30 вересня 2010 р. № 5020-9/215-1/015-10/097
Колегія суддів Вищого господарського суду України у складі:
головуючого:Першикова Є.В.,
суддів:Данилової Т.Б.,
Муравйова О.В.,
Розглянула
касаційну скаргуПриватного підприємства "Ариес" (далі -Підприємство)
на постанову Севастопольського апеляційного господарського суду
від29.06.10
у справі№ 5020-9/215-1/015-10/097
господарського судуміста Севастополя
за позовомСевастопольської міжрайонної природоохоронної прокуратури (далі -Прокуратура)
в інтересах держави в особі Севастопольської міської ради (далі -Міськрада)
доПідприємства,
комунального підприємства "Севастопольський комбінат благоустрою" Севастопольської міської ради (далі -Комбінат),
третя особа:комунальне підприємство "Благоустрій" Севастопольської міської ради (далі -Комунальне підприємство),
за участю:прокуратури міста Севастополя,
провизнання угоди недійсною та застосування наслідків її недійсності.
В засіданні взяли участь представники:
- Прокуратури:Савицька О.В. (прокурор відділу Генеральної прокуратури України; посвідчення № 231 від 20.07.05)
- Міськради:не з'явились;
- Підприємства:Сандюк К.О. (за дов.);
- Комбінатуне з'явились;
- Комунального підприємства: не з'явились.
Ухвалою від 09.09.10 колегії суддів у складі головуючого - Першикова Є.В., суддів -Коробенка Г.П., Жаботиної Г.В. касаційна скарга Підприємства б/н від 28.07.10 була прийнята до провадження, справа призначена до розгляду у судовому засіданні на 30.09.10.
У зв'язку з перебуванням суддів Коробенка Г.П., Жаботиної Г.В. у відпустках, розпорядженням від 24.09.10 заступника Голови Вищого господарського суду України для касаційного перегляду справ, призначених до розгляду у судовому засіданні на 30.09.10 колегією суддів у складі головуючого -Першикова Є.В., суддів -Коробенка Г.П., Жаботиної Г.В., створено колегію суддів у складі: головуючий -Першиков Є.В., судді -Данилова Т.Б., Муравйов О.В., яка переглядає справу по суті.
Про вказані обставини присутніх представників сторін повідомлено на початку судового засідання. Відводів складу колегії суддів Вищого господарського суду України, яка переглядає справу по суті, не заявлено.
Відповідно до ч. 2 ст. 85 та ч. 1 ст. 1115 Господарського процесуального кодексу України у судовому засіданні 30.09.10 було оголошено лише вступну та резолютивну частини постанови Вищого господарського суду України.
Рішенням від 13.05.09 господарського суду міста Севастополя (суддя Рибіна С.А.) у задоволенні позову відмовлено.
Постановою від 23.07.09 Севастопольського апеляційного господарського суду (колегія суддів у складі: головуючого -Маслової З.Д., суддів -Градової О.Г., Ткаченко М.І.) апеляційне подання Севастопольської міжрайонної природоохоронної прокуратури залишено без задоволення, а рішення від 13.05.09 господарського суду міста Севастополя -без змін.
Постановою від 29.10.09 Вищого господарського суду України касаційне подання Прокуратури задоволено частково.
Рішення від 13.05.09 господарського суду міста Севастополя та постанову від 23.07.09 Севастопольського апеляційного господарського суду скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Під час нового розгляду справи рішення від 11.05.10 господарського суду міста Севастополя (суддя Юріна О.М.) у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Вказане судове рішення мотивоване тим, що сумісна діяльність здійснювалась сторонами договору відповідно до вимог Цивільного кодексу України, спірний договір укладено в належній формі та містить всі істотні умови.
Постановою від 29.06.10 Севастопольського апеляційного господарського суду (колегія суддів у складі: головуючого -Заплави Л.М., суддів -Прокопанич Г.К., Котлярової О.Л.) рішення від 11.05.10 господарського суду міста Севастополя скасовано.
Позов задоволено.
Визнано недійсним договір про спільну діяльність від 12.03.98, укладений між Комбінатом та Підприємством.
Підприємство зобов'язано повернути Міськраді земельну ділянку площею 250 м2, яка розташовану в бухті "Омега".
При винесенні постанови апеляційний суд врахував, що оскільки згідно умов спірного договору Комбінат взяв на себе зобов'язання щодо надання належної йому на праві постійного користування земельної ділянки Підприємству під забудову, то фактично такий договір є прихованим договором оренди земельної ділянки, власником якої є Міськрада. Також, апеляційний суд врахував, що згідно норм чинного законодавства постійний землекористувач не наділений правом здавати відповідні земельні ділянки в суборенду, а будівництво об'єктів нерухомості без надання згоди фактичного власника земельної ділянки є незаконним.
Не погодившись з постановою апеляційного суду, Підприємство звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою в якій просить постанову від 26.09.10 Севастопольського апеляційного господарського суду скасувати, а рішення від 11.05.10 господарського суду міста Севастополя у даній справі залишити без змін.
Свої вимоги скаржник обґрунтовує тим, що при винесенні оскарженого судового акту було порушено норми матеріального права, зокрема: ст.ст. 48, 58, 267, 430, 432 Цивільного кодексу УРСР (1963 року), ст.ст. 321, 377 Цивільного кодексу України, ст.ст. 120, 123 Земельного кодексу України.
Присутній у судовому засіданні 30.09.10 представник Прокуратури щодо доводів та вимог скаржника заперечував, вважаючи їх безпідставними, у зв'язку з чим просив касаційну скаргу Підприємства залишити без задоволення, а оскаржену постанову -без змін.
Розглянувши матеріали справи, касаційну скаргу, заслухавши пояснення представників Прокуратури та Підприємства, суддю-доповідача по справі, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла до висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.
Як встановлено попередніми судовими інстанціями на підставі матеріалів справи, згідно державного акту на землю № 1096 від 18.08.00 земельна ділянка на території пляжу "Омега", в тому числі і площею 250 кв2, де розміщено бар "Робінзон", надана Комбінату в постійне користування для обслуговування будівель, споруд та території пляжів.
Попередніми судовими інстанціями встановлено, що 12.03.98 між Комбінатом та Підприємством було укладено договір про спільну діяльність (далі -Договір), предметом якого є спільна діяльність з організації відпочинку громадян, їх торгове обслуговування і одержання прибутку.
При цьому, судами взято до уваги, що згідно з п. 2.1 цього Договору Комбінат взяв на себе зобов'язання надати належну йому на праві постійного користування земельну ділянку Підприємству для розміщення торгового об'єкту на пляжі "Омега" відповідно до генерального плану забудови загальною площею 250 м2.
Також, встановлено, що у п. 2.2.2 Договору сторони погодили обов'язок Підприємства облаштувати торгове місце у відповідності з індивідуальним проектом та розпочати діяльність з моменту укладення договору.
Вирішуючи спір, суди першої та апеляційної інстанцій взяли до уваги, що сторонами Договору була визначена господарська мета, яка є спільною для обох сторін, а саме: організація відпочинку громадян, їх торгове обслуговування та отримання прибутку від спільної діяльності; встановлений порядок ведення спільної діяльності, керівництво якої покладено на Комбінат; визначені внески сторін у спільну діяльність.
На підставі наданих сторонами доказів у справі суди встановили, що за результатами діяльності сторін на підставі Договору виник об'єкт -кафе-бар "Робінзон", який введений в експлуатацію та право спільної часткової власності сторін на який визнано рішенням суду від 10.06.05 у справі № 20-4/023-7/090.
Враховуючи викладене, місцевий та апеляційний суди прийшли до висновку про те, що сторонами дотримані усі умови спільної діяльності та за результатами об'єднання вкладів (майна та грошових коштів) сторони отримали об'єкт спільної власності, який належить на праві власності Комбінату (10,49%,) та Підприємству (89,51-%).
З огляду на вказане, місцевий та апеляційний суди визначили, що сумісна діяльність сторонами договору № 4 від 12.03.98 здійснювалась відповідно до вимог Цивільного кодексу Української РСР та такий договір було укладено в належній формі та містить всі істотні умови, які були передбачені діючим на 1998 рік законодавством.
Крім того, проаналізувавши обґрунтування прокуратури, попередні судові інстанції вказали, що Міськрадою не надано належних доказів переходу земельної ділянки площею 250 м2 в оренду Підприємства, в той час, як договір оренди передбачає перехід від однієї особи до другої права користування чи володіння земельною ділянкою.
Колегія суддів Вищого господарського суду України враховує, що відповідно до ст. 48 Цивільного кодексу УРСР (чинного на момент укладення спірної угоди) недійсною є та угода, яка не відповідає вимогам закону.
Встановивши, що угода укладена з метою приховати іншу угоду, суд відповідно до ч. 2 ст. 58 Цивільного кодексу УРСР визначає, що сторонами укладена та угода, яку вони дійсно мали на увазі. У тому разі, коли така угода суперечить законові, суд постановляє рішення про визнання недійсною укладеної сторонами угоди із застосуванням наслідків, передбачених для недійсності угоди, яку вони мали на увазі.
Отже, вирішуючи спір про визнання угоди недійсною, суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угоди вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Відповідно до ст. 1130 Цивільного кодексу України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників.
Згідно зі ст. 1131 Цивільного кодексу України договір про спільну діяльність укладається у письмовій формі. Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.
Колегія суддів Вищого господарського суду України враховує, що переглядаючи справу в апеляційному порядку Севастопольський апеляційний господарський суд прийшов до висновку про те, що аналіз тексту та умов спірного договору про співпрацю від 12.03.98 свідчить, що основними умовами договору є його строковість, та отримання Підприємством земельної ділянки у користування за плату, тоді як до обов'язків Комбінату входить лише надання належних йому земель зеленої зони для розміщення торгового об'єкту.
Враховуючи наведене колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що апеляційний суд підставно дійшов до висновку про те, що фактично між сторонами по спірному договору склались орендні відносини, і такий договір фактично прикриває угоду з оренди земельної ділянки площею 250 м2, розташованої в бухті Омега, власником якої є Міськрада.
При цьому, колегія суддів Вищого господарського суду України бере до уваги, що згідно з положеннями ст. 8 Земельного кодексу України від 18.12.90 (в редакції чинній на момент укладення спірного договору) у тимчасове користування на умовах оренди земля надається громадянам України, підприємствам, установам і організаціям, громадським об'єднанням і релігійним організаціям, спільним підприємствам, міжнародним об'єднанням і організаціям з участю українських, іноземних юридичних осіб і громадян, підприємствам, що повністю належать іноземним інвесторам, а також іноземним державам, міжнародним організаціям, іноземним юридичним особам та фізичним особам без громадянства. Орендодавцями землі є сільські, селищні, міські, районні Ради народних депутатів і власники землі.
Згідно приписів ст. 3 Закону України "Про оренду землі" (в редакції, чинній на момент укладення спірного Договору) /далі -Закон/, оренда землі -це засноване на договорі строкове, платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.
Статтею 12 зазначеного Закону визначено поняття договору оренди землі, згідно з якою договір оренди землі -це угода сторін про взаємні зобов'язання, відповідно до яких орендодавець за плату передає орендареві у володіння і користування земельну ділянку для господарського використання на обумовлений договором строк.
Разом з тим, колегія суддів Вищого господарського суду України звертає увагу на те, що приписами ст. ст. 13, 41 Конституції України визначено, що від імені Українського народу право власності здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією і усі суб'єкти права власності рівні перед законом. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.
Відповідно до ст.ст. 142-145 Конституції України до матеріальної основи органів місцевого самоврядування, окрім інших об'єктів, належить земля, управління якою здійснюють територіальні громади через органи самоврядування в межах їх повноважень шляхом прийняття рішень. Права органів самоврядування захищаються в судовому порядку.
Із змісту п. 34 ст. 26, ст. 33 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" вбачається, що розпорядження землями територіальних громад, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності віднесено до виняткової компетенції міської ради.
Статтею 22 Земельного кодексу України від 18.12.90 (в редакції чинній на момент укладення спірного договору) встановлювалось, що право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Приступати до використання земельної ділянки, в тому числі на умовах оренди, до встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує право власності або право користування землею, забороняється.
Статтею 15 Закону передбачалось, що особа, яка бажає одержати земельну ділянку в оренду із земель державної або комунальної власності, подає до відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування заяву (клопотання). Розгляд заяви (клопотання) і надання земельної ділянки в оренду проводяться у порядку, передбаченому Земельним кодексом України. У разі згоди орендодавця надати земельну ділянку в оренду сторони укладають договір, в якому обумовлюють істотні та інші умови оренди землі.
Тобто, необхідною передумовою укладення договору оренди землі законодавцем визначено згоду власника земельної ділянки передати земельну ділянку в оренду, а отримання такої згоди орендарем має оформлюватися рішенням орендодавця про надання земельної ділянки в оренду.
Отже, обов'язковою умовою укладення договору оренди земельної ділянки, яка перебуває у державній або комунальній власності, є наявність рішення відповідного органу про надання земельної ділянки, а тому договори та рішення інших осіб щодо розпорядження земельною ділянкою, яка перебуває у комунальній власності, є порушенням виключного, передбаченого Конституцією України, права органу місцевого самоврядування на здійснення права власності від імені Українського народу на управління землями, яке підлягає захисту.
Разом з тим, передавши спірну земельну ділянку в постійне користування Комбінату, Міськрада чітко визначила її цільове використання, та право розпорядження цією ділянкою Міськрадою Комбінату не передавалось.
З урахуванням наведених правових положень та встановлених обставин справи колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що доводи, викладені Підприємством в касаційній скарзі, є необґрунтованими, оскільки вони спростовуються зібраними по справі доказами і не відповідають вимогам закону.
Колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що скаржник в касаційній скарзі стверджує факти порушення апеляційним судом не лише норм матеріального та процесуального права, а також і питання, які стосуються оцінки доказів, але оцінка доказів, на підставі яких судова інстанція дійшла до висновку про встановлення тих чи інших обставин справи в силу вимог ст. 43 Господарського процесуального кодексу України здійснюється за внутрішнім переконанням суду, і їх переоцінка не віднесена до компетенції касаційної інстанції.
З огляду на те, що з'ясування підставності оцінки доказів та встановлення обставин по справі згідно приписів ст. 1117 Господарського процесуального кодексу України знаходиться поза межами компетенції касаційної інстанції, колегія суддів Вищого господарського суду України приходить до висновку про неможливість задоволення касаційної скарги.
На підставі викладеного, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що судом апеляційної інстанції було повно та всебічно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, надано їм належну правову оцінку та винесено постанову з дотриманням норм матеріального та процесуального права, що дає підстави для залишення їх без змін.
Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів
Касаційну скаргу приватного підприємства "Ариес" б/н від 28.07.10 залишити без задоволення.
Постанову від 29.06.10 Севастопольського апеляційного господарського суду у справі № 5020-9/215-1/015-10/097 господарського суду міста Севастополя залишити без змін.
Головуючий Є.Першиков
судді:Т.Данилова
О.Муравйов