П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
02 травня 2024 р.м. ОдесаСправа № 420/26641/23
Перша інстанція: суддя Завальнюк І.В.,
повний текст судового рішення
складено 06.12.2023, м. Одеса
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
судді-доповідача: Танасогло Т.М.,
суддів: Димерлія О.О., Крусяна А.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 06 грудня 2023 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,-
У жовтні 2023 року ОСОБА_1 (позивач) звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 (відповідач) з вимогами:
-визнати бездіяльність військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 загону морської охорони) щодо нарахування та виплати грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 29.01.2020 року по 31.12.2020 року включно, допомоги для оздоровлення за 2020 рік, з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" станом на 01.01.2020 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно додатків 1, 14 до постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30.08.2017 № 704, протиправною;
-визнати бездіяльність військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 загону морської охорони) щодо нарахування та виплати грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01.01.2021 року по 21.09.2021 року, допомоги для оздоровлення за 2021 рік, грошової компенсації за невикористані під час військової служби додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 днів на рік, передбаченою пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби, передбаченої пунктом 2 статті 15 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2021 рік" станом на 01.01.2021 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно додатків 1,14 до постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30.08.2017 № 704, протиправною;
-зобов'язати військову частину НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 загін Морської охорони Державної прикордонної служби України) нарахувати і виплатити ОСОБА_1 грошове забезпечення за період з 29.01.2020 року по 31.12.2020 року включно, допомогу для оздоровлення за 2020 рік, з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" станом на 01.01.2020 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно додатків 1, 14 до постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30.08.2017 № 704 та провести їх виплату ОСОБА_1 з урахуванням раніше виплачених сум.;
-зобов'язати військову частину НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 загону морської охорони) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошове забезпечення за період з 01.01.2021 року по 21.09.2021 року, допомогу для оздоровлення за 2021 рік, грошову компенсацію за невикористані під військової служби додаткової відпустки із час збереженням заробітної плати строком 14 днів на рік, передбаченою пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», одноразову грошову допомогу при звільненні з військової служби, передбаченої пунктом 2 статті 15 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2021 рік" станом на 01.01.2021 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно додатків 1,14 до постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового i начальницького складу та деяких інших осіб» від 30.08.2017 № 704 та провести їх виплату ОСОБА_1 з урахуванням раніше виплачених сум.
В обґрунтування своїх вимог, позивач вказував, що за період з 29.01.2020 по 21.09.2021 відповідач невірно нараховував йому грошове забезпечення, допомогу для оздоровлення за 2020 та 2021 рр., а також грошову компенсацію за невикористані дні під час військової служби додаткової відпустки і одноразової грошової допомоги при звільненні, оскільки при здійсненні розрахунку військова частина керувалася вимогами постанови Кабінету Міністрів України № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30.08.2017, застосовуючи для обрахунку такого - розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня 2018 року, у той час, коли з 01 січня 2020 року положення пункту 4 Постанови №704 в частині визначення розрахункової величини для визначення посадових окладів, окладів за військовим званням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня 2018 року, не відповідає правовим актам вищої юридичної сили, згідно із якими прожитковий мінімум, як базовий державний стандарт, був змінений законодавцем на відповідний рік.
Відповідач проти позову заперечував, мотивуючи відсутністю передбачених нормами чинного законодавства підстав для здійснення перерахунку виплаченого ОСОБА_1 за спірний період грошового забезпечення, оскільки як вважав відповідач, у спірних правовідносинах грошове забезпечення позивача обраховувалось і виплачувалось у відповідності до законодавчих приписів, зокрема приписів Постанови КМ України №704.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 06 грудня 2023 року, адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено.
Не погодившись з ухваленим судом першої інстанції рішенням, відповідач подав на зазначене судове рішення апеляційну скаргу, у якій посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 06.12.2023р. у цій справі та прийняти нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити у повному обсязі.
Обґрунтовуючи вимоги своєї апеляційної скарги відповідач у справі зазначає, що судом першої інстанції ухвалюючи судове рішення про задоволення вимог ОСОБА_1 було застосовано норму закону, яка ніколи не набирала чинності та не була дійсною, при цьому не було застосовано діючих норм законодавства. За твердженнями апелянта, постанова КМ України №704 у первинній редакції ніколи не набирала чинності, тому ця редакція ніколи не була чинною, та не є чинною в теперішній час. На момент набрання чинності Постановою №704, пункт 4 цієї Постанови №704 був викладений у редакції пункту 6 Постанови КМ України №103 та установлював, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу визначаються із застосуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року. Скасування ж п.6 Постанови КМ України №103, на переконання скаржника, не створює підстав для здійснення відповідного перерахунку грошового забезпечення позивача. Визнання нормативно-правового акту таким, що втратив чинність, як далі вказує у своїх доводах апелянт, не поновлює дію попереднього акту. Обґрунтовуючи своє судове рішення, як далі вказується у скарзі, суд першої інстанції прийняв до уваги, що Постанова №704 з викладеним у первісній редакції на дату прийняття пунктом 4 не набирала чинності, а набрала чинності саме з пунктом 4 у новій редакції, яка передбачає застосування в якості розрахункової величини для визначення складових грошового забезпечення - розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб встановленого на 1 січня 2018р., проте безпідставно надав перевагу нормі яка не набувала чинності перед нормою, яка набула чинності з 01.03.2018р., була чинною у період спірних правовідносин та є чинною на даний час, не обґрунтувавши при цьому жодним чином свої висновки в частині застосування нормативно-правового акту, який ніколи не набував чинності. Апелянт вважає безпідставним посилання суду першої інстанції на те, що суди не повинні застосовувати положення нормативно-правових актів, які не відповідають Конституції та Законам України, за відсутності іншого чинного нормативно-правового акту, який би регулював визначені правові відносини, та помилковими доводи стосовно необхідності застосування при обчисленні грошового забезпечення позивача та інших виплат, такої розрахункової величини як розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб встановлений законом на 01.01.2020 та 01.01.2021 та наголошує на необхідності застосування у виниклих правовідносинах саме п.4 Постанови №704 у редакції, яка передбачала застосування в якості розрахункової величини для визначення грошового забезпечення, його складових та інших виплат - прожиткового мінімуму встановленого законом на 1.01.2018р. Окремо, скаржник вказує на пропуск позивачем строку для звернення до суду з цим позовом та хибність висновків суду першої інстанції викладених в ухвалі від 06.12.2023р. про відмову у задоволенні клопотання відповідача у справі про залишення позову ОСОБА_1 без розгляду.
Від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому загалом мотивуючи хибність та необґрунтованість доводів скаржника, просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги та залишити судове рішення без змін, вважаючи, що військова частина НОМЕР_1 не спростувала у своїх доводах висновків суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
Відповідно до ч.1 ст.308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ст.311 КАС України справу розглянуто в порядку письмового провадження на підставі наявних у ній документів.
Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Як встановив суд першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, в період з 14 травня 2015 року по 21 вересня 2021 року ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 загону морської охорони).
Наказом начальника Регіонального управління Морської охорони Адміністрації Державної прикордонної служби України від 20 серпня 2021 року №184-ОС «Про особовий склад» ОСОБА_1 було звільнено з військової служби за підпунктом «а» (у зв'язку із закінченням строку контракту) пункту 2 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу у запас Збройних Сил України.
Наказом командира НОМЕР_2 ІНФОРМАЦІЯ_2 від 21 вересня 2021 року №309-ОС «Про особовий склад» ОСОБА_1 було виключено зі списків особового складу загону та всіх видів забезпечення.
Остаточною датою закінчення проходження військової служби ОСОБА_1 є 21 вересня 2021 року.
Позивач має статус учасника бойових дій, що підтверджується наявним у нього посвідченням учасника бойових дій серії НОМЕР_3 , виданого Східним регіональним управління 5 травня 2015 року.
Оклад за військовим званням «капітан 3 рангу» ОСОБА_1 був обрахований наступний чином: Тарифний коефіцієнт відповідно до додатку 14 постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30.08.2017 № 704 « 0,76» помножений на розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 р., який складав 1762 гривні 00 копійок. Таким чином оклад за військовим званням «полковник» дорівнював: 0,76 х1762 гривні = 1340 гривень 00 копійок.
Посадовий оклад ОСОБА_1 за посадою «Заступник начальника відділу організації повсякденної діяльності штабу» був обрахований наступний чином: тарифний коефіцієнт відповідно до Схеми тарифних розрядів за посадами осіб офіцерського складу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону, його територіального органу та Управління інформації, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 02.03.2018 № 169 відповідно 30 тарифного розряду « 3,36» помножений на розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 р., який складав 1762 гривні 00 копійок.
Таким чином, посадовий оклад за вищевказаною посадою складав: 3,36 х 1762 гривні 00 копійки = 5920 гривень 00 копійок.
Також, суд першої інстанції встановив, що в ході вивчення карток особистого грошового забезпечення за 2020-2021 роки ОСОБА_1 було встановлено, що військовою частиною НОМЕР_1 з 29.01.2020 року грошове забезпечення в період з 29.01.2020 року по 21.09.2021 року, допомога для оздоровлення за 2020-2021 роки, грошова компенсація за невикористані під час військової служби додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 днів на рік, передбаченою пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та одноразова грошова допомога при звільненні з військової служби, передбачена пунктом 2 статті 15 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» нараховувалися та були виплачені з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2018 рік" станом на 01.01.2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно додатками 1,14 постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30.08.2017 № 704, що не заперечується військовою частиною НОМЕР_1 у наданій письмовій відповіді.
25 серпня 2023 року представник позивача через Урядовий контактний центр звернувся до військової частини НОМЕР_1 з вимогою проведення перерахунку: грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 29.01.2020 року по 31.12.2020 року включно, допомоги для оздоровлення за 2020 рік, з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" станом на 01.01.2020 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно додатками 1,14 постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30.08.2017 № 704 , та провести їх виплату ОСОБА_1 з урахуванням раніше виплачених сум; грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01.01.2021 року по 21.09.2021 року, допомоги для оздоровлення за 2021 рік, грошової компенсації за невикористані під час військової служби додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 днів на рік, передбаченою пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби, передбаченої пунктом 2 статті 15 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2021 рік" станом на 01.01.2021 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно додатками 1,14 постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30.08.2017 № 704, та провести їх виплату ОСОБА_1 з урахуванням раніше виплачених сум.
26 вересня 2023 року представник позивача отримав письмову відповідь від військової частини НОМЕР_1 (вих. №11/С-218-215 від 19.09.2023 року), в якій зазначено, що ОСОБА_1 всі виплати здійснювалися згідно постанови Кабінету Міністрів України "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" від 30.08.2017 № 704. У зв'язку з цим підстави для перерахунку ОСОБА_1 грошового забезпечення та інших виплат за 2020-2021 роки відсутні.
Вважаючи, що з 01.01.2020 року для визначення розмірів посадових окладів, окладів за військовим званням розрахованих згідно з Постановою № 704 у 2020 та 2021 роках повинні застосовуватися в якості розрахункової величини - розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб встановлений законом на 1 січня відповідного календарного року, а не використовуваний відповідачем - встановлений на 01.01.2018р., позивач звернувся до суду з цим позовом.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що з 01.01.2020 для визначення розмірів посадових окладів, окладів за військовим званням розрахованих згідно з Постановою № 704 у 2020 та 2021 роках повинні застосовуватися нормативно-правові акти, які мають вищу юридичну силу, тобто Закон України від 14.11.2019 № 294-IX «Про Державний бюджет України на 2020 рік» та Закон України від 15.12.2020 № 1082-IX «Про Державний бюджет України на 2021 рік», оскільки положення пункту 4 постанови № 704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення посадових окладів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року не відповідає таким правовим актам вищої юридичної сили, згідно із якими прожитковий мінімум як базовий державний стандарт був змінений законодавцем на відповідний рік, у тому числі для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів.
Також, суд першої інстанції врахував, що зміни внесені Постановою № 103, зокрема до п.4 Постанови № 704, згідно яких розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14, були визнані постановою Шостого апеляційного адміністративного суду 29.01.2020 у справі № 826/6453/18 протиправними та скасовано пункт 6 постанови Кабінету Міністрів України від 21.02.2018 № 103 "Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб", у зв'язку із чим вважав, що застосування відповідачем для визначення грошового забезпечення розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, у 2020 році, 2021 році є протиправним.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам та обґрунтованості висновків суду першої інстанції, апеляційний суд виходить з наступного.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи відповідають вони встановленим ч. 2 ст. 2 КАС України вимогам.
Згідно з ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Положеннями статті 9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" зокрема передбачено, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
Постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 704 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб", яка набрала чинності 01.03.2018, затверджено, зокрема, тарифну сітку розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу, офіцерського складу (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу згідно з додатком 1; схему тарифних коефіцієнтів за військовим (спеціальним) званням військовослужбовців (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу згідно з додатком 14.
Пунктом 4 постанови № 704 (в первинній редакції на дату прийняття) встановлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14.
Також додатки 1, 12, 13, 14 до постанови № 704 містять примітки, відповідно до яких, зокрема посадові оклади за розрядами тарифної сітки та оклади за військовим (спеціальним) званням визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт.
24.02.2018р. набула чинності прийнята 21.02.2018 Кабінетом Міністрів України Постанова № 103, пунктом 6 якої внесено зміни до постанов Кабінету Міністрів України, що додаються. Зокрема, у постанові № 704 пункт 4 викладено в такій редакції: « 4. Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 р., на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14.».
Отже, станом на 01.03.2018 пункт 4 Постанови № 704 визначав, що при обчисленні розмірів посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу використовується такий показник як розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року.
В подальшому, постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020 року по справі № 826/6453/18 визнано протиправним та скасовано пункт 6 Постанови № 103.
Приписами ч. 2 ст. 265 КАС України визначено, що нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду, не регулює питань щодо можливості застосування нормативно-правових актів, визнаних судом протиправними. Предметом її регулювання є встановлення моменту втрати чинності нормативно-правовим актом, визнаним судом нечинним.
Враховуючи викладене, зважаючи також на правові висновки Верховного Суду у справах за аналогічними правовідносинами, викладені зокрема у постанові від 15.11.2023р. у справі №120/965/22-а, оцінюючи доводи апелянта, судова колегія зауважує, що з 29 січня 2020 року розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями слід визначати шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 01 січня календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14 до Постанови № 704.
Крім того, апеляційний суд звертає увагу, що Верховним Судом зокрема у постанові від 02.08.2022 у справі №440/6017/21 зазначено, що у п. 4 Постанови № 704 в формулі обрахунку розміру посадового окладу та окладу за військовим (спеціальним) званням базового державного соціального стандарту (прожиткового мінімуму для працездатних осіб) як розрахункової величини для їх визначення, не суперечить делегованим Уряду повноваженням щодо визначення розміру грошового забезпечення для перерахунку пенсій, призначених згідно із Законом № 2262-ХІІ. Однак Кабінет Міністрів України не уповноважений та не вправі установлювати розрахункову величину для визначення посадових окладів із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який не відповідає нормативно-правовому акту вищої юридичної сили.
Згідно ст. 6 Закон України від 05.10.2000 № 2017-III «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», базовим державним соціальним стандартом є прожитковий мінімум, встановлений законом, на основі якого визначаються державні соціальні гарантії та стандарти у сферах доходів населення, житлово-комунального, побутового, соціально-культурного обслуговування, охорони здоров'я та освіти.
Прожитковий мінімум щороку затверджується Верховною Радою України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік.
При цьому, за приписами ч.2 ст. 92 Конституції України виключно законами України встановлюються, Державний бюджет України і бюджетна система України (пункт 1) та порядок встановлення державних стандартів (пункт 3).
Пунктом 8 Прикінцевих положень Закону України від 23.11.2018 року№ 2629-VIII «Про Державний бюджет України на 2019 рік» було установлено, що у 2019 році для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів як розрахункова величина застосовується прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений на 1 січня 2018 року.
У свою чергу, Закон України від 14.11.2019 № 294-IX «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (далі- Закон № 294-IX), Закон України від 15.12.2020 №1082-IX «Про Державний бюджет України на 2021 рік» (далі-Закон №1082-ІХ), таких застережень щодо застосування як розрахункової величини для визначення, зокрема грошового забезпечення, прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня 2018 року на 2020 та 2021 роки, відповідно, не містять.
Отже, з 01.01.2020 положення пункту 4 Постанови № 704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення посадових окладів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року не відповідає правовим актам вищої юридичної сили, згідно із якими прожитковий мінімум як базовий державний стандарт був змінений законодавцем на відповідний рік, у тому числі для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів, а відтак, до спірних правовідносин підлягає застосуванню пункт 4 Постанови № 704 в частині, що не суперечить нормативно-правовому акту, який має вищу юридичну силу, а саме Законів України № 294-ІХ і №1082-ІХ, із використанням для визначення розміру посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (через його збільшення на відповідний рік).
Зазначена правова позиція також узгоджується із послідовною практикою Верховного Суду щодо застосування норм права у сфері регулювання спірних правовідносин у справах за схожими (аналогічними) позовними вимогами, зокрема у постанові від 12.09.2022 у справі №500/1813/21, від 19.10.2022 у справі №400/6214/21, від 15.11.2023 у справі № 120/965/22-а, від 15.06.2023 у справі №380/13603/21, та інших.
Враховуючи викладене, апеляційний погоджується з висновком суду першої інстанції про протиправність застосування відповідачем при обчисленні складових грошового забезпечення позивача у 2020 році та у 2021 році із використанням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб встановленого законом на 1 січня 2018 року, оскільки як підтверджено під час апеляційного перегляду даної справи, з 01.01.2020р. грошове забезпечення позивача мало обчислюватися із використанням прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2020 р. за Законом України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", а з 01.01.2021 року по 04.10.2021 року із використанням прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2021 р. за Законом України "Про Державний бюджет України на 2021 рік".
Згідно ст. 7 Закону України від 07.12.2017 №2246-VIII "Про Державний бюджет України на 2018 рік", станом на 01.01.2018 прожитковий мінімум на одну працездатну особу складає - 1762,00 грн.
Статтею 7 Закону України від 14.11.2019 №294-IX "Про Державний бюджет України на 2020 рік" передбачено, що станом на 01.01.2020 прожитковий мінімум на одну працездатну особу дорівнює - 2102,00 грн.
Водночас, відповідно до ст. 7 Закону України від 15.12.2020 №1082-IX "Про Державний бюджет України на 2021 рік", станом на 01.01.2021 прожитковий мінімум на одну працездатну особу встановлено на рівні - 2270,00 грн.
Пунктом 2 Постанови № 704 установлено, що грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.
Пунктом 1 Розділу 7 Глави IV Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Державної прикордонної служби України затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 25 червня 2018 року № 558 визначено, що військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби) один раз на рік надається допомога для оздоровлення в розмірі місячного грошового забезпечення.
Також, судова колегія зазначає, що згідно з ч. 2 ст.15 Закону № 2011-ХІІ, військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які звільняються зі служби за станом здоров'я, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.
Відповідно до абзацу 3 пункту 14 ст. 10-1 Закону України від 20.12.1991 № 2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі -Закон № 2011-ХІІ),у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки.
У п. 6 Розділу 8 Глави V Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Державної прикордонної служби України, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 25 червня 2018 року № 558, зазначено, що грошова компенсація за всі невикористані дні відпустки провадиться, виходячи з розміру місячного грошового забезпечення, право на отримання якого має військовослужбовець відповідно до чинного законодавства на день виключення зі списків особового складу органу Держприкордонслужби.
Отже, виплата грошового забезпечення, одноразової допомоги при звільненні, допомоги на оздоровлення, грошової компенсації за невикористані дні основної та додаткової відпустки безпосередньо залежить від розміру посадового окладу та окладу за військовим званням.
Таким чином, враховуючи те, що з 29.01.2020 року відповідач, при визначенні розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням позивача, протиправно не врахував розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, станом січень 2020 рок та у 2021 році - прожитковий мінімум для працездатних осіб встановлений законом на 1 січня 2021 року, як розрахункових величин, то грошове забезпечення у період з 29.01.2020 по 21.09.2021р., допомогу на оздоровлення за 2020 рік, допомогу на оздоровлення за 2021 рік, грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки та одноразову грошову допомогу при звільненні відповідач виплатив у меншому розмірі, ніж визначено законодавством, у зв'язку із чим суд першої інстанції обґрунтовано задовольнив позовні вимоги ОСОБА_1 .
На переконання апеляційного суду, відповідачем не доведено правомірності своєї поведінки у спірних правовідносинах.
Доводи апеляційної скарги відповідача у справі, пов'язані із на його думку неправильним застосуванням судом першої інстанції приписів зокрема Постанови №704 є несуттєвими та спростовуються викладеним вище, а відтак, оскільки такі в тому числі суперечать та не узгоджуються зі сформованою правовою позицією Верховного Суду стосовно розрахунку грошового забезпечення військовослужбовців у 2020 та 2021 роках, такі доводи апеляційної скарги відхиляються апеляційним судом.
Посилання скаржника в апеляційній скарзі на пропуск позивачем встановленого процесуальним законом строку для звернення до суду з цим позовом судова колегія оцінює критично, виходячи з такого.
Відповідно до ч.1 ст.122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Приписи статті 122 КАС України не містять норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці (грошового забезпечення військовослужбовців).
Такі правовідносини регулюються положеннями статті 233 КЗпП України, зокрема, частиною другою цієї статті.
Так, частина 2 статті 233 КЗпП України, у редакції, чинній на час звільнення позивача зі служби передбачала, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Офіційне тлумачення положення указаної норми надав Конституційний Суд України у рішеннях від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 і №9- рп/2013.
Так, у рішенні від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 (справа № 1-13/2013) Конституційний Суд України дійшов висновку, що в аспекті конституційного звернення, положення частини другої статті 233 КЗпП України у системному зв'язку з положеннями статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
Згідно з пунктом 2.1 мотивувальної частини вказаного рішення поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків.
Судова колегія також відзначає, що згідно з ч.1 ст.58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Конституційний Суд України неодноразово висловлював позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів.
Так, надаючи тлумачення статті 58 Конституції України у Рішенні від 09 лютого 1999 року №1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) Конституційний Суд України зазначив, що в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце (абзаци перший і другий пункту 2 мотивувальної частини Рішення).
У Рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп і від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001 зроблено аналогічні висновки про те, що закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Водночас Конституційний Суд України звернув увагу на те, що частина перша статті 58 Конституції України передбачає винятки із конституційного принципу неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують юридичну відповідальність особи, що є загальновизнаним принципом права (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 09 лютого 1999 року №1-рп/99, абзац другий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001).
Крім того, у своїх рішеннях Конституційний Суд України постійно наголошує на тому, що ключовим у питанні розуміння гарантованого статтею 8 Конституції України принципу верховенства права є принцип юридичної (правової) визначеності, який вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності норм права, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності (абзац шостий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 20 грудня 2017 року № 2-р/2017).
Складовими принципу верховенства права є, зокрема, правова передбачуваність та правова визначеність, які необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано (абзац третій пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 жовтня 2005 року №8-рп/2005).
Отже, державні установи повинні бути послідовними щодо прийнятих ними нормативних актів, а також дотримуватися розумної рівноваги між передбачуваністю (довірою, законними очікуваннями, впевненістю) особи і тими інтересами, заради забезпечення яких у регулювання вносяться зміни. Повага до такої впевненості, як зазначав Європейський суд з прав людини, має бути мірою правового захисту у внутрішньому праві проти свавільного втручання державних органів у гарантовані права (пункт 156 Рішення у справі "Kopecky проти Словаччини" від 28 вересня 2004 року, заява № 44912/98).
Одним із механізмів запобігання свавільному втручанню держави та її органів у реалізацію прав і свобод людини є закріплений у частині третій статті 22 Конституції України принцип недопустимості звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних.
Також, судова колегія приймає до уваги, що Законом України від 01 липня 2022 року №2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, зокрема частину 2 ст.233 КЗпП України викладено в такій редакції:
"Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)".
Отже, до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Підсумовуючи викладене, з огляду на згадані правові позиції Конституційного Суду України щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, колегія суддів приходить висновку про поширення дії частини першої статті 233 КЗпП України в редакції Закону України від 01.07.2022 №2352-IX тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності.
Аналогічний правовий висновок викладений у рішенні Верховного Суду від 06 квітня 2023 року у справі №260/3564/22 та від 19 січня 2023 року у справі №460/17052/21, тощо.
Підсумовуючи викладене, звернення позивача з даним позовом до суду, оскільки спірні правовідносини виникли під час дії законодавство яке не передбачало обмеження працівника будь-яким строком для звернення до суду із позовом щодо виплати недоотриманого грошового забезпечення, не обмежується строком.
Окрім того, колегія суддів звертає увагу , що відповідно до п.1 глави XIX "Прикінцеві положення" КЗпП України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Постановою Кабінету Міністрів України від 23 грудня 2022 року № 1423 "Про внесення змін до розпорядження Кабінету Міністрів України від 25 березня 2020 року № 338 і Постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236" дію карантину через COVID-19 продовжено до 30 квітня 2023 року.
Отже, запровадження на території України карантину є безумовною підставою для продовження строків, визначених ст. 233 КЗпП України, на строк дії такого карантину.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 25 квітня 2023 року у справі № 380/15245/22.
Пунктом 1 Постанови від 27 червня 2023 року № 651 Кабінет Міністрів України постановив відмінити з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.
Також, апеляційний суд приймає до уваги, що попередньо, з метою досудового врегулювання спірних відносин, позивачем направлялось звернення щодо вчинення відповідних дій щодо перерахунку грошового забезпечення позивача за 2020 та 2021 роки та інших виплат, на адресу відповідача. Однак, указане звернення було залишено без задоволення листом від 19.09.2023р.
З даним позовом, до Одеського окружного адміністративного суду ОСОБА_1 звернувся 02.10.2023р., тобто з дотриманням на переконання апеляційного суду тримісячного строку встановленого ст.233 КЗпП України з урахуванням відміни карантину.
У відповідності до ст.55 Конституції України, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Також, за приписами ч.2 ст.8 КАС України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
На вказані обставини розглядаючи дану справу ґрунтовно та доцільно звернув увагу суд першої інстанції, у зв'язку із чим обґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання відповідача у справі про залишення позову ОСОБА_1 без розгляду, про що було прийнято відповідну ухвалу від 06.12.2023р.
У сукупності викладене вище свідчить про неґрунтовність доводів апелянта з приводу пропуску позивачем строку для звернення до суду з цим позовом.
Підсумовуючи усе зазначене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
Апелянтом указаного висновку суду першої інстанції з яким погоджується апеляційний суд не спростовано.
Підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні.
Ухвалюючи дане судове рішення колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення «Серявін та інші проти України» ) та Висновком № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень та враховує, що у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Сторонами суду не наведено інших специфічних, доречних та важливих аргументів, які суд зобов'язаний оцінити, виконуючи свої зобов'язання щодо пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Відповідно до п.2 ч.1 ст.315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та ухвалено судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому, відповідно до ст.316 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції залишає вказану апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін.
Керуючись ст. ст. 241-243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 326, 328 КАС України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 - залишити без задоволення.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 06 грудня 2023 року у справі № 420/26641/23 - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Суддя-доповідач Т.М. Танасогло
Судді А.В. Крусян О.О. Димерлій