03110, м. Київ, вул. Солом'янська, 2-а, e-mail: inbox@kia.court.gov.ua
Єдиний унікальний номер справи № 757/13719/23 Головуючий у суді першої інстанції - Остапчук Т.В.
Номер провадження № 22-ц/824/6188/2024 Доповідач в суді апеляційної інстанції - Яворський М.А.
24 квітня 2024 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючого судді: Яворського М.А.,
суддів: Кашперської Т.Ц., Фінагеєва В.О.,
за участю секретаря - Сукач О.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами Первинної професійної спілки «Правозахисники країни» на рішення Печерського районного суду міста Києва від 02 серпня 2023 року та на додаткове рішення Печерського районного суду міста Києва від 09 листопада 2023 року у справі за позовом Первинної професійної спілки «Правозахисники країни» до Комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів, Голови комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів ОСОБА_1 про захист ділової репутації юридичної особи та спростування недостовірної інформації, -
У вересні 2022 року Первинна професійна спілка «Правозахисники країни» звернулась до суду із позовом до Комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів, Голови комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів ОСОБА_1 про захист ділової репутації юридичної особи та спростування недостовірної інформації, який мотивувала тим, що голова комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів ОСОБА_1 на засіданні Верховної Ради України, яке відбулось 30 червня 2020 року поширила недостовірну інформацію відносно позивача, що порушує його ділову репутацію наступного змісту: «Проти мене ведеться системна проплачена компанія. У мене є вороги. Це люди, які прагнуть за будь-яку ціну зберегти джерела свого збагачення за рахунок іншого українця. Вони хочуть, щоб система залишалась такою як всі тридцять років незалежності, щоб ця система і надалі дозволяла забезпечувати їх, їхніх дітей, онуків, розкішне життя за народний кошт. Брудна компанія свідчить лише про одне - наша команда і я особисто «наступили на хвіст» інтересам впливових людей. Ми повинні розуміти, що в результаті цих реформ ми обриваємо фінансові потоки та переправляємо їх до державного бюджету. Хто ці вороги - Федерація профспілок України та старі еліти, які в свій час формували ці потоки».
Позивач вважає, що висловлена інформація стосується Первинної професійної спілки «Правозахисники країни», оскільки профспілка веде боротьбу з незаконними та протиправними діями ОСОБА_1 , які направлені проти профспілкового руху України, а також профспілки, що підтверджується публікаціями в мережі Інтернет на сторінці в «Фейсбук» голови Профспілки ОСОБА_2 та позовами, які подані профспілкою до Дніпропетровського окружного адміністративного суду (справа № 160/5667/20, справа № 160/5678/20).
Позивач вказував, що боротьба профспілки з незаконними та протиправними діями ОСОБА_1 відбуваються в рамках закону, а відтак її висловлювання на засіданні Верховної Ради України 30 червня 2020 року є недостовірною інформацією.
Крім того, після поширення такої інформації до профспілки почали звертатись її члени та інші громадяни із питаннями, що це за така «системна проплачена компанія», яку нібито веде профспілка, а деякі члени профспілки вийшли з її складу.
Позивач вважає, що поширена інформація є недостовірною та такою, що порушує особисті немайнові права профспілки, а саме: право на повагу до гідності та честі, передбачене ч. 1 ст. 297 ЦК України та ст. 68 Конституції України, право на недоторканність ділової репутації, передбачене ч. 1 ст. 299 ЦК України.
Враховуючи викладене, Первинна професійна спілка «Правозахисники країни» просила суд зобов'язати комітет Верховної Ради України з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів та голову комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів ОСОБА_1 спростувати інформацію, яку вона озвучила на засіданні Верховної Ради України 30 червня 2020 року на найближчому засіданні Верховної Ради України.
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 02 серпня 2023 року відмовлено в задоволенні позовних вимог Первинної професійної спілки «Правозахисники країни».
Додатковим рішенням Печерського районного суду міста Києва від 09 листопада 2023 року вирішено питання судових витрат. Стягнуто з Первинної професійної спілки «Правозахисники країни» на користь ОСОБА_1 судові витрати в розмірі 7 675 грн.
Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, Первинна професійна спілка «Правозахисники країни» подала апеляційну скаргу, в якій наголошує, що 16 серпня 2023 року позивачем через підсистему «Електронний суд» було подано клопотання про заміну відповідача, письмові пояснення по суті справи, заяву про зміну предмету позову, а також клопотання про перехід із спрощеного провадження в загальне позовне провадження. Апелянт вважає, що суд першої інстанції в порушення його вимог 13 вересня 2023 року ухвалив рішення та вказав, що воно прийнято 02 серпня 2023 року, що підтверджується даними з ЄДРСР.
Також, в порушення норм процесуального права і норм матеріального права, суд першої інстанції не дослідив та не навів мотивів відхилення доказів позивача, на які були посилання в позовній заяві та в документах, які судом були проігноровані, після їх отримання.
Так, апелянт вказує, що ОСОБА_1 узагальненням, віднесла Первинну професійну спілку «Правозахисники країни» до складу Федерації профспілок України чи старих еліт. Однак, апелянт не має жодного відношення до таких категорій та не бажає, щоб його з ними ототожнювали.
Разом з тим, якщо ОСОБА_1 на момент виступу помилково вважала, що Первинна професійна спілка «Правозахисники країни» входить до складу Федерації профспілок України чи має якесь відношення до них, то цю інформацію необхідно спростувати. А звинувачення профспілки у «системній проплаченій компанії проти неї» не відповідає дійсності.
Поширена ОСОБА_1 інформація з трибуни Верховної Ради України, як народним депутатом України, публічною, політично-впливовою особою, що транслювалась на телеканалі «Рада» та поширена в мережі Інтернет, була доведена до необмеженої кількості громадян та й такі записи надалі доступні до перегляду.
Апелянт наголошує, що інформація була подана у стверджувальній формі, не містила словесних конструкцій, які б могли свідчити про те, що особа висловлює лише певні припущення чи міркування, а доводи відповідачів про те, що поширена інформація є оціночним судженням, є безпідставними.
Крім того, поширена інформація негативно вплинула на репутацію апелянта, адже деякі члени профспілки вийшли з її складу через поширення такої інформації, профспілка мала труднощі з укладенням угод та договорів з роботодавцями.
Враховуючи викладене в апеляційній скарзі, Первинна професійна спілка «Правозахисники країни» просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, а саме: визнати недостовірною та такою, що порочить честь і гідність та ділову репутацію Первинної професійної спілки «Правозахисники країни» інформацію, яку голова комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів ОСОБА_1 поширила на засіданні Верховної Ради України 30 червня 2020 року, а саме: «Проти мене ведеться системна проплачена компанія ... Хто ці вороги - Федерація профспілок України та старі еліти, які в свій час формували ці потоки»; зобов'язати голову комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів ОСОБА_1 спростувати інформацію, яку вона поширила на засіданні Верховної Ради України 30 червня 2020 року на найближчому засіданні Верховної Ради України, але не пізніше 3 (трьох) місяців після набрання судовим рішенням законної сили, а саме оголосити текст наступного змісту: «Я, ОСОБА_1 , на виконання судового рішення по справі №757/13719/23-ц, з метою спростування недостовірної інформації, поширеної мною 30 червня 2020 року, як народним депутатом України, головою комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів зазначаю, що окрім Федерації профспілок України та старих еліт, яких я вважала своїми ворогами, мені протистояли також інші незалежні профспілки, зокрема Первинна професійна спілка «Правозахисники країни». Методи та форми протистояння цієї профспілки здійснювались в межах та в порядку визначеному законом. Зазначаючи «про проплачену компанію щодо мене» я не мала на увазі Первинну професійну спілку «Правозахисники країни».
Також не погоджуючись із додатковим судовим рішенням, Первинна професійна спілка «Правозахисники країни» подала апеляційну скаргу, відповідно до якої вважає, що судом не було враховано наявність двох ідентичних відзивів на позов від Комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів та Голови комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів ОСОБА_1 , тобто представник ОСОБА_1 скопіював відзив Комітету, що датований раніше та просив суд першої інстанції стягнути за це витрати на правову допомогу.
Натомість вказує, що подані представником ОСОБА_1 документи, на підтвердження витрат на правничу допомогу, не містять детального опису виконаних робіт, а також ті послуги, що зазначені в поданих документах, як надані представником, не відповідають дійсності, оскільки фактично відзив на позовну заяву було подано представником Комітету Верховної Ради України.
Крім того, судом першої інстанції не обґрунтовано не прийняття або відхилення доводів позивача, які були викладені у відзиві на заяву про ухвалення додаткового рішення.
Апелянт звертає увагу й на те, що договір № 04/07 від 21 липня 2020 року не містить порядку обчислення адвокатського гонорару, а згідно п. 4.3 такого договору, вказані погодинні ставки станом на 2020 рік, тоді як послуги по написанню відзиву надані в 2023 році, що позбавляло суд можливості упевнитися в наявності домовленості сторін щодо розміру гонорару адвоката.
Наголошує, що представник позивача не приймав участі в засіданні при ухваленні додаткового рішення, адже клопотання про участь в засіданні в режимі відеоконференції судом не було вирішено, як і не було розглянуто клопотання про зменшення судових витрат та клопотання про зупинення провадження у справі.
Враховуючи наведене, апелянт просить скасувати додаткове рішення та відмовити в задоволені заяви про ухвалення додаткового рішення в повному обсязі.
29 січня 2024 року на адресу апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу від представника Голови комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів ОСОБА_1 - ОСОБА_3 , у якому не погоджується із доводами апеляційної скарги, просить відмовити у задоволенні вимог апеляційної скарги, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.
Представник ОСОБА_3 зазначає, що клопотання, які апелянт вважає не розглянутими, подані після винесення рішення по суті спору, а твердження щодо винесення рішення пізніше, ніж в ньому вказано, апелянтом не доведено та є припущенням.
Крім того, представник ОСОБА_3 вважає, що суд вірно встановив, що позивач не надав жодного доказу, що він є Федерацією профспілок України або «старою елітою, яка в свій час реформувала ці потоки», а відтак і доказів, що поширена інформація стосується позивача та що оціночні судження не є предметом судового захисту.
Крім того, ОСОБА_3 з посиланням на положення статті 80 Конституції України вказує, що народні депутати не несуть юридичної відповідальності за висловлювання в парламенті, за винятком відповідальності за образу чи наклеп.
Також представник відповідача стверджує, що відзив на позовну заяву готувався саме ним, а той факт що відзиви обох відповідачів є схожими свідчить лише про те, що від імені обох відповідачів діє Голова Комітету Верховної Ради України.
Разом з тим, довід апеляційної скарги щодо неузгодження розміру гонорару не відповідає дійсності та матеріалам справи, оскільки у договорі про надання правничої допомоги №03/07-2023-01А від 03 липня 2020 року, що укладений з ОСОБА_1 , порядок обчислення гонорару вказаний в пункту 4.3 та вартість послуг, що надаються, розраховується у фіксованому розмірі або враховуючи погодинні ставки. Також вказано, що розміри погодинних ставок можуть бути переглянуті раз на рік з урахуванням індексу інфляції.
У відзиві представник Голови комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів ОСОБА_1 - ОСОБА_3 також заявляє клопотання про розподіл судових витрат за перегляд справи в апеляційному порядку та просить стягнути з позивача на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 2 000 грн.
При апеляційному розгляді справи представник апелянта Первинна професійна спілка «Правозахисники країни» - адвокат Сидоренко В.В. підтримав доводи, викладені в апеляційних скаргах, та просив їх задовольнити, рішення та додаткове суду скасувати та ухвалити у вказаній справі нове судове рішення про задоволення позову з підстав, зазначених в позовній заяві та мотивів, викладених в апеляційних скаргах.
Представник Голови комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів ОСОБА_1 , адвокат Наконечний В.Л. заперечив щодо доводів, викладених в апеляційних скаргах, та просив залишити їх без задоволення, а рішення та додаткове рішення суду першої інстанції просив залишити без змін, посилаючись на те, що доводи, на які посилається апелянт, не спростовують обставин, які були встановлені судом при розгляді справи, та висновків, викладених у рішенні суду. Вважає рішення та додаткове рішення суду таким, що ухвалено з дотриманням норм матеріального права та з дотримання норм процесуального законодавства.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників позивача та відповідача у справі, дослідивши матеріали справи, з'ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги не підлягають до задоволення з наступних підстав.
Суд першої інстанції при розгляді справи встановив, що Голова комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів ОСОБА_1 , виступаючи під час засідання Верховної Ради України від 30 червня 2020 року, поширила стосовно Первинної професійної спілки «Правозахисників країни» інформацію такого змісту:
«Проти мене ведеться системна проплачена компанія. У мене є вороги. Це люди, які прагнуть за будь-яку ціну зберегти джерела свого збагачення за рахунок іншого українця. Вони хочуть, щоб система залишалась такою як всі тридцять років незалежності, щоб ця система і надалі дозволяла забезпечувати їх, їхніх дітей, онуків, розкішне життя за народний кошт. Брудна компанія свідчить лише про одне - наша команда і я особисто «наступили на хвіст» інтересам впливових людей. Ми повинні розуміти, що в результаті цих реформ ми обриваємо фінансові потоки та переправляємо їх до державного бюджету. Хто ці вороги - Федерація профспілок України та старі еліти, які в свій час формували ці потоки».
Зазначена інформація, на думку представника позивача, стосується Первинної професійної профспілки «Правозахисники країни», оскільки Профспілка веде боротьбу з незаконними та протиправними діями ОСОБА_1 , які направлені проти профспілкового руху України, а також Профспілки, що підтверджується публікаціями в мережі Інтернет на сторінці в «Фейсбук» голови Профспілки - ОСОБА_2 та позовами, які подані Профспілкою до Дніпропетровського окружного адміністративного суду (справа № 160/5667/20, справа № 160/5678/20).
Також представник позивача у своєму позові зазначає, що оскільки боротьба Профспілки з незаконними та протиправними діями ОСОБА_1 відбувається в рамках закону, то її висловлювання, що «проти неї ведеться системна проплачена компанія» є недостовірною інформацією. ОСОБА_1 зазначаючи, що «її вороги - Федерація профспілок України та старі еліти», мала також на увазі і Профспілку «Правозахисники країни», яка веде боротьбу, яка направлена проти її незаконних та протиправних дій.
Вирішуючи вказаний спір та відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що в даному випадку, в результаті аналізу висловлювання Голови комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів ОСОБА_1 процитованого в позовні заяві (слова «вороги», «старі еліти»), вбачається, що воно не містить жодних конкретних фактичних обставин та тверджень, а є лише висловлюванням загальних фраз та вираженням суб'єктивної думки (особистим судженням, висновком автора). Саме тому вказане висловлювання не може бути перевіреним на предмет його відповідності дійсності й спростуванню не підлягає. Суд також зазначив, що в тексті позовної заяви зазначається що Голова Комітету ОСОБА_1 на засіданні Верховної Ради України сказала такі слова: «… Хто ці вороги - Федерація профспілок України та старі еліти, які в свій час реформували ці потоки…»., проте позивач не надав жодного доказу, що він є Федерацією профспілок України або «старою елітою, яка в свій час реформувала ці потоки», доказів, що зазначена інформація стосується саме його.
Суд першої інстанції також вказав, що Комітети Верховної Ради України не є самостійними органами державної влади. Вони є лише органами Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади. Крім того, комітети Верховної Ради України не мають статусу юридичних осіб, не мають цивільної процесуальної правоздатності й не можуть бути сторонами у цивільних справах. Таким чином, Комітет Верховної ради України з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів є неналежним відповідачем у справі.
Апеляційний суд погоджується із висновками суду першої інстанції виходячи з наступного.
Згідно ч.ч.1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову відповідає з огляду на наступне.
Перевіряючи доводи апеляційної скарги апеляційний суд керується наступним.
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Частиною першою статті 201 ЦК України передбачено, що особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є, зокрема честь, гідність і ділова репутація.
Під гідністю слід розуміти визнання цінності кожної фізичної особи як унікальної біопсихосоціальної істоти. З честю пов'язується позитивна соціальна оцінка особи в очах суспільства, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло. Під діловою репутацією фізичної особи розуміється набута особою суспільна оцінка її ділових і професійних якостей при виконанні нею трудових, службових, громадських чи інших обов'язків. Під діловою репутацією юридичної особи, у тому числі підприємницьких товариств, фізичних осіб-підприємців, адвокатів, нотаріусів та інших осіб, розуміється оцінка їх підприємницької, громадської, професійної чи іншої діяльності, яку здійснює така особа як учасник суспільних відносин.
Згідно зі статтею 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Водночас, стаття 68 Конституції України визначає, що кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Відповідно до статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров'я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідним в демократичному суспільстві.
У національному законодавстві право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань підлягає реалізації із урахуванням обов'язку не поширювати недостовірну та таку, що ганьбить гідність, честь чи ділову репутацію іншої особи, інформацію.
Згідно із частиною четвертою статті 32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.
Згідно зі статтею 68 Конституції України кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Відповідно до положень статті 94 ЦК України юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати. Особисті немайнові права юридичної особи захищаються відповідно до глави 3 цього Кодексу.
Захист особистих немайнових прав юридичної особи у зв'язку із завідомо неправдивим повідомленням або неумисним повідомленням недостовірної інформації щодо її уповноваженої (посадової чи службової) особи про можливі факти корупційних або пов'язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України «Про запобігання корупції» у порядку, передбаченому цим Законом, здійснюється у такому самому обсязі, що і особистих немайнових прав фізичних осіб.
За змістом статей 94, 277 ЦК України фізична чи юридична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.
За змістом статей 297, 299 ЦК України кожен має право на повагу до його гідності та честі, їх недоторканність, а також на недоторканність своєї ділової репутації. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист своєї гідності, честі та ділової репутації.
Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації. Спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію. Спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена (стаття 277 ЦК України).
Позови про захист ділової репутації має право пред'явити, зокрема, юридична особа в разі поширення про неї недостовірної інформації, що порушує її немайнові права.
При розгляді справ зазначеної категорії суди повинні враховувати, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.
Під поширенням інформації слід розуміти опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв'язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.
Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації і з'ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.
Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).
Негативною слід вважати інформацію, в якій стверджується про порушення особою, зокрема, норм чинного законодавства, вчинення будь-яких інших дій (наприклад, порушення принципів моралі, загальновизнаних правил співжиття, неетична поведінка в особистому, суспільному чи політичному житті тощо) і яка, на думку позивача, порушує його право на повагу до гідності, честі чи ділової репутації.
Враховуючи те, що факт, сам по собі, є категорією об'єктивною, незалежною від думок та поглядів сторонніх осіб, то його відповідність дійсності може бути перевірена та встановлена судом.
З честю пов'язується позитивна соціальна оцінка особи в очах суспільства, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло.
Під діловою репутацією особи розуміється набута особою суспільна оцінка її ділових і професійних якостей при виконанні нею трудових, службових, громадських чи інших обов'язків.
Згідно з частинами першою, другою статті 30 Закону України «Про інформацію» ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому самому засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку. Якщо суб'єктивну думку висловлено в брутальній, принизливій чи непристойній формі, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію, на особу, яка таким чином та у такий спосіб висловила думку або оцінку, може бути покладено обов'язок відшкодувати завдану моральну шкоду.
Судження вважається таким, що має оціночний характер, якщо воно виражає ставлення автора до змісту висловленої ним думки, що пов'язано з такими психологічними станами як віра, впевненість чи сумнів. Якщо ж зміст та характер досліджуваної інформації свідчить про наявність фактів, така інформація є не результатом суб'єктивної оцінки, а відображенням об'єктивної істини, що може бути встановлена у судовому порядку.
У своїй практиці Європейський Суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) розрізняє факти та оціночні судження. Якщо існування фактів може бути підтверджене, правдивість оціночних суджень не піддається доведенню. Вимога довести правдивість оціночних суджень є нездійсненною і порушує свободу висловлювання думки як таку, що є фундаментальною частиною права, яке охороняється статтею 10 Конвенції (рішення у справі «Лінгенс проти Австрії» від 08 липня 1986 року). Однак, навіть якщо висловлювання є оціночним судженням, пропорційність втручання має залежати від того, чи існує достатній фактичний базис для оспорюваного висловлювання. Залежно від обставин конкретної справи, висловлювання, яке є оціночним судженням, може бути перебільшеним за відсутності будь-якого фактичного підґрунтя (рішення у справі «Де Хаес і Гійселс проти Бельгії» від 24 лютого 1997 року, пункт 47).
Дослідивши матеріали справи апеляційний суд встановив, що позовну заяву було подано до Комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів, а також до Голови комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів ОСОБА_1 .
Позивачем і відповідачем можуть бути, зокрема фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України).
Відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб'єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб'єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв'язку з позовною вимогою, яка пред'являється до нього.
Найчастіше під неналежними відповідачами розуміють таких відповідачів, щодо яких судом під час розгляду справи встановлено, що вони не є зобов'язаними за вимогою особами.
Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити у нього відсутність обов'язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї умови - підстава для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Щоб визнати відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані про те, що обов'язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Про неналежного відповідача можна говорити тільки в тому випадку, коли суд може вказати особу, що повинна виконати вимогу позивача, - належного відповідача.
Таким чином, неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред'явленим позовом за наявності даних про те, що обов'язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.
Тобто визначення відповідачів, предмета та підстав позову є правом позивача. Натомість встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 10 постанови від 29 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи», якщо позивач заявляє вимоги до одного з належних відповідачів, які спільно поширили недостовірну інформацію, суд вправі залучити до участі у справі іншого співвідповідача лише у разі неможливості розгляду справи без його участі.
В постанові Верховного Суду від 07 червня 2022 року у справі № 742/1440/21 (провадження № 61-3481св22) вказано, «що за змістом статті 46 ЦПК України здатність мати цивільні права та обов'язки сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи (цивільна процесуальна правоздатність) мають усі фізичні і юридичні особи. Вирішуючи спір, встановивши, що позов пред'явлено до Громадської організації «Комітет по протидії корупції в органах влади», яка не має статусу юридичної особи, а отже, не може бути відповідачем у цій справі, надавши належну правову оцінку довідці Консорціуму «Український центр підтримки номерів і адрес» (УЦПНА) департаменту «Центру компетенції», відповідно до якої ймовірним власником веб-сайту ІНФОРМАЦІЯ_5 є ОСОБА_2 , суд апеляційної інстанції дійшов загалом обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки ані ОСОБА_2 як ймовірний власник веб-сайту, ані автор статті (за умови його ідентифікації) не були залучені до участі у справі як належні відповідачі.».
В абзаці першому п.п.4.2 п.4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 05.03.2003р. № 5-рп/2003 зазначено, що за своїм конституційним статусом комітети Верховної Ради України є органами, які мають предметно визначену компетенцію і забезпечують здійснення парламентом його повноважень. Отже, діяльність комітетів Верховної Ради України пов'язана з вирішенням питань, віднесених до повноважень Верховної Ради України.
Комітет Верховної Ради очолює його голова, який організовує роботу комітету, відповідно до ч. 1 ст. 34 Закону України «Про комітети Верховної Ради України».
Як вірно вказав суд першої інстанції, комітети Верховної Ради України не є самостійними органами державної влади. Вони є лише органами Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади. Крім того, комітети Верховної Ради України не мають статусу юридичних осіб, не мають цивільної процесуальної правоздатності й не можуть бути сторонами у цивільних справах.
Відповідно до п. 11 Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» від 27 лютого 2009 року № 1 зазначено, що відповідачем у випадку поширення інформації, яку подає посадова чи службова особа при виконанні своїх посадових (службових) обов'язків, зокрема при підписанні характеристики тощо, є юридична особа, в якій вона працює. Враховуючи, що розгляд справи може вплинути на права та обов'язки цієї особи, остання може бути залучена до участі у справі в порядку, передбаченому статтею 36 ЦПК. У разі поширення такої інформації посадовою чи особою для визначення належного відповідача судам необхідно з'ясувати від імені кого ця особа виступає. Якщо посадова чи службова особа виступає не від імені юридичної особи і не при виконанні посадових (службових) обов'язків, то належним відповідачем є саме вона.
Таким чином, апеляційний суд вважає правомірним висновок суду першої інстанції, що Комітет Верховної ради України з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів є неналежним відповідачем у справі й позовні вимоги до нього задоволенню не підлягають.
Щодо заявлених позовних вимог до Голови комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів ОСОБА_1 , то апеляційний суд керується наступним.
Згідно зі статтею 80 Конституції України народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп.
Відповідно до положень статті 1 Закону України «Про статус народного депутата України» народний депутат України (далі - народний депутат) є обраний відповідно до Закону України «Про вибори народних депутатів України» представник Українського народу у Верховній Раді України і уповноважений ним протягом строку депутатських повноважень здійснювати повноваження, передбачені Конституцією України та законами України.
Відповідач ОСОБА_1 має статус народного депутата України й відповідно працює не у Кометі Верховної Ради України з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів, а саме у Верховній Раді України.
Статтями 12, 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
У справі, яка переглядається, установлено, що відповідач голова комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів ОСОБА_1 під час поширення спірної інформації працювала у Верховній Раді України народним депутатом України й оспорювана інформація була поширена нею як народним депутатом на засіданні Верховної Ради України 30 червня 2020 року.
Разом з тим, зі змісту спірної інформації вбачається, що вона не містить посилань та згадки саме щодо позивача по справі Первинної професійної спілки «Правозахисники країни», а містить лише такі слова: «… Хто ці вороги - Федерація профспілок України та старі еліти, які в свій час реформували ці потоки…». Доказів того, що вказані висловлювання стосуються саме позивача по справі матеріали справи не містять й учасниками справи надано не було.
Враховуючи викладене, апеляційний суд доходить висновку про законність та обґрунтованість рішення Печерського районного суду міста Києва від 02 серпня 2023 року.
Щодо оскарження додаткового рішення Печерського районного суду міста Києва від 09 листопада 2023 року, то апеляційний суд керується наступним.
Так, суд першої інстанції, ухвалюючи додаткове судове рішення, мотивував його тим, що дослідивши надані представником відповідача документи на підтвердження оплати відповідачем професійних послуг адвоката, суд дійшов висновку, про задоволення заяви про відшкодування витрат на правничу професійну допомогу в загальному розмірі 7 675 грн, оскільки такий розмір витрат на оплату послуг адвоката є співмірним зі складністю справи та виконаною адвокатом роботою; часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт; обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт.
Апеляційний суд погоджується із вказаним висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що інтереси ОСОБА_1 в суді першої інстанції представляв адвокат Наконечний В.Л., що підтверджується копією ордеру серії АА №1317418 від 20 червня 2023 року (а.с.50, т.1).
В матеріалах справи міститься також копія свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю №4584 від 21 червня 2011 року, видане на ім'я ОСОБА_3 (а.с.51, т.1).
Встановлено, що згідно Договору про надання правової допомоги №04/07 від 21 липня 2020 року, укладеного між Адвокатським об'єднанням «ДЖІ ЕН ЕС ПАРТНЕРС» та ОСОБА_1 , за цим договором клієнт доручає, а виконавець приймає на себе зобов'язання забезпечити надання правничої допомоги клієнту на у мовах і в порядку, що визначені Договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правничої допомоги та фактичні витрати, необхідні та документально підтверджені для виконання договору (а.с.43-45, т.1).
Відповідно до положень п.4.1 Договору сторони узгодили, що за надання правничої допомоги клієнт оплачує виконавцю гонорар та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Згідно п.4.3 Договору вартість послуг, що надаються, розраховується: у фіксованому розмірі (коли можна точно визначити обсяг надання послуг, а також інших випадках, коли сума попередньо узгоджена сторонами); враховуючи погодинні ставки: адвокат - 1 500 грн; фахівець у галузі права - 1 200 грн; помічник адвоката, помічник юриста - 8000 грн.
Представником відповідача також було надано рахунок на оплату послуг №03/07-2023-01Р від 03 липня 2023 року до Договору про надання правничої допомоги №04/07 від 21 липня 2020 року, згідно якого ОСОБА_1 має сплатити Адвокатському об'єднанню об'єднанням «ДЖІ ЕН ЕС ПАРТНЕРС» кошти у розмірі 7 596 грн (а.с.46, т.1).
Відповідно до квитанції №Н82Е-4409-ВК30-ТМС2 від 03 липня 2023 року про оплату згідно рахунку за оплату послуг №03/07-2023-01Р від 03.07.2023 року по договору за правничу допомогу за №04/07 від 21.07.2020, ОСОБА_1 сплатила на користь АО«ДЖІ ЕН ЕС ПАРТНЕРС» кошти у розмірі 7 596 грн (а.с.48, т.1).
В матеріалах справи міститься також Акт про надання послуг №03/07-2023-01А від 03 липня 2023 року до Договору про надання правничої допомоги №04/07 від 21.07.2020 року, згідно якого АО «ДЖІ ЕН ЕС ПАРТНЕРС» надало клієнту ОСОБА_1 правову допомогу на суму 7 596 грн (а.с.47, т.1).
Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено принцип доступу до правосуддя.
Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
Здійснюючи тлумачення положень Конвенції, ЄСПЛ у своїх рішеннях указав, що право на доступ до правосуддя не має абсолютного характеру та може бути обмежене: держави мають право установлювати обмеження на потенційних учасників судових розглядів, але ці обмеження повинні переслідувати законну мету, бути співмірними й не настільки великими, щоб спотворити саму сутність права (рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ашингдейн проти Сполученого Королівства»).
Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції»).
Пунктом 3.2 Рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009 передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема, в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб'єктами права.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Так, у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (пункт 268).
У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Пунктом 9 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.
Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»)
Відповідно до статті 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є:
- надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави;
- складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру;
- представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Чинне цивільно-процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.
У статті 133 ЦПК України перелічено види судових витрат. Судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Відповідно до положень статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.
Частиною восьмою статті 141 ЦПК України встановлено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Суд не має права його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.
Суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи зокрема на складність справи, витрачений адвокатом час.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.
Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 02 липня 2020 року в справі № 362/3912/18 (провадження № 61-15005св19).
Відповідно до ч.3 ст.141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
Тобто, ЦПК України передбачено критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.
Такий висновок міститься у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19).
У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п'ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов'язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов'язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення.
Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.
Ці висновки узгоджуються з висновками, викладеними в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 9901/350/18 (провадження № 11-1465заі18) та додатковій постанові у вказаній справі від 12 вересня 2019 року, у постанові від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19) та постанові від 26 травня 2020 року у справі № 908/299/18 (провадження № 12-136гс19).
Апеляційний суд враховує викладені норми процесуального права, обставини справи, надані документи та керується закріпленим статтею 11 ЦПК України принципом пропорційності у цивільному судочинстві, який включає в себе врахування: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін; час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Апеляційний суд критично оцінює доводи апеляційної скарги щодо того, що подані представником ОСОБА_1 документи, на підтвердження витрат на правничу допомогу, не містять детального опису виконаних робіт, а також ті послуги, що зазначені в поданих документах, як надані представником, не відповідають дійсності, оскільки фактично відзив на позовну заяву було подано представником Комітету Верховної Ради України, оскільки представником відповідача було надано повний пакет документів на підтвердження понесених судових витрат на правничу допомогу, а також складено Акт наданих послуг, де вбачається, які саме послуги були надані ОСОБА_1 й кількість витрачено часу адвоката.
Крім того, суд першої інстанції правомірно врахував обсяг наданих послуг, складність справи, витрачений адвокатом час.
Встановлена на законодавчому рівні можливість отримати відшкодування понесених витрат на правничу допомогу сприяє нормальному розвитку галузі, дозволяє учасникам судових процесів залучати для захисту свої прав кваліфікованих адвокатів, даючи при цьому таким особам законне право сподіватись на повне або часткове відшкодування понесених витрат у разі доведення власної правової позиції.
Враховуючи вищевикладене, апеляційний суд доходить висновку, що додаткове рішення суду є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до норм матеріального і процесуального права, а тому й відсутні підстави для його скасування.
Отже, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Оскільки, висновки суду відповідають фактичним обставинам справи, а ухвалені судові рішення відповідають вимогам матеріального і процесуального права, то підстави для їх скасування відсутні.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу Первинної професійної спілки «Правозахисники країни» на рішення Печерського районного суду міста Києва від 02 серпня 2023 року залишити без задоволення, а рішення Печерського районного суду міста Києва від 02 серпня 2023 року залишити без змін.
Апеляційну скаргу Первинної професійної спілки «Правозахисники країни» на додаткове рішення Печерського районного суду міста Києва від 09 листопада 2023 року залишити без задоволення, а додаткове рішення Печерського районного суду міста Києва від 09 листопада 2023 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дати складення повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 25 квітня 2024 року.
Головуючий суддя : М.А.Яворський
Судді: Т.Ц.Кашперська В.О.Фінагеєв