25 квітня 2024 року м. Київ
Унікальний номер справи № 761/4664/21
Апеляційне провадження № 22-ц/824/4102/2024
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Левенця Б.Б.,
суддів - Борисової О.В., Ратнікової В.М.,
за участю секретаря судового засідання - Дячук І.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва 07 вересня 2023 року, ухвалене під головуванням судді Савицького О.А., по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Герасименко Наталя Миколаївна, державний реєстратор Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) Духновська Олеся Анатоліївна, про визнання договорів недійсними та скасування записів про право власності, -
У лютому 2021 року позивач звернувся до суду з зазначеним позовом на обґрунтування якого зазначив, що з 19 квітня 1994 року його троюрідній сестрі ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , належала на праві власності квартира за адресою: АДРЕСА_1 .
У 1996 року ОСОБА_4 передала позивачу на зберігання оригінал договору купівлі-продажу вказаної квартири, а також ключі він неї. Оскільки позивач є єдиним спадкоємцем після ОСОБА_4 , тому у встановленому законом порядку звернувся до Першої київської держаної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, на підставі якої 22 вересня 2019 року державним нотаріусом заведено спадкову справу.
21 січня 2021 року позивачу стало відомо, що 29.12.2020 року між відповідачами був укладений договір купівлі-продажу квартири, який посвідчено приватним нотаріусом КМНО Герасименко Н.М., за яким ОСОБА_3 відчужив на користь ОСОБА_1 належну його сестрі вищевказану квартиру. Як вбачається зі змісту вказаного договору, спірна квартира начебто належала продавцю ОСОБА_3 на підставі договору дарування, укладеного 14 квітня 2000 року між ним та ОСОБА_4 , посвідченого приватним нотаріусом КМНО Пузіком Ю.О.
16 січня 2021 року зареєстровано звернення до Шевченківського УП ГУНП у м. Києві про вчинення кримінального правопорушення, відомості про яке внесено до ЄРДР з попередньою кваліфікацією - ч.3 ст. 358 КК України, про що свідчить відповідний витяг.
Договір дарування від 14 квітня 2000 року вважав підробленим, звертав увагу, що право власності за відповідачем ОСОБА_3 було зареєстровано лише в листопаді-грудні 2020 року, а подальше відчуження квартири у грудні 2020 року є незаконним. При цьому зауважував, що ОСОБА_4 до смерті у серпні 2019 року проживала у вказані квартирі.
Врахувавши вищевказане, позивач просив:
- визнати недійсним договір дарування квартири за адресою: АДРЕСА_1 між ОСОБА_4 і ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського МНО Пузик Ю.В.;
- скасувати запис 39680780 про реєстрацію в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2247479780000 від 14 листопада 2020 року;
- визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_1 серія та номер 3690 укладений 29 грудня 2020 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського МНО Герасименко Н.М.;
- скасувати запис 39978646 про реєстрацію в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2247479780000 від 29 грудня 2020 року, стягнути з відповідачів судові витрати (т. 1 а.с. 1-6).
У відзиві на позовну заяву представник відповідача ОСОБА_1 - адвокат Льовочкіна В.М. проти позовних вимог заперечила, просила суд відмовити у їх задоволенні з підстав викладених в поданих нею заявах по суті справи. Також подала заяву про застосування до вимог позивача строку позовної давності, як підставу відмови в позові (т. 1 а.с. 65-75).
Відповідач ОСОБА_3 подав заяву та в судовому засіданні в своїх поясненнях підтримував викладене в позові, але в судових дебатах, проти позовних вимог заперечив (т. 1 а.с. 138-140 т. 2 а.с. 74-76).
Представник третьої особи Департаменту з питань реєстрації Виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) - Рябошлик В.І. подала письмову заяву в якій просила вирішити спір відповідно до вимог чинного законодавства, справу розглянути за відсутності представника (т. 1 а.с. 125-129).
Третя особа приватний нотаріус Київського МНО - Герасименко Н.М. подала заяву з проханням розглянути справу за її відсутності (т. 1 а.с. 238 т. 2 а.с. 56)
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 07 вересня 2023 року вказаний позов - задоволено частково. Визнано недійсним договір дарування квартири від 14 квітня 2000 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пузіком Ю.В. та зареєстрований в реєстрі за № 3524, за яким ОСОБА_4 подарувала, а ОСОБА_3 прийняв у дар квартиру АДРЕСА_2 . Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо реєстрації за ОСОБА_1 права власності на квартиру АДРЕСА_2 , на підставі договору купівлі-продажу, укладеного 29 грудня 2020 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Герасименко Н.М. та зареєстровано в реєстрі за № 3690 (запис № 39978646 від 29 грудня 2020 року про реєстрацію в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2247479780000). Стягнуто з ОСОБА_3 , ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати по сплаті судового збору в сумі 1 816 грн. у рівних частках, а саме по 908 грн. з кожного. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено (т. 2 а.с. 77-82).
Не погодившись з рішенням районного суду, 26 жовтня 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Льовочкіна В.М. направила апеляційну скаргу, просила скасувати оскаржуване рішення районного суду та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову в повному обсязі. На обґрунтування скарги зазначила, що суд першої інстанції порушив норми процесуального права та неповно з'ясував обставини справи, що мають значення для справи. Суд першої інстанції не виснував щодо відсутності у позивача права на спірну квартиру, що є самостійною підставою відмови в позові. Крім того, суд першої інстанції допускав особливе ставлення до позивача, допускав до участі у справі як представників осіб без повноважень, що було підставою для неодноразового заявлення відводу суду. Відповідач ОСОБА_1 діяв добросовісно, розрахувався з продавцем за придбану квартиру, а суд не мотивував належним чином незастосування заяви відповідача про наслідки спливу позовної давності як підставу відмови в позові (т. 2 а.с. 94-105).
09 лютого 2024 року позивач ОСОБА_2 подав, шляхом направлення по пошті, відзив на апеляційну скаргу в якому просив скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін. На обґрунтування відзиву зазначав, що рішенням Козелецького районного суду Чернігівської області від 03 червня 2021 року у справі № 734/931/21 та листом нотаріуса від 20 січня 2021 року встановлено факт родинних відносин, що підтверджує право позивача на звернення до суду із вказаним позовом. Зазначав, що наказом МЮ України № 1999/5 від 03 червня 2021 року скасоване як незаконне рішення державного реєстратора Духновської О.А., а вироком Дарницького районного суду м. Києва від 25 січня 2023 року у справі № 753/21923/21 ОСОБА_3 визнаний винним у вчиненні кримінальних правопорушень стосовно незаконних дій відносно спірної квартири. Інші доводи апелянта вважав не обґрунтованими (т. 2 а.с. 135-141).
У судовому засіданні представник ОСОБА_1 - адвокат Льовочкіна В.М.підтримала апеляційну скаргу і просила її задовольнити. Позивач ОСОБА_2 заперечував проти скарги і просив її відхилити.
Інші особи,які берутьучасть усправі досуду неприбули, прочас тамісце розгляду справи були сповіщені поштовими повідомленнями та телефонограмами та на зазначені ними адреси електронної пошти із забезпеченням технічної фіксації таких повідомлень, тобто належним чином, про що у справі є докази. Повідомлення ОСОБА_3 повернулось із відміткою працівників пошти про відсутність адресата за зазначеною ним адресою, заяви про зміну адреси місця знаходження від вказаної особи до суду не надходили. Відповідач ОСОБА_1 був сповіщений повідомленням його представника - адвоката Льовочкіної М.В. Факт належного сповіщення ОСОБА_1 - адвокат Льовочкіна В.М. підтвердила в судовому засіданні про що свдчить протокол та звукозапис судового засідання. Від імені відповідача ОСОБА_3 надійшла письмова заява в якій зазначено про відсутність заперечень проти рішення районного суду з проханням розглянути справу за його відсутності. Приватний нотаріус Київського МНО Герасименко Н.М. подала письмову заяву з проханням розглянути справу за її відсутності (т. 2 а.с. 127-134, 142-149, 152-162, 172-183).
Виходячи з положень ст. 13 ЦПК України кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд, у т.ч. правом визначити свою участь в тому чи іншому судовому засіданні. Явка до суду апеляційної інстанції не є обов'язковою.
Відповідно до частини 1 ст. 131 ЦПК України, учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.
Поряд з цим, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (див. рішення ЄСПЛ від 02.12.2010 у справі «Шульга проти України», № 16652/04). При цьому запобігати неналежній і такій, що затягує справу, поведінці сторін у цивільному процесі - завдання саме державних органів (див. рішення ЄСПЛ від 20.01.2011 у справі «Мусієнко проти України», № 26976/06).
Зважаючи на вимоги т.ч. 9, 11 ст. 128, ч. 5 ст. 130, ч. 2 ст. 372 ЦПК України колегія суддів визнала повідомлення належним, а неявку такою, що не перешкоджає апеляційному розглядові справи.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду, колегія суддів дійшла висновку, що скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, ОСОБА_4 належала на праві власності квартира АДРЕСА_2 , на підставі договору купівлі-продажу від 19 квітня 1994 року, зареєстрованого УБ «Десятинна» за № 1/772-1803, що підтверджується копією вказаного договору та інформаційною довідкою Комунального підприємства Київської міської ради «КМБТІ» від 30 вересня 2019 року (т. 1 а.с. 9-10, 18).
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 (т. 1 а.с. 211).
26 вересня 2019 року із заявою про прийняття спадщини після її смерті до Першої Київської держаної нотаріальної контори звернувся ОСОБА_2 , що підтверджується листом завідувача Першої Київської держаної нотаріальної контори від 20 січня 2021 року № 364/02-14 ОСОБА_5 (т. 1 а.с. 8).
За витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, 24 листопада 2020 року державним реєстратором Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) Духновською О.А. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо реєстрації за ОСОБА_3 права власності на квартиру АДРЕСА_2 . Підставою реєстрації права власності за ОСОБА_3 на спірну квартиру зазначений договір дарування від 14 квітня 2000 року, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Пузік Ю.О. (т. 1 а.с. 16-17).
В матеріалах справи наявна фотокопія договору дарування, укладеного 14 квітня 2000 року за яким ОСОБА_4 подарувала, а відповідач ОСОБА_3 отримав в дар квартиру АДРЕСА_2 із зазначенням, що вказаний договір посвідчений приватним нотаріусом КМНО Пузік Ю.О. (т. 1 а.с. 11-12).
В подальшому на підставі договору купівлі-продажу квартири від 29 грудня 2020 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського МНО Герасименко Н.М. та зареєстрованого в реєстрі за № 3690, ОСОБА_3 відчужив вказану квартиру на користь ОСОБА_1 (т. 1 а.с. 13-15).
29 грудня 2020 року приватним нотаріусом Київського МНО Герасименко Н.М. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо реєстрації за ОСОБА_1 права власності на спірну квартиру (т. 1 а.с. 16-17).
Рішенням Козелецького районного суду Чернігівської області від 03 червня 2021 року у справі № 734/931/21 заяву ОСОБА_2 задоволено, встановлено факт родинних відносин між ОСОБА_6 , яка є матір'ю позивача ОСОБА_2 , та ОСОБА_7 (двоюрідні сестри). За свідоцтвом про народження ОСОБА_7 зазначена матір'ю ОСОБА_4 (т. 1 а.с. 88-90).
Наказом МЮ України № 1999/5 від 03 червня 2021 року скасоване як незаконне рішення державного реєстратора Духновської О.А. від 14 грудня 2020 року № 55675569. При цьому, за висновком Центральної колегії МЮ України від 18 травня 2021 року встановлено, що такого документу на підставі якого було проведено державну реєстрацію права власності, згідно з дослідженими запитами, не існує. Зокрема з відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно встановлено, що документ, на підставі якого державним реєстратором Духновською О.А. проведено державну реєстрацію права власності на квартиру за ОСОБА_3 , є відмінними від того, що насправді зберігається у справах Київського державного нотаріального архіву (т. 1 а.с. 110-114).
За висновками експертів Київського НДЕКЦ МВС України, проведених в рамках кримінальної справи, підпис від імені ОСОБА_4 в Договорі дарування спірної квартири від 14 квітня 2000 року виконаний не ОСОБА_4 , а іншою особою. Підпис в Договорі від імені ОСОБА_3 виконаний ОСОБА_3 , а наданий на дослідження бланк АВК № 264933 не відповідає за способами друку та спеціальними елементами захисту аналогічним документам, що знаходяться в офіційному обігу на території країни виробника - України. При цьому, сері та номер бланку та друковані тексти якими заповнений бланк договору, у т.ч. такі реквізити як дата та назва документу нанесені за допомогою знакодрукуючого пристрою, електрографічним способом друку (т. 1 а.с. 181-194).
Вироком Дарницького районного суду м. Києва від 25 січня 2023 року у справі № 753/21923/21 встановлено вину ОСОБА_3 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.3 ст. 358; ч.2 ст. 27, ч.4 ст. 358; ч.5 ст. 27, ч.4 ст. 190 КК України та затверджено мирову угоду про визнання винуватості від 25.01.2023 р., укладену між ОСОБА_3 та прокурором. Вказаний вирок суду набрав законної сили (т. 1 а.с. 216-222).
Вказаним вироком встановлено, що отримавши за невстановлених досудовим розслідуванням обставин інформацію щодо квартири АДРЕСА_2 та його власників, яка, відповідно до інформації, наявної у Київському міському бюро технічної інвентаризації, на праві власності зареєстрована за ОСОБА_4 , померлою ІНФОРМАЦІЯ_1 , відповідно до актового запису про смерть № 256 від 06.09.2019 р., невстановлена досудовим розслідуванням особа вступила у попередню змову з ОСОБА_3 , який був обізнаний щодо злочинних намірів та за грошову винагороду погодився виступити власником вищевказаної квартири під час укладання договору купівлі-продажу даного нерухомого, усвідомлюючи, що не може виступати продавцем вищевказаної квартири.
Після цього ОСОБА_3 надав невстановленій досудовим розслідуванням особі копії документів, що засвідчують його особу, для виготовлення підроблених документів на право власності на нерухоме майно та підготовки документів, необхідних для нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу квартири.
Реалізуючи єдиний злочинний умисел, направлений на підроблення документу, використання завідомо підробленого документа та заволодіння шляхом обману чужим майном, а саме квартирою АДРЕСА_2 , невстановлена досудовим розслідуванням особа за невстановлених досудовим розслідуванням обставин, придбала підроблений нотаріальний бланк серії АВК № 264933, після чого нанесла на нього відтиск печатки приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Пузіка Ю.О. та внесла друкований текст договору дарування квартири АДРЕСА_2 , укладеного 14.04.2000 р. між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пузіком Ю.О., з внесенням рукописного підпису від імені «дарувальника» та підпису від імені нотаріуса Пузіка Ю.О., а ОСОБА_3 підписав даний договір від імені «обдарованого».
В подальшому, невстановлена досудовим розслідуванням особа в невстановлений розслідуванням час, місці та обставинах, але не пізніше 24.11.2020 р., передала ОСОБА_3 завідомо підроблений договір дарування квартири АДРЕСА_2 , укладений 14.04.2000 р., посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пузіком Ю.О., який він мав в подальшому використати під час реалізації злочинного умислу, направленого на заволодіння шляхом обману чужим майном, а саме зазначеною квартирою (т. 1 а.с. 216-222).
За змістом положень частини 6 ст. 82 ЦПК України вирок суду в кримінальному провадженні, який набрав законної сили, є обов'язковим для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.
Звертаючись до суду із зазначеним позовом ОСОБА_2 зазначав, що 21 січня 2021 року, позивачу стало відомо, що 29 грудня 2020 року між відповідачами був укладений договір купівлі-продажу квартири, який посвідчено приватним нотаріусом КМНО Герасименко Н.М., за яким ОСОБА_3 відчужив на користь ОСОБА_1 , належну його покійній сестрі квартиру АДРЕСА_2 . З цього ж договору позивач дізнався про нібито укладення договору дарування від 14 квітня 2000 року.
Доказів на спростування доводів позивача щодо часу його обізнаності про укладення оспорюваних правочинів до суду не надано і судом таких не встановлено. З цих підстав, колегія суддів відхилила доводи апелянта щодо незастосування судом заяви про наслідки пропуску строку позовної давності як підстави відмови в позові.
Щодо заявлених вимог про визнання недійсними договору дарування від 14 квітня 2000 року та договору купівлі-продажу від 29 грудня 2020 року та скасування державної реєстрації.
У справі, що розглядається, позивач звернувся з вимогою про визнання недійсними договорів дарування та купівлі-продажу квартири, зазначав, що договору дарування власник квартири ОСОБА_4 не підписувала, умови його не погоджувала, вказував на фіктивність оспорюваного договору з посиланням на норми ЦК УРСР та ст.ст. 230 (вчинення правочину під впливом обману), 232 (вчинення правочину внаслідок зловмисної домовленості представника з іншою стороною), 235 (укладення удаваного правочину), 236 (момент недійсності правочину), 722 (прийняття дарунка) ЦК України), тож відповідач ОСОБА_1 безпідставно зареєстрував за собою право власності на квартиру, покликаючись до умов договору купівлі - продажу за яким продавець ОСОБА_3 продав квартиру набуту за договором дарування, який не був вчинений.
За положеннями ст. 243 ЦК України, в редакції Закону чинній станом на 14 квітня 2000 року, за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій
стороні майно у власність. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому.
До договорів дарування нерухомого майна застосовуються правила статті 227 і цього Кодексу (ст. 244 ЦК України в редакції Закону 1963 року).
За положеннями ст. 227 ЦК України, в редакції Закону чинній станом на 14 квітня 2000 року, Договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу).
Договір купівлі-продажу жилого будинку підлягає реєстрації у
виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів.
Відповідно до частини першої статті 48 Цивільного кодексу України (чинного на момент укладення спірного договору від 14 квітня 2000 року), недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлю особисті або майнові права неповнолітніх дітей.
Згідно до статті 153 ЦК України (чинного на момент укладення спірного договору), договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах.
Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди.
Посилання районного суду в оскаржуваному рішенні на положення ЦК України в чинній редакції при вирішенні позовних вимог в частині визнання правочину від 14 квітня 2000 року недійсним, суд апеляційної інстанції визнав помилковими.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що відповідно до принципу jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація сторонами спірних правовідносин не звільняє суд від обов'язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц. У пункті 7.43 постанови від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що суд, з'ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року в справі № 674/461/16-ц (провадження № 61-34764св18) зроблено висновок, що «підпис є обов'язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасника (-ів) правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документу, в якому втілюється правочин. Внаслідок цього підписання правочину здійснюється стороною (сторонами) або ж уповноваженими особами».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, провадження № 14-499цс19, серед іншого вказано, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Отже, підпис є невід'ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.
За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, провадження № 14-400цс19).
Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, який у рішенні від 23 серпня 2016 року у справі «Дж. К. та інші проти Швеції» («J. K. AND OTHERS v. SWEDEN») зазначив, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом» («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».
Схожий стандарт під час оцінки доказів застосовано у рішенні Європейського суду з прав людини від 15 листопада 2007 року у справі «Бендерський проти України» («BENDERSKIY v. Ukraine»), в якому суд оцінюючи фактичні обставини справи звертаючись до балансу вірогідностей вирішуючи спір виходив з того, що факти встановлені у експертному висновку, є більш вірогідним за інші докази.
Судом достеменно встановлено обставини справи, за якими спірний договір дарування від 14 квітня 2000 року не укладався, нотаріально не посвідчувався (є підробленим) і власником квартири ОСОБА_4 не підписувався. Такі обставини підтверджені набравшим законної сили вироком Дарницького районного суду м. Києва від 25 січня 2023 року у кримінальній справі № 753/21923/21 відносно ОСОБА_3 , який є відповідачем у цій справі (т. 1 а.с. 216-222).
Вказані обставини підтверджуються вищезазначеними наявними у справі доказами, які відповідачами не спростовані. При цьому, наявні в матеріалах справи процесуальні заяви, у т.ч. клопотання, письмові пояснення із доданими до них доказами підписані позивачем ОСОБА_2 .
Зважаючи на вищевказане, суд апеляційної інстанції визнав неспроможними і відхилив доводи апелянта про неможливість брати до уваги наявні у справі докази, як отримані з порушенням порядку, встановленого процесуальним законом.
Разом з цим, у постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що «якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини. Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.
Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. Разом із тим Велика Палата Верховного Суду констатує, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення».
Враховуючи наведене, спірний договір від 14 квітня 2000 року дарування квартири за адресою: АДРЕСА_2 є неукладеним, томуу задоволенні позову слід відмовити саме з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту, оскільки неможливо визнати неукладений правочин недійсним.
Отже, з урахуванням зазначеного, оскаржуване рішення суду першої інстанції в частині висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_3 та ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування спірної квартири від 14 квітня 2000 року підлягає скасуванню із ухваленням нового про відмову в задоволенні позову.
Відповідно до ст. 655 ЦК України, який був чинним на час укладення оспорюваного позивачем договору купівлі-продажу квартири від 29 грудня 2020 року, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі (частина перша статті 657 ЦК України).
Відповідно до положень ч. 1 ст. 658 ЦК України, право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.
Частинами першою, третьою статті 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Як вольова дія, правочин - це поєднання волі та волевиявлення. Воля сторін полягає в їхній згоді взяти на себе певні обов'язки, вона повинна бути взаємною, двосторонньою і спрямованою на досягнення певної мети.
Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
За Договором купівлі - продажу квартири від 29 грудня 2020 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського МНО Герасименко Н.М. та зареєстрованого в реєстрі за № 3690, ОСОБА_3 діяв як продавець і власник квартири, посилаючись на договір дарування від 14 квітня 2000 року, відчужив вказану квартиру на користь ОСОБА_1 (т. 1 а.с. 13-15).
Проте подальший правочин від 29 грудня 2020 року, який був вчинений з посиланням на правочин, який є нікчемним (неукладеним) в силу закону, не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю (нікчемністю).
З огляду на вищезазначене, не потребує визнання за судовим рішенням недійсним договору купівлі-продажу від 29 грудня 2020 року.
З цих підстав, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання вказаного правочину недійсним.
Щодо скасування рішень і записів про державну реєстрацію права власності на квартиру за продавцем ОСОБА_3 та покупцем ОСОБА_1 .
У справі, яка переглядається, зібраними по справі доказами в їх сукупності встановлено, що оспорюваний ОСОБА_2 договір дарування від 14 квітня 2000 року не був укладений та є підробкою, що встановлено набравшим законної сили вироком Дарницького районного суду м. Києва від 25 січня 2023 року у справі № 753/21923/21, яким встановлено вину ОСОБА_3 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених вищевказаними положеннямиКК України, що вказує на нікчемність вказаного договору.
Наказом МЮ України № 1999/5 від 03 червня 2021 року скасоване як незаконне рішення державного реєстратора Духновської О.А. від 14 грудня 2020 року № 55675569, яким було зареєстровано право власності на спірну квартиру за ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 14 квітня 2000 року (т. 1 а.с. 110-114).
З цих підстав не підлягають задоволенню позовні вимоги про скасування за судовим рішенням рішення (запису) державного реєстратора, яке скасовано уповноваженим органом - МЮ України в позасудовому порядку.
Рішенням Козелецького районного суду Чернігівської області від 03 червня 2021 року у справі № 734/931/21 заяву ОСОБА_2 задоволено, встановлено факт родинних відносин між ОСОБА_6 , яка є матір'ю позивача ОСОБА_2 , та ОСОБА_7 (двоюрідні сестри). За свідоцтвом про народження ОСОБА_7 зазначена матір'ю ОСОБА_4 (т. 1 а.с. 88-90).
Таким чином, позивач ОСОБА_2 є спадкоємцем за законом, після смерті ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , 26 вересня 2019 року тобто своєчасно звернувся до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, а відтак є особою, яка прийняла спадщину.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 зареєстрував право власності на спірну квартиру на підставі вищевказаного договору від 29 грудня 2020 року про що приватним нотаріусом Київського МНО Герасименко Н.М. як державним реєстратором внесений вчинений запис про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно № 39978646 та внесений до державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 55996914 від 29 грудня 2020 року (т. 2 а.с. 22-26).
29 грудня 2020 року прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо реєстрації за ОСОБА_1 права власності на спірну квартиру (т. 1 а.с. 16-17).
Цих обставин та наявності зареєстрованого права власності на спірну квартиру відповідачем ОСОБА_1 сторони не заперечували про що свідчить протокол та звукозапис судового засідання (т. 2 а.с. 150-151, 182-183).
Натомість, колегія суддів звертає увагу на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (провадження № 14-67цс20), згідно з яким наявність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про право іпотеки чи іншого речового права створює презумпцію належності права особі, яка ним володіє внаслідок державної реєстрації.
Зважаючи на обставини цієї справи, для захисту порушеного права власності позивача на спадкове майно необхідно відновити становище, яке існувало до порушення. Вказане відповідає способу захисту, передбаченому пунктом 4 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зауважувала, що надміру формалізований підхід до заявлених позовних вимог (за яким позивач у позовній заяві повинен вказати спосіб захисту, визначений Цивільним кодексом України) суперечить завданням цивільного судочинства щодо справедливого та неупередженого вирішення судом цивільних спорів з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача. Якщо особою заявляється належна позовна вимога, яка може її ефективно захистити, суди не повинні відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань, аби убезпечити особу повторно звертатись до суду за захистом своїх прав.
Зазначений підхід відповідає правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у пункті 58 постанови від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц та пункті 23 постанови від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, згідно з якими спосіб захисту права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду.
Положення Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" регламентують процедуру внесення державним реєстратором відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. За загальним правилом, у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення, державний реєстратор повинен керуватися положеннями вищезазначеного Закону, чинними на момент вчинення ним дій на підставі такого судового рішення.
Абзацем другим частини третьої статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено, що у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються. У разі якщо в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід'ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв'язку з проведенням відповідної державної реєстрації, або якщо відповідним судовим рішенням також визнаються речові права, обтяження речових прав, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв'язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід'ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними.
Положення абзацу третього частини третьої статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" також містить пряму вказівку на те, що у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення, що мало наслідком державну реєстрацію зміни, припинення речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації змін чи набуття таких речових прав, обтяжень речових прав.
Таким чином, порядок дій державного реєстратора у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення врегульований абзацами другим і третім частини третьої статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".
При цьому, в силу положень абзацу першого частини третьої статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", відомості про право власності відповідача з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно не вилучаються. Задоволення позову є підставою для вчинення державним реєстратором нової реєстраційної дії - внесення відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на підставі судового рішення.
Обов'язок суду скасовувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав (обтяжень) слід розуміти як обов'язок суду вирішити наявний спір про право.
Таким чином, з урахуванням конкретних обставин справи та положень абзаців другого та третього частини третьої статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності може призвести до відновлення порушених прав особи без застосування додаткових способів захисту, таких як поновлення права власності (за умови, якщо суд, задовольнивши таку позовну вимогу, вирішить тим самим спір про право, наявний між сторонами).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20).
В судовому засіданні позивач ОСОБА_2 пояснив, що спірна квартира не вибувала з володіння ОСОБА_4 за її життя, та після її смерті ОСОБА_2 продовжував утримання вказаної квартири, сплачував за житлово-комунальні послуги. Цих обставин та відсутність фактичного користування спірною квартирою ОСОБА_1 , його представник - адвокат Льовочкіна В.М. в суді апеляційної інстанції не заперечувала про що свідчить проткол та звукозапис судового засідання (т. 2 а.с. 150-151, 182-183).
З огляду на наведене, відсутня необхідність у заявленні позивачем вимог (подачею індикаційного або негаторного позову) про витребування вказаної квартири у останнього набувача.
Оскільки порушення права власності шляхом створення перешкод у набутті права власності на спірну квартиру в порядку спадкування після смерті ОСОБА_4 у позивача ОСОБА_2 відбулось у результаті державної реєстрації права власності на спірне нерухоме майно на підставі нікчемного (не укладеного) договору дарування квартири та укладенння на його підставі договору купівлі-продажу квартири за відповідачем ОСОБА_1 , як останнім набувачем спірної квартири, заявлені позовні вимоги про скасування рішення про державну реєстрацію прав на нерухоме майно за відповідачем ОСОБА_1 опосередковують відновлення становища, яке існувало до порушення.
Таким чином, оскільки апеляційним судом встановлено, що відповідач порушив право позивача шляхом реєстрації свого права стосовно спірного нерухомого майна, яке йому не належало, то така реєстрація безумовно створює елемент правової невизначеності, а отже її скасування дозволить ефективно відновити порушене право позивача, оскільки наявність державної реєстрації права власності за відповідачем ОСОБА_1 створює перешкоди позивачу у набутті права власності на спірну квартиру в порядку спадкування.
Аргументи щодо обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав за встановлених судом обставин є безпідставними та спростовуються висновками Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постанові від 21.12.2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20)та в постанові Верховного Суду від 22 лютого 2023 року у справі № 918/1034/21.
При цьому, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30.01.2019 року у справі № 755/10947/17 зазначила про необхідність врахування саме останньої правової позиції Великої Палати Верховного Суду.
З огляду на вищезазначене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_2 та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 39978646 від 29 грудня 2020 року вчиненого державним реєстратором - приватним нотаріусом Київського МНО Герасименко Н.М. про державну реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на квартиру АДРЕСА_2 на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 55996914 від 29 грудня 2020 року.
Тому, колегія суддів погодилась з висновком районного суду про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 39978646 від 29 грудня 2020 року вчиненого державним реєстратором - приватним нотаріусом Київського МНО Герасименко Н.М. про державну реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на квартиру АДРЕСА_2 .
Інші доводи сторін по справі цих висновків суду не спростовують, тому колегія суддів їх відхилила.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
При цьому, суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (Заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
На підставі ст. 141 ЦПК України, понесені апелянтом судові витрати мають бути віднесені на його рахунок.
Керуючись ст. 367, ст. 374, ст. 376, ст.ст. 381-384 ЦПК України,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 -задовольнити частково.
Рішення Шевченківського районного суду міста Києва 07 вересня 2023 року- скасувати в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування квартири АДРЕСА_2 від 14 квітня 2000 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пузіком Ю.В. та зареєстрований в реєстрі за № 3524, і ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні цих позовних вимог ОСОБА_2 .
В іншій частині рішення Шевченківського районного суду міста Києва 07 вересня 2023 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Дата складання повного судового рішення - 26 квітня 2024 року.
Судді Київського апеляційного суду: Б.Б. Левенець
О.В. Борисова
В.М. Ратнікова