Справа № 372/5298/23
Провадження № 2-378/24
30 квітня 2024 року Обухівський районний суд Київської області у складі:
головуючого судді Висоцької Г.В., за участю секретаря Куник О.В., розглянувши у приміщенні Обухівського районного суду Київської області у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом керівника Обухівської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області до ОСОБА_1 про конфіскацію земельної ділянки,
Прокурор звернувся до суду з позовом до відповідача, в обґрунтування позовних вимог зазначив, що відповідачка, відповідно до свідоцтва про право на спадщину є власником 1/2 частини земельної ділянки, та будучи громадянкою російської федерації, протягом року не відчужила дану земельну ділянку на користь третіх осіб. В зв'язку з цим, прокурор просить припинити право власності відповідача на спірну земельну ділянку шляхом конфіскації.
Ухвалою судді Обухівського районного суду Київської області від 26.10.2023 року відкрито провадження у справі, розгляд справи вирішено здійснювати за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче судове засідання.
Ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 06.12.2023 року накладено арешт на 1/2 частку земельної ділянки із цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства із кадастровим номером 3223188401:01:028:0043 площею 0,113 га, власником якої є ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 01.03.2024 року закрито підготовче провадження у справі, призначено судовий розгляд справи по суті.
У судове засідання прокурор Обухівської окружної прокуратури Київської області не з'явився, подав клопотання про розгляд справи без його участі, позовні вимоги підтримав у повному обсязі, просив задовольнити з підстав, викладених у позовній заяві.
Представник Головного управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області, який повідомлявся належним чином, в судове засідання повторно не з'явився, заяв чи клопотань про поважність неявки або по суті справи не надав.
Відповідачка, яка повідомлялась належним чином, в судове засідання повторно не з'явилась, заяв чи клопотань про поважність неявки або по суті справи не надала.
Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо даних про права та взаємовідносини сторін, враховуючи інтереси позивача, даючи оцінку діям відповідача, які суд оцінює, як такі, що направлені на затягування розгляду справи по суті, суд вважає за можливе вирішити справу за відсутності відповідача на підставі наявних матеріалів справи та постановити заочне рішення, що відповідає положенням ч.4 ст.223, ст. 280 ЦПК України.
Відповідно до ч. 5,6 ст. 263 ЦПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Суд, дослідивши письмові докази, перевіривши матеріали справи, вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню з наступних підстав.
Згідно ст.12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно ст.77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Згідно ст.80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно до ч. 5,6 ст. 263 ЦПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом встановлено наступні фактичні обставини справи.
ОСОБА_1 , будучи громадянкою російської федерації, на підставі свідоцтва про право на спадщину № 1356 від 12.12.2015, нотаріусом Української міської державної нотаріальної контори Антонченко О.В., набула право власності на 1/2 частку земельної ділянки із цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства із кадастровим номером 3223188401:01:028:0043 площею 0,113 га, яка знаходиться на території АДРЕСА_1 , про що прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 27020298 від 12.12.2015.
Згідно відомостей Єдиного реєстрну речових прав на нерухоме майно, власником іншої частини вказаної земельної ділянки, згідно свідоцтва про право на спадщину № 1360 від 12.12.2015, є ОСОБА_2 .
З метою перевірки та встановлення фактів набуття або зміни громадянства ОСОБА_1 , прокуратурою скеровано запит до ДМС України щодо надання інформації про факти документування посвідками на тимчасове або постійне проживання на території України, паспортом громадянина України та/або паспортом громадянина України для виїзду за кордон (із зазначенням наявних даних щодо вказаної особи, громадянства, номерів телефонів, адрес проживання на території іноземної держави та на території України) відносно, зокрема ОСОБА_1 .
Згідно отриманої від ДМС України інформації за № 8.1-1529/8.1.1-23 від 13.09.2023 установлено, що ОСОБА_1 посвідками на тимчасове або постійне проживання на території України не документувалася, громадянство України в установленому порядку не набувала.
Таким чином, відомостями стосовно набуття ОСОБА_1 громадянства України органи ДМС України, не володіють.
В той же час, наявність у ОСОБА_1 громадянства іншої держави підтверджується зазначеними вище відомостями, а також відомостями, отриманими від Української державної нотаріальної контори, з яких вбачається, що остання отримувала свідоцтво про право на спадщину та, відповідно, є власником такого майна саме як громадянка російської федерації.
Таким чином, в судовому засіданні встановлено, що громадянка російської федерації ОСОБА_1 , набувши у грудні 2015 року право власності на 1/2 частку зазначеної земельної ділянки сільськогосподарського призначення, протягом року не виконала покладений на неї у зв'язку із цим обов'язок, а саме не відчужила земельну ділянку, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Нормативно-правове обґрунтування позову.
Згідно ст. 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу.
Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (ст. 14 Конституції України).
Правовий статус та порядок використання, зокрема, земель сільськогосподарського призначення визначено Земельним кодексом України (далі - ЗК України).
У відповідності до ч.ч. 1-3 ст. 1 ЗК України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Використання власності на землю не може завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 22 ЗК України землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей. До земель сільськогосподарського призначення належать: сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги).
Набуття у власність земельних ділянок сільськогосподарського призначення здійснюється з урахуванням вимог цього Кодексу (ч. 5 ст. 22 ЗК України).
Відповідно до ч. ч. 3, 4 ст. 81 ЗК України іноземці та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки відповідно до частини другої цієї статті у разі прийняття спадщини.
Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземцями, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню.
Поряд із цим, згідно ч.ч. 1, 3 ст. 145 ЗК України якщо до особи переходить право власності на земельну ділянку, яка за цим Кодексом не може набуватися нею у власність, ця ділянка підлягає відчуженню її власником протягом року з моменту переходу такого права.
У разі якщо відповідно до закону власник земельної ділянки зобов'язаний відчужити її протягом певного строку і земельна ділянка не була відчужена ним протягом такого строку, така ділянка підлягає конфіскації за рішенням суду.
Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (ст. 125 Земельного кодексу України) відповідно до вимог, визначених Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Пунктом 10 ч. 1 ст. 346 Цивільного кодексу України визначено конфіскацію як одну з підстав припинення права власності.
Згідно із ст. 356 Цивільного кодексу України до особи може бути застосовано позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення (конфіскація) у випадках, встановлених законом.
Конфісковане майно переходить у власність держави безоплатно, крім випадків, визначених законом. Обсяг та порядок конфіскації майна встановлюються законом.
Частиною 5 ст. 41 Конституції України визначено, що конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.
Так, право власності на 1/2 частки земельної ділянки ОСОБА_1 зареєстровано 12.12.2015 та, враховуючи положення 145 Земельного кодексу України, у строк до 12.12.2016 вона повинна була здійснити відчуження набутої земельної ділянки.
У свою чергу, ОСОБА_1 не дотримано передбаченої земельним законодавством процедури щодо відчуження набутою нею частки земельної ділянки сільськогосподарського призначення протягом року, у зв'язку з чим така земельна ділянка підлягає конфіскації за рішенням суду.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути припинення правовідношення.
Позов про конфіскацію земельної ділянки подається до суду органом, що здійснює державний контроль за використанням та охороною земель (ч. 4 ст. 145 ЗК України).
Таким органом згідно чинного законодавства є Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру та її територіальні органи.
У відповідності до п. в абз. 1 ст. 143 ЗК України примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку у разі конфіскації земельної ділянки.
Крім того, чинним законодавством передбачено порядок відшкодування колишньому власнику земельної ділянки її вартості, внаслідок конфіскації та відчуження її уповноваженим органом.
В даному випадку наявна «справедлива рівновага» між державним (суспільним) інтересом та приватним інтересом власника оспорюваної земельної ділянки, оскільки останній мав достатньо часу та засобів для реалізації свого права та виконання свого обов'язку, однак до цього часу земельну ділянку не відчужив, що порушує вимоги земельного законодавства та потребує невідкладного втручання уповноваженого органу.
Вказане узгоджується і з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду у справі № 513/444/15-ц від 23.01.2018.
Таким чином, обраний Обухівською окружною прокуратурою спосіб захисту порушених інтересів держави, а саме припинення права власності громадянки російської федерації ОСОБА_1 на 1/2 частки земельної ділянки сільськогосподарського призначення з кадастровим номером 3223188401:01:028:0043 шляхом її конфіскації на користь держави в повній мірі відповідає вимогам законодавства.
Щодо втручання у право на мирне володіння майном.
Згідно ст. 41 Конституції України, ст. 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), ратифікованою Законом від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР (далі Конвенція), зокрема ст. 1 Першого протоколу до неї (1952 р.) передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Зазначені принципи сформульовано і в рішенні Європейського Суду з прав людини у справі «Спорронг і Лоннрот проти Швеції» (23 вересня 1982 р.), відповідно до якого суд повинен визначити, чи було дотримано справедливий баланс між вимогами інтересів суспільства і вимогами захисту основних прав людини. Забезпечення такої рівноваги є невід'ємним принципом Конвенції в цілому і також відображено у структурі ст. 1 Першого протоколу.
Згідно з усталеною практикою Європейського Суду з прав людини - стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див., серед інших джерел, рішення у справах «Іммобіліаре Саффі проти Італії» (Immobiliare Saffi v. Italy) [ВП], заява № 22774/93, п. 44, ECHR 1999-V, та «Вістіньш і Препьолкінс проти Латвії» () [ВП], заява № 71243/01, п. 93, від 25 жовтня 2012 року). Суд наголошує на тому, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece) [ВП], заява № 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі «Антріш проти Франції», від 22 вересня 1994 року, Series А № 296-А, п. 42, та «Кушоглу проти Болгарії» (Kushoglu v. Bulgaria), заява № 48191/99, пп. 49-62, від 10 травня 2007 року).
Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронг та Льон рот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden), пп. 69 і 73, Series A № 52). Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення від 21 лютого 1986 року у справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» (James and Others v. the United Kingdom), п. 50, Series A № 98).
«Горнсбі проти Греції» (Hornsby v. Greece) від 19 березня 1997 року, «Шмалько проти України» (Shmalko v. Ukraine) від 20 липня 2004 року, «Бурдов проти Росії» (Burdov v. Russia) від 7 травня 2002 року одні із ключових рішень ЄСПЛ, де формулюється класична і усталена позиція ЄСПЛ щодо оцінки виконання судових рішень як невід'ємної частини судового розгляду у контексті втручання у право власності.
ЄСПЛ у своїй практиці зауважує, що при визначенні суспільних інтересів завдяки безпосередньому знанню суспільства та його потреб національні органи мають певну свободу розсуду, оскільки вони першими виявляють проблеми, які можуть виправдовувати позбавлення власності в інтересах суспільства, та знаходять засоби для їх вирішення.
Отже, створена Конвенцією система захисту покладає саме на національні органи влади обов'язок визначальної оцінки щодо існування проблеми суспільного значення, яка виправдовує як заходи позбавлення права власності, так і необхідність запровадження заходів з усунення несправедливості.
Окрім того, у рішеннях Європейського суду з прав людини наголошується про те, що правосуддя має не тільки чинитися, також має бути видно, що воно чиниться. На кону стоїть довіра, яку в демократичному суспільстві суди повинні вселяти у громадськість (рішення у справі «Де Куббер проти Бельгії» від 26.10.1984 та у справі «Кастілло Альгар проти Іспанії» від 28.10.1998). Якщо помилка національного суду щодо питань права або факту є настільки очевидною, що її можна кваліфікувати як «явну помилку» (тобто помилку, якої б не міг припуститися розумний суд) вона може порушити справедливість провадження (рішення у справі «Хамідов проти Росії»).
Піддаючи аналізу пропорційність втручання з дотриманням основоположних принципів ст. 1 Першого протоколу Конвенції у справі «Хамер проти Бельгії», ЄСПЛ вперше зазначив, що навколишнє середовище, не будучи безпосередньо зазначеним у Конвенції, тим не менш являє собою цінність, в збереженні якої зацікавлені як суспільство, так і публічна влада і економічні імперативи та навіть деякі основні права не повинні превалювати над екологічними міркуваннями, особливо якщо держава прийняла законодавство з цього питання.
Вказана позиція відображена у правових висновках, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц та у справі № 488/6211/14-ц, від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц.
Отже, з урахуванням обставин справи та практики ЄСПЛ, необхідно зазначити, що втручання держави з метою повернення земельної ділянки сільськогосподарського призначення державі є законним та пропорційним.
Враховуючи вищенаведене, та те, що отримана ОСОБА_1 у власність 1/2 частки земельної ділянки сільськогосподарського призначення з кадастровим номером 3223188401:01:028:0043 площею 0,113 га нею добровільно не відчужена упродовж встановленого законодавством України річного строку (кінцевий строк сплив 12.12.2016), право власності на таку земельну ділянку підлягає припиненню шляхом її конфіскації за рішенням суду.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України, суд у рішенні розподіляє судові витрати, понесені у зв'язку з розглядом справи у суді. Враховуючи вищенаведене, судові витрати підлягають стягненню з відповідача в повному обсязі.
Керуючись ст. ст.1, 4, 12, 56, 57, 77, 80, 81, 197, 200, 263-266 ЦПК України, відповідно до ст.ст.16, 346, 356 ЦК України, ст.ст. 1-3, 22, 81,143,145 ЗК України, суд -
Позов керівника Обухівської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області до ОСОБА_1 про конфіскацію земельної ділянки - задовольнити.
Припинити громадянці російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (зареєстрована: АДРЕСА_2 , РНОКПП: НОМЕР_1 , паспорт, серія та номер: НОМЕР_2 , виданий 02.10.2013, видавник: ФМС 50013), право власності на 1/2 частку земельної ділянки із цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства із кадастровим номером 3223188401:01:028:0043 площею 0,113 га, яка знаходиться на території АДРЕСА_1 , зареєстровану у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 12.12.2015 (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 27020298 від 12.12.2015), шляхом її конфіскації на користь держави в особі Головного управління Держгеокадастру у м.Києві та Київській області.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Київської обласної прокуратури судові витрати у розмірі 2684 грн.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив за письмовою заявою відповідача, поданою протягом тридцяти днів з дня отримання його копії.
У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Київського апеляційного суду.
Позивач має право оскаржити заочне рішення шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Суддя Г.В.Висоцька