03110, м. Київ, вул. Солом'янська, 2-а, e-mail: inbox@kia.court.gov.ua
Єдиний унікальний номер справи № 381/2649/21 Головуючий у суді першої інстанції - Ковалевська Л.М.
Номер провадження № 22-ц/824/6825/24 Доповідач в суді апеляційної інстанції - Яворський М.А.
24 квітня 2024 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючого судді: Яворського М.А.,
суддів: Кашперської Т.Ц., Фінагеєва В.О.,
за участю секретаря - Сукач О.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 11 грудня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою,-
У липні 2021 року ОСОБА_2 звернулася суду із позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, який мотивувала тим, що з 2001 року вона є власником жилого будинку з надвірними будівлями АДРЕСА_1 , який розташований на земельній ділянці площею 0,0574 га, кадастровий номер 3224987201:01:003:0001. На цій же земельній ділянці розташований також гараж, який збудований в 1975 році ще попереднім власником.
Вказувала, що відповідачка ОСОБА_3 є власником жилого будинку АДРЕСА_1 з 1985 року. Присадибна земельна ділянка перебувала в її користуванні. Право власності на земельну ділянку площею 0,0984 га ОСОБА_3 отримала 17 березня 2021 року, кадастровий номер 3224987201:01:003:0247. На вказаній ділянці також розташована господарська будівля-хлів, побудована попереднім власником в 1957 році.
Позивачка зазначала, що вказані домоволодіння є суміжними, присадибні земельні ділянки мають спільну межу. Фактична межа між ділянками сторін проходить по стіні належного ОСОБА_3 господарської будівлі (хліву) та далі навколо належного позивачу гаража з відступом від стіни 1,46 м. та 1,31 м.
Такий порядок користування земельними ділянками існував десятки років і підтверджений встановленим парканом, який їх розділяє та був побудований попередніми власниками цих домоволодінь в нинішніх межах і його розташування не змінювалося.
Проте, при внесенні відомостей про координати земельних ділянок до бази Державного земельного кадастру були допущені технічні помилки, внаслідок невідповідності координат їх фактичним координатам в натурі (на місцевості) частина (площею 1,65 кв.м.) гаража позивача розташована на земельній ділянці відповідача, а частина (площею 4,42 кв. м) господарської будівлі хліву відповідача розташована на земельній ділянці позивача.
У зв'язку із вказаними суперечностями, ОСОБА_3 звернулась до суду із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю та рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області від 16 травня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 19 липня 2017 року, залишеним без змін постановою Верховного Суду від 27 листопада 2019 року, позов ОСОБА_3 задоволено частково та зобов'язано ОСОБА_2 демонтувати паркан, що знаходиться на земельній ділянці ОСОБА_3 , а також відновити межу, яка поділяє земельні ділянки.
Позивач ОСОБА_2 зазначала, що для того, щоб виконати рішення суду і відновити межу між будинковолодіннями у відповідності до кадастрового плану, необхідно перенести стіну господарської будівлі (хліву), що перебуває у власності ОСОБА_3 , адже його частина площею 4,42 кв.м. знаходиться на належній позивачці земельній ділянці, а також, відповідно до норм ДБН господарська будівля сусідського будинковолодіння повинна розташовуватись на відстані від межі не менше 1 метра.
Проте, господарська споруда (хлів), що є частиною належного відповідачці домоволодіння, частково розміщується на земельній ділянці позивачки.
Вважає, що оскільки відповідачка ОСОБА_3 самовільно зайняла частину земельної ділянки, яка перебуває у власності позивачки, і в добровільному порядку не виявляє бажання переносити стіну своєї господарської будівлі (хліву), то порушене право позивачки, як власника цієї ділянки, підлягає захисту в судовому порядку.
Враховуючи вказане, позивач просила зобов'язати ОСОБА_3 усунути перешкоди в користуванні належною позивачу земельною ділянкою шляхом перенесення своїм коштом збудованої господарської будівлі (хліву) на відстань 1 метру від межі згідно кадастрового плану та зобов'язати її відновити межу, яка полягає між спірними земельними ділянками. Стягнути моральну шкоду у розмірі 50 000 грн та судові витрати.
Ухвалою Фастівського міськрайонного суду Київської області від 04 липня 2023 року до участі у справі залучено ОСОБА_1 , як правонаступника ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області від 11 грудня 2023 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково.
Зобов'язано ОСОБА_1 усунути перешкоди в користуванні належної ОСОБА_2 на праві власності земельною ділянкою площею 0,0574 га, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) розташовану в АДРЕСА_1 , кадастровий номер: 3224987201:01:003:0001, шляхом перенесення своїм коштом збудованої на ній господарської будівлі (хліву) на відстань 1 метра від межі згідно кадастрового плану земельної ділянки ОСОБА_2 та зобов'язати її відновити межу, яка поділяє земельні ділянки згідно кадастрових планів земельних ділянок.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 , судові витрати в розмірі 19 823 грн, що складаються з судового збору в сумі 923 грн та 18 900 грн витрати на проведення експертизи.
В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням в частині задоволених вимог, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій вказує, що господарська будівля (хлів), який належав батькам позивача ОСОБА_2 і був куплений ОСОБА_3 05 жовтня 1985 року разом із будинком та земельною ділянкою 0,11 га.
Апелянт не погоджується із залученням її як правонаступника померлої ОСОБА_3 , оскільки правовідносини в даній справі пов'язані з особистими правами відповідача, адже ОСОБА_2 звернулась до суду із позовом про усунення перешкод, які чинились померлою ОСОБА_3 , а не її правонаступником.
Наголошує, що в рамках справи за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою не встановлено порушення прав останньої.
Так, господарська будівля (хлів), яка відповідно до конфігурації, розмірів та площі земельної ділянки вказана як «сарай» та належить ОСОБА_3 з 1985 року, був побудований ще в 1957 році, натомість право власності на земельну ділянку позивачем отримано у 2021 році.
Судом не враховано, що ОСОБА_2 в рамках зустрічного позову до ОСОБА_3 вже зверталась до суду із вимогою про усунення перешкод та судовим рішенням, яке набрало законної сили їй відмовлено у задоволенні таких вимог.
Враховуючи викладене, апелянтка просить скасувати оскаржуване рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог та ухвалити нове рішення, яким відмовити ОСОБА_2 у задоволенні її позовних вимог.
Відзив на апеляційну скаргу на адресу апеляційного суду не надходив.
При апеляційному розгляді справи ОСОБА_1 підтримала доводи, викладені в апеляційній скарзі, та просила її задовольнити, рішення суду скасувати та ухвалити у вказаній справі нове судове рішення про відмову у задоволенні позову з підстав того, що ніяких протиправних дій на шкоду позивачці ні її померла мати ОСОБА_3 , ні вона не вчиняли, оскільки зазначений у позові сарай (хлів) був побудований у 1957 році у межах земельної ділянки, якою користувався попередній власник до його придбання ОСОБА_3 , і якою вони користуються на тепер. Вказана господарська будівля не перебудовувалася і існує в межах розмірів та конфігурації станом на 1957 рік. Тому вважає, що причиною виникнення спірною ситуації є не правильна приватизація земельної ділянки позивачкою. Оскільки остання отримуючи у власність земельну ділянку на якій уже находилася частині їх сараю і позивачка із вказаними обтяженнями погоджувалася тому вважає, що позов є необґрунтованим.
Представник позивача ОСОБА_4 , адвокат Мельник Т.О. заперечила щодо доводів, викладених в апеляційній скарзі, та просила залишити її без задоволення, а рішення суду залишити без змін. Вважала, що доводи, на які посилається апелянт, не спростовують обставин, які були встановлені судом при розгляді справи та висновків, викладених у рішенні суду. Рішення суду, на її думку, ухвалено з дотриманням норм матеріального права та з дотримання норм процесуального законодавства.
При цьому звернула увагу колегії суддів, що за таких же обставин суд задовольнив позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_2 та зобов'язав перебудувати належній останній гараж, що свідчить про подібність обставин та суперечливість самої поведінки померлої ОСОБА_3 , яка усвідомлюючи подібність обставин звернулася до суду із позовом та наполягала на перебудову належного ОСОБА_4 гаражу.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивача - ОСОБА_5 , пояснення відповідачки ОСОБА_1 , дослідивши матеріали справи, з'ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Суд першої інстанції при розгляді вказаної справи установив, що відповідно до договору дарування від 21 березня 2001 року посвідченого державним нотаріусом Фастівської державної нотаріальної контори Левченко Г.І., з 2001 року ОСОБА_2 є власником житлового будинку з надвірними будівлями АДРЕСА_1 , який розташований на земельній ділянці площею 0,0574 га, кадастровий номер 3224987201:01:003:0001, право власності на яку оформлене Державним актом на право приватної власності від 27 вересня 2011 року (а.с.11, 16).
На цій же земельній ділянці розташований також гараж, який збудований в 1975 році ще попереднім власником, що підтверджується довідкою Фастівського БТІ (а.с.17).
Також судом встановлено, що з 11 червня 2021 року відповідачка ОСОБА_3 (правонаступником , якої є ОСОБА_1 ) є власником земельної ділянки кадастровий номер 3224987201:01:003:0247 площею 0,0984 га за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується витягом із Державного реєстру речових прав.
В обґрунтування позову позивач зазначає, що зазначені домоволодіння є суміжними, присадибні земельні ділянки мають спільну межу та фактична межа між ділянками № НОМЕР_1 (належить ОСОБА_2 ) та НОМЕР_2 (належить ОСОБА_3 ) проходить по стіні належного ОСОБА_3 господарської будівлі (хліву) та далі навколо належного ОСОБА_2 . гаража з відступом від стіни 1,46 м. та 1,31 м. Такий порядок користування земельними ділянками існував десятки років і підтверджений встановленим парканом, який їх розділяє та був побудований попередніми власниками цих домоволодінь в нинішніх межах і його розташування не змінювалося. Проте, при внесенні відомостей про координати земельних ділянок до бази Державного земельного кадастру були допущені технічні помилки. Внаслідок невідповідності координат земельних ділянок ОСОБА_2 та ОСОБА_3 їх фактичним координатам в натурі (на місцевості) частина (площею 1,65 кв.м.) гаража ОСОБА_2 розташована на земельній ділянці ОСОБА_3 , а частина (площею 4,42 кв. м) господарської будівлі - хліву ОСОБА_3 розташована на земельній ділянці ОСОБА_2 .
Рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області від 16 травня 2017 року у справі № 2-524/11, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 19 липня 2017 року , залишеним без змін постановою Верховного Суду від 27 листопада 2019 року, позов ОСОБА_3 задоволено частково та зобов'язано ОСОБА_2 демонтувати паркан, що знаходиться на земельній ділянці ОСОБА_3 по АДРЕСА_1 та зобов'язано ОСОБА_2 відновити межу, яка поділяє земельні ділянки № НОМЕР_2 та АДРЕСА_1 .
Позивач зазначає, що для того, щоб виконати рішення суду і «відновити» межу між домоволодіннями АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1 у відповідності до кадастрового плану, необхідно перенести стіну господарської будівлі (хліву), що перебуває у власності ОСОБА_3 ( ОСОБА_6 ), адже його частина площею 4,42 кв.м. знаходиться на належній позивачці земельній ділянці, а також, відповідно до норм ДБН господарська будівля сусідського домоволодіння повинна розташовуватись на відстані від межі не менше 1 метра. Господарська споруда (хлів), що є частиною належного відповідачці домоволодіння, частково розміщується на земельній ділянці позивачки.
Отже, позивач вважає, що відповідачка ОСОБА_3 ( ОСОБА_6 ) самовільно зайняла частину земельної ділянки, яка перебуває у власності позивачки, і в добровільному порядку не виявляє бажання переносити стіну своєї господарської будівлі (хліву), то порушене право позивачки як власника цієї ділянки підлягає захисту в судовому порядку.
Вирішуючи вказаний спір між сторонами в частині позовних вимог ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та задовольняючи їх, суд першої інстанції мотивував своє рішення тим? що дані вимоги у вказаній частині є обґрунтованими та доведеними, оскільки відповідно до висновку проведеної судової земельно-технічної експертизи № 1-28/01 від 28.01.2022 (а.с.168-186) господарська будівля (хлів), яка є частиною садиби АДРЕСА_1 , що перебуває у власності ОСОБА_3 частково розташовується на земельній ділянці з кадастровим номером 3224987201:01:003:0001. Інша частина господарської будівлі (хліву) розташовується на земельній ділянці з кадастровим номером 3224987201:01:003:0247. Площа господарської будівлі (хліву) в межах земельної ділянки з кадастровим номером 3224987201:01:003:0001 складає 4.5 кв.м., в межах земельної ділянки з кадастровим номером 3224987201:01:003:0247 складає 21.5 кв.м.
Отже, в судовому засіданні знайшов підтвердження факт зайняття відповідачем земельної ділянки позивачки площею 4,5 кв.м. під господарську будівлю (хлів) зокрема, висновком експерта за результатами проведення земельно- технічної експертизи в даній справі. Як вбачається із конфігурації належної позивачці земельної ділянки господарська будівля (хлів), що належить відповідачці, займає частину земельної ділянки позивачки в самому вузькому місці і перешкоджає вільному проходу- проїзду до житлового будинку (а.с.188).
З урахуванням вищевикладеного, суд дійшов висновку про необхідність зобов'язати ОСОБА_1 усунути перешкоди в користуванні належної ОСОБА_2 на праві власності земельною ділянкою площею 0,0574 га за адресою АДРЕСА_1 шляхом перенесення власним коштом збудованої на ній господарської будівлі (хліву) на відстань 1 метра від межі згідно кадастрового плану земельної ділянки ОСОБА_2 та зобов'язати її відновити межу, яка поділяє земельні ділянки № НОМЕР_2 та АДРЕСА_1 згідно кадастрових планів земельних ділянок.
Апеляційний суд не може погодитися із висновками суду першої інстанції виходячи з наступного.
Згідно ч.ч.1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції у задоволеній частині не відповідає з огляду на наступне.
У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до норм статей 12, 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно із частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Статтею 14 Конституції України передбачено, що право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Відповідно до частин першої, другої статті 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.
Поняття земельної ділянки як об'єкта права власності визначено у частині першій статті 79 ЗК України як частини земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.
Нормами частини першої статті 81 ЗК України визначено способи набуття права власності на земельні ділянки, а саме: придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).
Статтею 91 ЗК України встановлено, що власники та землекористувачі земельних ділянок зобов'язані не порушувати права власників суміжних земельних ділянок та дотримуватися правил добросусідства.
Власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо). Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов'язані не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив) (частини перша та друга статті 103 ЗК України).
Інститут земельних відносин добросусідства є нормативно встановленими обмеженнями щодо здійснення прав на землю (включаючи право власності), які мають на меті забезпечити захист інтересів власників (землекористувачів) сусідніх володінь від можливих порушень при використанні земельних ділянок.
Основна мета цих правил полягає в сприянні і забезпеченні такому використанню земельних ділянок, при якому власникам сусідніх земельних ділянок і землекористувачам заподіюється менша кількість незручностей.
Тлумачення наведених норм земельного законодавства дає підстави для висновку про те, що в разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема з позовом про усунення перешкод у розпоряджанні власністю (негаторний позов).
Частиною першою статті 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Частинами другою, третьою статті 152 ЗК України передбачено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав.
Позов про знесення самочинно збудованого нерухомого майна може бути пред'явлено власником чи користувачем земельної ділянки або іншою особою, права якої порушено, зокрема, власником (користувачем) суміжної земельної ділянки з підстав, передбачених статтями 391, 396 ЦК України, статтею 103 ЗК України. Позов може бути пред'явлено до особи, яка здійснила будівництво, як про зобов'язання знесення забудови, так і про знесення забудови за рішенням суду самим власником (користувачем) земельної ділянки за рахунок особи, яка здійснила самочинне будівництво, з одночасним відшкодуванням підтверджених витрат на його знесення.
Разом із тим, колегія суддів враховує і норми матеріального права які направлені на захист прав власника, в тому числі власників житлового будинку, господарських будівель та споруд.
Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним (частина четверта статті 41 Конституції України; близькі за змістом приписи викладені у частині першій статті 321 ЦК України).
Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі ""East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).
Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право: втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними; Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів; втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).
Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
Вище наведеними нормами Конституції України, Конвенції ЄСПЛ, нормами Цивільного та Земельного кодексу України гарантується захист прав позивачки ОСОБА_4 як власника земельної ділянки та захист прав ОСОБА_3 , на даний час ОСОБА_1 , як власника господарської споруди (сараю).
Перевіряючи доводи апеляційної скарги, поданої ОСОБА_1 , та обґрунтованість ухваленого у справі рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області на відповідність вище вказаним нормам матеріального права, колегія суддів враховує наступні обставини та відповідні правові висновки Верховного Суду.
Із матеріалів справи вбачається, що між сторонами існує спір щодо порядку користування належними їм земельними ділянками та господарськими спорудами (гаражем та сараєм), які розташовані на межі вказаних земельних ділянок.
Так, згідно до наявних в матеріалах справи судових рішень вбачається, що у січні 2011 року Фастівським міськрайонним судом Київської області було відкрито провадження у цивільній справі № 2-524/11 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , Червономотовилівської сільської ради, третя особа Управління Держкомзему у Фастівському районі, мале колективне багатопрофільне підприємство «ГЕОРАД» про усунення перешкод в користуванні сараєм, визнання частково недійсним рішень сільської ради та її виконкому, визнання недійсним актів на право власності на земельну ділянку та відновлення меж, за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_7 про усунення перешкод в користуванні хлівом та визнання частково недійсними рішення сільської ради та недійсними актів на право власності на земельну ділянку, та за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_7 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди.
За наслідками вирішення вказаного спору Фастівським міськрайонним судом Київської області 14 листопада 2013 року було ухвалено рішення у вказаній справі № 2-524/11 згідно до якого у задоволенні уточненого позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , Червономотовилівської сільської ради, третя особа Управління держкомзему у Фастівському районі, мале колективне багатопрофільне підприємство «ГЕОРАД» про усунення перешкод в користуванні хлівом, визнання частково недійсним рішень сільської ради та недійсними актів на право власності на земельну ділянку відмовлено. В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_7 про усунення перешкод в користуванні хлівом та визнання частково недійсними рішення сільської ради та недійсними актів на право власності на земельну ділянку відмовлено. В задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_7 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди відмовлено.
Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 23 січня 2014 року у вище вказаній справі апеляційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_2 відхилено, рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 14 листопада 2013 року залишено без змін. (а.с. 107-110 т.1).
Ухвалою ВССУ в цивільних та кримінальних справах від 09 липня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково. Рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 14 листопада 2013 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 23 січня 2014 року в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_3 скасовано, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
За результатами нового розгляду вище вказаного спору у частині позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_2 Фастівським міськрайонним судом Київської області ухвалено рішення 16 травня 2017 року у справі №2-524/11 згідно до якого позов ОСОБА_3 задоволено частково. Зобов'язано ОСОБА_2 демонтувати паркан, що знаходиться на земельній ділянці ОСОБА_3 по АДРЕСА_1 та зобов'язано її відновити межу, яка поділяє земельні ділянки № НОМЕР_2 та АДРЕСА_1 . Зобов'язано ОСОБА_2 перенести стіну, належного їй гаража по АДРЕСА_1 , відповідно до норм п. 3.25* ДБН 360-92** "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень".
Ухвалою Апеляційного суду Київської області віл 19 липня 2017 року та постановою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 27 листопада 2019 року вище вказане рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 16 травня 20217 року залишено без змін.
При розгляді вище вказаної цивільної справи, що розглядалася між тими ж самими сторонами, а також при розгляді вказаної справи, яка переглядається в апеляційному порядку, було встановлено наступні обставини.
ОСОБА_3 , правонаступником якої є ОСОБА_1 , на праві власності належить житловий будинок АДРЕСА_1 та земельна ділянка площею 0.0984 га. із кадастровим номером 3224987201:01:003:0247, право власності на яку видано на підставі рішення Фастівського міської ради Київської області №17/45-УІІ-УІІІ від 01 березня 2021 року та зареєстроване 17 березня 2021 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно( а.с. 19 т.1).
ОСОБА_2 є власником житлового будинку АДРЕСА_1 відповідно до договору дарування від 21 вересня 2001 року.
Відповідно до державного акту на право власності на земельну ділянку серії І-КВ № 055147, виданого Червономотовилівською сільською радою Фастівського району Київської області 16 липня 2002 року, ОСОБА_2 належить земельна ділянка площею 0,1468 га, розташована по АДРЕСА_1 .
Відповідно до державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯМ № 393399, виданого 27 вересня 2011 року, ОСОБА_2 належить земельна ділянка площею 0,0894 га для ведення особистого селянського господарства, яка розташована по АДРЕСА_3 (а.с. 16 т.1).
Зазначені домоволодіння межують між собою.
Так, Фастівський міськрайонний суд Київської області вирішуючи спір у цивільній справі №2-524/11 у своєму рішення зазначив, що :
«На земельну ділянку площею 0,0574 га, для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована по АДРЕСА_1 , на підставі рішення Червономотовилівської сільської ради № 9 від 19.03.2002 року та заяви власника № 9 від 19.03.2002, ОСОБА_2 27.09.2011, виданий державний акт на право власності на земельну ділянку серія ЯМ №393400, який зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 5221190001001266 .
Згідно інформації зазначеної на кадастровому плані земельної ділянки площею 0,0574 га (том 3 а.с. 11 (зворотна сторона), ця ділянка є суміжною із земельними ділянками: по межі А-Б - вул. Залізнична; по межі Б-В - ОСОБА_8 ; по межі В-Г - ОСОБА_9 ; по межі Г-Д - ОСОБА_10 : по межі Д-А - ОСОБА_11 .
Згідно інформації зазначеної на кадастровому плані земельної ділянки з площею 0,0894 га (том 3 а.с. 13 (зворотна сторона), ця ділянка є суміжною :з земельними ділянками: по межі А-Б - ОСОБА_12 ; по межі Б-В - ОСОБА_13 ; по межі В-Г - проїзд; по межі Г-Д - ОСОБА_14 .
Отже, в складі Технічної документації № 3211003557, з урахуванням вимог п. 1.16. Інструкції № 43, мав бути збірний кадастровий план на ділянки нанесено межі земельних ділянок ОСОБА_2 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 та ОСОБА_14 .
При цьому, в складі Технічної документації № 3211003557 наявні зведений план тільки земельних ділянок ОСОБА_2 (том 3 а.с. 9), які до того ж не є суміжними.
Згідно інформації зазначеної на кадастровому плані земельної ділянки площею 0,0574 га (том 3 а.с. 11 (зворотна сторона), ця ділянка є суміжною із земельними ділянками: по межі А-Б - вул. Залізнична; по межі Б-В - ОСОБА_8 ; по межі В-Г - ОСОБА_9 ; по межі Г-Д - ОСОБА_10 ; по межі Д-А - ОСОБА_11 .
При цьому, акт про відновлення в натурі (на місцевості) та погодження меж земельної ділянки, та передачу на зберігання межових знаків (том 3 а.с. 10, від 28.01.2011 року не підписаний ОСОБА_15 та ОСОБА_9 .
Згідно інформації зазначеної на кадастровому плані земельної ділянки площею 0,0894 га (том 3 а.с. 13 (зворотна сторона), ця ділянка є суміжною із земельними ділянками: по межі А-Б - ОСОБА_12 ; по межі Б-В - ОСОБА_13 ; по межі В-Г - проїзд; по межі Г-Д - ОСОБА_14 .
При цьому, акт про відновлення в натурі (на місцевості) та погодження меж земельних ділянок, та передачу на зберігання межових знаків (том 3 а.с. 12) від 28.01.2011 року не підписаний ОСОБА_14 .
В складі Технічної документації № 3211003557 відсутні відомості про належне повідомлення ОСОБА_16 , ОСОБА_9 та ОСОБА_14 про те, що 28.01.2011 року будуть проведені роботи по відновленню меж суміжних земельних ділянок, які належать ОСОБА_2 .
Виходячи із наведеного, роботи по відновленню за закріпленню меж земельної ділянки площею 0,0574 га та земельної ділянки площею 0,0894 га проведені без дотримання вимог п "б" ч. 2 ст. 198 Земельного кодексу України та п. 3.12. Інструкції № 376.
Виходячи із наведеного Технічна документація № 3211003557 не відповідає за складом та змістом вимогам законодавства, чинного станом на 07.07.2011 року.
Таким чином, судом встановлено, що в державних актах на право приватної власності на землю серія КВ (а.с.14,15) та серія І-КВ № 055147 (а.с. 16,17) існують розбіжності в площах земельних ділянок.» (а.с.33-37 т.1)
І з вказаними обставинами, встановленим судом першої інстанції, погодилися суди апеляційної та касаційної інстанції при перегляді вказаної цивільної справи.
Розглядаючи спір у справі, яка переглядається апеляційним судом у даному випадку, суд першої інстанції дійшов висновку що діями відповідачки ОСОБА_3 порушено право позивачки ОСОБА_2 на вільне володіння, використання та розпорядження вище вказаною земельною ділянкою. Вказане порушення, на думку суду, пов'язане із знаходженням на ній частини сараю відповідачки ОСОБА_3 , у зв'язку з чим суд дійшов висновку про необхідність задоволення поданого позову та покладення на правонаступника ОСОБА_3 - ОСОБА_1 перенести своїм коштом збудованої на ній господарської будівлі (хліву) на відстань 1 метра від межі згідно кадастрового плану земельної ділянки ОСОБА_2 та зобов'язано її відновити межу, яка поділяє земельні ділянки № НОМЕР_2 та АДРЕСА_1 згідно кадастрових планів земельних ділянок.
Вказаний висновок суду зроблений на підставі неповного з'ясування обставин справи та не узгоджується із вище наведеними нормами права, які гарантують захист права власності, в тому числі ОСОБА_3 щодо набутого нею у власність сараю, який був збудований ще в 1957 році, що не заперечувалося сторонами у справі.
Так, відповідно до вимог ст. 116 ч. 5 ЗК України, надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом.
В постанові Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 607/16873/18 (провадження № 61-12451св19), зазначено, «що відносини, пов'язані з державною реєстрацією права власності на збудовані об'єкти нерухомого майна, нерозривно пов'язані з законодавством у сфері містобудування, а саме із Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності". Так, відповідно до норм вказаного Закону, обов'язковою умовою створення об'єкта містобудування як об'єкта цивільно-правових відносин, щодо якого можуть виникати речові права, є прийняття такого об'єкта в експлуатацію. Закон України "Про регулювання містобудівної діяльності" набрав чинності з 12 березня 2011 року. У пункті 9 Розділу V "Прикінцеві положення" цього Закону передбачений певний строк для проходження процедури прийняття в експлуатацію об'єктів будівництва, збудованих без дозволу на виконання будівельних робіт, за результатами їх технічного обстеження. Зокрема, до таких об'єктів було віднесено індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, збудовані у період з 05 серпня 1992 року до 12 березня 2011 року. Враховуючи наведене, індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, збудовані у період до 05 серпні 1992 року не підлягають проходженню процедури прийняття в експлуатацію. Відповідно до частини третьої статті 3 Закону України від 01 липня 2004 року "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Згідно з частиною третьою статті 3 зазначеного Закону права на нерухоме майно, що виникли до набрання чинності цим Законом, визнаються дійсними у разі відсутності їх державної реєстрації, передбаченої цим Законом, за таких умов: якщо реєстрація прав проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, або якщо на момент виникнення прав діяло законодавство, що не передбачало обов'язкової реєстрації таких прав. Правовідносини щодо будівництва садових будинків і набуття прав на них до 05 серпня 1992 року регламентувалися нормами ЦК УРСР в редакції 1963 року, а не нормами ЦК України від 16 січня 2003 року. Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Згідно з частинами першою та другою статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. До 05 серпня 1992 року закон не передбачав процедуру введення нерухомого майна в експлуатацію при оформленні права власності. Законодавство, чинне на зазначений час, не пов'язувало виникнення права власності на садові будинки з надвірними будівлями та спорудами з державною реєстрацією такого права. Документом, що засвідчував факт існування об'єкта нерухомого майна й містив його технічні характеристики, був технічний паспорт на такий об'єкт, виготовлений за результатом його технічної інвентаризації».
Подібні правові висновки викладено також в постанові Верховного Суду від 15 жовтня 2020 року у справі № 623/214/17 (провадження № 61-1978св20), в якій вказано, що «порядок та умови прийняття в експлуатацію об'єктів будівництва вперше встановлений постановою Кабінету Міністрів України від 05 серпня 1992 року № 449 "Про порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів державного замовлення" (втратила чинність). Ураховуючи зазначене, індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, збудовані у період до 05 серпня 1992 року, не підлягають проходженню процедури прийняття в експлуатацію. Фактично єдиним документом, що засвідчує факт існування об'єкта нерухомого майна й містить його технічні характеристики, є технічний паспорт на такий об'єкт, виготовлений за результатом його технічної інвентаризації (лист Міністерства юстиції України від 23 лютого 2016 року № 8.4-35//18/1).»
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 380/624/16-ц (провадження № 14-301цс18), вказано, що положеннями статті 123 ЗК України визначено, що передача земельних ділянок відбувається шляхом прийняття рішення на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки. Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування в межах їх повноважень у місячний строк розглядає клопотання і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Згідно з частиною шостою статті 186 ЗК України проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок погоджуються в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу, і затверджуються Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. З наведених норм можна зробити висновок, що набуття особами права власності або користування на земельну ділянку відбувається поетапно - починаючи з отримання дозволу на розробку проекту землеустрою, який оформлюється відповідним рішенням органу місцевого самоврядування або органу державної влади, погодження та затвердження такого проекту землеустрою та завершується рішенням про передачу земельної ділянки у власність або користування. Рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою є стадією процесу отримання права власності чи користування на земельну ділянку. Однак, отримання такого дозволу не гарантує особі чи невизначеному колу осіб набуття такого права, оскільки сам по собі дозвіл не являється правовстановлюючим актом.
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 455/856/16-а (провадження № 11-1017апп19) зазначено, що надання відповідного дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність є одним з етапів погодження і оформлення документів, які відповідно до вимог законодавства є необхідними для прийняття компетентним органом рішення про набуття громадянами земель у власність. Водночас згідно з частинами першою, третьою, шостою статті 55 Закону України від 22 травня 2003 року № 858-IV "Про землеустрій" встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) проводиться відповідно до топографо-геодезичних та картографічних матеріалів. Межі земельної ділянки в натурі закріплюються межовими знаками встановленого зразка. Межові знаки здаються за актом під нагляд на збереження власникам землі та землекористувачам. Власники землі та землекористувачі, у тому числі орендарі, зобов'язані дотримуватися меж земельної ділянки, закріпленої в натурі (на місцевості) межовими знаками встановленого зразка. Відповідно до статті 198 ЗК України кадастрові зйомки - це комплекс робіт, виконуваних для визначення та відновлення меж земельних ділянок. Кадастрова зйомка включає: геодезичне встановлення меж земельної ділянки; погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами; відновлення меж земельної ділянки на місцевості; встановлення меж частин земельної ділянки, які містять обтяження та обмеження щодо використання землі; виготовлення кадастрового плану. Механізм встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками визначено Інструкцією про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, затвердженою наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 18 травня 2010 року № 376, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 16 червня 2010 року за № 391/17686. Згідно з пунктом 3.12 цієї Інструкції закріплення межовими знаками меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється виконавцем у присутності власника (користувача) земельної ділянки, власників (користувачів) суміжних земельних ділянок або уповноваженою ним (ними) особою. Закріплення межовими знаками меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) може здійснюватися за відсутності власників (користувачів) суміжних земельних ділянок у випадку їх нез'явлення якщо вони були належним чином повідомлені про час проведення вищезазначених робіт, про що зазначається у акті прийомки-передачі межових знаків на зберігання. Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що погодження меж земельної ділянки є складовою частиною технічної документації, необхідної для передачі земельних ділянок у власність чи у користування. Встановлення меж земельної ділянки по суті зводиться до вирішення питань, чи не належить земельна ділянка іншому власнику чи правомірному користувачеві та чи не накладаються межі земельної ділянки на суміжні земельні ділянки. Встановлення (відновлення) меж земельної ділянки здійснюється з метою визначення в натурі (на місцевості) метричних даних земельної ділянки, у тому числі місцеположення поворотних точок її меж та їх закріплення межовими знаками».
Колегія суддів, надаючи оцінку встановленим судом обставинам справи, а також вище вказаним нормам матеріального права та правовим висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду, з врахуванням того, що позивачка при набутті права власності на земельну ділянку була (повинна була бути) обізнаною про те, що на земельній ділянці, яка передавалася їй у власність знаходиться частина сараю (побудованого в 1957 році, тобто задовго до цього), відповідачки на той час ОСОБА_3 (тобто земельна ділянка не є вільною згідно до ч.5 ст. 116 ЗК України), і позивачка фактично погодилася із вказаними умовами набуття права власності на дану земельну ділянку, тому висунення нею в подальшому вимог до ОСОБА_3 про усунення перешкод у використанні права власності даною земельною ділянкою є безпідставним.
Аналогічного змісту ухвалено постанову Верховним Судом 10 січня 2024 року у справі № 442/2172/21 (провадження № 61-9448св23), яку суд апеляційної інстанції враховує згідно до положень ст. 263 ч.4 ЦПК України.
Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до п.2 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Згідно ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи та наданим доказам, судом неправильно застосовано норми матеріального права та не враховано правових висновків Верховного Суду у подібних справах, що призвело до неправильного вирішення спору, тому рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову, поданого ОСОБА_4 .
Відповідно до ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_1 , подаючи апеляційну скаргу на оскаржуване рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 11 грудня 2023 року сплатила судовий збір у розмірі 1384,50 грн (а.с. 76 т.2), а тому вказані витрати повинні бути їй компенсовані за рахунок позивачки у справі ОСОБА_4 .
Керуючись ст. 367, 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 11 грудня 2023 року скасувати та ухвалити у вказаній справі нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1384,50 грн. сплаченого судового збору при подачі апеляційної скарги.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів із дня складення повного судового рішення шляхом подачі скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Повний текст постанови складено 26 квітня 2024 року.
Головуючий суддя : М.А.Яворський
Судді: Т.Ц.Кашперська В.О.Фінагеєв