06 травня 2024 року
м. Київ
справа № 570/2917/21
провадження № 61-5501ск24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О.,
Сердюка В. В.,
розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Волошин Ілля Васильович, на рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 26 липня 2022 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 12 березня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про спростування недостовірної інформації та відшкодування моральної шкоди,
У липні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до
ОСОБА_2 , в якому просив:
1) визнати недостовірною інформацію, яку розмістив (поширив)
ОСОБА_2 , а саме:
- від ІНФОРМАЦІЯ_5 року у соціальній Інтернет-мережі
«Фейсбук» (Facebook) за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_1 у загальнодоступній групі « ІНФОРМАЦІЯ_2 » про те що «Саме таку суму щорічних податків (близько 1 500 000 гривень) з бюджету нашої громади забрали бізнес партнери ОСОБА_1 , перереєструвавши в кінці минулого та на початку цього року свої компанії в інші громади»;
- від ІНФОРМАЦІЯ_3 у соціальній Інтернет-мережі
«Фейсбук» (Facebook) за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_4 у загальнодоступній групі « ІНФОРМАЦІЯ_2 » про те, що
«ТОВ «БК СУ-39, зараз товариство належить його бізнес-партнеру
по АРМ-ЕКО»;
- від ІНФОРМАЦІЯ_3 у соціальній Інтернет-мережі
«Фейсбук» (Facebook) за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_4 у загальнодоступній групі « ІНФОРМАЦІЯ_2 » про те, що «Каміни електричні К850 Smart. Близько 10 штук. 2018 рік 56 000 гривень», придбані у бізнес- ОСОБА_3 по Арм-Еко .
2) зобов'язати ОСОБА_2 у п'ятиденний строк після набрання судовим рішенням законної сили спростувати поширену недостовірну інформацію у такий само спосіб, яким вона була поширена, а саме шляхом опублікування спростування недостовірної інформації в соціальній Інтернет-мережі «Фейсбук» (Facebook) у загальнодоступній групі « ІНФОРМАЦІЯ_2 » про те, що поширена інформація:
- від ІНФОРМАЦІЯ_3 у соціальній Інтернет-мережі
«Фейсбук» (Facebook) за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_1 у загальнодоступній групі « ІНФОРМАЦІЯ_2 » про те, що «Саме так суму щорічних податків (близько 1 500 000 гривень)» з бюджету нашої громади забрали бізнес-партнери ОСОБА_1 , перереєструвавши в кінці минулого та на початку цього року свої компанії в інші громади», - є недостовірною;
- від ІНФОРМАЦІЯ_3 у соціальній Інтернет-мережі
«Фейсбук» (Facebook) за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_4 у загальнодоступній групі « ІНФОРМАЦІЯ_2 » про те, що
«ТОВ «БК СУ-39, зараз товариство належить його бізнес-партнеру
по АРМ-ЕКО», - є недостовірною,
- від ІНФОРМАЦІЯ_3 о 08:43 у соціальній Інтернет-мережі
«Фейсбук» (Facebook) за відповідним посиланням ІНФОРМАЦІЯ_4 у загальнодоступній групі « ІНФОРМАЦІЯ_2 » про те, що «Каміни електричні К850 Smart. Близько 10 штук. 2018 рік 56 000 гривень», придбані у бізнес- ОСОБА_3 по АРМ-ЕКО, - є недостовірною,
та видалення недостовірної інформації з дописів, розміщених за такими посиланнями:
ІНФОРМАЦІЯ_6
ІНФОРМАЦІЯ_4 ) стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 100 000 грн моральної шкоди.
Рівненський районний суд Рівненської області рішенням від 26 липня
2022 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.
Рішенням суду першої інстанції мотивоване тим, що оскільки позивач не зазначив у позовній заяві власника вебсайту, який створив технологічну можливість та умови для поширення відповідачем ОСОБА_2 (автором спірних дописів) інформації про позивача та не заявив клопотання про його залучення до участі у справі як співвідповідача, то у задоволенні позову слід відмовити з цих підстав. Позивач ОСОБА_1 не позбавлений права на звернення до суду до належних відповідачів з вимогами, заявленими на ефективний захист порушеного права.
Рівненський апеляційний суд постановою від 12 березня 2024 року рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 26 липня 2022 року змінив, виклав мотивувальну частину у редакції цієї постанови.
В решті рішення суду першої інстанції залишив без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що оскільки автор недостовірної інформації є відомим, що визнав й сам відповідач, тому відсутня правова необхідність залучення до участі у справі також і власника вебсайту. Тобто ця підстава для відмови в позові є помилковою.
У касаційній скарзі, поданій у квітні 2024 року, ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Волошин І. В., просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник посилається:
- на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку);
- на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою
статті 411 цього Кодексу), а саме вказує, що суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_2 , який є чинним депутатом Великоомелянської сільської ради Рівненського району Рівненської області, своїм дописом навмисно намагався дискредитувати позивача з метою підірвати довіру людей до нього, аби ті припинили надавати йому свою підтримку та отримання підтримки власної позиції.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких підстав.
Суди встановили, що ОСОБА_1 є депутатом Рівненської обласної ради восьмого скликання і членом політичної партії «Радикальна партія Олега Ляшка».
ІНФОРМАЦІЯ_5 року відповідач ОСОБА_2 розмістив (поширив) у соціальній Інтернет-мережі «Фейсбук» (Facebook) за відповідним посиланням ІНФОРМАЦІЯ_1 у загальнодоступній групі « ІНФОРМАЦІЯ_2 » інформацію: «Саме таку суму щорічних податків (близько 1 500 000 гривень) з бюджету нашої громади забрали бізнес партнери ОСОБА_1 , перереєструвавши в кінці минулого та на початку цього року свої компанії в інші громади».
Також ІНФОРМАЦІЯ_3 року у соціальній Інтернет-мережі
«Фейсбук» (Facebook) за відповідним посиланням ІНФОРМАЦІЯ_4 у загальнодоступній групі « ІНФОРМАЦІЯ_2 » відповідач
ОСОБА_2 розмістив (поширив) інформацію про те, що «ТОВ «БК СУ-39, зараз товариство належить його бізнес партнеру по АРМ-ЕКО».
Водночас ІНФОРМАЦІЯ_3 року у соціальній Інтернет-мережі
«Фейсбук» (Facebook) за відповідним посиланням ІНФОРМАЦІЯ_4 у загальнодоступній групі « ІНФОРМАЦІЯ_2 » відповідач
ОСОБА_2 розмістив (поширив) інформацію про те, що «Каміни електричні К850 Smart. Близько 10 штук. 2018 рік 56 000 гривень», придбані у бізнес ОСОБА_3 по АРМ-ЕКО.
Автором цих дописів є відповідач ОСОБА_2 , про що останній не заперечує.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Згідно зі статтею 32 Конституції України не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.
Статтею 3 Конституції України визначено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Відповідно до статті 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.
Згідно зі статтею 68 Конституції України кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Отже, праву на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань відповідає обов'язок не поширювати про особу недостовірну інформацію та таку, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію.
Статтею 5 Закону України «Про інформацію» (тут і далі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.
Особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є: здоров'я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім'я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством. Відповідно до Конституції України життя і здоров'я людини, її честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю (стаття 201 ЦК України (тут і далі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин)).
Глава 22 ЦК України визначає перелік особистих немайнових прав фізичної особи, серед яких право на повагу до гідності та честі (стаття 297 ЦК України) та право на недоторканність ділової репутації (стаття 299 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.
У постанові від 12 листопада 2019 року у справі № 904/4494/18 (провадження № 12-110гс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що «при розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб;
б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, що не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право».
Під поширенням інформації слід розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв'язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.
Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).
Позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права.
Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з'ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.
Відповідно до частин першої, другої статті 30 Закону України
«Про інформацію» ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень.
Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому самому засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку. Якщо суб'єктивну думку висловлено в брутальній, принизливій чи непристойній формі, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію, на особу, яка таким чином та у такий спосіб висловила думку або оцінку, може бути покладено обов'язок відшкодувати завдану моральну шкоду.
Статтею 10 Конвенції передбачено, що кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров'я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідним в демократичному суспільстві.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини
(далі - ЄСПЛ) свобода вираження поглядів є однією з важливих засад демократичного суспільства та однією з базових умов прогресу суспільства в цілому та самореалізації кожної окремої особи. Відповідно до пункту 2
статті 10 Конвенції вона стосується не тільки «інформації» чи «ідей», які сприймаються зі схваленням чи розглядаються як необразливі або нейтральні, але й тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти.
Як зазначено у рішенні ЄСПЛ, зокрема «Лінгенс проти Австрії» (заява
№ 9815/82, від 08 липня 1986 року), свобода вираження поглядів, гарантована пунктом 1 статті 10 Конвенції, становить одну з основних підвалин демократичного суспільства й одну з принципових умов його розвитку та умов реалізації кожної особи. За умови додержання пункту 2 свобода вираження стосується не лише тієї «інформації» чи тих «ідей», які отримані належним чином або розглядаються як необразливі чи незначні, а й тих, що викликають образу, обурення або неспокій. Такими є вимоги плюралізму, терпимості й широти поглядів, без яких «демократичне суспільство» неможливе.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 як на підставу своїх порушених прав послався на те, що поширена ОСОБА_2 у соціальній
Інтернет-мережі «Фейсбук» (Facebook) інформація має негативний зміст, не відповідає дійсності та є недостовірною, що принижує честь і гідність ОСОБА_1 .
Відповідно до частини першої статті 200 ЦК України інформацією є будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про інформацію» інформація - будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді.
Статтею 4 Закону України «Про інформацію» визначено, що суб'єктами інформаційних відносин є: фізичні особи; юридичні особи; об'єднання громадян; суб'єкти владних повноважень. Об'єктом інформаційних відносин є інформація.
За загальним правилом, негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного (презумпція добропорядності). Негативною слід вважати інформацію, в якій стверджується про порушення особою, зокрема, норм чинного законодавства, вчинення будь-яких інших дій (наприклад, порушення принципів моралі, загальновизнаних правил співжиття, неетична поведінка в особистому, суспільному чи політичному житті тощо) і яка, на думку позивача, порушує його право на повагу до гідності, честі чи ділової репутації.
У постанові Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі
№ 439/1469/15-ц (провадження № 61-5189св18) міститься висновок про те, що відповідачами у справі про захист гідності, честі чи ділової репутації є фізична або юридична особа, яка поширила недостовірну інформацію, а також автор цієї інформації. У випадку, коли інформація була поширена у засобі масової інформації з посиланням на особу, яка є джерелом цієї інформації, ця особа також є належним відповідачем. Належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник вебсайту, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві (пункт 2 частини третьої
статті 175 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). Якщо автор поширеної інформації невідомий або його особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ до сайту - вільним, належним відповідачем є власник вебсайту, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації. Якщо недостовірна інформація, що порочить гідність, честь чи ділову репутацію, розміщена в мережі Інтернет на інформаційному ресурсі, зареєстрованому в установленому законом порядку як засіб масової інформації, то при розгляді відповідних позовів судам слід керуватися нормами, що регулюють діяльність засобів масової інформації.
Відповідно до статті 277 ЦК України спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію. Спростування недостовірної інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила. Спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб,
у який вона була поширена.
Вказані висновки викладені у постанові Верховного Суду від 28 червня
2022 року у справі № 723/4697/20 (провадження № 61-200св22).
ЄСПЛ у рішенні «Лінгенс проти Австрії»(заява № 9815/82, від 08 липня
1986 року) вказав, що повинно бути зроблене чітке розмежування між констатацією фактів та оціночними судженнями. У той час як наявність фактів може бути продемонстровано, достовірність оціночних суджень не піддається доведенню. Вимогу доводити достовірність оціночних суджень неможливо виконати, вона порушує свободу думки як таку.
У разі, якщо позивач є публічною особою, то суд, розглядаючи і вирішуючи справу про захист його гідності, честі чи ділової репутації, повинен ураховувати положення Декларації про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації (далі - Декларація), схваленої 12 лютого 2004 року
на 872 засіданні Комітету Міністрів Ради Європи, а також рекомендації, що містяться у Резолюції № 1165 (1998) Парламентської Асамблеї Ради Європи про право на недоторканність особистого життя (далі - Резолюція).
У Резолюції зазначається, що публічними фігурами є особи, які обіймають державні посади і (або) користуються державними ресурсами, а також усі ті, хто відіграє певну роль у суспільному житті (у галузі політики, економіки, мистецтва, соціальній сфері, спорті чи в будь-якій іншій галузі).
У статтях 3, 4, 6 Декларації вказується, що оскільки політичні діячі та посадові особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на місцевому, регіональному, національному чи міжнародному рівнях, вирішили апелювати до довіри громадськості та погодилися «виставити» себе на публічне політичне обговорювання, то вони підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у засобах масової інформації з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції. При цьому зазначені діячі та особи не повинні мати більшого захисту своєї репутації та інших прав порівняно з іншими особами.
У справі, що переглядається, позивач ОСОБА_1 на момент опублікування спірної інформації був публічною особою, депутатом Рівненської обласної ради восьмого скликання і членом політичної партії «Радикальна партія Олега Ляшка», а тому відповідно межа допустимої критики та обсяги поширення інформації щодо нього є значно ширшими, ніж щодо непублічної особи, оскільки його дії становлять підвищений суспільний інтерес.
Апеляційний суд зазначив, що ОСОБА_1 як публічна особа, мав усвідомлювати, що він самостійно та свідомо відкриває себе для критики, яка у демократичному суспільстві може цілком правомірно здійснюватися у формі, яка не є обов'язково приємною для позивача, навіть шокуючою; він мав бути готовий до того, що критика на його адресу може бути зроблена у спосіб та за стилем, які не будуть схвальними для нього.
Змінюючи рішення суду першої інстанції та викладаючи мотивувальну частину у редакції постанови, апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції при вирішенні спірних правовідносин не звернув уваги на те, що автор оспорюваної інформації є відомим, що визнав й сам відповідач і про що було зазначено судом в оскаржуваному рішенні, тому відсутня правова необхідність залучення до участі у справі також і власника вебсайту.
Автором публікацій і дописів у соціальній Інтернет-мережі «Фейсбук» (Facebook) у загальнодоступній групі « ІНФОРМАЦІЯ_2 » є власник вебсторінки, який незалежно від власника вебсайту розміщує інформацію на вебсторінці та управляє нею. Власник соціальної Інтернет-мережі «Фейсбук» (Facebook) не бере безпосередньої участі у розміщенні інформації власником вебсайту, недостовірність якої доводить позивач.
Верховний Суд у подібних справах у випадку поширення інформації через соціальні мережі не вказує на необхідність залучення власника вебсайту як співвідповідача (постанови Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 760/2753/17 (провадження № 61-20354св18), від 13 квітня 2020 року
у справі № 303/3794/18 (провадження № 61-15144св19)).
Верховний Суд у постанові від 13 березня 2024 року у справі № 712/10999/22 (провадження № 61-13517св23) виснував, що «відповідно до статті 19 Конституції України (254к/96-ВР) правовий порядок в Україні ґрунтується назасадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. У свою чергу, частина перша статті 34 Конституції України кожному гарантує право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.
Суд не вправі зобов'язувати відповідача вибачатися перед позивачем у тій чи іншій формі, оскільки примусове вибачення як спосіб судового захисту гідності, честі чи ділової репутації за поширення недостовірної інформації не передбачено у статтях 16, 277 ЦК України.
Разом із тим не суперечить закону визнання судом мирової угоди, за умовами якої сторони як спосіб захисту гідності, честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи передбачають вибачення перед потерпілим».
Зазначене узгоджується із прецедентною практикою ЄСПЛ у рішенні
від 25 травня 2011 року у справі «Редакція газети «Правовоє дєло» та Штекель проти України» (заява № 33014/05).
У публікації в соціальній Інтернет-мережі «Фейсбук» (Facebook), здійсненій ОСОБА_2 , були використані оціночні судження, що відповідно до статті 277 ЦК України та статті 30 Закону України «Про інформацію» не підлягають спростуванню.
Таким чином, при вирішенні цієї справи апеляційний суд правильно застосував закон, який регулює правовідносини між сторонами, та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки поширена стосовно позивача інформація є оціночним судженням та відповідає засадам демократичного суспільства щодо свободи вираження поглядів.
Згідно з частиною першою статті 394 ЦПК України, одержавши касаційну скаргу, оформлену відповідно до вимог статті 392 цього Кодексу, колегія суддів у складі трьох суддів вирішує питання про відкриття касаційного провадження (про відмову у відкритті касаційного провадження).
Пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України визначено, що суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Як на підставу для відкриття касаційного провадження, заявник послався на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме зазначив, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 21 січня 2021 року у справі
№ 381/2767/19 (провадження № 61-7336св20) та від 08 березня 2023 року
у справі № 608/2178/20 (провадження № 61-413св22).
Верховний Суд у постанові від 21 січня 2021 року у справі № 381/2767/19 (провадження № 61-7336св20) зазначив, що «поширена відповідачем у зазначеній публікації інформація порушує особисті немайнові права товариства, зокрема його ділову репутацію, оскільки висловлювання ОСОБА_1 про спалення ТОВ «Еко-Втор» продуктів переробки пластику просто неба, з використанням такого стилістичного засобу як гіпербола «нахабного» для підсилення протиправності дій позивача формує негативну думку у членів територіальної громади міста, представників громадськості, органів місцевого самоврядування та природоохоронних організацій. Зважаючи на те, що у публікації ОСОБА_1 від ІНФОРМАЦІЯ_3 у соціальній Інтернет-мережі Фейсбук у групі «ІНФОРМАЦІЯ_6» за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1 інформація: «…непоодинокий факт неприпустимої діяльності ТОВ «Еко-втор» щодо забруднення навколишнього природного середовища, включаючи і нахабне спалення продуктів переробки пластику просто неба…» представлена у формі фактичних тверджень, носить обвинувальний нахил в порушенні підприємством вимог законодавства України у сфері охорони навколишнього природного середовища, суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального та процесуального права у частині вирішення позовних вимог ТОВ «Еко-Втор» про визнання зазначеної інформації недостовірною та її спростування. Висновки суду першої інстанції про спростування загалом інформації, викладеної у наведеній публікації ОСОБА_1, а не конкретного недостовірного твердження, є помилковими».
Аналіз висновків, зроблених у судах попередніх інстанцій у справі, що переглядається, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним Верховним Судом у постанові від 21 січня 2021 року у справі № 381/2767/19 (провадження № 61-7336св20), оскільки зазначені висновки зроблені судами з урахуванням інших фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення.
Верховний Суд у постанові від 08 березня 2023 року у справі № 608/2178/20 (провадження № 61-413св22), скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанції та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, зазначив, що під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати викладене у цій постанові, належним чином дослідити наявні у справі докази, дати відповідну правову оцінку оспорюваній інформації, про спростування якої просив позивач, та визначити характер поширеної інформації.
Колегія суддів не бере до уваги посилання заявника на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постанові Верховного Суду
від 08 березня 2023 року у справі № 608/2178/20 (провадження
№ 61-413св22), оскільки вказаною постановою, за результатами скасування судових рішень, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції, що не означає остаточного вирішення відповідної справи, а отже, й остаточного формування правового висновку Верховного Суду у такій справі та в судових рішеннях. За результатами нового розгляду цих справ
фактично-доказова база у них може істотно змінитися, оскільки сам новий розгляд став наслідком недостатнього дослідження і встановлення у справі обставин і доказів, а така зміна, у свою чергу, вплине на правові висновки.
Оскільки Верховний Суд встановив необґрунтованість заявлених в касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, то доводи касаційної скарги про недослідження судами наявних в матеріалах справи доказів (пункт 1 частини третьої
статті 411 ЦПК України), не заслуговують на увагу та не підлягають перевірці.
Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_2 , який є чинним депутатом Великоомелянської сільської ради Рівненського району Рівненської області, своїм дописом навмисно намагався дискредитувати заявника, колегія суддів відхиляє, оскільки ОСОБА_1 також є публічною особою, тобто межа критики його діяльності є значно ширшою, ніж у пересічної особи, отже, він повинен сприймати висловлені стосовно нього критичні думки як належні у певному розумінні.
З огляду на необхідність громадського контролю за діяльністю державних органів та посадових осіб інформація, яка розповсюджується щодо державних посадовців, публічних осіб є суспільно важливою інформацією, а обмеження щодо розповсюдження цієї інформації та межі критики та оцінки поведінки є більш ширшими ніж межі критики та оцінки поведінки пересічного громадянина.
Публічна особа, державний службовець повинен бути готовим до підвищеного рівня критики, у тому числі у грубій формі, прискіпливої уваги суспільства і підвищеної заінтересованості суспільства його діяльністю та/або особистим життям тощо, адже вони, обираючи кар'єру публічної особи, погодились на таку увагу.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій.
Відповідно до частини шостої статті 394 ЦПК України ухвала про відмову
у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.
З огляду на зміст касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень, скарга є необґрунтованою, Верховний Суд уже викладав у своїх постановах висновки щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до таких висновків.
Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду як касаційного суду процедура, яка застосовується
у Верховному Суді, може бути більш формальною.
Виходячи з викладеного, у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити.
Керуючись пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд
у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Відмовити у відкритті касаційного провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про спростування недостовірної інформації та відшкодування моральної шкоди, за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Волошин Ілля Васильович, на рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 26 липня 2022 року та постанову Рівненського апеляційного суду
від 12 березня 2024 року.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити заявникові.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:І. М. Фаловська С. О. Карпенко В. В. Сердюк