20 жовтня 2010 р. № 7/257-16/53-16/160-3/24
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
Головуючого:
Суддів:Мирошниченка С.В.,
Барицької Т.Л.,
Жукової Л.В.,
Розглянувши касаційні скаргиДержавного комітету з державного матеріального резерву,
Першого заступника Прокурора Полтавської області
на рішення
та на постановуГосподарського суду Полтавської області від 23.04.2010р.
Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 14.07.2010
у справі№ 7/257-16/53-16/160-3/24 Господарського суду Полтавської області
за позовомДержавного комітету з державного матеріального резерву
до
треті особиПАТ "Транснаціональна фінансово-промислова нафтова компанія "Укртатнафта",
Державне підприємство "Укррезерв",
ЗАТ "Торговий дім "Укртатнафта",
ВАТ "Укрнафта",
ВАТ "Укртранснафта" в особі філії Придніпровські магістральні нафтопроводи
простягнення боргу та штрафу
за участю представників сторін:
позивача Берега Т.М. за дов. від 30.11.09; №6528/0/4-09
відповідачаКовальчик О.М. за дов. від 19.02.2010; №14/03-20
третьої особи 1Попова О.О. за дов. від 26.08.10; № 190
третьої особи 2Не зя'вились
третьої особи 3Кисильов Є.В. за дов. від 03.12.09; № юр-555/д
третьої особи 4Не з'явились
прокурорСахно Н.В. прокурор відділу Генеральної прокуратури України
Державний комітет України з державного матеріального резерву в 2002 році звернувся до господарського суду Полтавської області з позовом до Публічного акціонерного товариства "Транснаціональна фінансово-промислова нафтова компанія "Укртатнафта", в якому просив зобов'язати відповідача відвантажити на користь позивача нафтопродукти, вироблені за договорами на переробку нафтової сировини №521 від 10.03.2000 року №880 від 13.06.2000 року, а саме 33 585, 498 тон бензину А-76; 5 261,783 тон бензину А-92; 13 522,656 тон дизельного палива; 4024,314 тон авіаційного газу (ТС-1); 59 105,951 тон мазуту М-100.
Спір розглядався судами неодноразово.
Рішенням господарського суду Полтавської області від 23.04.2010 року по справі №7/257-16/53-16/160-3/24 стягнуто з Публічного акціонерного товариства "Транснаціональна фінансово-промислова нафтова компанія "Укртатнафта" на користь державного комітету України з державного матеріального резерву нафтопродукти: автобензин А-76 в кількості 33 172,700т (коди 67100, 7139); автобензин А-92 в кількості 1729,500 т (коди 7100,7139); дизпаливо в кількості 7366,720 т (коди 67, 7100, 7139); мазут М-100 в кількості 59 105,951 т (коди 7016, 7100, 7139); авіапаливо ТС-1 в кількості 24,314 т (код 67) та штраф в розмірі 248 961 105,15 грн. (50% вартості недопоставлених (незакладених) продуктів до державного резерву) відповідно до приписів ч.3 ст. 14 Закону України "Про державний матеріальний резерв", витрати по держмиту у розмірі 25 500,00 грн. та витрати на інформаційне-технічне забезпечення судового процесу у розмірі 118,00 грн.
Публічне акціонерне товариство "Транснаціональна фінансово-промислова нафтова компанія "Укртатнафта" звернулось до апеляційного господарського суду зі скаргою. Постановою Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 14.07.2010 р. апеляційну скаргу задоволено, рішення господарського суду Полтавської області скасовано, прийнято нове рішення, яким в позові було відмовлено.
Колегія суддів апеляційного господарського суду вважає, що висновки господарського суду Полтавської області відносно того, що договори № 521 від 10.03.2000 року та № 800 від 13.06.2000 року укладені на виконання умов договору № юр 7/7-2000 від 29.02.2000 року (т. 1, а. с. 141), укладеного між позивачем та ДП "НВО "Либідь", є необґрунтованими, оскільки умовами зазначеного договору передбачено обов'язок третьої особи по закупівлі нафти за надані позивачем кошти. Умов про обов'язок третьої особи переробити нафту саме на потужностях відповідача зазначений договір не містить.
Судом апеляційної інстанції також було встановлено, що ДП "НВО "Либідь" мало можливість переробити закуплену на умовах даного договору нафту на будь-якому нафтопереробному підприємстві України.
Отже, ніякого зв'язку між договором № юр 7/7-2000 від 29.02.2000 року та договорами № 521 від 10.03.2000 року та № 800 від 13.06.2000 року колегія суддів, виходячи з матеріалів справи та наведених сторонами доказів, не вбачає. Вказані договори є самостійними угодами, укладеними між ДП "НВО" "Либідь" та відповідачем, що породжують права і обов'язки тільки для вказаних осіб. Отже заявляти про порушення прав за договором мають право тільки ДП "НВО" "Либідь" та ПАТ "Укртатнафта".
Виходячи з вище зазначеного, колегія суддів апеляційного господарського суду не знайшла підстав для задоволення вимог Державного комітету України з державного матеріального резерву за договорами №521 від 10.03.2000 року та №800 від 13.06.200 року.
Апеляційний суд також врахував те, що позивач вже відмовився від розгляду спору щодо нафтопродуктів, вироблених за договорами № 521 від 10.03.2000 року та № 800 від 13.06.2000 року і спір розглядався стосовно нафтопродуктів, вироблених за іншими договорами. Відповідно до цього суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позивач фактично заявив додаткові вимоги.
Вищий господарський суд України в Інформаційному листі " Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році" від 02.06.2006 року № 01-8/1228 зазначив, що збільшення розміру позовних вимог не може бути пов'язано з пред'явлення додаткових позовних вимог.
За таких обставин, колегія суддів апеляційного господарського суду прийшла до висновку про відсутність підстав для задоволення вимог за договорами № 521 від 10.03.2000 року та № 800 від 13.06.2000 року.
Колегія суддів апеляційної інстанції при винесенні своєї постанови зробила висновок, що строк позовної давності за цим договором не переривався шляхом подання позову, а тому сплинув 14.01.2003 року.
Апеляційним судом під час здійснення перегляду рішення першої інстанції також було встановлено, що за кодом № 7016 відвантажувались нафтопродукти за договорами № юр7/29-2000 від 17.10.2000 року та № юр 7/30-2000 від 17.10.2000 року (т.1а.с.102-105), укладеними між ДП "НВО "Либідь", правонаступником якого є ДП "Укррезерв" (третя сторона по справі) та Держкомрезервом України. Тобто, ПАТ "Укртатнафта" не було стороною за вказаними договорами.
Договір №7016 не уклався, а тому покладення на АТ "Укртатнафта" зобов'язання по відвантаженню нафтопродуктів за вказаним договором суперечить вимогам чинного законодавства. Передача нафтопродуктів від ДП "НВО "Либідь"здійснювалось на підставі актів прийому-передачі нафтопродуктів, укладеними між ДП "НВО "Либідь"та Держкомрезервом України, які надавались на ознайомлення ПАТ "Укртатнафта". При цьому, всі акти містять відомості про те, що поставка нафтопродуктів здійснюється на умовах франко-резервуар ПАТ "Укртатнафта". Укладення угоди на таких умовах означає, що на момент здійснення такої угоди нафтопродукти мають знаходитись в резервуарах ПАТ "Укртатнафта".
Апеляційний суд робить акцент на тому, що матеріалами справи та поясненнями відповідача підтверджується необхідність та її відсутність в матеріалах справи телеграми ВАТ "Укрнафта", оскільки лише за цим документом можливо підтвердити фактичну поставку нафтової сировини на термінали ПАТ "Укртатнафта" для її подальшої переробки. Ця обставина також знайшла підтвердження і у висновку судово-бухгалтерської експертизи №345/346 від 30.01.2006 року.
Проте суд першої інстанції не надав належної юридичної оцінки зазначеній обставині, що призвело до невірного застосування норм матеріального права.
Виходячи з наданих доказів сторонами, суд апеляційної інстанції зазначає про те, що оскільки нафта за договором № 7/74-2001 від 20.03.2001 року не поставлялась, то і відвантаження нафтопродуктів за цим договором відбуватись не могло.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів апеляційного господарського суду приходить до висновку про відсутність підстав для стягнення з відповідача нафтопродуктів за кодом №7139 від 19.06.2001 року.
Крім того, відсутні підстави для стягнення штрафу і з огляду на необґрунтованість вимог позивача за вищевказаними договорами.
З урахуванням викладеного, касаційний суд вважає, що рішення суду першої інстанцій прийнято без всебічного, повного і об'єктивного розгляду всіх обставин справи в їх сукупності, з порушенням вимог матеріального та процесуального закону.
Відповідно до п.4, ч. 1 ст. 111 ГПК України касаційна скарга повинна містити вимоги особи, що подала скаргу, із зазначенням суті порушення або неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права. У скарзі не зазначаються посилання на недоведеність обставин справи.
Відповідно до ст. 1117 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові чи відхилені ним, вирішувати питання про достроковість того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази, або додатково перевіряти їх.
В порушення вимог ГПК України, заявник касаційної скарги посилається на те, що апеляційним судом невірно зроблені висновки, які суперечать наявним у справі доказам. Крім того, на думку скаржника, судом не взяті до уваги дійсні обставини справи.
В касаційній скарзі Державного комітету з державного матеріального резерву не вказана суть порушення або неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права.
В зв'язку з цим, у суду касаційної інстанції відсутні законні підстави для задоволення касаційної скарги Державного комітету з державного матеріального резерву у зв'язку з тим, що останнім не доведені порушення апеляційним господарським судом норм матеріального і процесуального закону.
Окрім Державного комітету з державного матеріального резерву касаційна скарга також була подана першим заступником Прокурора Полтавської області.
Розглянувши касаційну скаргу, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку про її необґрунтованість з наступних підстав.
Підставою скасування постанови апеляційного господарського суду перший заступник Прокурора Полтавської області визначив порушення судом ст. ст. 256, п.5 ч.1 ст. 268 ЦК України, ст. ст. 79, 83 ЦК УРСР; ст. 22 ГПК України.
Стаття 256 Цивільного кодексу України встановлює поняття позовної давності : позовна давність -це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Порушення апеляційним судом цієї норми закону, судом касаційної інстанції не встановлені.
Перший заступник Прокурора Полтавської області наполягає на порушенні п.5 ч.1 ст. 268 ЦК України. Цей пункт передбачає, що позовна давність не поширюється на вимогу страхувальника до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування). Оскільки позовні вимоги не стосуються страхового відшкодування, вказана норма закону застосована бути не може.
Крім того, відповідно до п.6 "прикінцевих та перехідних положень" ЦК України, правила Цивільного кодексу України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом (01.01.2004 р.) . Апеляційний господарський суд вірно встановив що до 2004 р. позивач не звертався з позовом за захистом порушеного свого цивільного права або інтересу, що виникли в зв'язку з виконанням умов спірних договорів. Тому апеляційний суд зробив висновки про сплив строку позовної давності 14.01.2003 р. За таких обставин повинні були застосовані норми ЦК УРСР щодо позовної давності.
Перший заступник Прокурора Полтавської області зазначає, що порушенні судом вимоги ст. ст. 79, 83 ЦК УРСР.
Стаття 79 ЦК УРСР встановлює вимоги перегляду строку позовної давності. Перший заступник Прокурора Полтавської області не вказав, в чому саме полягає порушення, але апеляційним судом встановлено, що переривання строку позовної давності не відбулося.
Відповідно до ст. 83 ЦК УРСР встановлено вимоги, на які позовна давність не розповсюджується. Дана стаття першим заступником Прокурора Полтавської області вказана в контексті того, що позовна давність не розповсюджується на вимоги Державного комітету з державного матеріального резерву. Частини 1-4 цієї статті не містять вимоги Держкомрезерву у переліку вимог, на які не поширюється позовна давність.
Інші порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права першим заступником Прокурора Полтавської області у скарзі не вказані. В порушенні ст. 111 ГПК України, перший заступник Прокурора Полтавської області в касаційній скарзі посилається на те, що апеляційним судом невірно зроблені висновки, які суперечать обставинам справи.
В зв'язку з цим, у суду касаційної інстанції відсутні законні підстави для задоволення касаційної скарги.
Твердження скаржників про порушення і неправильне застосування апеляційним господарським судом норм права при прийнятті постанови не знайшли свого підтвердження, в зв'язку з чим підстави для зміни чи скасування законної та обґрунтованої постанови колегія суддів Вищого господарського суду України не вбачає.
Враховуючи наведене та керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119 ГПК України, Вищий господарський суд України
Касаційні скарги Державного комітету з державного матеріального резерву та Першого заступника Прокурора Полтавської області залишити без задоволення. Постанову Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 14.07.2010 р у справі №7/257-16/53-16/160-3/24 залишити без змін.
Головуючий С. Мирошниченко
СуддіТ. Барицька
Л. Жукова