Справа № 364/686/23 Головуючий у суді І інстанції Моргун Г.Л.
Провадження № 22-ц/824/7750/2024 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.
24 квітня 2024 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Голуб С.А.,
суддів: Слюсар Т.А., Таргоній Д.О.
за участю секретаря судового засідання - Гаврилко Д.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Сільгосптехніка Нова» на рішення Володарського районного суду Київської області від 22 січня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Сільгосптехніка Нова» про розірвання договору оренди землі та стягнення заборгованості зі сплати орендної плати,
У вересні 2023 року ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Кузьменка Є.А. звернулася до суду з вказаним вище позовом, обґрунтовуючи його тим, що відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 26 травня 2023 року вона успадкувала земельну ділянку площею 4,33 га, кадастровий номер 32211687200:03:004:0012, що розташована за межами с. Руде Село Володарської територіальної громади Білоцерківського району Київської області, після смерті ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Зазначена земельна ділянка перебуває в оренді та використовується ТОВ «Сільгосптехніка Нова» на підставі договору оренди землі від 17 квітня 2012 року, укладеного між ОСОБА_2 та ТОВ «Сільгосптехніка Нова» строком на 49 років.
В рахунок орендної плати спадкодавець ОСОБА_2 отримала від орендаря 35 000,00 грн лише за 8 років до 2020 року, утім в подальшому відповідач не проводив виплати, а відтак станом на день звернення до суду прострочена заборгованість складає за 2021 рік - 4 039,59 грн, за 2022 рік - 4 039,59 грн.
Крім того, оскільки відповідач прострочив виконання грошових зобов'язань на 730 днів, згідно з умовами пункту 14 договору оренди він повинен сплатити їй пеню у розмірі 0,001% за кожен день прострочення, що становить 2 948,90 грн.
Позивачки вказувала, що відповідач систематично порушує порядок розрахунку орендної плати, що є неналежним виконанням пункту 11 договору оренди землі та підставою для розірвання договору та стягнення заборгованості.
З наведених підстав ОСОБА_1 просила суд:
- розірвати договір оренди земельної ділянки, що розташована на території Рудосільської сільської ради Білоцерківського району Київської області, кадастровий номер 32211687200:03:004:0012, площею 4,33 га, укладений 17 квітня 2012 року між ОСОБА_2 та ТОВ «Сільгосптехніка Нова», номер запису про інше речове право 26831842;
- стягнути з відповідача на її користь заборгованість з орендної плати за договором оренди землі від 17 квітня 2012 року у розмірі 8 079,18 грн, пеню у розмірі 2 948,90 грн, а всього - 11 276,98 грн;
- стягнути з відповідача на її користь понесені судові витрати у справі, а саме: 40 000,00 грн на правничу допомогу та 1 073,60 грн судового збору.
Рішенням Володарського районного суду Київської області від 22 січня 2024 року позов задоволено.
Розірвано договір оренди землі від 17 квітня 2012 року б/н, укладений між ОСОБА_2 та ТОВ «Сільгосптехніка Нова» відносно земельної ділянки площею 4,3300 га товарного сільськогосподарського призначення, кадастровий номер 3221687200:03:004:0012, яка розташована за межами с. Руде Село Володарської територіальної громади Білоцерківського району Київської області, належної ОСОБА_1 , що стверджено свідоцтвом про право на спадщину за законом, витягом про реєстрацію в Спадковому реєстрі № 69379842.
Зобов'язано ТОВ «Сільгосптехніка Нова» повернути власнику ОСОБА_1 земельну ділянку площею 4,3300 га товарного сільськогосподарського призначення, кадастровий номер 3221687200:03:004:0012, яка розташована за межами с. Руде Село Володарської територіальної громади Білоцерківського району Київської області.
Стягнуто із ТОВ «Сільгосптехніка Нова» на користь ОСОБА_1 8 079,18 грн заборгованості з виплати орендної плати, 2 948,90 грн пені за затримання виплати орендної плати, 18 875,00 грн витрат на правничу допомогу, 2 147,20 грн сплаченого судового збору.
Додатковим рішенням Володарського районного суду Київської області від 09 лютого 2024 року стягнуто із ТОВ «Сільгосптехніка Нова» на користь ОСОБА_1 21 125,00 грн витрат на правничу допомогу.
Не погоджуючись з основним судовим рішенням, відповідач в особі представника - адвоката Марценюк Л.Я. подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати з мотивів неповного з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, неправильного застосування норм матеріального й порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити та стрягнути з позивачки понесені судові витрати в суді апеляційної інстанції у розмірі 43 220,80 грн.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що висновок суду першої інстанції щодо відсутності доказів сплати орендної плати ОСОБА_2 до 2023 року не відповідає дійсним обставинам справи та наявним у матеріалах справи доказам.
Вважає, що суд першої інстанції безпідставно погодився з розрахунком позивачки щодо орендної плати, яка була виплачена наперед спадкодавцю, а саме не взяв до уваги той факт, що з орендної плати, яка нараховується відповідно до розміру плати, визначеної договором оренди, орендар, як податковий агент, зобов'язаний утримати ПДФО та військовий збір і перерахувати його до бюджету.
Районний суд погодився із розрахунком позивачки, відповідно до якого суму готівкових коштів, виплачених спадкодавцю у загальному розмірі 35 000,00 грн, було поділено на розмір орендної плати за договором оренди - 4 039,59 грн, тобто 35 000,00 грн / 4 039,59 = 8,7 років. У зв'язку з чим, позивачка, з якою погодився і суд, вважала, що орендна плата була виплачена тільки до 2021 року, а відповідно за 2021 рік та 2022 рік утворилася заборгованість.
Однак, суд першої інстанції взагалі не взяв до уваги норми Податкового кодексу України, не врахувавши у своїх розрахунках ПДФО та військовий збір, що є порушенням норм матеріального права.
Також стверджує, що суд безпідставно не врахував, що позивачка не виконала свого обов'язку, передбаченого статтею 148-1 ЗК України, що за юридичною природою є простроченням кредитора. Позивачка не повідомила відповідача про те, що вона набула право власності на земельну ділянку, яка перебуває в оренді у останнього.
Неповідомлення позивачкою у визначених статтею 148-1 ЗК України порядок та строк відповідача про перехід права власності на земельну ділянку із зазначенням повної інформації про нового власника та платіжних реквізитів, являється простроченням кредитора в розумінні статті 613 ЦК України. Таким чином, навіть якщо б якась заборгованість зі сплати орендної плати і була наявна, то відповідач мав би право на відстрочення виконання обов'язку зі сплати такої заборгованості до моменту отримання належного повідомлення від нового власника - позивачки.
Судом першої інстанції безпідставно не враховані такі доводи та аргументи відповідача.
Різний підхід в розрахунку сплаченої орендної плати та відсутність будь-яких заяв від позивачки, навіть повідомлення про нового власника, не є істотним порушенням договору, за яке передбачено розірвання такого договору. Відповідач має фінансову можливість сплачувати орендну плату, належним чином виконує умови договору оренди, використовує земельну ділянку за призначенням, виконує інші умови договору, має зацікавленість у збереженні договору, наявне прострочення позивачки, внаслідок чого наявне відстрочення виконання обов'язків за договором у відповідача. Таким чином, навіть, якщо судом буде встановлено, що існує якась заборгованість зі сплати орендної плати, то це не є істотним порушенням договору, а мають бути застосовані наслідки у вигляді стягнення заборгованості, але відсутні підстави для розірвання договору.
Крім того, предмет позову у цій справі не містить вимоги про зобов'язання повернення земельної ділянки. Однак, в порушення норм процесуального права суд вийшов за межі позовних вимог, зобов'язавши відповідача повернути власнику ОСОБА_1 земельну ділянку. Незрозуміло на підставі чого суд вчинив такі дії, такий спосіб захисту є неналежним, ба більше того, позов не містив такої вимоги.
Відзив позивачки на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надійшов. В силу вимог частини третьої статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник відповідача - адвокат Марценюк Л.Я. підтримала апеляційну скаргу та доводи, викладені в ній, просила скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове про відмову в задоволенні позову.
Позивачка та її представник - адвокат Кузьменко Є.А. в судовому засіданні заперечували проти задоволення апеляційної скарги, просили залишити рішення суду першої інстанціїбез змін.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення сторін в судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слідзадовольнити з таких підстав.
Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону ухвалене у справі судове рішення не відповідає.
Судом першої інстанції встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_2 , після смерті якої позивачка ОСОБА_1 прийняла спадщину за законом, зокрема, земельну ділянку площею 4,33 га з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 3221687200:03:004:0012, яка розташована за межами с. Руде Село Володарської територіальної громади Білоцерківського району Київської області (а.с. 20-22).
Успадкована земельна ділянка перебуває в оренді у ТОВ «Сільгосптехніка Нова».
Так, 17 квітня 2012 року ОСОБА_2 та ТОВ «Сільгосптехніка Нова» уклали договір оренди землі б/н, за умовами якого спадкодавець надала в строкове платне користування земельну ділянку площею 4,3300 га сільськогосподарського призначення відповідачу (а.с. 14, 15).
Відповідно до пунктів 5, 8, 9, 10 договору цей договір укладено на 49 років. Нормативна грошова оцінки земельної ділянки становить 134 652,89 грн. Орендна плата вноситься орендарем у розмірі 4 038,59 грн та обчислюється без урахування індексів інфляції.
Згідно з пунктом 14 договору у разі невнесення орендної плати у строки, визначені цим договором, справляється пеня у розмірі 0,01 % несплаченої суми за кожен день прострочення.
Акт приймання-передачі об'єкта оренди б/н від 17 квітня 2012 року засвідчує, що орендодавець передала у користування орендарю ТОВ «Сільгосптехніка Нова» зазначену вище земельну ділянку, успадковану позивачем (а.с. 16).
Згідно видаткового касового ордеру від 17 квітня 2012 року ТОВ «Сільгосптехніка Нова» було виплачено ОСОБА_2 наперед 35 000,00 грн в рахунок оплати орендної плати (а.с. 19). Вказані обставини також підтверджуються виданою відповідачем довідкою (а.с. 77).
Суд вважав, що виходячи із умов договору оренди та розміру виплаченої орендної плати, така виплата проведена за 8 років, тобто до 2020 року. Станом на час звернення до суду відповідач не проводив виплати по орендній платі та заборгував позивачці за 2021 рік - 4 039,59 грн, за 2022 рік - 4039,59 грн, а всього - 11 276,98 грн. Зазначені обставини підтверджуються відповідним розрахунком у позовній заяві, з яким суд першої інстанції погодився.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що ТОВ «Сільгосптехніка Нова» порушило свої зобов'язання щодо своєчасного розрахунку за користування земельною ділянкою у виді сплати орендної плати за період користування нею в 2021 та 2022 роках, тобто має місце систематичне порушення відповідачем істотних умов договору щодо внесення орендної плати, що призвело до порушення майнових прав орендодавця (позивачки), які підлягають захисту шляхом розірвання договору оренди землі з поверненням земельної ділянки власникові та стягнення заборгованості по орендній платі згідно наданого розрахунку та пені за прострочення виплати орендної плати.
Проте колегія суддів не може погодитися з такими висновками суду першої інстанції виходячи з такого.
Загальними вимогами процесуального права визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Важливим також є визначення правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин. Саме визначення цих правовідносин дає можливість суду остаточно визначитись, яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог (стаття 264 ЦПК України).
З урахуванням наведеного, рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а також правильно витлумачив ці норми.
Згідно зі статтею 2 Закону України «Про оренду землі» відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються ЗК України, ЦК України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.
Відповідно до положень статті 1 Закону України «Про оренду землі» оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.
Згідно зі статтею 13 цього Закону договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства
У відповідності до статті 21 Закону України «Про оренду землі» орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди. Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди.
Відповідно до пунктів 9, 10 договору оренди землі від 17 квітня 2012 року, укладеного між ОСОБА_2 та ТОВ «Сільгосптехніка Нова», орендна плата вноситься орендарем у формі та розмірі 4 039,59 грн, обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється без урахування індексів інфляції.
Заперечуючи проти позову у своєму відзиві на позовну заяву, відповідач зазначав, що із встановленого договором розміру орендної плати 4 039,59 грн ним сплачується податок на доходи фізичних осіб та військовий збір, отже щорічна оренда плата за вирахуванням податків становить 3 232,06 грн (4 039,59 - 19,5 %). Відповідач за період з 17 квітня 2012 року по 31 грудня 2022 року нарахував 43 257,27 грн орендної плати, з якої сплатив 7 786,31 грн ПДФО та 648,85 грн військовий збір. Отже за вказаний період відповідач мав сплатити орендодавцю 34 822,10 грн.
Разом із тим, відповідач одноразово сплатив ОСОБА_2 за її заявою 17 квітня 2012 року 35 000,00 грн орендної плати, що становить орендну плату за 10 років 7 місяців, тому у товариства відсутня заборгованість зі сплати орендних платежів.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції помилково не взяв до уваги ці доводи відповідача при ухваленні рішення.
Відповідно до підпункту 170.1.1. пункту 170.1 статті 170 Податкового кодексу України, який набрав чинності з 01 січня 2011 року, податковим агентом платника податку - орендодавця щодо його доходу від надання в оренду (емфітевзис) земельної ділянки сільськогосподарського призначення, земельної частки (паю), майнового паю є орендар.
Податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов'язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок.
Згідно з підпунктом 168.1.1. пункту 168.1 статті 168 Податкового кодексу України податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов'язаний утримувати податок на доходи фізичних осіб та військовий збір із суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку у відсотку, визначену статтею 167 Податкового кодексу України. і ставку військового збору 1,5 відсотки, встановлену підпунктом 1.3. пункту 161 підрозділу 10 розд. ХХ Податкового кодексу України.
Враховуючи викладене, правовий статус податкового агента передбачає обов'язки нараховувати, утримувати, сплачувати податок з доходів фізичних осіб до бюджету від імені та за рахунок платника податку, а також надавати податкову звітність з такого податку шляхом подання податкового розрахунку та нести відповідальність за неналежне виконання обов'язків. Податковий агент фактично прирівнюється до платника податку з доходів фізичних осіб і має права та обов'язки, встановлені законодавством для платника такого податку.
Отже, відповідач, як податковий агент зобов'язаний сплачувати за орендодавця податки з доходів, яким є орендна плата за землю. При цьому та обставина, що в договорі оренди не вказано, що до розміру орендної плати входять також податки, не змінює обов'язку відповідача сплачувати цей податок, оскільки він є встановленим законом.
Водночас, колегія суддів погоджується із доводами представника позивачки про те, що сплата військового збору в Україні була введена із 03 серпня 2014 року Законом України від 31 липня 2014 року № 1621-VII «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України».
Тобто, з квітня 2012 року по серпень 2014 року відповідач не сплачував військовий збір у розмірі 1,5 % від орендної плати, що становить 42,92 + 60,59 + (60,59 / 12 х 7) = 138,85 грн. Разом із тим, враховуючи, що відповідач за його розрахунками за період 17 квітня 2012 року по 31 грудня 2022 року мав сплатити 34 822,10 грн, то, навіть додавши до цієї суми несплачений ним військовий збір у розмірі 138,85 грн, отримуємо 34 960 грн, що становить розмір орендної плати, яку мав сплатити відповідач за 2012-2022 роки, однак ним сплачено 35 000,00 грн.
Колегія суддів не може погодитись із доводами представника позивачки про те, що відповідач не надав доказів сплати ним податку на доходи фізичних осіб та військового збору, а тому суд обґрунтовано не взяв до уваги доводи відповідача про відсутність у нього заборгованості по сплаті орендної плати.
У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п'ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанова Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17).
Як вбачається із матеріалів справи, відповідач сформував свою позицію у відзиві на позовну заяву, в якому зазначив про невірні розрахунки позивачки і надав свої розрахунки орендної плати з посиланням на те, що ним з орендної плати сплачувались податки.
Також відповідач надав суду довідку, підписану директором та головним бухгалтером, засвідчену печаткою ТОВ «Сільгосптехніка Нова», відповідно до якої з нарахованої суми орендної плати 43 478,26 грн був утриманий податок на доходи у розмірі 8 478,26 грн і перерахований у місцевий бюджет (а.с. 77).
Позивачка та її представник на відзив на позовну заяву не відреагували, не заперечили наведені у відзиві обставини, не заявили клопотання про витребування у відповідача доказів сплати ним податків, а тому не можуть посилатись в суді апеляційної інстанції на не доведення відповідачем сплати податків. За відсутності заперечень позивачки проти того, що відповідач сплачував податки з орендної плати, відповідач не мав доводити це наданням додаткових доказів.
Відповідно до частини першої статті 32 Закону України «Про оренду землі» на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об'єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених Земельним кодексом України та іншими законами України.
У пункті "д" частини першої статті 141 ЗК України передбачено, що підставою припинення права користування земельною ділянкою є, зокрема, систематична несплата земельного податку або орендної плати.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 912/1385/17 (провадження № 12-201гс18) міститься висновок, що: «враховуючи, що до відносин, пов'язаних з орендою землі, застосовуються також положення ЦК України, слід дійти висновку, що при вирішенні судом питання щодо розірвання договору оренди землі за обставин систематичного невнесення орендної плати, застосуванню також підлягають положення частини другої статті 651 ЦК України. Відповідна правова позиція була викладена Верховним Судом України також у постанові від 11 жовтня 2017 року у справі № 6-1449цс17 і підстав для відступу від неї, як і від висновку у справі № 910/16306/13, Велика Палата Верховного Суду не вбачає. Стаття 611 ЦК України передбачає різні правові наслідки порушення зобов'язання, до яких належать, зокрема, припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом або розірвання договору, зміна умов зобов'язання, сплата неустойки, відшкодування збитків і моральної шкоди. Застосування такого правового наслідку, як розірвання договору судом, саме з підстави істотності допущеного порушення договору, визначеної через іншу оціночну категорію - значну міру позбавлення того, на що особа розраховувала при укладенні договору, - відповідає загальним засадам цивільного законодавства, до яких за пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України належать, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність».
Як встановлено судом апеляційної інстанції, матеріалами справи не доводиться порушення відповідачем істотних умов договору оренди землі шляхом несплати орендодавцю ОСОБА_2 орендної плати за 2021 рік, а її спадкоємцю ОСОБА_1 за 2022 рік, оскільки орендна плата була сплачена за ці роки наперед у 2012 році.
Колегія суддів перевірила також доводи відповідача щодо його готовності врегулювати усі спірні питання із позивачкою, як власником земельної ділянки, з приводу виплати і розміру орендної плати, однак нею не виявлено бажання на врегулювання цих питань.
Частинами першою, третьою статті 148-1 ЗК України визначено, що до особи, яка набула право власності на земельну ділянку, що перебуває у користуванні іншої особи, з моменту переходу права власності на земельну ділянку переходять права та обов'язки попереднього власника земельної ділянки за чинними договорами оренди, суперфіцію, емфітевзису, земельного сервітуту щодо такої земельної ділянки.
Особа, яка набула право власності на земельну ділянку, протягом одного місяця з дня набуття права власності на неї зобов'язана повідомити про це її користувачів із зазначенням: кадастрового номера (за наявності), місця розташування та площі земельної ділянки; найменування (для юридичних осіб), прізвища, ім'я, по батькові (для фізичних осіб) нового власника; місця проживання (знаходження) нового власника, його поштової адреси; платіжних реквізитів (у разі, якщо законом або договором передбачена плата за користування земельною ділянкою у грошовій формі).
Повідомлення надсилається користувачу земельної ділянки рекомендованим листом з повідомленням про вручення або вручається йому особисто під розписку.
За згодою сторін договору оренди, суперфіцію, емфітевзису, земельного сервітуту чи застави до такого договору можуть бути внесені зміни із зазначенням нового власника земельної ділянки.
Спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) (стаття 1216 ЦК України).
До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (статті 1218 ЦК України).
Частиною третьою статті 1223 ЦК України визначено, що спадщина належить спадкодавцю від дня відкриття спадщини. Тобто дата оформлення спадщини, а саме отримання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину не може обмежувати можливість реалізації належних спадкоємцю прав власника від дня відкриття спадщини.
Як встановлено судом першої інстанції, орендодавець ОСОБА_2 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , отже з цього часу відкрилась спадщина на належну їй земельну ділянку.
Зокрема, з дати відкриття спадщини після смерті ОСОБА_2 - ІНФОРМАЦІЯ_1 , на виконання положень статті 148-1 ЗК України позивачка мала повідомити відповідача про прийняття нею спадщини та про перехід до неї прав та обов'язків за договором оренди.
Дотримання вищевказаних дій для власника, до якого перейшло права власності на земельну ділянку є важливим етапом, спрямованим для налагодження виплати орендної плати за укладеним до переходу права власності договором.
В матеріалах справи наявний адвокатський запит, зроблений представником ОСОБА_1 - адвокатом Кузьменком Є.А. 14 червня 2023 року щодо надання всієї інформації щодо речових прав підприємства на успадковану земельну ділянку. 25 липня 2023 року відповідач надав усі документи, які витребовував адвокат, тим самим продемонструвавши свою готовність співпрацювати із новим власником земельної ділянки (а.с. 12, 13).
Між тим, і після отримання усіх запитуваних документів ОСОБА_1 все ж не виконала умови статті 148-1ЗК України, не надала відповідачу відомостей про своємісце проживання (знаходження), свою поштову адресу, платіжні реквізити для перерахування орендної плати.
Таким чином ТОВ «Сільгосптехніка Нова» з незалежних від нього причин було позбавлене можливості з'ясування і вирішення з новим власником всіх спірних питань з приводу виплати орендної плати попередньому власнику земельної ділянки і подальшій виплаті орендної плати новому власнику.
Така поведінка позивачки не є добросовісною, оскільки вона не намагалась вирішити в позасудовому порядку спірні питання, які не були вирішені попереднім власником земельної ділянки, хоча мала таку можливість і відповідач їй в цьому не відмовляв, а обрала крайній захід, а саме розірвання договору оренди земельної ділянки, що не можна визнати розумним і справедливим.
Отже, виходячи із наведеного, колегія суддів не вбачає в діях відповідача істотних порушень умов договору оренди землі, які могли бути підставою для його розірвання.
Згідно із пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
За таких обставин рішення суду першої інстанції про задоволення позовних вимог не відповідає матеріалам справи та наданим сторонами доказам, ухвалене з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи та з порушенням норм матеріального й процесуального права, а відтак відповідно до вимог статті 376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 до ТОВ «Сільгосптехніка Нова» про розірвання договору оренди землі та стягнення заборгованості зі сплати орендної плати.
За змістом підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України у постанові суду апеляційної інстанції має бути зазначено про новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування або зміни судового рішення; та розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
За приписами частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу.
Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України.
У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Отже, розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи в суді першої інстанції та її переглядом, зокрема, у суді апеляційної інстанції, має здійснити той суд, який ухвалює остаточне рішення у справі, враховуючи загальні правила розподілу судових витрат.
Аналогічної позиції дотримується і Велика Палата Верховного Суду (див. постанови від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515цс19), від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19)).
Виходячи з наведеного, із ОСОБА_1 пропорційно до розміру незадоволених позовних вимог стягуються документально підтверджені судові витрати, понесені ТОВ «Сільгосптехніка Нова», а саме 3 220,80 грн сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги у справі.
Відповідно до положень частин першої, другої статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
У частині другій статті 141 ЦПК України встановлено, що інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
У постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 міститься правовий висновок про те, що однією з основних засад (принципів) судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення. Метою запровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді та захиститися у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до врегулювання спору в досудовому порядку.
Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 зроблено висновок про те, що розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.
Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини. Разом із тим законом визначено критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 28 грудня 2020 року у справі № 640/18402/19 (адміністративне провадження № К/9901/27657/20) зазначено, що розмір винагороди за надання правової допомоги, визначений у договорі у вигляді фіксованої суми, не змінюється в залежності від обсягу послуг та витраченого адвокатом часу. Щодо відсутності детального опису робіт на виконання положень частини четвертої статті 134 КАС України, суд звернув увагу на зміст цієї норми, яка запроваджена «для визначення розміру витрат», в той час як в межах цієї справи розмір гонорару адвоката встановлений сторонами договору у фіксованому розмірі, не залежить від обсягу послуг та часу, витраченого представником позивача, а отже є визначеним.
Згідно із частиною четвертою статті 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина п'ята статті 137 ЦПК України).
Частина третя статті 141 ЦПК Українипередбачає критерії визначення та розподілу судових витрат: їх дійсність; необхідність; розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи. Подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2021 року у справі № 550/936/18.
Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу. Ці висновки узгоджуються й з висновками, викладеними в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 9901/350/18 та постанові від 26 травня 2020 року у справі № 908/299/18.
Верховний Суд неодноразово вказував на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).
З матеріалів справи вбачається, що 26 січня 2024 року між адвокатом Марценюк Л.А. та ТОВ «Сільгосптехніка Нова» було укладено договір про надання правничої допомоги 4/24.
Відповідно до пунктів 4.1 - 4.3 цього договору за надання послуг клієнт сплачує адвокату винагороду в гривнях у готівковій формі або шляхом безготівкового перерахунку коштів на розрахунковий рахунок адвоката відповідно до вартості послуг, визначених у додатку 1 до даного договору.
У разі, якщо буде досягнуто мету представництва клієнта в судах України (прийнято судове рішення на користь клієнта), клієнт додатково сплачує адвокату гонорар в розмірі 10 000,00 грн.
Обсяг наданих послуг і загальний розмір винагороди за надані відповідно до цього договору послуги сторони фіксують в актах виконаних робіт (наданих послуг), що повинні бути укладені в письмовій формі та підписані сторонами.
26 січня 2024 року адвокат Марценюк Л.А. та ТОВ «Сільгосптехніка Нова» підписали додаток № 1 до договору про надання правничої допомоги 4/24 від 26 січня 2024 року, в якому узгодили вартість кожної окремої послуги, зокрема: складання апеляційної скарги на рішення суду - 25 000,00 грн; участь в апеляційному розгляді - 5 000,00 грн за 1 день.
29 січня 2024 року адвокатом та клієнтом складено і підписано акт виконаних робіт (наданих послуг) № 1, відповідно до якого за надання послуг у справі № 364/686/23 в суді апеляційної інстанції клієнт сплачує адвокату винагороду у загальному розмірі 40 000,00 грн, з яких: 30 000,00 грн - гонорар адвоката за надані послуги (складання апеляційної скарги і участь в судовому розгляді справи), які підлягають сплаті протягом 10 днів з дня підписання цього акту; 10 000,00 грн - гонорар успіху, які у відповідності до пункту 4.2 договору підлягають сплаті протягом 10 днів з моменту ухвалення рішення на його користь.
Згідно із платіжною інструкцією № 273 від 30 січня 2024 року ТОВ «Сільгосптехніка Нова» сплатило на рахунок адвоката Марценюк Л.А. 30 000,00 грн за надання правничої допомоги.
Зважаючи на викладене, оцінивши долучені до апеляційної скарги докази та досягнуті домовленості між відповідачем та його представником у розрізі вимог статей 89, 137, 141 ЦПК України, колегія суддів вважає доведеним факт понесення ТОВ «Сільгосптехніка Нова»витрат за надання професійної правничої допомоги під час перегляду даної справи в суді апеляційної інстанції.
Разом з тим, колегія суддів не може визнати обґрунтованим, пропорційним та розумним заявлений до стягнення розмір витрат на професійну правничу допомогу, до якого також включено гонорар успіху адвоката.
У додатковій постанові Верховного Суду від 08 вересня 2021 року у справі № 206/6537/19 зазначено, що попри волю сторін договору визначати розмір гонорару адвоката, суд не позбавлений права оцінювати заявлену до відшкодування вартість правничої допомоги на підставі критеріїв співмірності, визначених частиною четвертою статті 137 ЦПК України.
У постановах Верховного Суду від 07 листопада 2019 року у справі № 905/1795/18 та від 08 квітня 2020 року у справі № 922/2685/19 висловлено правову позицію, за якою суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Проаналізувавши вид, вартість та обсяг наданих адвокатом Марценюк Л.А. відповідачу юридичних послуг та виконаних робіт, зважаючи на складність справи та зміст опису виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), час, витрачений адвокатом на підготовку апеляційної скарги та прийняття участі в одному судовому засіданні, колегія суддів дійшла висновку, що заявлена сума витрат на правничу допомогу при перегляді справи в апеляційному порядку у розмірі 40 000,00 грн є значно завищеною та не відповідає дійсним і необхідним витратам, які змушене понести ТОВ «Сільгосптехніка Нова» у даній справі.
Як вбачається з матеріалів справи, апеляційну скаргу представником відповідача було подано на рішення суду першої інстанції у справі про розірвання договору оренди землі від 17 квітня 2012 року та стягнення заборгованості з орендної плати і пені у загальному розмірі 11 276,98 грн, що не відноситься до категорії справ значної складності, які потребують самостійного напрацювання представником окремого правового висновку, наведення нових обставин, які мають значення для справи та відшукування доказів на їх підтвердження, а обсяг документів у справі є незначним.
На думку колегії суддів, ураховуючи складність справи та зміст наведених аргументів представника відповідача в апеляційній скаргзі, 7 500,00 грн винагороди є достатньою компенсацією з урахуванням виконаної роботи адвокатом та обсягом наданих послуг, виходячи з обставин даної справи, критерію розумності розміру витрат, а також фінансового стану і правового статусу обох сторін у спірних правовідносинах.
При цьому у рішенні (щодо справедливої сатисфакції) від 19 жовтня 2000 року у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece, заява № 31107/96) ЄСПЛ вирішував питання обов'язковості для цього суду угоди, укладеної заявником зі своїм адвокатом стосовно плати за надані послуги, що співставна з «гонораром успіху». ЄСПЛ указав, що йдеться про договір, відповідно до якого клієнт погоджується сплатити адвокату як гонорар відповідний відсоток суми, якщо така буде присуджена клієнту судом. Такі угоди, якщо вони є юридично дійсними, можуть підтверджувати, що у заявника дійсно виник обов'язок заплатити відповідну суму гонорару своєму адвокатові. Однак, угоди такого роду, зважаючи на зобов'язання, що виникли лише між адвокатом і клієнтом, не можуть зобов'язувати суд, який має оцінювати судові та інші витрати не лише через те, що вони дійсно понесені, але й ураховуючи також те, чи були вони розумними (§ 55).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19) також зауважила, що за наявності угод, які передбачають «гонорар успіху», ЄСПЛ керується саме наведеними вище критеріями при присудженні судових та інших витрат, зокрема, у рішенні від 22 лютого 2005 року у справі «Пакдемірлі проти Туреччини» (Pakdemirli v. Turkey, заява № 35839/97) суд також, незважаючи на укладену між сторонами угоду, яка передбачала «гонорар успіху» у сумі 6 672,9 євро, однак, на думку суду, визначала зобов'язання лише між заявником та його адвокатом, присудив 3 000 євро як компенсацію не лише судових, але й інших витрат (§ 70-72) (пункт 5.43 постанови).
З урахуванням наведеного вище, колегія суддів вважає, що не є обов'язковими для суду зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у випадку укладення ними договору, що передбачає сплату адвокату «гонорару успіху», у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.
Виходячи з обставин справи, які склалися у даному випадку і категорії справи, яка стосується розірвання договору оренди земельної ділянки, надавши оцінку доказам щодо фактично понесених витрат ТОВ «Сільгосптехніка Нова» на професійну правничу допомогу, врахувавши співмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката зі: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; складності спору та значенням справи для кожної із сторін, а також урахувавши критерії реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), колегія суддів дійшла висновку про стягнення із ОСОБА_1 на користь ТОВ «Сільгосптехніка Нова» 7 500,00 грн судових витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, а в стягненні інших витрат на правову допомогу відмовити.
Розмір такого стягнення судових витрат на правничу допомогу є пропорційним, розумним та справедливим, відповідає принципу співмірності із складністю справи та виконаним адвокатом обсягом робіт, при цьому не порушуватиме права відповідача на отримання коштів, які він був змушений реально затратити з метою захисту своїх прав та інтересів в суді апеляційної інстанції, а також відповідатиме завданню цивільного судочинства, проголошеному у статті 2 ЦПК України.
Керуючись статтями 367 - 369, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Сільгосптехніка Нова» задовольнити.
Рішення Володарського районного суду Київської області від 22 січня 2024 року та додаткове рішення Володарського районного суду Київської області від 09 лютого 2024 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Сільгосптехніка Нова» про розірвання договору оренди землі та стягнення заборгованості зі сплати орендної плати відмовити.
Стягнути із ОСОБА_1 на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Сільгосптехніка Нова» 3 220,80 грн сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги.
Стягнути із ОСОБА_1 на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Сільгосптехніка Нова» 7 500,00 грн в рахунок відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 26 квітня 2024 року.
Головуючий С.А. Голуб
Судді: Т.А. Слюсар
Д.О. Таргоній