Апеляційне провадження Доповідач- Кафідова О.В.
№ 22-ц/824/8537/2024
м. Київ Справа № 761/3216/22
08 травня 2024 року Київський апеляційний судв складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Кафідової О.В.
суддів - Оніщука М.І.
- Шебуєвої В.А.
при секретарі - Смолко А.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_1 адвоката Ковбасюка Владислава Анатолійовича на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 13 грудня 2023 року, ухвалене під головуванням судді Волошина В.О., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Сергеєва Олександра Олександровича про визнання договору дарування недійсним; застосування наслідків недійсності правочину; скасування державної реєстрації,-
У січні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищезазначеним позовом, в якому просив:
- визнати недійсним договір дарування 1/3 частки квартири АДРЕСА_1 , укладений 20 вересня 2021 року між ним та відповідачкою ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сергеєвим О. О., зареєстрований в реєстрі за № 1362;
- застосувати наслідки недійсності договору дарування та повернути позивачу 1/3 частини вказаної квартири, визнавши за ним право власності на вказану частку об'єкту нерухомості;
- скасувати рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Сергеєва О. О. про державну реєстрацію прав та їх обмежень, індексний номер: 60470429 від 20 вересня 2021 року.
Свої позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що йому на праві спільної часткової власності належала 1/3 частини квартири АДРЕСА_1 . 20 вересня 2021 року між ним та відповідачкою було укладено договір дарування, відповідно до якого він подарував відповідачці 1/3 частину вказаної квартири.
На його думку, зазначений договір дарування повинен бути визнаний судом недійсним на підставі статей 203, 215, 229, 230, 233, 234 ЦК України, оскільки на час його укладення позивач помилявся щодо обставин і мети договору, відповідачка ввела його в оману, повідомивши, що він може втратити належну йому частину квартири при вирішенні судом спору з його колишньою дружиною про поділ спільного майна подружжя, а у такий спосіб він зможе уникнути такого поділу майна.
Вважаючи настання реальної загрози втратити майно, він одружився з відповідачкою, і в подальшому подарував їй частину квартири. При цьому, укладення оспорюваного договору дарування було вчинено ним під впливом тяжкої для нього обставини і на вкрай невигідних умовах, оскільки він вчиняв правочин добровільно, усвідомлював свої дії, але вимушений був так вчинити, з метою усунення загрози втратити житло. Також, на думку позивача, діючи недобросовісно, відповідачка намагалися заволодіти і майном його матері.
Оскільки в досудовому порядку вирішити спір не можливо, з метою захисту свого порушеного права позивач вимушений був звернутись до суду з вказаним позовом.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 13 грудня 2023 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Сергеєва О. О. про визнання договору дарування недійсним; застосування наслідків недійсності правочину; скасування державної реєстрації залишено без задоволення.
Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, 20 лютого 2024 року представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Ковбасюк В. А. подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
В апеляційній скарзі заявник посилається на те, що позивачем на підтвердження заявлених ним вимог про визнання правочину недійсним було повністю доведено наявність обставин, які вказують на те, що укладення ним оспорюваного договору дарування було вчинено під випливомпомилки - неправильне сприйняття ним фактичних обставин правочину, що вплинуло на його волевиявлення. Такими обставинами є: спірна квартира є єдиним майном позивача; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договром дарування від дарувальника обдарованому та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору.
Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції не встановив фактичні обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, в результаті чого дійшов помилково висновку про відмову в задоволенні позову з підстав його недоведення.
В судове засідання сторони не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись належним чином, про причини неявки суд не повідомили, а тому колегія суддів вважає за можливе проводити розгляд справи за відсутності не з'явившихся осіб.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції даним вимогам закону відповідає.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не було надано жодного належного і допустимого доказу, на підтвердження заявленої ним вимоги про визнання договору дарування частини квартири недійсним, з урахуванням наведених підстав позову (статті 229, 230, 233, 234 ЦК України), при цьому в судовому засіданні представники позивача не могли пояснити суду одночасне існування всіх підстав для визнання договору дарування недійсним, передбачені вищевказаним статтями, з огляду на те, що зазначені підстави є взаємовиключними.
Апеляційний суд погоджується із вказаними висновками суду першої інстанції, так як вони є обґрунтованими, відповідають обставинам справи і вимогам закону.
Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, 20 вересня 2021 року між позивачем ОСОБА_1 (дарувальник) та відповідачкою ОСОБА_2 (обдарована) було укладено договір дарування 1/3 частки квартири, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сергеєвим О. О., зареєстрований в реєстрі за № 1362.
Відповідно до пункту 1 договору (дарувальник) передає безоплатно у власність обдаровуваній, а обдаровувана приймає у дар 1/3 частку квартири, визначену у пунктом 2 цього договору.
Згідно з пунктом 2 договору дарування за даним договором відчужується 1/3 частка квартири АДРЕСА_1 .
За змістом пунктів 5, 7 договору дарування, відчужувана 1/3 частина квартири оглянута обдаровуваною. Недоліків, які перешкоджають використанню квартири за цільовим призначенням на момент огляду не виявлено. Претензій до дарувальника щодо якісних характеристик відчужуваної квартири обдаровувана не має.
Сторони домовились, що під передачею 1/3 частки квартири за цим договором слід вважати символічну передачу речі. Сторони усвідомлюють, що цим актом підтверджено передачу 1/3 частки квартири обдаровуваній.
Вимоги законодавства щодо змісту й правових наслідків правочину, що укладається сторонами, їм роз'яснено нотаріусом. Сторони підтверджують, що цей договір не носить характеру уявного та удаваного правочину. Дарувальник стверджує, що дарування здійснено за доброю волею, без будь-яких погроз, примусу чи насильства, як фізичного, так і морального (пункт 8 договору дарування).
Також сторонам договору роз'яснено зміст статей 229, 230, 231, 233, 234, 235, 717, 721, 727 ЦК України, статей 59-65, 74 Сімейного кодексу України, статей 4, 5, 15, 16, 29 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», статті 27 Закону України «Про нотаріат», статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», статті 17 Закону України «Про охорону дитинства», статті 4 Закону України «Про санкції», Порядок державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затверджений постановою Кабінету. Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 127, а також зміни до Податкового кодексу України, внесені Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» від 28 грудня 2014р та військового збору (пункт 16 договору дарування).
Звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним договору дарування позивач посилався на положення статей 229, 230, 233, 234 ЦК України.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Згідно з частиною першою статті 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.
Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.
Тлумачення вказаної норми дозволяє робити висновки, що: під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності, уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов'язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням.
Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення; під природою правочину необхідно розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу); помилка, яка істотним чином впливає на формування волі сторони правочину, повинна існувати на момент його вчинення. Схематично вплив обставин, які мають істотне значення, можливо відобразити таким чином: «немає істотної помилки - відсутнє вчинення правочину». Незнання закону не включено до переліку помилок, яким надається істотне значення. Це по суті є відображенням римського принципу ignorantia juris nocet (з лат. - незнання закону шкодить); поза віднесенням до обставин, які можуть бути розцінені як такі, що мають істотне значення, знаходиться мотив правочину. Мотив правочину - це стимул його вчинення і дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин. Тому мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має. Хоча законодавець і вказує на допустимість надання мотиву правочину значення істотної помилки у випадках, встановлених у законі. Проте таких випадків на рівні норми закону законодавець не передбачив.
Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на помилку, неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.
Відповідно до частини першої статті 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, не вигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення (абзац другий частини першої статті 229 ЦК України).
Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.
На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
Суб'єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.
Відповідно до частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.
Правочин, який оспорюється на підставі статті 233 ЦК України, характеризується тим, що особа вчиняє його добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена вчинити правочин через тяжкі для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі.
Підставами визнання правочину недійсним на підставі статті 233 ЦК України та предметом доказування у справі є: 1) наявність тяжкої обставини, в якій перебувала особа, що змусила її вчинити правочин; 2) правочин було вчинено на вкрай невигідних умовах.
Тобто для визнання правочину недійсним, на підставі частини першої статті 233 ЦК України, необхідна сукупність вказаних умов. Такий висновок підтверджується вживанням законодавцем в частині першій статті 233 ЦК України сполучника «і», за допомогою якого відбувається поєднання вказаних умов. Встановлена статтею 233 ЦК України підстава недійсності правочину є сукупністю цих двох елементів - відсутність хоча б одного з них є ознакою знаходження відповідних правовідносин за межами сфери регулювання частини першої статті 233 ЦК України.
Наявність тяжкої обставини, що змусила особу вчинити правочин, має довести сторона, яка такий правочин оспорює. Предметом доказування також є той факт, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було би вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Тяжкі обставини мають вплинути на особу таким чином, що спонукають її вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах. Умови мають бути очевидно невигідними для особи, яка уклала цей правочин, і бути наявними саме в момент вчинення правочину. Тяжкими обставинами можуть бути, зокрема, тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства особи, учасника правочину, та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.
Такі правочини мають дефекти волі і здійснюються за обставин, коли особа змушена вчинити правочин на вкрай невигідних для себе умовах.
Виходячи із системного аналізу наведених норм, визнання правочину недійсним на підставі статті 233 ЦК України пов'язане із доведеністю наявності чи відсутності власного волевиявлення в особи на його вчинення на тих умовах, за яких був укладений правочин.
Згідно з частиною першою статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Отже, основними ознаками фіктивного правочину є введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Відповідно до частини третьої статті 12, частин першої та шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
За змістом статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Враховуючи наведене, суд першої інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, оцінивши докази у їх сукупності, дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову, з огляду на те, що позивачем не було надано жодного належного і допустимого доказу на підтвердження заявленої ним вимоги про визнання договору дарування частини квартири недійсним, з урахуванням наведених ним підстав.
Посилання заявника в апеляційній скарзі на те, що такі обставини, як наявність у позивача спірного житла як єдиного, відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування від дарувальника обдарованому та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору вказують на те, що укладення позивачем оспорюваного договору дарування було вчинено під випливомпомилки - неправильне сприйняття ним фактичних обставин правочину, що вплинуло на його волевиявлення, не заслуговують на увагу, оскільки самі по собі - без доведення наявності такої вади волі у дарувальника, як помилка під час укладення оспорюваного договору - не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним.
Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 15 вересня 2021 року у справі № 161/17523/16-ц, від 06 жовтня 2021 року у справі № 447/2297/19, від 03 травня 2022 року у справі № 715/2513/19, від 26 жовтня 2022 року у справі № 947/32485/20, від 15 березня 2023 року у справі № 288/1366/21, від 25 квітня 2024 року в справі № 336/6427/20.
Згідно з пунктом 1 частиною першою статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до частин першої статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 13 грудня 2023 року - без змін, оскільки підстави для скасування судового рішення відсутні.
Керуючись статтями 268, 367, 374, 375, 381-384, 389 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргупредставника позивача ОСОБА_1 адвоката Ковбасюка Владислава Анатолійовича залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 13 грудня 2023 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена
в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повний текст постанови складено 09 травня 2024 року
Головуючий: Судді: