03 травня 2024 року м. Житомир справа № 240/3588/24
категорія 113070200
Житомирський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Окис Т.О., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справу за позовом ОСОБА_1 до Державної служби України з безпеки на транспорті про визнання протиправною та скасування постанови,
установив:
У лютому 2024 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся у суд з позовом до Державної служби України з безпеки на транспорті (далі - відповідач, Укртрансбезпека), у якому просить визнати протиправною та скасувати постанову про застосування адміністративно - господарського штрафу №007932 від 06 лютого 2024 року.
На обґрунтування позовних вимог зазначає, що адміністративна справа була розглянута неуповноваженою особою, а тому прийнята за наслідками такого розгляду постанова підлягає скасуванню. Наголошує, що відсутні докази на підтвердження того, що зазначеним в акті транспортним засобом перевозився будь-який вантаж. Зауважує, що у день складення акта транспортний засіб доставлявся для проведення ремонтних робіт. Акцентує увагу, що у нього є всі документи, які визначені положеннями статті 48 Закону України «Про автомобільний транспорт».
Ухвалою суду від 22 лютого 2024 року позов прийнято до провадження, призначено справу до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи та визначено відповідачу строк для подання відзиву на позов.
01 березня 2024 року до суду надійшов відзив разом з витребуваними судом документами, у якому відповідач просить у задоволенні позову відмовити. Зазначає, що під час проведення рейдової перевірки працівниками органу контролю було виявлено, що на належному позивачу транспортному засобі здійснюється внутрішнє перевезення вантажу. Водій транспортного засобу на вимогу посадових осіб відмовився надати посвідчення водія відповідної категорії, свідоцтва про реєстрацію транспортних засобів на тягач і напівпричіп, товарно-транспорту накладну або інші документи на вантаж, протоколи перевірки технічного стану на тягач і напівпричіп, протокол про перевірку та адаптацію тахографа до транспортного засобу. Зауважує, що позивач не надав доказів на підтвердження того, що виявлений під час рейдової перевірки транспортний засіб, що належить позивачу, перебував у м. Полонне Хмельницької області для здійснення його ремонту. Відтак, під час перевірки встановлено допущення позивачем порушень вимог статті 49 Закону України «Про автомобільний транспорт», що і стало підставою для винесення спірної постанови. Наголошує, що згідно правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 22 грудня 2021 року у справі №420/3371/21, надання документів, визначених приписами статей 39 і 48 Закону України «Про автомобільний транспорт» до суду не спростовує факт відсутності встановленого порушення, оскільки обов'язок пред'являти такі документи чітко встановлений статтею 49 названого Закону. Акцентує увагу, що оскаржувана постанова винесена уповноваженою на це особою, а позивачем не було реалізовано право на оскарження відповідних дій/актів до вищого за підпорядкуванням органу державного контролю.
18 березня 2024 року до суду надійшла відповідь на відзив, у якій позивач зазначає, що відзив не містить спростувань тверджень позивача про те, що розгляд справи проведений неуповноваженою особою. Наведене, на його переконання, свідчить про те, що така обставина визнана відповідачем. Акцентує увагу, що підставою для притягнення особи до відповідальності за абзацом 3 частини 1 статті 60 Закону України «Про автомобільний транспорт» є саме перевезення вантажу за відсутності на момент проведення перевірки документів, визначених у статтях 39 і 48 цього Закону. Тим часом, відповідач не надав суду жодного доказу на підтвердження того, що транспортним засобом, належним позивачу, в цей день (на момент перевірки) перевозився вантаж. У наданій відповідачем відоефіксації перевірки не має жодного слова про перевезення транспортним засобом будь-якого вантажу. Наголошує, що відповідач не надав доказів на підтвердження того, що уповноважені особи контролюючого органу здійснювали зупинення транспортного засобу, а надане відповідачем відео цього не підтверджує. Звертає увагу суду, що в акті перевірки відсутній запис про те, що водій відмовився від підписання акта перевірки, що, на його переконання, свідчить, що водія на місці перевірки взагалі не було. Зауважує, що не бачив доцільності в оскарженні постанови в адміністративному порядку, оскільки під час розгляду справи його повідомили, що штраф буде накладений за будь-яких обставин.
За результатами вивчення матеріалів справи суд дійшов висновку про необхідність проведення її розгляду в судовому засіданні, про що 28 березня 2024 року постановив відповідну ухвалу.
Також за результатами розгляду клопотання відповідача про допит як свідка старшого державного інспектора відділу державного нагляду (контролю) у Хмельницькій області Тужанського Ігоря Мар'яновича, яким було проведено рейдову перевірку транспортного засобу, що належить позивачу, ухвалою суду від 28 березня 2024 року таке було задоволено.
Суд установив, що 28 грудня 2023 року на підставі направлення на рейдову перевірку (перевірку на дорозі) від 22 грудня 2023 року №001024 по вулиці Мануїльського, 62 в місті Полонне Хмельницької області, о 13 годині 00 хвилин посадовою особою контролюючого органу складено акт №052122 проведення перевірки додержання вимог законодавства про автомобільний транспорт під час здійснення перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом.
У зазначено акті указано, що проведено перевірку транспортного засобу марки DAF, реєстраційний номер НОМЕР_1 , з напівпричепом марки JANMIL NW, реєстраційний номер НОМЕР_2 , які належать позивачу.
Під час проведення перевірки водій транспортного засобу не надав: посвідчення водія відповідної категорії, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу на тягач та напівпричіп, товарно-транспорту накладну або інші документи на вантаж, протокол перевірки технічного стану на тягач та напівпричіп, протокол про перевірку та адаптацію тахографа до транспортного засобу, чим порушено вимоги статті 48 Закону України «Про автомобільний транспорт».
На адресу позивача направлено лист від 08 січня 2024 року з інформацією про дату та час розгляду справи.
За результатами розгляду справи про порушення законодавства про автомобільний транспорт 06 лютого 2024 року начальник Відділу державного нагляду (контролю) у Житомирській області виніс постанову №007932, якою за порушення вимог статті 48 Закону України «Про автомобільний транспорт» позивача притягнуто до відповідальності у вигляді штрафу в розмірі 17000,00 грн, яка передбачена абзацом 3 частини 1 статті 60 Закону України «Про автомобільний транспорт».
Уважаючи таке рішення протиправним, ОСОБА_1 подав цей позов до суду.
У судовому засіданні представник позивача наполягав на задоволенні позову. Наголошував на тому, що розгляд справи проведений неуповноваженою особою, а документи, які адвокат, як представник позивача, привіз для підтвердження відсутності правових підстав для притягнення клієнта до відповідальності, не були прийняті до розгляду. Акцентує вагу, що відповідач не надав доказів проведення рейдової перевірки автомобіля, що належить позивачу, оскільки з наданого відеозапису з нагрудної камери інспектора не вбачається, що останній здійснив зупинку транспортного засобу.
Представник відповідача проти задоволення позову заперечувала. Наполягала, що розгляд справи проведений уповноваженою на те особою, а твердження представник позивача про те, що в нього під час розгляду не були прийняті документи, жодними доказами не підтверджені.
Допитаний у судовому засіданні свідок старший державний інспектор відділу державного нагляду (контролю) у Хмельницькій області Тужанський Ігор Мар'янович підтвердив, що 28 грудня 2024 року він разом із напарником рухалися на службовому автомобілі за транспортним засобом, що належить позивачу з метою проведення рейдової перевірки. Однак, до того, як він зміг зупинити такий засіб, останній здійснив зупинку самостійно, а водій залишив кабіну автомобіля. Під час спілкування з особою, яку він бачив, що залишила кабіну автомобіля, і була ідентифікована ним як водій, така відмовилася надати передбачені законодавством документи, а саме: посвідчення водія відповідної категорії, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу на тягач та напівпричіп, товарно-транспорту накладну або інші документи на вантаж, протокол перевірки технічного стану на тягач та напівпричіп, протокол про перевірку та адаптацію тахографа до транспортного засобу.
Висновок про те, що автомобіль здійснював перевезення вантажу свідок зробив на підставі того, що всі осіб транспортного засобу були закріплені у стаціонарному положенні, що відбувається тільки при навантаженні автомобіля. Також зауважив, що під час руху за транспортним засобом, що належить позивачу, він бачив рівень нахилу автомобіля під час здійснення повороту, що, на його професійний погляд, свідчило про завантаження кузова.
На підставі положень частини 3 статті 194 Кодексу адміністративного судочинства України з огляду на надходження клопотання представників сторін 02 квітня 2024 року суд постановив ухвалу про розгляд справи в порядку письмового провадження, яка внесена до журналу судового засідання.
Відповідно до положень частини 2 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для її розгляду і вирішення спору по суті, суд дійшов до таких висновків.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Засади організації та діяльності автомобільного транспорту визначені Законом України «Про автомобільний транспорт» від 05 квітня 2001 року № 2344-ІІІ з наступними змінами та доповненнями у редакції на час виникнення спірних правовідносин (далі - Закон України №2344-ІІІ).
Цей Закон регулює відносини між автомобільними перевізниками, замовниками транспортних послуг, органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, пасажирами, власниками транспортних засобів, а також їх відносини з юридичними та фізичними особами - суб'єктами підприємницької діяльності, які забезпечують діяльність автомобільного транспорту та безпеку перевезень.
Статтею 1 Закону України № 2344-III визначено, що автомобільний перевізник -фізична або юридична особа, яка здійснює на комерційній основі чи за власний кошт перевезення пасажирів чи (та) вантажів транспортними засобами.
Також названою правовою нормою закріплено, що рейдова перевірка (перевірка на дорозі) - перевірка транспортних засобів автомобільних перевізників на всіх видах автомобільних доріг на маршруті руху в будь-який час з урахуванням інфраструктури (автовокзали, автостанції, автобусні зупинки, місця посадки та висадки пасажирів, стоянки таксі і транспортних засобів, місця навантаження та розвантаження вантажних автомобілів, зони габаритно-вагового контролю, інші об'єкти, що використовуються автомобільними перевізниками для забезпечення діяльності автомобільного транспорту) щодо дотримання автомобільними перевізниками вимог законодавства про автомобільний транспорт.
Згідно відповіді № 573923 від 02 травня 2024 року з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань позивач зареєстрований як фізична особа - підприємець, а основним видом економічної діяльності такого є 49.41 Вантажний автомобільний транспорт.
Отже, згідно наведених вище положень Закону України №2344-ІІІ позивач є автомобільним перевізником, транспортні засоби якого підлягають рейдовим перевіркам щодо дотримання вимог законодавства про автомобільний транспорт.
Надаючи правову оцінку суті виявленого відповідачем порушення та правомірності застосованого до позивача стягнення, суд уважає за необхідне зазначити таке.
Процедуру проведення рейдових перевірок (перевірок на дорозі) щодо додержання автомобільними перевізниками вимог законодавства про автомобільний транспорт визначає Порядок проведення рейдових перевірок (перевірок на дорозі), затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08 листопада 2006 року №1567 з наступними змінами та доповненнями у редакції на час виникнення спірних правовідносин (далі - Порядок №1567).
Згідно пункту 2 названого Порядку рейдовим перевіркам (перевіркам на дорозі) підлягають усі транспортні засоби вітчизняних та іноземних автомобільних перевізників (далі - транспортні засоби), що здійснюють автомобільні перевезення пасажирів та вантажів на території України.
Тим часом згідно пункту 17 Порядку №1567 рейдова перевірка (перевірка на дорозі) проводиться із зупиненням транспортних засобів або без їх зупинення.
Під час розгляду справи судом переглянуто відеозапис з нагрудної камери старшого державного інспектора відділу державного нагляду (контролю) у Хмельницькій області Тужанського Ігоря Мар'яновича, яким складено акт №052122, на підставі якого, у подальшому, прийнято оскаржувану постанову. Однак, з названого доказу судом не встановлено, що посадовою особою контролюючого органу проведено зупинення транспортного засобу, що належить позивачу. Додатково суд зауважує, що автомобіль не знаходився на автовокзалі, автостанції, автобусні зупинці, місці посадки та висадки пасажирів, стоянці таксі і транспортних засобів, місці навантаження та розвантаження вантажних автомобілів, зоні габаритно-вагового контролю, іншому об'єкті, що використовується автомобільними перевізниками для забезпечення діяльності автомобільного транспорту.
Також з названого відеозапису не уявляться за можливе встановити, що особа, з якою розмовляв свідок, є саме водієм транспортного засобу, що належить позивачу.
З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що названою посадовою особою не вчинено дій, які б підтверджували проведення рейдової перевірки транспортного засобу, що належить автомобільному перевізнику, а тому правові підстави для складення акта проведення перевірки додержання вимог законодавства про автомобільний транспорт під час здійснення перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом у такої особи були відсутні.
Додатково суд зауважує, що частиною 1 статті 48 Закону України № 2344-ІІІ закріплено обов'язок автомобільних перевізників, водіїв мати і пред'являти особам, які уповноважені здійснювати контроль на автомобільному транспорті та у сфері безпеки дорожнього руху, документи, на підставі яких виконують вантажні перевезення.
Отже, тільки у випадку встановлення особою, уповноваженою здійснювати контроль на автомобільному транспорті та у сфері безпеки дорожнього руху, факту здійснення автомобільним перевізником вантажних перевезень, така особами наділяється повноваженнями на перевірку наявності документів, визначених Законом України №2344-ІІІ.
Суд зауважує, що відповідач не надав беззаперечних доказів на підтвердження здійснення позивачем 28 грудня 2022 року вантажних перевезень транспортним засобом, що зазначений в акті №052122 проведення перевірки додержання вимог законодавства про автомобільний транспорт під час здійснення перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом, що виключає правові підстави для перевірки наявності визначеного у статті 48 Закону України №2344-ІІІ переліку документів та, як наслідок, притягнення до відповідальності за відсутність таких.
Надаючи правову оцінку доводам позивача про те, що справа про порушення розглянута неупоноваженою особою, суд зауважує на таке.
Згідно приписів пунктів 25 - 27 Порядку №1567 справа про порушення розглядається в територіальному органі Укртрансбезпеки за місцезнаходженням автомобільного перевізника або за місцем виявлення порушення (за письмовою заявою уповноваженої особи автомобільного перевізника) не пізніше ніж протягом двох місяців з дня його виявлення.
Справа про порушення розглядається у присутності уповноваженої особи автомобільного перевізника.
У разі неявки уповноваженої особи автомобільного перевізника справа про порушення розглядається без її участі.
За наявності підстав керівник територіального органу Укртрансбезпеки або його заступник виносить постанову про застосування адміністративно-господарських штрафів, яка оформляється згідно з додатком 5.
Отже, Порядок №1567 не врегульовує процедуру проведення розгляду справи про порушення.
Однак, на момент виникнення спірних правовідносин набрав чинності Закон України «Про адміністративну процедуру» від 17 лютого 2022 року №2073-ІХ.
Згідно названого Закону у редакції на момент виникнення спірних правовідносин (далі - Закон України №2073-ІХ), він регулює відносини органів виконавчої влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, інших суб'єктів, які відповідно до закону уповноважені здійснювати функції публічної адміністрації, з фізичними та юридичними особами щодо розгляду і вирішення адміністративних справ у дусі визначеної Конституцією України демократичної та правової держави та з метою забезпечення права і закону, а також зобов'язання держави забезпечувати і захищати права, свободи чи законні інтереси людини і громадянина.
Отже, названий нормативно-правовий акт підлягає застосуванню до спірних правовідносин.
Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 2 Закону України №2073-ІХ адміністративна процедура - визначений законом порядок розгляду та вирішення справи.
Правова процедура встановлює межі вчинення повноважень органами публічної влади і, в разі її неналежного дотримання, дає підстави для оскарження до суду таких дій особою, чиї інтереси вони зачіпають. Встановлена правова процедура є важливою гарантією недопущення зловживань з боку суб'єктів владних повноважень під час прийняття рішень та вчинення дій, які повинні забезпечувати, в першу чергу, справедливе ставлення до особи, а також дотримання загального принципу юридичної визначеності, складовою якої є принцип легітимних очікувань.
Зокрема, правова процедура встановлює межі вчинення повноважень органами публічної влади і, в разі її неналежного дотримання, дає підстави для оскарження до суду таких дій особою, чиї інтереси вони зачіпають. Установлена правова процедура є важливою гарантією недопущення зловживань з боку суб'єктів владних повноважень під час прийняття рішень та вчинення дій, які повинні забезпечувати, передусім, справедливе ставлення до особи, а також дотримання загального принципу юридичної визначеності, складовою якого є принцип легітимних очікувань.
Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 25 січня 2019 року у справі № 826/382/18, від 13 березня 2019 року у справі № 826/11708/17 та від 8 липня 2021 року у справі № 160/674/19, від 18 травня 2022 року у справі № 826/12131/17, від 20 травня 2022 року у справі № № 340/370/21, від 21 березня 2023 року у справі № 640/17821/21 та від 04 квітня 2024 року у справі №600/2709/22-а.
Глава 5 Закону України №2073-ІХ містить положення щодо проведення слухання справи.
Зокрема, згідно приписів статті 68 названої глави під час слухання ведеться протокол, в якому зазначаються:
1) дата, час і місце проведення слухання; 2) найменування та адреса адміністративного органу, який розглядає справу, прізвище, власне ім'я, по батькові (за наявності) посадової особи адміністративного органу; 3) перелік учасників адміністративного провадження та осіб, які сприяють розгляду справи, а також осіб, які беруть участь у слуханні; 4) суть (зміст) справи, що розглядається; 5) зміст клопотань, пояснень та зауважень учасників адміністративного провадження; 6) зміст пояснень осіб, які сприяють розгляду справи; 7) інші важливі для справи відомості.
Протокол слухання підписується посадовою особою адміністративного органу та надається для ознайомлення учасникам адміністративного провадження, які брали участь у слуханні.
Відповідач не надав суду доказів на підтвердження виконання покладеного на нього Законом України №2073-ІХ обов'язку, а саме протоколу слухання справи, яке було проведено 06 лютого 2024 року, з якого суд міг би встановити особу, яка проводила відповідне слухання, а також чи заявляв представник позивача клопотання про долучення доказів на спростування факту порушення вимог Закону України №2344-ІІІ.
Підсумовуючи викладене, суд приходить до висновку, що оскаржувана позивачем постанова прийнята відповідачем без дотримання вимог, зазначених у пунктах 1, 3, 5, 6 частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до частин 1 та 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Під час розгляду цієї справи відповідач не довів правомірність оскаржуваної позивачем постанови, а тому позов підлягає задоволенню.
Розглядаючи питання про розподіл судових витрат, суд уважає за необхідне зазначити таке.
Пунктом 1 частини 3 статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
Частинами 1 та 2 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Згідно з частиною 3 цієї правової норми для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Відповідно до частини 4 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката, виходячи із положень частини 5 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина 7 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України).
Частинами 1, 7 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:
1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи;
2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;
3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо;
4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись (частина 9 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України)
Аналіз наведених положень законодавства дає підстави для висновку, що документально підтверджені судові витрати на правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень.
При визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, суд досліджує на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.
У відповідності до статті 26 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» від 05 липня 2012 року №5076-VI з наступними змінами та доповненнями у редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин (далі Закон України №5076-VI), адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.
Визначення договору про надання правової допомоги міститься в статті 1 цього Закону, згідно з якою договір про надання правової допомоги домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
За приписами частини 3 статті 27 Закону України №5076-VI до договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права.
Договір про надання правової допомоги за своєю правовою природою є договором про надання послуг, який в свою чергу, врегульовано Главою 63 Цивільного кодексу України. Зокрема, стаття 903 Цивільного кодексу України передбачає, що якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.
Глава 52 Цивільного кодексу України регулює загальні поняття та принципи будь-якого цивільного договору, включаючи договір про надання послуг. Стаття 632 Цивільного кодексу України регулює поняття ціни договору; за приписами цієї правової норми ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін, зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом, а якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору.
Згідно зі статтею 30 Закону України №5076-VI, гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Системний аналіз наведених вище норм законодавства дозволяє зробити наступні висновки:
(1) Договір про надання правової допомоги є підставою для надання адвокатських послуг та, зазвичай, укладається в письмовій формі (виключення щодо останнього наведені в частині 2 статті 27 Закону України №5076-VI);
(2) За своєю правовою природою договір про надання правової допомоги є договором про надання послуг, крім цього, на такий договір поширюються загальні норми та принципи договірного права, включаючи, але не обмежуючись главою 52 Цивільного кодексу України;
(3) Як будь-який договір про надання послуг, договір про надання правової допомоги може бути оплатним або безоплатним. Ціна в договорі про надання правової допомоги встановлюється сторонами шляхом зазначення розміру та порядку обчислення адвокатського гонорару;
(4) Адвокатський гонорар може існувати в двох формах фіксований розмір та погодинна оплата. Вказані форми відрізняються порядком обчислення при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки, підставою для виплату гонорару, який зазначено як погодинну оплату, є кількість годин помножена на вартість такої години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв;
(5) Адвокатський гонорар (ціна договору про надання правової допомоги) зазначається сторонами як одна із умов договору при його укладенні. Зазначене передбачено як приписами цивільного права, так і Законом України №5076-VI;
(6) Відсутність в договорі про надання правової допомоги розміру та/або порядку обчислення адвокатського гонорару (як погодинної оплати або фіксованого розміру) не дає як суду, так і іншій стороні спору, можливості пересвідчитись у дійсній домовленості сторін щодо розміру адвокатського гонорару.
Тобто, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суд має виходити з встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону України №5076-VI.
У разі відсутності у тексті договору таких умов (пунктів) щодо порядку обчислення, форми та ціни послуг, що надаються адвокатом, суд, в залежності від конкретних обставин справи, інших доказів, наданих адвокатом, використовуючи свої дискреційні повноваження, має право відмовити у задоволенні заяви про компенсацію судових витрат, задовольнити її повністю або частково.
Разом із позовною заявою суду надано копію договору про надання правничої допомоги від 05 лютого 2024 року.
Згідно пункту 1.1 названого договору адвокат бере на себе зобов'язання надати правничу допомогу у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної служби України з безпеки на транспорті про визнання протиправною постанови про застосування адміністративно-господарського штрафу в обсязі та на умовах, передбачених цим договором, а клієнт зобов'язується прийняти та оплатити послуги у порядку та строки, обумовлені сторонами в цьому договорі.
Відповідно до пункту 2.1 Договору розмір гонорару за виконання передбачених цим договором робіт сторонами визначено в розмірі 10000,00 грн.
Отже, розмір винагороди за надання правничої допомоги визначений сторонами у вигляді фіксованої суми, не змінюється в залежності від обсягу послуг та витраченого адвокатом часу.
Матеріалами справи підтверджується факт отримання позивачем послуг адвоката, а саме представником позивача складена позовна заява, засвідчено пакет документів, доданий до неї з дотриманням положень статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України, адвокат приймав участь у судовому засіданні.
Суд також ураховує положення частини 7 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, за якими обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідач наполягає на не співмірності розміру гонорару, оскільки спір є незначної складності, містить лише один епізод спірних правовідносин, які врегульовані положеннями Закону України №2344-ІІІ, а тому великої кількості законів та підзаконних нормативно-правових актів, які підлягають дослідженню адвокатом і застосуванню, такі відносини не передбачають. Матеріали справи не містять великої кількості документів, на дослідження яких адвокат витратив би значний час.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд також ураховує, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв'язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові об'єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03 жовтня 2019 року у справі №922/445/19.
До того ж, у постановах Верховного Суду від 07 листопада 2019 року у справі № 905/1795/18 та від 08 квітня 2020 року у справі № 922/2685/19 висловлено правову позицію, відповідно до якої суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Суд зазначає, що при визначенні суми відшкодування виходить з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України», заява № 19336/04).
У рішенні Європейського суду з прав людини від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
З огляду на те, що справа, яка розглядається, відноситься до справ незначної складності, на підтвердження обставин щодо предмету доказування позивачем було надано незначну кількість письмових доказів, ураховуючи заперечення іншої сторони, суд приходить до висновку про часткове відшкодування витрат на правничу допомогу в розмірі 3000,00 грн з урахуванням критерію розумності їх розміру, виходячи з конкретних обставин справи та обсягу наданих стороні, як клієнту, послуг правничої допомоги щодо захисту його прав у суді.
На підставі положень частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України судовий збір підлягає відшкодуванню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись положеннями статей 2, 9, 72-77, 139, 242-246, 251, 257, 293, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
Позов ОСОБА_1 задовольнити.
Визнати протиправною та скасувати постанову про застосування адміністративно-господарського штрафу №007932 від 06 лютого 2024 року.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Державної служби України з безпеки на транспорті на користь ОСОБА_1 1211 (одну тисячу двісті одинадцять) гривень 20 копійок судового збору та 3000 (три тисячі) гривень 00 копійок витрат на правничу допомогу.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене протягом 30 днів з дати його ухвалення шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду.
Суддя Т.О. Окис