Кіровоградської області
"05" грудня 2007 р.
Справа № 4/395
Господарський суд Кіровоградської області в складі судді Хилька Ю.І. за участю секретаря судового засідання Волоткевича А.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу № 4/395
за позовом: Кіровоградського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів, м. Кіровоград
до відповідача: Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Зоря", м. Новоукраїнка Кіровоградської області
про стягнення 7561 грн. 70 коп.
Представники сторін:
від позивача - Пилипенко О.І. , довіреність № 04-04/21 від 11.01.07 ;
від відповідача - Литвиненко О.І. , довіреність № б/н від 14.11.07.
Час прийняття постанови: 15:00 год.
При розгляді справи в судовому засіданні 14.11.2007 року оголошувалась перерва до 15 год. 05.12.2007 року.
Дослідивши матеріали справи, факти та відповідні їм правовідносини між сторонами спору, заслухавши представника позивача, господарський суд
Позивач обґрунтовує свої вимоги наступним чином.
Статтями 19 і 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" із змінами, внесеними Законом України № 2606-111 від 05.07.2001року « Про внесення змін до Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», який вступив в дію 01.08.2001(в редакції що діяла на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що для підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності і господарювання встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працює 25 чоловік - у кількості одного робочого місця.
Відповідно до статті 20 Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 05.07.2001 року, підприємства (об'єднання), установи і організації незалежно від форми власності і господарювання, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим частиною першою статті 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду України соціального захисту інвалідів штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві (в об'єднанні), в установі, організації за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом.
Порядок сплати підприємствами (об'єднаннями), установами і організаціями штрафних санкцій до відділень Фонду соціального захисту інвалідів, акумуляції, обліку та використання цих коштів затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 року № 1767 (далі - Порядок).
Відповідно до пунктів 2-5 вищезазначеного Порядку, підприємства, на яких працює 15 і більше чоловік, реєструються у відділеннях Фонду за своїм місцезнаходженням і щороку, не пізніше 1 лютого подають до відділень звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів за формою, що затверджується Держкомстатом.
Підприємства, де кількість працюючих інвалідів менша від установленого нормативом, передбаченим частиною першою статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» сплачують відповідним відділенням Фонду штрафні санкції самостійно, 15 квітня року, що настає за звітним.
Суми штрафних санкцій перераховуються підприємствами в дохід державного бюджету на рахунки органів Державного казначейства, відкриті в установах Національного банку чи в установах комерційних банків.
Суми штрафних санкцій визначаються у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом.
Позивач наполягає на тому, що згідно зі звіту «Про зайнятість та працевлаштування інвалідів», наданого відповідачем до відділення Фонду, на підприємстві відповідача повинно працювати 2 інваліди, але було працевлаштовано лише одну особу, які мала статус інваліда.
Таким чином, на думку позивача, відповідачем не створено 1 робоче місце для працевлаштування інваліда і виходячи з середньорічної заробітної плати в розмірі 7209 грн. 62 коп., сума штрафних санкцій складає: 7209 грн. 62 коп.
Письмовий відзив на позовні вимоги відповідач суду надав, позовні вимоги заперечив посилаючись на ту обставину, що ним повністю виконано всі можливі заходи для створення місць для працевлаштування інвалідів, а одне зі створених місць було зайняте інвалідом лише в 2007 році через віддаленість населеного пункту від районного центру.
Дослідивши письмові докази по справі, проаналізувавши нормативні документи, які регулюють спірні правовідносини, викладені в позові доводи позивача щодо обґрунтування своєї позиції суд вважає, що позовні вимоги не підлягають до задоволення повністю з наступних підстав:
Згідно ст. 2 Господарського кодексу України учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.
Статтею 19 Господарського кодексу України визначено, що держава здійснює контроль і нагляд за господарською діяльністю суб'єктів господарювання в тому числі у сфері фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання та податкових відносин - за додержанням суб'єктами господарювання кредитних зобов'язань перед державою і розрахункової дисципліни, додержанням вимог валютного законодавства, податкової дисципліни.
За приписом пункту 4 ст. 19 Господарського кодексу України органи державної влади і посадові особи, уповноважені здійснювати державний контроль і державний нагляд за господарською діяльністю, їх статус та загальні умови і порядок здійснення контролю і нагляду визначаються законами.
Види адміністративно-господарських санкцій передбачені ст.239 ГК України, а саме органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень та у порядку, встановленому законом, можуть застосовувати до суб'єктів господарювання такі адміністративно-господарські санкції: вилучення прибутку (доходу); адміністративно-господарський штраф; стягнення зборів (обов'язкових платежів); зупинення операцій за рахунками суб'єктів господарювання; застосування антидемпінгових заходів; припинення експортно-імпортних операцій; застосування індивідуального режиму ліцензування; зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом господарювання певних видів господарської діяльності; анулювання ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом господарювання окремих видів господарської діяльності; обмеження або зупинення діяльності суб'єкта господарювання; скасування державної реєстрації та ліквідація суб'єкта господарювання; інші адміністративно-господарські санкції, встановлені цим Кодексом та іншими законами.
Пунктом 5 розділу IX «Прикінцеві положення" Господарського кодексу України передбачено, що положення Господарського кодексу України щодо відповідальності за порушення правил здійснення господарської діяльності, а також за порушення господарських зобов'язань застосовуються у разі, якщо ці порушення були вчинені після набрання чинності зазначеними положеннями, крім випадків, коли за порушення господарських зобов'язань була встановлена інша відповідальність договором, укладеним до зазначеного в пункті 1 цього розділу строку.
Положення Господарського кодексу України щодо відповідальності за порушення, зазначені в абзаці першому цього пункту, вчинені після набрання чинності відповідними положеннями, тому повинні застосовуватись до спірних правовідносин без будь-яких обмежень.
Крім того, відповідно до ч.1 ст. 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.
Частиною 2 наведеної статті встановлено, зокрема, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Суд вважає, що відповідачем вжито всіх передбачених чинним законодавством заходів із забезпечення працевлаштування інвалідів, тому на нього не може бути покладена відповідальність за не направлення повноважними органами необхідної кількості інвалідів для працевлаштування, відсутність інвалідів, які бажають працевлаштуватись.
За таких обставин, у суду відсутні підстави для задоволення позовних вимог позивача про стягнення штрафних санкцій в сумі 7209 грн. 62 коп. за невиконання нормативу створення робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у 2006 році .
Посилання позивача як на доказ погодження між сторонами зобов'язання про сплату штрафних санкцій направленої у звіті про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2006 рік інформації не містить таких даних, оскільки вказаний звіт було складено та направлено позивачу своєчасно 29.01.2007 року, що засвідчує про відсутність у відповідача умислу на ухилення від відповідальності за невиконання вимог закону (а.с.6).
При складанні та здачі вказаного звіту в відповідні графи внесено всі об'єктивні показники, окрім графи “Сума коштів штрафних санкцій за нестворені робочі місця для інвалідів», в якій проставлено прочерк.
Господарський суд вважає, що визначальним для вирішення спору є обставини, пов'язані з тим, що відповідачем вживались всі можливі заходи до виконання вимог законодавства про створення робочих місць для інвалідів.
Відповідно до ч.1 ст.17 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», інвалідам забезпечується право працювати на підприємствах (об'єднаннях ) в установах і організаціях із звичайними умовами праці, в цехах і на дільницях, де застосовується праця інвалідів, а також займатися індивідуальною та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом.
Як визначено п.1 Положення про робоче місце інвалідів і про порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого постановою кабінету Міністрів України від 03 травня 1995 року №314, робоче місце інваліда - це окреме робоче місце або ділянка виробничої площі на підприємстві ( об'єднанні), в установі та організації незалежно від форм власності та господарювання, де створено необхідні умови для праці інвалідів.
У відповідності з п.2 Положення, робочим місцем інваліда може бути: звичайне робоче місце, якщо за умовами праці та з урахуванням фізичних можливостей інваліда воно може бути використано для його працевлаштування, спеціалізоване робоче місце інваліда - робоче місце, обладнане спеціальним технічним оснащенням, пристосуваннями і пристроями для праці інвалідів залежно від анатомічних дефектів чи нозологічних форм захворювання та з урахуванням рекомендації медико-соціальної експертної комісії ( МСЕК ),професійних навичок і знань інваліда. Це робоче місце може бути створено як на виробництві, так і вдома. Згідно до наданих відповідачем матеріалів по атестації робочих місць за умовами праці з метою встановлення права працівників на пільги та компенсації за роботу в шкідливих умовах виробничого середовища та трудового процесу та наказу №24 від 28.04.2006 року відповідачем проведено атестацію робочих місць та визначено 2 посади на яких можливо працевлаштувати інвалідів: охоронець гуртожитку і їдальні та охоронець вісової (тік). Крім того, згідно до інформації Новоукраїнського районного центру зайнятості №03-1228 від 06.11.2007 року відповідач протягом 2006 року постійно здавав статистичну звітність за формою 3-ПН в якій зазначав потребу в працівниках для заміщення вакантних посад громадянами з обмеженими фізичними можливостями, однак такі громадяни на підприємство відповідача не направлялись у зв'язку з невідповідністю місця проживання осіб, які перебували на обліку в пошуках роботи та місця знаходження підприємства (а.с.15-27).
Довідкою виконкому Глодоської сільської ради №1939 від 05.12.2007 року підтверджено факт звернення відповідача в квітні 2006 року до органів місцевого самоврядування про можливість працевлаштування інвалідів.
Про створені робочі місця для працевлаштування інвалідів також засвідчує звернення керівника підприємства відповідача до Фонду соціального захисту інвалідів про наявність в господарстві вільного робочого місця протягом 2006 року для працевлаштування інваліда (а.с.36).
Отже, підстав для задоволення позову у господарського суду немає, вина відповідача у не працевлаштуванні 1 інваліда відсутня.
Таким чином, суд приходить до переконання, що на підприємстві була можливість працевлаштувати інваліда, про що повідомлялось службі зайнятості.
Поряд з цим, суд виходить з того, що обов'язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком займатись пошуком інвалідів для працевлаштування.
Такий обов'язок згідно зі ст.18 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» покладено на центральний орган виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органи місцевого самоврядування, громадські організації інвалідів.
Суд вважає, що відповідачем вжито всіх передбачених чинним законодавством заходів із забезпечення працевлаштування інваліда, тому на нього не може бути покладена відповідальність за не направлення повноважними органами необхідної кількості інвалідів для працевлаштування, відсутність інвалідів, які бажають працевлаштуватись.
Господарським судом приймається до уваги, що відповідно до Порядку нарахування пені та її сплати, затвердженого Міністерством праці та соціальної політики України №223 від 15.05.2007 року порушення строку сплати адміністративно - господарських санкцій тягне за собою нарахування пені, розмір якої обчислюється виходячи із 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діє на момент подання позовної заяви.
Таким чином, до стягнення позивачем нараховано пеню в розмірі 352 грн. 08 коп. ( 7209,62 Х8%Х120:100 :365 Х 163) за період з 16.04. по 25.09.2007 р.
Однак, враховуючи, що суд прийшов до переконання про необґрунтованість позовних вимог в частині заявлених вимог про стягнення штрафних санкцій за невиконання нормативу по створенню робочих місць для працевлаштування інвалідів, нарахована пеня не підлягає до стягнення, оскільки у відповідача не виникало зобов'язання по сплаті штрафних санкцій до 14.04.2007 року.
Крім того, господарським судом враховується, що в результаті вжитих заходів відповідачем в поточному році виконано норматив по працевлаштуванню інвалідів повністю та працевлаштовано на вакантні посади 2 особи, які мають статус інвалідів, тобто частково виконано припис пункту першого Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів ( далі Положення) затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.95 року № 314, зі змінами та доповненнями, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 10.01.02 року № 19, робоче місце інваліда - це окреме робоче місце, або ділянка виробничої площі на підприємстві, в установі та організації, не залежно від форм власності та господарювання, де створенні необхідні умови для праці інваліда.
Висновок про відсутність правопорушення, пов'язаного з працевлаштуванням інвалідів, у разі виконання відповідачем всіх можливих заходів до створення робочих місць для працевлаштування осіб з обмеженими фізичними можливостями підтримано Дніпропетровським апеляційним адміністративним судом ухвалою від 28.08.2007 року по справі №22а-284/2007 (№13/391).
Фонд соціального захисту інвалідів відповідно до покладених чинним законодавством України на нього завдань здійснює контроль за виконанням суб'єктами господарювання чотирьохвідсоткового нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, в тому числі шляхом стягнення в судовому порядку адміністративно-господарських санкцій за невиконання ними такого нормативу в розмірі середньорічної заробітної плати працівника за кожне незайняте робоче місце інвалідам згідно ст. ст. 19, 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", тобто є суб'єктом владних повноважень.
Враховуючи правовий статус Фонду соціального захисту інвалідів, господарський суд прийшов до переконання про необхідність розглянути спір по суті в порядку Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до пункту 6 Прикінцевих та Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України, до початку діяльності окружних та апеляційних адміністративних судів адміністративні справи, підвідомчі господарським судам відповідно до Господарського процесуального кодексу України 1991 року, вирішують відповідні місцеві та апеляційні господарські суди за правилами Кодексу адміністративного судочинства України.
Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України).
Визначення поняття "справа адміністративної юрисдикції" наведено у статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України, під якою розуміється переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією з сторін є суб'єкт, що здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Тобто, справою адміністративної юрисдикції може бути переданий на вирішення адміністративного суду спір, який виник між двома (кількома) конкретними суб'єктами суспільства стосовно їхніх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єктів, а ці суб'єкти відповідно зобов'язані виконувати вимоги та приписи такого владного суб'єкта.
Поняття "суб'єкт владних повноважень" визначено у статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України - це органи державної влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства.
Відтак необхідною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення цим суб'єктом владних управлінських функцій, причому ці функції повинні здійснюватися відповідним суб'єктом саме у тих правовідносинах, у яких виник спір.
Визначившись з питанням щодо правовідносинами між учасниками спору та про віднесення їх до таких, які підлягають до розгляду за правилами Кодексу адміністративного судочинства України, провівши розгляд адміністративної справи за правилами Кодексу адміністративного судочинства України, господарський суд враховує особливість вказаного Кодексу стосовно презумціїї винності суб'єкта владних повноважень та приписи ст. 71 КАС України про обов'язок доказування кожною стороною обставин на яких ґрунтуються їх вимоги та заперечення і приходить до переконання, що позивачем не надано безспірних доказів про наявність правопорушення з боку відповідача, наданими позивачем доказами не доведено сам факт скоєного правопорушення, тобто порушення будь - чийого права.
Суд вважає, що відповідачем вжито всіх передбачених чинним законодавством заходів із забезпечення працевлаштування інвалідів, тому на нього не може бути покладена відповідальність за не направлення повноважними органами необхідної кількості інвалідів для працевлаштування, відсутність інвалідів, які бажають працевлаштуватись.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 160, 163, 167, 186, п.6 Прикінцевих та перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України, господарський суд
В задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.
Сторони мають право оскаржити в апеляційному порядку постанову в порядку і строки відповідно до ст. 186 Кодексу адміністративного судочинства України. Про апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції спочатку подається заява. Обґрунтування мотивів оскарження і вимоги до суду апеляційної інстанції викладаються в апеляційній скарзі.
Заява про апеляційне оскарження та апеляційна скарга подаються до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції. Заява про апеляційне оскарження постанови суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення, а в разі складення постанови у повному обсязі відповідно до статті 160 цього Кодексу - з дня складення в повному обсязі. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження. Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження. Заява про апеляційне оскарження чи апеляційна скарга, подані після закінчення строків, встановлених цією статтею, залишаються без розгляду, якщо суд апеляційної інстанції за заявою особи, яка їх подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала.
Постанова набирає законної сили відповідно до ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України. Постанова суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, встановленого цим Кодексом, якщо таку заяву не було подано. Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана у строк, встановлений цим Кодексом, постанова суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення цього строку. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи. Якщо строк апеляційного оскарження буде поновлено, то вважається, що постанова чи ухвала суду не набрала законної сили.
Постанова виготовлена в повному обсязі 05 грудня 2007 року.
Суддя
Ю. І. Хилько