ОКРЕМА ДУМКА (розбіжна)
судді Верховного Суду у Касаційному цивільному суді Гудими Д. А.
Справа № 756/6820/20
Провадження № 61-18047св23
І. ПІДСТАВИ ДЛЯ ВИСЛОВЛЕННЯ ОКРЕМОЇ ДУМКИ
1. 17 січня 2024 рокуВерховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду прийняв постанову, згідно з якою касаційну скаргу Акціонерного товариства «Сенс Банк» (далі - банк) задовольнив частково: (1) залишив без змін рішення Оболонського районного суду м. Києва від 23 лютого 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 26 жовтня 2023 року в частині задоволення позовної вимоги ОСОБА_1 (далі - боржник) до банку про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер 51324596) від 25 лютого 2020 року (далі - рішення державного реєстратора); (2) скасував зазначені судові рішення у частині задоволеної позовної вимоги боржника до банку про припинення права власності Акціонерного товариства «Альфа-Банк», правонаступником якого є Акціонерне товариство «Сенс Банк», на квартиру АДРЕСА_1 (далі - квартира) й ухвалив у тій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову.
2. З таким вирішенням цієї справи міг би погодитися, але лише у частині скасування оскаржених судових рішень про припинення права власності банку на квартиру та відмови у задоволення такої вимоги. Вважаю помилковим залишення без змін оскаржених судових рішень щодо задоволення вимоги боржника про скасування рішення державного реєстратора. На мою думку, справу слід було передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від її висновку, викладеного у постанові від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21), щодо застосування приписів частини четвертої статті 37 Закону України «Про іпотеку» у редакції, чинній на час прийняття рішення державного реєстратора, та абзацу другого частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у зазначеній редакції.
3. У тій постанові Велика Палата Верховного Суду вказала, що оскільки порушення права власності позивача відбулось внаслідок державної реєстрації права власності на спірне нерухоме майно за АТ «Мегабанк», вимога про скасування рішень державного реєстратора про державну реєстрацію права власності згідно з пунктом 4 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) опосередковує відновлення становища, яке існувало до такого порушення (пункти 111, 114). Такий висновок Велика Палата Верховного Суду пов'язала з обставинами тієї справи та зазначила, що якщо правовідносини між сторонами щодо спірного нерухомого майна мають договірний характер, і це майно не було відчужене третім особам, вимогу про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно не можна вважати неналежним способом захисту (пункт 115 постанови).
ІІ. СУТЬ ОКРЕМОЇ ДУМКИ
4. Вважаю, що припис частини четвертої статті 37 Закону України «Про іпотеку» не визначає способу захисту прав іпотекодавця у випадку звернення іпотекодержателем стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку всупереч чинному законодавству України. За обставин справи № 756/6820/20 належним способом захисту права власності боржника на квартиру була вимога про її витребування з володіння банку.
5. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України). Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (частина друга статті 16 ЦК України).
6. Способи захисту цивільних прав та інтересів є юридичними засобами за допомогою, яких особа має ефективно відновити її порушене право. Якщо закон передбачає низку таких засобів, зокрема визначених у статті 16 ЦК України, позивач має обрати той із них, який відновить його порушене право. При цьому зазвичай належний і ефективний спосіб захисту лише один - той, який спрямований саме на ті юридичні наслідки, які захищають право. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що, як правило, суб'єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права[1].
7. Втім, із цього правила є винятки. Наприклад, допускається подання одночасно вимог про визнання правочину недійсним, якщо цей правочин є оспорюваним, і про повернення одержаного за таким правочином. Оскільки оспорюваний правочин є дійсним, доки суд не визнає його недійсним (зі зворотною у часі силою судового рішення), то у межах одного судового процесу вимога про визнання недійсним оспорюваного правочину може поєднуватися із вимогою про повернення переданого на виконання такого правочину.
8. З огляду на викладене зазначення у законі можливості заявити певну вимогу у суді не означає, що відповідний спосіб захисту можна застосувати у будь-якій справі. Наприклад, у справах щодо прострочення розрахунків за поставлений товар такий спосіб захисту як визнання права вимоги позивача не є належним способом захисту його прав, хоча він передбачений пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України. Тоді як належним буде інший спосіб - примусове виконання обов'язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України), який опосередковується позовною вимогою про стягнення коштів. Задоволення саме цієї вимоги призведе до відновлення майнової сфери позивача.
9. Отже, передбачена у законі можливість заявити певну вимогу у суді не означає, що відповідний спосіб захисту є належним для всіх випадків. Крім того, не можна вважати, що вказівка у законі на можливість оскарження, наприклад, певного рішення органу влади завжди є визначенням способу захисту порушеного права. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від його змісту, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення, на що неодноразово звертала увагу Велика Палата Верховного Суду[2].
10. Цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду (частини перша - п'ята статті 11 ЦК України).
11. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів (стаття 328 ЦК України).
12. Право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов'язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом (частини перша та друга статті 182 ЦК України).
13. Функцією державної реєстраціїправа власності є оголошення для третіх осіб належності нерухомого майна певній особі. Право власності виникає, змінюється чи припиняється не з дії державного реєстратора (прийнятного ним рішення про державну реєстрацію такого права чи внесеного до відповідного реєстру запису), а з інших дій (насамперед, договорів, що передбачають перехід такого права), на підставі яких державний реєстратор приймає рішення про державну реєстрацію. Таке рішення має значення для внесення відповідного запису (відомостей) до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Із цим рішенням і внесеним на його підставі записом ЦК України у певних випадках пов'язує момент виникнення права власності (абзац третій частини другої статті 331 ЦК України), а не підставу набуття такого права.
14. Рішення про реєстрацію права власності (спеціального майнового права) іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді (частина четверта статті 37 Закону України «Про іпотеку» у редакції, чинній на час прийняття рішення державного реєстратора).
15. У вказаному приписі слова «рішення про реєстрацію права власності… може бути оскаржено іпотекодавцем у суді» аж ніяк не означають, що способом захисту права іпотекодавця є саме вимога про скасування зазначеного рішення чи (що ще гірше!) про визнання його протиправним (незаконним) і скасування. Оскарження відповідного рішення може полягати у тому, що у мотивах позовної заяви іпотекодавець обґрунтує, чому вважає незаконним рішення про державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем.
16. Інакше кажучи, припис частини четвертої статті 37 Закону України «Про іпотеку» не вказує на те, що ефективним способом захисту прав іпотекодавця у будь-яких спірних правовідносинах, коли державний реєстратор для задоволення вимог іпотекодержателя прийняв рішення про реєстрацію за останнім права власності на предмет іпотеки, є саме позовна вимога про скасування цього рішення. Іпотекодавець, обравши належний у спірних правовідносинах спосіб захисту його прав, може вказувати на незаконність рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки як на підставу для задоволення належної й ефективної вимоги, тобто такої, що відповідає характеру спірних правовідносин і спрямована на відновлення порушеного права позивача у межах одного судового процесу.
17. Якщо позивач вважає порушеним його право власності тим, що таке право незаконно зареєстроване за відповідачем, то такий спосіб захисту як скасування рішення державного реєстратора є неналежним[3]. На моє переконання, такий підхід слід застосовувати і до спірних відносин, коли іпотекодавець не погоджується з правомірністю набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки.
18. За загальним правилом, якщо позивач прагне відновити втрачене володіння нерухомим майном, яке посвідчує державна реєстрація права власності[4], то застосовуються способи захисту прав, визначені ЦК України. З-поміж них належними є ті, застосування яких призведе до відновлення володіння позивачем нерухомим майном, наприклад: віндикаційний позов (статті 387-388 ЦК України); позов про примусове виконання обов'язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України), зокрема про витребування нерухомої речі у продавця, який відмовився передати річ (частина перша статті 620, частина друга статті 665 ЦК України); позов про повернення нерухомої речі, переданої на виконання недійсного правочину, тобто нікчемного або визнаного судом недійсним оспорюваного правочину (абзац другий частини першої статті 216, частина перша, пункт 1 частини третьої статті 1212, частина перша статті 1213 ЦК України); позов про повернення нерухомої речі, переданої на виконання неукладеного правочину, чи в інших випадках набуття нерухомого майна без достатньої правової підстави або на підставі, яка згодом відпала (частина перша статті 1212, частина перша статті 1213 ЦК України).
19. Усі зазначені способи захисту опосередковуються вимогою про витребування (повернення, стягнення) майна[5]. Незалежно від виду такої вимоги та юридичної норми, яка уможливлює її застосування, метою цього способу захисту є забезпечення введення позивача у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису (відомостей) про державну реєстрацію за позивачем права власності на це майно[6].
20. За обставинами справи № 756/6820/20 квартира, загальна площа якої не перевищувала 140 кв. м, була предметом іпотеки та забезпечувала виконання кредитного зобов'язання боржника в іноземній валюті перед банком-резидентом України; боржник використовував цю квартиру як єдине місце його постійного проживання. Тому впродовж дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» банк не міг звернути стягнення на квартиру шляхом державної реєстрації права власності на неї за собою.
21. Таким чином, за наявності імперативних вимог Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», який був чинним на час прийняття рішення державного реєстратора, банк (іпотекодержатель) не мав достатньої правової підстави для звернення стягнення на квартиру як на предмет іпотеки у позасудовому порядку. За відсутності такої підстави боржник для відновлення його володіння квартирою, тобто для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису (відомостей) про боржника як про її власника, мав заявити вимогу про витребування квартири від банку на підставі частини першої, пункту 2 частини третьої статті 1212 ЦК України.
22. Зауважу, що для виконання судового рішення, яке стосується речових прав на нерухоме майно, важливо враховувати, що за змістом припису пункту 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень» для державної реєстрації права власності та інших речових прав слід подати не будь-яке судове рішення про задоволення позову, що набрало законної сили, а тільки щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно, об'єкт незавершеного будівництва, майбутній об'єкт нерухомості.
23. Рішення суду про витребування нерухомого майна з володіння відповідача на корить (у володіння) позивача є таким рішенням, тобто підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відповідного запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі саме за відповідачем, а не за іншою особою[7].
24. За змістом абзацу другого частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у редакції, що була чинною до 26 липня 2022 року включно, у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення державний реєстратор проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону.
25. Скасування судом рішення про державну реєстрацію за іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки не вирішує питання набуття, зміни чи припинення такого права. Більше того, на час, коли відповідне судове рішення іпотекодавець передасть державному реєстраторові, так би мовити, для виконання (для вчинення реєстраційної дії), у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно вже можуть бути відомості про реєстрацію права власності на предмет іпотеки за іншою, ніж іпотекодержатель, особою. У цьому разі судове рішення про скасування рішення про державну реєстрацію за іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки не повинно створювати жодних юридичних наслідків для третьої особи, право власності якої на той самий предмет теж зареєстроване (наприклад, на підставі договору, за яким іпотекодержатель відчужив відповідне майно).
26. Інакше кажучи, внаслідок скасування судом рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем такий реєстратор не вправі на підставі цього судового рішення зареєструвати право власності на відповідний об'єкт за іпотекодавцем, якщо на момент вчинення реєстраційної дії у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право власності на цей об'єкт буде зареєстроване за іншою, ніж іпотекодержатель, особою.
27. Крім того, слід ураховувати, що рішення державного реєстратора є правозастосовним актом. Тобто воно розраховане лише на разове застосування. Останнє відбувається у момент «виконання» цього рішення шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (частина перша статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно»). З моменту такого внесення рішення державного реєстратора вичерпує дію. Отже, враховуючи те, що рішення про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно не є підставою для набуття такого права (див. частини першу - п'яту статті 11, статтю 328 ЦК України), а лише підставою для вчинення державним реєстратором дії з внесення відомостей про це право до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (частина перша статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно»), так зване скасування цього рішення судом узагалі не може створювати юридичні наслідки для відповідного речового права[8].
28. З огляду на викладене за обставин справи № 756/6820/20 лише рішення суду про витребування квартири з володіння банку на користь боржника могло бути підставою для введення останнього у володіння його майном.
ІІІ. ВИСНОВОК
29. Оскільки частина четверта статті 37 Закону України «Про іпотеку» гарантує право іпотекодавця оскаржити у суді рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, але таке оскарження, на моє переконання, не могло бути способом захисту права власності іпотекодавця у справі № 756/6820/20, цю справу слід було передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновку, викладеного у її постанові від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21), щодо застосування приписів частини четвертої статті 37 Закону України «Про іпотеку» у редакції, чинній на час прийняття рішення державного реєстратора, й абзацу другого частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у зазначеній редакції.
Суддя Д. А. Гудима
[1] Див. постанову від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158гс18, пункт 5.6).
[2] Див., зокрема, постанови від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17, від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22 червня 2021 року у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29 червня 2021 року у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 11 січня 2022 року у справі № 904/1448/20 (пункт 5.31), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 21), від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (пункт 9.21), від 9 лютого 2022 року у справі № 910/6939/20 (пункт 11.87), від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17(пункт 56), від 13 липня 2022 року у справі № 496/3134/19 (пункт 33.2), від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20 (пункт 58), від 3 серпня 2022 року у справі № 910/9627/20 (пункт 8.45), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункт 17).
[3] Див. mutatis mutandis постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21, пункт 153) та ін.
[4] Принцип реєстраційного підтвердження володіння сформульований у постановах Великої Палати Верховного Суду, зокрема, від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункти 43, 89), від 7 листопада 2018 року у справах № 488/5027/14-ц (пункти 95, 121) і № 488/6211/14-ц (пункт 84), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 114), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 67), від 13 листопада 2019 року у справі № 755/9215/15-ц, від 21 січня 2020 року у справі № 908/2606/18 (пункт 34), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 60), від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц, від 13 липня 2022 року у справі № 199/8324/19, від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 92), від 1 березня 2023 року у справі № 522/22473/15-ц (пункт 124).
[5] Див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 1 березня 2023 року у справі № 522/22473/15-ц (пункти 124-125).
[6] Див. mutatis mutandis постанови Великої Палати Верховного Суду, зокрема, від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 37), від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 94).
[7] Див. mutatis mutandis постанови Великої Палати Верховного Суду, зокрема, від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункти 97-98), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 115-116, 143-144), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункти 10.29-10.30), від 22 червня 2021 року у справах № 200/606/18 (пункти 63, 74) і № 334/3161/17 (пункт 64), від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (пункти 118, 122), від 16 вересня 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 100), від 9 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (пункти 85-86), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункти 38, 50), від 13 липня 2022 року у справі № 199/8324/19, від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.38), від 14 грудня 2022 року у справі № 477/2330/18 (пункт 57), від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункти 95-96), від 1 березня 2023 року у справі № 522/22473/15-ц (пункти 125-126) тощо.
[8] Близькі за змістом висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21, пункти 152, 153).