що зазначено вище.
З приводу пропущення позивачем строку на звернення до суду з цим позовом колегія суддів апеляційного суду враховує доводи заяви/клопотання позивача про поновлення пропущеного з поважних причин строку звернення до адміністративного суду та долучених до неї матеріалів, із чого видно, що про оскаржувану вимогу вона дізналася лише після звернення до Державної податкової служби України та ГУ ДПС у Закарпатській області, після того, як з її рахунку були стягнуті державною виконавчою службою кошти на сплату заборгованості згідно із вказаною вимогою; раніше про оскаржувану вимогу вона не знала і вказане не спростоване відповідачем належними доказами.
Решта доводів апеляційної скарги на законність рішення суду першої інстанції не впливають та висновків суду першої інстанції не спростовують, а відтак не потребують додаткового аналізу.
Європейський суд з прав людини у справі «Трофимчук проти України» зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не можна розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід. Тобто, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Відповідно до пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
За таких обставин колегія суддів дійшла переконання, що місцевий суд повно і всебічно дослідив і оцінив обставини в справі, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, та погоджується з висновком суду першої інстанції про необхідність задоволення позовних вимог.
Статтею 316 КАС України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З урахуванням викладеного, рішення суду першої інстанції є законним, доводи апеляційної скарги зроблених судом першої інстанції висновків не спростовують, тому підстави для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції відсутні.
Керуючись ст. ст. 229, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
Апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Закарпатській області залишити без задоволення, а рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 28 грудня 2023 року в адміністративній справі № 260/7631/23 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає оскарженню в касаційному порядку, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини п'ятої статті 328 КАС України.
Головуючий суддя Р. Й. Коваль
судді В. В. Гуляк
Н. В. Ільчишин
Постанова складена у повному обсязі 10 травня 2024 року.