1[1]
18 квітня 2024 року Суддя судової палати з розгляду кримінальних справ Київського апеляційного суду ОСОБА_1 , при секретарі судового засідання ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві клопотання захисника ОСОБА_3 про зміну запобіжного заходу ОСОБА_4 , обвинуваченому у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 307 КК України, з тримання під вартою на особисте зобов'язання,
за участю сторін провадження:
прокурора ОСОБА_5 ,
захисника ОСОБА_3 ,
обвинуваченого ОСОБА_4 (в режимі ВКЗ з ДУ «Київський слідчий
ізолятор»),
Вироком Голосіївського районного суду міста Києва від 29 лютого 2024 року
ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , та проживає за адресою: АДРЕСА_2 , раніше не судимого в силу ст. 89 КК України.
визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 307 КК України, та призначено покарання у виді позбавлення волі строком на 5 років.
Цим же вироком ОСОБА_4 обрано запобіжний захід у виді тримання під вартою до вступу вироку в законну силу із взяттям під варту в залі суду негайно.
На вказаний вирок захисником ОСОБА_3 подана апеляційна скарга.
Ухвалою судді Київського апеляційного суду від 28 березня 2024 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою захисника ОСОБА_3 на вирок Голосіївського районного суду міста Києва від 29 лютого 2024 року щодо ОСОБА_4 , обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 307 КК України.
Захисник ОСОБА_3 подав клопотання про зміну обвинуваченому ОСОБА_4 запобіжного заходу, в якому просить змінити обвинуваченому запобіжний з тримання під вартою на особисте зобов'язання.
При цьому захисник вказує, що під час судового розгляду у суді першої інстанції ОСОБА_4 не обирався запобіжний захід та обвинувачений з'являвся на кожне судове засідання, сумлінно виконуючи обов'язки обвинуваченого.
Вказуючи на те, що подача апеляційної скарги на вирок суду, як правило, зупиняє набрання вироком законної сили, захисник вважає, що правовою підставою для обрання запобіжного заходу у виді взяття під варту може слугувати лише ухвала суду.
Оскільки вирок не набрав законної сили, то на особу розповсюджуються гарантії п. п. 3, 4 ст. 5 Європейської конвенції про права людини.
Так, вказана гарантія «застосовується з дня затримання обвинуваченого і закінчується в день набрання вироком законної сили» (п. 55 Stvrtecky v. Slovakia; п. 23-24 Solmaz v. Turkey, п. 9 Wemhoff v. Germany).
Правова природа тримання особи під вартою на підставі вироку, що не набрав законної сили, без обґрунтування такого тримання та відсутністю права обвинуваченого на захист є грубим порушенням прав людини, Конституції та міжнародних договорів.
Стороною обвинувачення не заявлялось клопотання про обрання запобіжного заходу - тримання під вартою щодо ОСОБА_4 , а отже судом застосовано запобіжний захід з власної ініціативи.
Суд, який з власної ініціативи застосовує до обвинуваченого запобіжний захід у виді тримання під вартою, фактично, займає позицію сторони обвинувачення.
Таким чином, суд, на думку захисника, порушив основні гарантії права на справедливий судовий розгляд, такі як змагальність судового процесу та безсторонність суду, право на захист та рівність учасників судового процесу.
Проте, коли суддя за відсутності клопотання сторони обвинувачення ініціює питання продовження тримання обвинуваченого під вартою або домашнім арештом, він виходить за межі судової функції.
Окрім того, захисник вказує на те, що обрання запобіжного заходу, в тому числі, і тримання під вартою, на підставі вироку суду неможливо оскаржити, а також відсутня періодична перевірка наявних ризиків для застосування такого суворого запобіжного заходу, що є грубим порушення п. 4 ст. 5 Європейської конвенції про права людини, оскільки кожному «надано право звернутися до суду з метою перевірки процесуальних та матеріальних умов, необхідних для дотримання законності позбавлення волі в розумінні частини 1 статті 5».
Окрім того, захисник вважає, що за наявності вироку від 29 лютого 2024 року по справі №752/15407/23, ризики, передбачені ст. 177 КПК України, відсутні.
Тримання під вартою може бути виправданим тільки за наявності конкретного суспільного інтересу, який, незважаючи на презумпцію невинуватості, превалює над принципом поваги до свободи особистості.
Заслухавши доповідь судді, пояснення захисника та обвинуваченого, які підтримали клопотання захисника, прокурора, який заперечував проти задоволення клопотання, перевіривши матеріали провадження та обговоривши доводи клопотання, колегія суддів приходить до висновку, що клопотання захисника до задоволення не підлягає, виходячи з таких підстав.
Відповідно до вимог п. 2 ч. 4 ст. 374 КПК України, у разі визнання особи винуватою, у резолютивній частині вироку зазначається, окрім іншого, рішення щодо заходів забезпечення кримінального провадження, у тому числі, рішення про запобіжний захід до набрання вироком законної сили.
На виконання вказаної вимоги кримінального процесуального закону суд першої інстанції обрав обвинуваченому ОСОБА_4 запобіжний захід у виді тримання під вартою до вступу вироку в законну силу та ухвалив рішення про взяття під варту обвинуваченого в залі суду.
Отже, суд у відповідності до вимог абз. 12 п. 2 ч. 4 ст. 374 КПК України вирішив питання щодо заходів забезпечення кримінального провадження прийнявши рішення про запобіжний захід обвинуваченому до набрання вироком законної сили.
Виходячи зі наведеної правової конструкції статті 374 КПК України у вироку суду щодо ОСОБА_4 вказаний конкретний, обумовлений часовими рамками строк тримання його під вартою, а саме: до набрання вироком законної сили, що узгоджується з принципом правової визначеності, який є загальною ідеєю Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та верховенством права з огляду на ч. 1 ст. 115 КПК України, якою передбачено обчислення строків, встановлених цим Кодексом не тільки годинами, днями і місяцями, але й вказівкою на подію (в даному випадку дату набрання вироком законної сили), що не суперечить принципу законності.
Європейський суд з прав людини в рішенні «Руслан Яковенко проти України» від 04 червня 2015 року (пункт 46), зазначив, що підсудний вважається таким, що перебуває під вартою «після засудження компетентним судом» у розумінні підпункту «а» пункту 1 статті 5 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод», з моменту оголошення вироку судом першої інстанції, навіть якщо він ще не набрав законної сили і його можна оскаржити. Особа засуджена судом першої інстанції, яка перебуває під вартою до закінчення строку оскарження вироку, не може вважатися такою, що перебуває під вартою з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення за підпунктом «с» пункту 1 ст. 5 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод»
При цьому, у вказаному рішенні Європейський суд наголосив, що навіть, якщо національне законодавство передбачає, що вирок набирає законної сили лише після завершення розгляду справи судами усіх інстанцій, попереднє ув'язнення у розумінні положень Конвенції закінчується зі встановленням вини та призначенням покарання судом першої інстанції.
У такому випадку судовий контроль за позбавленням свободи, що вимагається згідно із ст. 5 Конвенції, вважається вже інкорпорованим у постановлений вирок та призначене покарання, а питання щодо законності такого тримання під вартою можуть бути переглянуті коли виникають нові обставини.
Отже, посилання захисника на те, що обвинувачений утримується під вартою без судового рішення, є необґрунтованим.
Посилання захисника на те, що суд не міг застосувати запобіжний захід з власної ініціативи та, застосувавши до обвинуваченого запобіжний захід у виді тримання під вартою, фактично зайняв позицію сторони обвинувачення, є неспроможним, оскільки відповідно до вимог п. 2 ч. 4 ст. 374 КПК України у разі визнання особи винуватою суд зобов'язаний зазначити в резолютивній частині вироку рішення щодо заходів забезпечення кримінального провадження, в тому числі, рішення про запобіжний захід до набрання вироком законної сили.
При цьому, чинним кримінальним процесуальним законом не передбачено, що рішення, викладене відповідно до вимог п. 2 ч. 4 ст. 374 КПК України в резолютивній частині вироку, про застосування до обвинуваченого запобіжного заходу до набрання вироком законної сили ухвалюється за клопотанням прокурора.
Таким чином, суд не порушив основні гарантії права на справедливий судовий розгляд, такі як змагальність судового процесу та безсторонність суду, право на захист та рівність учасників судового процесу, як це трактує захисник.
Доводи захисника про те, що ОСОБА_4 не обирався запобіжний захід під час судового розгляду у суді першої інстанції та обвинувачений сумлінно виконував процесуальні обов'язки не можуть бути взятими до уваги, оскільки суд першої інстанції обґрунтовував висновок про необхідність обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою з посиланням на те, що обвинуваченому призначено реальне покаранняу виді позбавлення волі та необхідність обрання такого запобіжного заходу обумовлена метою забезпечення виконання вироку.
При цьому є неспроможними доводи захисника про відсутність ризиків, передбачених ст. 177 КПК України, за наявності вироку від 29 лютого 2024 року.
Так, враховуючи те, що вироком суду першої інстанції ОСОБА_6 призначено покарання у виді 5 років позбавлення волі та строк відбування покарання обраховується з 29 лютого 2024 року, то ризики, передбачені ст. 177 КПК України, зокрема, ризик ухилення обвинуваченого від суду є реальним, а тому застосування більш м'якого запобіжного заходу ніж тримання під вартою, на даний час, не забезпечить дотримання обвинуваченим процесуальних обов'язків під час судового розгляду.
Доводи захисника про те, що обрання ОСОБА_4 запобіжного заходу у виді тримання під вартою не узгоджується з практикою ЄСПЛ є безпідставними, оскільки рішення суду першої інстанції щодо запобіжного заходу не суперечить положенням ст. 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, зважаючи на існування у цьому провадженні реальних ознак справжнього суспільного інтересу, який, незважаючи на презумпцію невинуватості, переважає принцип поваги до особистої свободи, а також цілком відповідає практиці Європейського Суду з прав людини, яка свідчить про те, що рішення суду повинно забезпечити не тільки права підозрюваного, а й високі стандарти охорони загальносуспільних прав та інтересів, що вимагає від суду більшої суворості в оцінці порушень цінностей суспільства.
Отже, доводи захисника про порушення, які, на його думку, були допущені судом першої інстанції при обранні щодо ОСОБА_4 запобіжного заходу у виді тримання під вартою та могли бути підставою для визнання незаконним і скасування рішення про застосування запобіжного заходу, не знайшли свого підтвердження, а тому не можуть бути взятими до уваги.
Водночас, у клопотанні захисника про зміну запобіжного заходу не наведені обставини, які можуть бути враховані при перегляді обраного запобіжного заходу, та підставою для зміни запобіжного заходу у виді тримання під вартою на особисте зобов'язання, а також відсутні доводи, з посиланням на обставини провадження та вимоги закону, щодо можливості застосування до ОСОБА_4 особистого зобов'язання.
Виходячи з наведеного, суддя апеляційного суду не убачає підстав для задоволення клопотання захисника ОСОБА_3 про зміну запобіжного заходу ОСОБА_4 з тримання під вартою на особисте зобов'язання.
Враховуючи викладене, керуючись ст. 422-1 КПК України, суддя, -
Клопотання захисника ОСОБА_3 про зміну запобіжного заходу ОСОБА_4 , обвинуваченому у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 307 КК України, з тримання під вартою на особисте зобов'язання залишити без задоволення.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Суддя Київського апеляційного суду ОСОБА_1
Справа №752/15407/23
Провадження № 11-кп/824/3450/2024
Головуючий у першій інстанції ОСОБА_7
Доповідач ОСОБА_1