17 квітня 2024 року м. Київ
Справа № 758/9686/22
Провадження: № 22-ц/824/2797/2024
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О.,
суддів Верланова С. М., Нежури В. А.
секретар Сакалош Б. В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_1
на рішення Подільського районного суду міста Києва від 26 липня 2023 року та на додаткове рішення Подільського районного суду міста Києва від 11 серпня 2023 року, ухвалені під головуванням судді Головчака М. М.,
у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики, 3 % річних та інфляційних втрат,
У жовтні 2022 року ОСОБА_2 звернувся до суду із вказаним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що 28 березня 2016 року між ним та ОСОБА_1 було укладено договір позики. Відповідно до умов вказаного договору, позивач 28 березня 2016 року передав відповідачу грошові кошти у сумі 992 936 грн., що є еквівалентом 37 328 доларів США 42 центи. Передачу вказаних коштів було здійснено до підписання договору позики. В свою чергу, відповідач зобов'язався повернути кошти у строк до 28 березня 2018 року. У зв'язку з невиконанням відповідачем своїх зобов'язань щодо своєчасного повернення боргу, виникла заборгованість в сумі 2 226 606 грн 49 коп, яка складається з: 992936 грн. - заборгованість за тілом, 503057 грн. 72 коп. - інфляційне збільшення, 136453 грн. 89 коп. - 3 % річних, 594158 грн. 88 коп. - проценти за користування позикою. За викладених обставин, позивач просив стягнути з ОСОБА_1 заборгованість за договором позики в сумі 2 226 606 грн. 49 коп.
Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 26 липня 2023 року позов задоволено частково.
Стягнуто зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики від 28 березня 2016 року в сумі 1 418 796 грн. 37 коп. , яка складається з: суми боргу у розмірі 992 936 грн., інфляційних втрат у розмірі 309 319 грн. 61 коп. та 3 % річних у розмірі 116 540 грн. 76 коп.
Стягнуто зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 7 904 грн. 47 коп.
В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Додатковим рішення Подільського районного суду міста Києва від 11 серпня 2023 року стягнуто зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000 грн.
Не погодившись із такими судовими рішеннями, ОСОБА_3 подав апеляційні скарги, в яких, посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просив скасувати основне рішення та додаткове рішення суду першої інстанції та ухвалити нові судові рішення про відмову в задоволенні позову та стягненні судових витрат на правничу допомогу.
На обґрунтування доводів апеляційної скарги по суті позовних вимог зазначив, що суд першої інстанції не дослідив та не надав уваги його, відповідача, доводам щодо безгрошовості договору позики, що можуть підтвердити свідки, та безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про виклик свідків. Судом не було перевірено правильність нарахування 3% річних та інфляційних втрат. Окрім того, вважає, що суд помилково не застосував трирічний строк позовної давності, пославшись на строк, встановлений договором, оскільки станом на момент подачі позову договір припинив свою дію.
Щодо необґрунтованості додаткового рішення, яким було стягнено витрати на правничу допомогу, зазначив, що позовні вимоги не підлягали задоволенню, а також позивачем було надано підроблені документи на підтвердження таких витрат, а відтак підстави для їх розподілу були відсутні.
Ухвалами Київського апеляційного суду від 04 жовтня, 22 листопада та 05 грудня 2023 року відкрито апеляційне провадження у справі та призначено справу до розгляду у відкритому судовому засіданні.
У відзиві на апеляційну скаргу адвокат ОСОБА_8 в інтересах ОСОБА_2 заперечувала проти апеляційної скарги, зазначивши, що відповідач своїм підписом у нотаріально посвідченому договорі позики підтвердив факт отримання грошових коштів від позикодавця. Окрім того, такі обставини не можуть доводитися показами свідків. Також вказала, що умовами укладеного між сторонами договору погоджено дату повернення позики 28 березня 2018 року та строк позовної давності тривалістю 5 років, відповідно кінцевим терміном звернення до суду із позовом є 28 березня 2023 року. Позивач звернувся до суду із позовом у жовтні 2022 року, тобто, в межах строків позовної давності. Відмітила і про те, що відповідачем укладений договір позики в установленому законом порядку не оспорювався. Просила рішення суду першої інстанції залишити без змін.
В судовому засіданні ОСОБА_1 та його адвокати Підгайний П.Т. та ОСОБА_4 підтримали апеляційні скарги та просили їх задовольнити.
Адвокат ОСОБА_8 в інтересах ОСОБА_2 заперечувала проти поданих апеляційних скарг, просила рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Вислухавши пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Як убачається із матеріалів справи та встановлено судом, 28 березня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір позики, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_9, зареєстрований в реєстрі за № 482.
Відповідно до п. 1 договору позики, ОСОБА_2 (позикодавець) передав, а ОСОБА_1 (позичальник) прийняв у власність грошові кошти в сумі 992 936 грн., що є еквівалентом суми 37 328 доларів США 42 центи, за курсом продажу доларів США в ПАТ КБ «Приватбанк» (1 долар США = 26 грн. 60 коп.) на день укладення цього договору. Передачу вказаних грошових коштів було здійснено до підписання цього договору.
Позичальник своїм підписом під цим договором підтвердив факт отримання від позикодавця грошових коштів у сумі 992 936 грн.
Відповідно до п. 2 договору позики, зазначену вище суму грошей позичальник зобов'язався повернути позикодавцеві в строк до 28 березня 2018 року включно готівкою. Сторони домовились про те, що будь-які зміни до договору позики, в тому числі й стосовно строку дії цього договору, вносяться за згодою сторін шляхом підписання договору про внесення змін та доповнень, які підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню. Сторони встановлюють безпроцентний характер цього договору.
У пункті 7 договору позики сторони домовились, що виконання позичальником зобов'язання за цим договором (повернення коштів, вказаних в п. 1 цього договору) буде забезпечуватися іпотекою, а саме позичальником буде передано позикодавцю в іпотеку квартиру під номером АДРЕСА_1 , договір іпотеки має бути укладений сторонами не пізніше 06 квітня 2016 включно.
У п.п. 8,9 договору позики сторони засвідчили про те, що зміст ст.ст. 215, 218, 228-236, 526, 533, 610, 625, 1046-1053 ЦК України та ст.ст. 57, 60, 65, 74 СК України їм роз'яснено.
Сторони засвідчили, що не приховують обставин, які мають істотне значення для цього договору; внаслідок укладення цього договору не буде порушено прав та законних інтересів інших осіб, в тому числі неповнолітніх, малолітніх, непрацездатних дітей та інших осіб, яких сторони зобов'язані утримувати за законом чи договором; договір не укладається під впливом тяжкої для них обставини; вони не визнані недієздатними чи обмежено дієздатними; укладення договору відповідає їх інтересам; волевиявлення є вільним, усвідомленим і відповідає їх внутрішній волі; умови договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін; договір не приховує іншого правочину і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені у ньому.
У пункті 15 договору позики сторони, керуючись ст. 259 ЦК України, визначили, що позовна давність по стягненню з позичальника грошових зобов'язань, штрафних санкцій, збитків та/або інших витрат, передбачених цим договором, встановлюється тривалістю 5 років.
Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив із того, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. На час розгляду справи відповідачем грошові кошти на погашення боргу за договором позики від 28 березня 2016 року не повернуті, а тому сума позики у розмірі 992 936 грн. підлягає стягненню з відповідача на користь позивача. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення процентів в сумі 594 158,88 грн., суд першої інстанції виходив із того, що умовами договору позики від 28 березня 2016 року сторонами обумовлено безпроцентний характер договору.Задовольняючи частково позовні вимоги про стягнення 3 % річних згідно ст. 625 ЦК України, суд першої інстанції вважав обґрунтованим стягнення 3 % річних за період з 29 березня 2018 року по 23 лютого 2022 року у розмірі 116 540,76 грн., оскільки згідно п. 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, відповідач з 24 лютого 2022 року звільняється від сплати 3 % річних та інфляційних втрат. Відмовляючи у задоволенні клопотання відповідача про застосування строків позовної давності, суд першої інстанції виходив із того, що п. 15 договору позики сторони погодили, що позовна давність встановлюється 5 років. Строк дії договору встановлено до 28 березня 2018 року, позивач звернувся з позовом до суду 28 жовтня 2022 року, тобто, в межах строків позовної давності, визначених п. 15 договору позики.
Перевіряючи вказані висновки суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво - чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до частин першої і другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Поняття позикових відносин і договору позики визначаються положеннями глави 71 ЦК України.
Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно із статтею 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України).
Договір позики вважається укладеним з моменту здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України).
Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до актів цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.
У постанові Верховного Суду від 03 червня 2020 року у справі № 640/7558/17 вказано, що за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
Частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.
Під час вирішення питання про можливість нарахування та стягнення процентів від суми позики у розмірі, визначеному на рівні облікової ставки НБУ, згідно із частиною першою статті 1048 ЦК України, варто мати на увазі, що такі проценти нараховуються у разі: 1) якщо у договорі позики не зазначені проценти або не вказано, що він безпроцентний; 2) предметом договору позики є грошові кошти у національній валюті України - гривні; 3) період нарахування процентів від суми позики - є період дії договору позики в межах строку, протягом якого позичальник може правомірно не сплачувати кредитору борг (що відбувається у разі повернення боргу періодичними платежами), оскільки на період після закінчення цього строку позика не надавалася.
Такі висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17 та від 31 жовтня 2018 року у справі № 14-318цс18.
Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Згідно з пунктом 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов'язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).
Як убачається із матеріалів справи, умовами договору позики від 28 березня 2016 року визначено, що ОСОБА_1 взяв в борг у ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 992 936 грн (п. 1 договору) строком до 28 березня 2018 року (п. 2. договору).
Окрім того, у пункті 1 договору позичальник, ОСОБА_1 своїм підписом засвідчив факт отримання від позикодавця грошових коштів в розмірі 992 936 грн.
З огляду на викладене, колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції про те, що з договору позики від 28 березня 2016 року вбачається факт отримання ОСОБА_1 від ОСОБА_2 вказаної грошової суми. Укладений сторонами письмовий договір позики є не лише фактом укладення договору, а й передачі позикодавцем грошової суми позичальнику.
Вказане відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 02 лютого 2022 року у справі № 203/1330/20.
Відхиляючи доводи апеляційної скарги про те, що укладений договір позики є безгрошовим, що могли підтвердити свідки ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , колегія суддів звертає увагу на те, що покази зазначених свідків не мають доказового значення в рамках даної справи, оскільки вони є заінтересованими та пов'язаними між собою особами.
Більш того, відповідно до вимог ст. 1051 ЦК України, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші насправді не були одержані позичальником.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 18 липня 2018 року у справі № 143/280/17, від 02 вересня 2020 року у справі № 569/24347/18.
Заперечуючи проти позову, відповідач як в суді першої інстанції, так і в суді апеляційної інстанції посилався на фіктивність договору позики, укладення цього договору під тиском. Вказував, що його матір ОСОБА_6 та батько позивача ОСОБА_5 мали спільний бізнес з виробництва ненатуральних ковдр та певні фінансові домовленості. У 2015 році ОСОБА_6 та ОСОБА_5 стали жертвами шахрайських дій з боку ОСОБА_10 , відносно якої було порушено кримінальне провадження № 1201510010008255. Однак, ОСОБА_10 , отримавши від ОСОБА_6 та ОСОБА_5 грошові кошти для валютного обміну, їх не повернула. Після вказаних обставин, його, відповідачу, сім'ї почали погрожувати і залякувати, зокрема, на їх подвір'я була підкинута граната, вчинялись спроби підпалу будинку тощо. За даними фактами також було розпочато кримінальне провадження № 12015009200000488 від 10.09.2015 року за ст. 263 КК України. На початку березня 2015 року ОСОБА_5 , користуючись вказаною ситуацією, запропонував ОСОБА_6 укласти договір позики між його сином ОСОБА_2 та її сином - ОСОБА_1 з метою збереження від неправовірних дій злочинців належної йому, ОСОБА_1 , квартири у м. Києві. ОСОБА_5 запевнив, що договори позики і іпотеки будуть укладені формально, а саме для того, щоб його, ОСОБА_1 , сім'ї не погрожували. Жодні грошові кошти при підписанні вказаних договорів він, відповідач, не отримував. З моменту укладення договорів до нього, відповідача, з питанням повернення коштів ніхто не звертався, бо усі знали, що укладені договори позики та іпотеки фіктивні. Лише у 2023 році він, відповідач, дізнався про стягнення з нього коштів на підставі рішення суду першої інстанції, не зважаючи на те, що вказане рішення оскаржується в апеляційному порядку.
На підтвердження вказаних обставин, відповідачем при апеляційному перегляді справи були надані копії повідомлення Слідчого управління ГУ МВС України в м. Києві від 02.11.2015 року про відкриття кримінального провадження № 12015100100008255 за підозрою ОСОБА_10 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 4 ст. 190 КК України, повідомлення Шевченківського УП ГУ НП в м. Києві від 17.11.2015 року про відкриття кримінального провадження № 1201510010003872 за підозрою ОСОБА_10 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 4 ст. 190 КК України, фотознімки, памятки про процесуальні права та обов'язки потерпілого ОСОБА_6 та листа з Подільського РВ ДВС у м. Києві щодо примусового виконання рішення Подільського районного суду міста Києва від 26 липня 2023 року.
Вирішуючи питання прийняття нових доказів, колегія суддів виходить з наступного.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Процесуальний закон містить вимоги до доказів, на підставі яких суд встановлює обставини справи, а саме: докази повинні бути належними (стаття 77 ЦПК), допустимими (стаття 78 ЦПК), достовірними (стаття 79 ЦПК), а у своїй сукупності - достатніми (стаття 80 ЦПК ).
Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (ч. 2 ст. 78 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У постанові Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі № 264/949/19, зазначено, що у пункті 6 частини другої статті 356 ЦПК України передбачено, що в апеляційній скарзі мають бути зазначені, зокрема, нові обставини, що підлягають встановленню, докази, які підлягають дослідженню чи оцінці, обґрунтування поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції.
Відповідно до частини третьої статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Тлумачення пункту 6 частини другої статті 356, частин першої - третьої статті 367 ЦПК України свідчить, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції.
Згідно статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, з метою повного з'ясування обставин, що мають значення для справи, судом апеляційної інстанції ухвалою Київського апеляційного суду від 17.04.2024 року, що занесена до протоколу судового засідання, прийнято надані відповідачем нові докази, а саме: копії повідомлення Слідчого управління ГУ МВС України в м. Києві від 02.11.2015 року про відкриття кримінального провадження № 12015100100008255 за підозрою ОСОБА_10 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 4 ст. 190 КК України, повідомлення Шевченківського УП ГУ НП в м. Києві від 17.11.2015 року про відкриття кримінального провадження № 1201510010003872 за підозрою ОСОБА_10 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 4 ст. 190 КК України, фотознімки, пам'ятки про процесуальні права та обов'язки потерпілого ОСОБА_6 та листа з Подільського РВ ДВС у м. Києві щодо примусового виконання рішення Подільського районного суду міста Києва від 26 липня 2023 року.
Надаючи оцінку вказаним документам, колегія суддів ураховує, що копії повідомлень про відкриття кримінальних проваджень за підозрою ОСОБА_10 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 4 ст. 190 КК України, адресовані ОСОБА_6 . Однак, ні ОСОБА_6 , ні ОСОБА_10 , не є сторонами укладеного договору позики від 28 березня 2016 року. Жодних доказів на підтвердження пов'язаності обставин укладення договору позики між сторонами та обставин, за якими були відкриті кримінальні провадження відносно ОСОБА_10 , в яких ОСОБА_6 визнана потерпілою, матеріали справи не містять.
Відповідачем не доведено, що договір позики від 28 березня 2016 року був укладений без наміру створення правових наслідків, обумовлених цим договором, з направленням дій сторін договору на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно ОСОБА_1 із метою приховати це майно від можливих злочинних дій з боку невідомих осіб.
Напроти, на переконання суду апеляційної інстанції, укладення між сторонами договору іпотеки квартири від 28 березня 2016 року з метою забезпечення виконання зобов'язань за договором позики свідчить про те, що сторони підтвердили зміст та розмір основного зобов'язання.
Відповідач, не оспорюючи укладення договору позики, заперечує наявність між сторонами правовідносин, що випливають із договору позики, проте такі аргументи не підтверджені належними та допустимими доказами, як і посилання на укладення договору позики під тиском та погрозами.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 наголошено, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто, таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.
Відповідачем не спростовано у встановленому законом порядку презумпцію правомірності правочину, не доведено факту неотримання коштів. Договір позики від 28 березня 2016 року не визнано недійсним у судовому порядку, правочин є чинним.
Підсумовуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для стягнення суми боргу у розмірі 992 936 грн та відсутність підстав для стягнення процентів, оскільки договір позики сторони визначили безпроцентним.
Обґрунтованим є і стягнення з відповідача 3 % річних та інфляційних втрат з урахуванням пункту 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України за період з 29 березня 2018 року по 23 лютого 2022 року на підставі проведеного судом першої інстанції розрахунку.
Проведений судом першої інстанції розрахунок заборгованості є чітким, повним та розгорнутим. Доводів на спростування такого розрахунку апеляційна скарга не містить.
Перевіряючи доводи апеляційної скарги щодо пропуску позивачем строку позовної давності, колегія суддів відмічає наступне.
За змістом статей 256-258 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).
Відповідно до частини першої статті 259 ЦК України позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі.
Пунктом 15 договору позики передбачено, що терміни позовної давності за вимогами про стягнення з позичальника грошових зобов'язань, штрафних санкцій, збитків та/або інших витрат, передбачених цим договором, встановлюється сторонами тривалістю 5 років.
Отже, сторони договору позики скористалися своїм правом та збільшили строк звернення до суду з вимогою про захист цивільного права з трьох до п'яти років.
Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п'ята статті 261 ЦК України).
Згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
При цьому суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє в позові через необґрунтованість. Якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє в позові через сплив позовної давності в разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач.
Як убачається з договору позики, строк дії договору встановлено до 28 березня 2018 року, позивач звернувся до суду із вказаним 28 жовтня 2022 року, тобто, в межах строків позовної давності, визначениху договорі. Отже, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив відповідачу у застосуванні до позовних вимог трирічного строку позовної давності у відповідності до ст. 257 ЦК України.
Обрахування відповідачем строків позовної давності з дня укладення договору позики є безпідставним та таким, що суперечить положенням цивільного закону (статті 261 ЦК України).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів відповідача та питання вичерпності висновків суду першої інстанції, колегія суддів виходить із того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано повну відповідь на всі істотні питання, що виникли при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у апеляційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.
Доводи апеляційної скарги на правильність висновків суду першої інстанції не впливають та їх не спростовують, а зводяться лише до незгоди з рішенням суду першої інстанції.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду викладене, апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, а рішення Подільського районного суду міста Києва від 26 липня 2023 року без змін.
Перевіряючи доводи скаржника щодо незаконності додаткового рішення суду першої інстанції від 11 серпня 2023 року, колегія суддів виходить з наступного.
Згідно з частиною першою, пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Статтею 134 ЦПК України передбачено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв'язку із розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору. Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи. Суд може попередньо визначити суму судових витрат (крім витрат на професійну правничу допомогу), пов'язаних з розглядом справи або певною процесуальною дією. Така попередньо визначена судом сума не обмежує суд при остаточному визначенні суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.
Згідно з положеннями частин першої-п'ятої статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідно до частин першої-четвертої, восьмої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
Якщо сума судових витрат, заявлена до відшкодування, істотно перевищує суму, заявлену в попередньому (орієнтовному) розрахунку, суд може відмовити стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні судових витрат в частині такого перевищення, крім випадків, якщо сторона доведе, що не могла передбачити такі витрати на час подання попереднього (орієнтовного) розрахунку.
Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Як убачається із матеріалів справи, в позовній заяві ОСОБА_2 зазначив орієнтовний розмір судових витрат на правничу допомогу у розмірі 6 500 грн, з яких: 4000 грн - підготовка позовної заяви, 2500 грн - участь в одному судовому засіданні.
У заяві про ухвалення додаткового рішення адвокат ОСОБА_8 в інтересах ОСОБА_2 просила суд стягнути з відповідача на користь позивач судові витрати на правничу допомогу у розмірі 26 500 грн.
На підтвердження понесених витрат на правову допомогу представником позивача адвокатом ОСОБА_8 до заяви про ухвалення додаткового рішення подано: договір про надання правової допомоги №10/10//2022 від 10 жовтня 2022 року, укладений між ОСОБА_2 та АО «Джастіфай», рахунки на оплату, квитанції та акти виконаних робіт з детальним описом послуг наданих адвокатом у даній справі.
У п.п. 1,2 договору про надання правової допомоги №10/10//2022 від 10 жовтня 2022 року сторони погодили, що гонорар за договором сплачується за кожну процесуальну дію, вчинену адвокатським об'єднанням, вартість яких визначається у додатках до цього договору, що є невід'ємною частиною договору. Сторони домовились, що гонорар за досягнення позитивного результату за договором визначається у додатках до цього договору, що є невід'ємною частиною договору.
У додатку № 1 від 10 жовтня 2022 року до договору про надання правової допомоги №10/10//2022 від 10 жовтня 2022 року ОСОБА_2 та АО «Джастіфай» погодили, що гонорар АО за договором про надання правової допомоги від 10 жовтня 2022 року за надання клієнту правової допомоги становить 4 000 грн - підготовка позовної заяви; 2 500 грн - участь адвоката у судовому засіданні.
Згідно акту про прийняття-передачу наданої правової допомоги від 24 жовтня 2022 року АО надало, а клієнт прийняв надану правовому допомогу у виді підготовки позовної заяви вартістю 4 000 грн.
В актах про прийняття-передачу наданої правової допомоги від 19 січня, 24 лютого, 04 квітня, 15 травня, 06 червня, 03 липня, 06 липня 2023 року АО надало, а клієнт прийняв надану правовому допомогу у виді участі адвоката в судових засіданнях від 19 січня, 23 лютого, 03 квітня, 15 травня, 05 червня, 29 червня, 06 липня 2023 року вартістю 2 500 грн за кожне судове засідання.
Задовольняючи заяву частково, суд першої інстанції, виходячи із критеріїв реальності та розумності, а також враховуючи складність справи, обсяг виконаних адвокатом робіт, вважав неспівмірним розмір заявлених до стягнення судових витрат на правничу допомогу у сумі 26 500 грн., який є завищеним, а тому дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача витрат, пов'язаних із наданням правничої допомоги ОСОБА_2 адвокатом ОСОБА_8, у розмірі 10 000 грн.
Колегія суддів, виходячи з конкретних обставин справи, її складності, ціни позову, обсягу виконаної адвокатом роботи та критерію необхідності такої роботи, часу, витраченого на участь в судових засіданнях, які фактично відбулись 15 травня та 06 липня 2023 року, ураховуючи принцип співмірності та розумності судових витрат, критерій реальності адвокатських витрат, а також критерій розумності їхнього розміру, погоджується з таким висновком суду першої інстанції та вважає, що застосування такого коефіцієнту вартості наданих адвокатом послуг є невиправданим.
За наведених обставин, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про стягнення з відповідача на користь позивача судових витрат на правничу допомогу у розмірі 10 000 грн.
Перевіряючи доводи апеляційної скарги про неналежне повідомлення відповідача про розгляд питання щодо ухвалення додаткового рішення, колегія суддів ураховує наступне.
Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою (частина перша статті 15 ЦПК України).
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.
Частинами 3 та 4 ст. 270 ЦПК України встановлено, що суд, який ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів із дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення.
Тлумачення положень ст. 270 ЦПК України дає змогу дійти висновку, що додаткове судове рішення є похідним від первісного судового акта, його невід'ємною складовою, ухвалюється в тому самому складі та порядку, що й первісне судове рішення. Додаткове судове рішення - засіб усунення неповноти судового рішення, внаслідок якої, зокрема, залишилося невирішеним питання про судові витрати, складовою частиною яких є компенсація стороні витрат правничої допомоги.
У процедурі розгляду заяви сторони про розподіл судових витрат суду належить забезпечити кожній стороні у справі можливість бути повідомленою про розгляд заяви та надати свої заперечення щодо розміру витрат, які заявник намагається компенсувати за рахунок протилежної сторони. Ключовими в цьому аспекті є приписи ч. 2 ст. 246 ЦПК України, які в імперативному порядку встановлюють, що для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання.
Отже, положення ч. 4 ст. 270 ЦПК України про те, що у разі необхідності суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання, не виключають обов'язку суду повідомити сторони про призначення судового засідання з розгляду заяви про розподіл судових витрат відповідно до ч. 2 ст. 246 ЦПК України чи повідомити їх про прийняття заяви до розгляду (якщо провадження у справі є письмовим).
Як убачається із матеріалів справи, рішення суду першої інстанції по суті спору ухваленеза результатами розгляду справи у відкритому судовому засіданні з повідомленням учасників справи, відповідно додаткове рішення відповідно до вимог ЦПК України має ухвалюватися в такому ж порядку, що й первісне судове рішення.
Однак, впорушення наведеного суд першої інстанції розглянув заяву представника позивачапро ухвалення додаткового рішення про відшкодування судових витрат на правничу допомогу у відкритому судовому засіданні без повідомлення учасників справи.
Зазначене унеможливило іншій стороні надати відповідні заперечення проти таких вимог та доводити неспівмірність витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 5, 6 ст. 137 ЦПК України), а це є порушенням права на справедливий судовий розгляд (ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
Аналогічний висновок викладений в постанові Верховного Суду від 1 листопада 2023 року у справі № 202/3681/16.
Згідно п. 3 ч. 3 ст. 376 ЦПК України, порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов'язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою.
За наведених обставин, додаткове рішення Подільського районного суду міста Києва від 11 серпня 2023 року підлягає скасуванню з ухваленням у справі нового судового рішення про стягнення зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000 (десять тисяч) грн.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 376, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Подільського районного суду міста Києва від 26 липня 2023 року залишити без задоволення, а рішення районного суду міста Києва від 26 липня 2023 року без змін.
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на додаткове рішення Подільського районного суду міста Києва від 11 серпня 2023 рокузадовольнити частково.
Додаткове рішення Подільського районного суду міста Києва від 11 серпня 2023 року скасувати та увалити нове судове рішення.
Стягнути зі ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса АДРЕСА_2 ) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 , адреса АДРЕСА_3 ) витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000 (десять тисяч) грн.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України.
Повне судове рішення складено 02 травня 2024 року.
Головуючий Т. О. Невідома
Судді С. М. Верланов
В. А. Нежура