Справа № 757/25182/23-ц Головуючий у суді І інстанції Ільєва Т.Г.
Провадження № 22-ц/824/601/2024 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.
24 квітня 2024 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Голуб С.А.,
суддів: Слюсар Т.А., Таргоній Д.О.,
за участю секретаря судового засідання - Гаврилко Д.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 02 листопада 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України про відшкодування шкоди,
У червні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним позовом, в якому просив стягнути із держави в особі Міністерства юстиції України на його користь моральну шкоду у розмірі 1 000 000,00 грн.
Позовні вимоги обґрунтував тим, що визнання Конституційним Судом України у Рішенні від 01 березня 2023 року № 2-р(ІІ)/2023 положень частини шостої статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) щодо неможливостіапеляційного оскарження ухвали суду про залишення без задоволення заяви, поданої порядком статті 383 КАС України, неконституційними за його конституційною скаргою є достатнім доказом встановлення порушення щодо нього статті 6 Конвенції щодо гарантування права на доступ до суду.
Таке порушення завдало йому моральну шкоду, адже він змушений був півтора року витрати на оскарження неконституційного закону, прийняття якого державою призвело до процесуальної нерівності на користь органів державної влади.
Правовою підставою для відшкодування моральної шкоди у цьому випадку є частина третя статті 152 Конституції України та стаття 1175 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 02 листопада 2023 року у задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позов пред'явлений до неналежного відповідача. Стаття 1175 ЦК України не регулює виниклі правовідносини, а іншого закону про відшкодування шкоди, завданої фізичним і юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, не прийнято. Також суд вказав, що позивачем не надано доказів заподіяння йому моральної шкоди.
Не погоджуючись з даним судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати з мотивів неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального й порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції передчасно відхилив аргумент позовної заяви, що відповідачем в даній справі є Міністерство юстиції України з посиланням на те, що Положення про Міністерство юстиції України, затверджене Указом Президента України від 06 квітня 2011 року № 395/2011, на яке було посилання у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 листопада 2020 року у справі № 9901/845/18, втратило чинність (згідно з Указом Президента України від 20 червня 2019 року № 419/2019), а нове Положення про Міністерство юстиції України не містить зазначеної норми.
Позивач звертає увагу суду апеляційної інстанції на те, що у чинному Положенні про Міністерство юстиції України в пункті 3, зокрема, зазначено, що основними завданнями Мінюсту є: забезпечення самопредставництва Мін'юсту як органу державної влади, який у випадках, передбачених законом, бере участь у справах та діє у судах України від імені та в інтересах держави, зокрема через територіальні органи Мін'юсту; здійснення захисту інтересів України у Європейському суді з прав людини, під час урегулювання спорів і розгляду в закордонних юрисдикційних органах справ за участю іноземних суб'єктів та України. Цей пункт є аналогічним тому, на який Велика Палата Верховного Суду посилалась у справі № 9901/845/18, про що він зазначав у позовній заяві. Отже Міністерство юстиції України є компетентним представляти державу Україна в судах, тому позов був пред'явлений до належного відповідача (а саме «Держава Україна») і цей відповідач був представлений достатнім чином належним органом влади.
Також вказує, що суд першої інстанції не навів переконливих аргументів чому стаття 1175 ЦК України не могла бути застосована по аналогії права. При цьому на обґрунтування своєї позиції посилається на наукову статтю, яка надрукована у віснику Львівського університету, яка стосується питання цивільно-правових наслідків визнання Конституційним Судом України закону неконституційним, а також на позицію Київського окружного адміністративного суду у справі № 320/10811/22.
На переконання позивача, за відсутності спеціального закону, суд може застосувати загальні норми Глави 82 ЦК України, які регулюють відшкодування шкоди.
У відзиві на апеляційну скаргу Міністерство юстиції Українипросить вказану апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, посилаючись на те, що суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, з'ясував характер спірних правовідносин та їх суб'єктний склад, у зв'язку з чим ухвалив законне й обґрунтоване рішення про відмову в позові з додержанням норм матеріального та процесуального права.
В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник відповідача - ОСОБА_2 заперечувала проти задоволення апеляційної скарги, просила залишити рішення суду першої інстанції в силі, посилаючись на безпідставність вимог позивача та їх пред'явлення до неналежного відповідача.
Позивач в судове засідання не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, в апеляційній скарзі просив розглянути справу без його участі.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення представника відповідача в судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також заперечень відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід частково задовольнити з таких підстав.
Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону ухвалене у справі судове рішення в повній мірі не відповідає.
Позивач у позовній заяві та в апеляційній скарзі посилався на те, що доказами порушення Державою Україна його прав і заподіяння йому моральної шкоди є рішення судів України різних інстанцій, ухвалені в порядку адміністративного судочинства, та рішення Конституційного Суду України. Оскільки інших доказів порушення його прав немає, позивач послався у позові на унікальні номери судових справ, рішення в яких опубліковані в ЄДРСР, а тому копії цих рішень до позовної заяви не долучав.
Колегія суддів ознайомилась із рішеннями судів, які стали підставою для пред'явлення позову у цій справі.
Як вбачається із Рішення Конституційного суду України від 01 березня 2023 року № 2-р(ІІ)2023 ОСОБА_1 (далі - Заявник) звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням перевірити на відповідність Конституції України (конституційність) приписи частини першої статті 294, частини шостої статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - Кодекс) щодо „заборони на апеляційне оскарження ухвали про відмову у задоволенні заяви, поданої в порядку статті 383 Кодексу".
Конституційний Суд встановив, що Заявник у липні 2019 року відповідно до Закону України „Про доступ до публічної інформації" звернувся до Національного банку України (далі - Банк) із запитом на отримання публічної інформації. Банк, зазначивши, що запитувана інформація є інформацією з обмеженим доступом, відмовив Заявникові в її наданні.
Заявник оскаржив відмову Банку в наданні публічної інформації до суду.
Полтавський окружний адміністративний суд рішенням від 18 вересня 2019 року, що його Другий апеляційний адміністративний суд постановою від 22 листопада 2019 року залишив без зміни, відмовив у задоволенні позовних вимог Заявника до Банку.
Колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду постановою від 6 серпня 2020 року касаційну скаргу Заявника задовольнила частково: судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувала; ухвалила нове судове рішення про часткове задоволення позовних вимог, яким зобов'язала Банк повторно розглянути запит Заявника на отримання публічної інформації.
Заявник неодноразово звертався до Банку з проханням виконати постанову колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 6 серпня 2020 року та надати йому запитувану публічну інформацію, однак Банк відмовляв у її наданні. З огляду на це Заявник, керуючись приписами статті 383 Кодексу, кілька разів оскаржував судовим порядком дії Банку щодо невиконання зазначеної постанови суду касаційної інстанції.
Заявник 30 серпня 2021 року на підставі статті 383 Кодексу подав учергове заяву до суду, у якій просив суд ухвалити окрему ухвалу порядком статті 249 Кодексу.
Полтавський окружний адміністративний суд ухвалою від 24 вересня 2021 року відмовив у задоволенні заяви про ухвалення окремої ухвали.
Заявник оскаржив цю ухвалу апеляційним порядком.
Другий апеляційний адміністративний суд ухвалою від 28 жовтня 2021 року відмовив у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою Заявника на ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 24 вересня 2021 року, оскільки апеляційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає апеляційному оскарженню.
Колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду ухвалою від 15 листопада 2021 року, яка є остаточним судовим рішенням у справі Заявника, відмовила у відкритті касаційного провадження за його касаційною скаргою на ухвалу Другого апеляційного адміністративного суду від 28 жовтня 2021 року.
Суд касаційної інстанції своє судове рішення мотивував, зокрема, тим, що статтею 294 Кодексу визначено „вичерпний перелік ухвал, на які можуть бути подані апеляційні скарги окремо від рішення суду"; „суд апеляційної інстанції дійшов правомірного висновку про відмову у відкритті апеляційного провадження, оскільки нормами КАС України не передбачено права апеляційного оскарження ухвал суду першої інстанції про залишення без задоволення заяви, поданої в порядку статті 383 КАС України".
За результатами розгляду конституційної скарги ОСОБА_1 Конституційний Суд України вирішив визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), приписи частини першої статті 294, частини шостої статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України в тім, що вони унеможливлюють апеляційне оскарження ухвали суду про залишення без задоволення заяви, поданої порядком статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України. Приписи частини першої статті 294, частини шостої статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України в тім, що вони унеможливлюють апеляційне оскарження ухвали суду про залишення без задоволення заяви, поданої порядком статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України, визнані неконституційними, утрачають чинність із дня ухвалення цього Рішення.
За правилом частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Щодо неналежності відповідача за пред'явленим позовом
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частини перша та третя статті 13 ЦПК України).
За приписами статті 48 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.
Відповідач - це особа, яка, на думку позивача або відповідного правоуповноваженого суб'єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб'єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв'язку з позовною вимогою, яка пред'являється до нього. На відміну від позивача, відповідач - це особа, яка, на думку позивача або відповідного правоуповноваженого суб'єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб'єктивні права, свободи чи інтереси позивача.
Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи (див. висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (пункт 41), від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц (пункт 49), від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц (пункт 50), від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц (пункт 31.4), від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц (пункти 37, 54), від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 (пункт 38), від 13 березня 2019 року у справі № 757/39920/15-ц (пункт 31), від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц (пункт 63)).
Належним відповідачем має бути така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги. Суд захищає порушене право чи охоронюваний законом інтерес позивача саме від відповідача (близькі за змістом висновки сформульовані у пункті 7.17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 910/17792/17).
Тобто, належними сторонами у справі є особи, між якими виник спір, який є предметом розгляду та вирішення судом, і які є суб'єктами спірних матеріальних правовідносин.
Неналежна сторона у цивільному процесі - це особа, стосовно якої суд встановив, що вона не є ймовірним суб'єктом тих прав, свобод, законних інтересів чи юридичних обов'язків, щодо яких суд повинен ухвалити рішення, і у зв'язку з цим проведено її заміну або ухвалено рішення про відмову в позові.
За наведених обставин можна дійти висновку, що вирішуючи питання про склад осіб, які братимуть участь у справі, суд повинен враховувати характер спірних правовідносин, визначену ним норму матеріального права, яка підлягає застосуванню до правовідносин, та матеріально-правовий інтерес у вирішенні справи.
У справі, яка переглядається, позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди, завданоїнеконституційним законом, заявлені до Держави Україна в особі Міністерства юстиції України.
Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (стаття 56 Конституції України). З огляду на цей припис шкоду, завдану органом державної влади чи його посадовими і службовими особами, відшкодовує саме держава.
За змістом частини другої статті 2 ЦК України одним із учасників цивільних відносин є держава Україна. Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина перша статті 167 ЦК України). Держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 ЦК України). За змістом статті 173 ЦК України, яка має назву «Представники держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад», у випадках і в порядку, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, від імені держави за спеціальними дорученнями можуть виступати органи державної влади.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками та набуває і здійснює цивільні права й обов'язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка самої держави у конкретних, зокрема цивільних, правовідносинах. Тому у тих відносинах, у які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов'язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу (див. постанови від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 (пункти 6.21, 6.22), від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18 (пункти 4.19, 4.20), від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 26), від 15 січня 2020 року у справі № 698/119/18 (пункт 21), від 18 березня 2020 року у справі № 553/2759/18 (пункт 35),від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (пункт 8.5), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 80), від 15 лютого 2022 року у справі № 910/6175/19 (пункт 7.45), від 20 липня 2022 року у справі № 910/5201/19 (пункт 75), від 5 жовтня 2022 року у справах № 923/199/21 (підпункт 8.16) і № 922/1830/19 (підпункт 7.1), від 14 грудня 2022 року у справі № 2-3887/2009 (пункт 55), від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 34), від 21 червня 2023 року у справі № 905/1907/21 (пункт 8.5), від 12 липня 2023 року у справі № 757/31372/18-ц (пункт 37)).
Відтак, неправильним є розмежовувати відповідальність держави як боржника у деліктних правовідносинах щодо відшкодування завданої нею шкоди та, зокрема, відповідальність органу державної влади, який представляє державу у спірних правовідносинах.
Органи державної влади, в тому числі Міністерство юстиції України, є частиною апарату держави, виконують виключно її завдання та функції, представляють державу у правовідносинах, для участі в яких наділені відповідними повноваженнями та належними державі матеріальними засобами, зокрема і коштами.
Міністерство юстиції України як центральний орган виконавчої влади діє на підставі Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02 липня 2014 року № 228 (далі - Положення).
Відповідно до підпункту 4 пункту 3 цього Положення основними завданнями Мін'юсту є забезпечення самопредставництва Мін'юсту як органу державної влади, який у випадках, передбачених законом, бере участь у справах та діє у судах України від імені та в інтересах держави, зокрема через територіальні органи Мін'юсту; здійснення захисту інтересів України у Європейському суді з прав людини, під час урегулювання спорів і розгляду в закордонних юрисдикційних органах справ за участю іноземних суб'єктів та України.
Велика Палата Верховного Суду також звертала увагу на те, що в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (див. постанови від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18 (пункт 35), від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 27), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 81), від 20 липня 2022 року у справі № 910/5201/19 (пункт 76), від 05 жовтня 2022 року у справах № 923/199/21 (пункт 8.17;1700) і № 922/1830/19 (пункт 7.2), від 14 грудня 2022 року у справі № 2-3887/2009 (пункт 55), від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 35)).
Тобто під час розгляду справи в суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган (див. постанови від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 27), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 81), від 05 жовтня 2022 року у справах № 923/199/21 (пункт 8.18) і № 922/1830/19 (пункт 7.3), від 12 липня 2023 року у справі № 757/31372/18-ц (пункт 38)).
Тому те, що позивач вказав відповідачем за вимогами про стягнення із держави моральної шкоди конкретний орган державної влади - Міністерство юстиції України не означає, що у спірних правовідносинах суб'єктом відповідальності за пред'явленим позовом є не держава, а саме певний її орган.
Інакше кажучи, у спірних правовідносинах орган держави є представником її інтересів про відшкодування завданої нею ж шкоди, а не суб'єктом владних повноважень, який здійснює щодо позивача публічно-владні управлінські функції (див. mutatis mutandis постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 липня 2023 року у справі № 757/31372/18-ц (пункт 39).
Специфіка відносин із виконання таких судових рішень полягає у тому, що держава діє одночасно і як боржник, і як суб'єкт, який уповноважив на виконання відповідного рішення щодо себе певний орган влади, що діє від імені держави-боржника.
Крім того, держава відповідає за своїми зобов'язаннями своїм майном, крім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернено стягнення (стаття 174 ЦК України). Це правило стосується як договірної, так і позадоговірної відповідальності держави. З огляду на те, що саме держава наділяє її органи майном, зокрема коштами, ці органи не мають власного майна. Кошти Державного бюджету України належать на праві власності державі незалежно від того, на якому казначейському рахунку вони обліковуються. Отже, боржником у зобов'язанні зі сплати цих коштів є держава Україна. Тому як у спорі щодо відшкодування завданої державою шкоди у грошовому еквіваленті, так і у спорі щодо прострочення виконання обов'язку з виплати такого відшкодування, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у судовому рішенні, суд стягує відповідні суми саме з Державного бюджету України, а не з конкретних рахунків органу державної влади, що представляє інтереси держави у спірних правовідносинах (див. mutatis mutandis постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16 (пункти 6.16, 6.21, 7.1-7.2), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункт 4, 36), від 12 липня 2023 року у справі № 757/31372/18-ц (пункт 71)).
Наведене узгоджується з висновками, що містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21 (провадження № 14-91цс22).
На вказані обставини суд першої інстанції уваги не звернув та зробив помилковий висновок про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 з тих підстав, що Міністерство юстиції України не являється органом державної влади, який завдав шкоду позивачу, тому його залучення в якості відповідача у даній справі є безпідставним.
Щодо вимог позивача по суті спору за пред'явленим позовом
Конституційний Суд України у Рішенні № 2-р(ІІ)2023 від 01 березня 2023 року у справі № 3-27/2022(54/22) дійшов висновку, що нормативне регулювання, визначене оспорюваними приписами Кодексу, якими для особи-позивача не встановлено права оскаржити апеляційним порядком ухвалу суду про залишення без задоволення заяви, поданої порядком статті 383 Кодексу, ставлячи особу-позивача в суттєво гірше процесуальне становище порівняно з відповідачем - суб'єктом владних повноважень, не забезпечує рівних процесуальних можливостей особі-позивачу захистити свої права, свободи, інтереси судовим порядком. З урахуванням зазначеного Конституційний Суд України констатував, що приписи частини першої статті 294, частини шостої статті 383 КАС України в тім, що вони унеможливлюють апеляційне оскарження ухвали суду про залишення без задоволення заяви, поданої порядком статті 383 цього Кодексу, не відповідають частині другій статті 3, частині першій статті 8, частинам першій, другій статті 55, частині п'ятій статті 125, пунктам 1, 8, 9 частини другої статті 129, статті 129-1 Конституції України.
Відповідно до частини другої статті 8 Конституції України норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Статтею 152 Конституції України визначено, що закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.
Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
Матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.
Отже, положення частини третьої статті 152 Конституції України містять посилання на спеціальний закон, а тому відшкодування шкоди, завданої актами і діями, які визнані неконституційними, не може здійснюватися в іншому, ніж у встановленому законом порядку.
Разом з тим, закон, який би встановлював порядок відшкодування державою матеріальної чи моральної шкоди, завданої актами і діями, що визнані неконституційними, на час розгляду цієї справи не прийнятий.
Про вказане йдеться й в ухвалі ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine, заява № 54904/08).
Посилання позивача на положення статті 1175 ЦК України є безпідставними, оскільки вказана норма встановлює, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.
Таким чином, положення статті 1175 ЦК України не поширюється на спірні правовідносини, так як вони регламентують відшкодування шкоди, завданої нормативно-правовим актом, що був визнаний незаконним і скасований, а не законом, визнаним неконституційним.
У цьому випадку доводи апеляційної скарги про необхідність застосування аналогії закону чи аналогії права є безпідставними, так як відповідальність згідно зі статтею 1175 ЦК України не є аналогічною відповідальності згідно з частиною третьою статті 152 Конституції України. При цьому застосування закону за аналогією закону допускається, якщо: відносини, щодо яких виник спір, за своїм характером потребують цивільно-правового регулювання; ці відносини не регулюються будь-якими конкретними нормами права; вирішити спір, що виник, неможливо, ґрунтуючись на засадах і змісті законодавства; є закон, який регулює подібні відносини і який може бути застосований за аналогією закону (пункт 45 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 909/337/19, провадження № 12-35гс20). Таких підстав для застосування аналогії права чи аналогії закону у цій справі немає.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що стаття 1175 ЦК України не була єдиною правовою підставою його позову щодо компенсації від держави немайнової шкоди не заслуговують на увагу та спростовуються змістом позовної заяви, з якої убачається, що позивач в обґрунтовування свого позову посилався виключно на положення частини третьої статті 152 Конституції України та статті 1175 ЦК України, які застосував Полтавський апеляційний суд як правову підставу для відшкодування шкоди, завданої неконституційним законом, у справах № 554/5057/18 та № 554/6525/19.
Колегія суддів враховує, що висновки суду першої інстанції у справі, яка наразі переглядається, ґрунтуються на правових висновках Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, викладених у постановах від 08 червня 2022 року у справі № 751/6859/21(провадження № 61-2867св22) та від 28 червня 2023 року у справі № 751/6531/21 (провадження № 61-10974св22).
В силу частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені саме в постановах Верховного Суду.
Відтак, посилання позивача в апеляційній скарзі на наукову статтю, яка надрукована у віснику Львівського університету, що стосується питання цивільно-правових наслідків визнання Конституційним Судом України закону неконституційним, а також на позицію Київського окружного адміністративного суду в рішенні від 21 липня 2023 року у справі № 320/10811/22 є необґрунтованими.
При цьому дійсно, відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції. За змістом зазначеної статті поряд із негативним обов'язком, на порушення Україною якого позивач не скаржився, держава має позитивні обов'язки гарантувати ефективне використання визначених Конвенцією прав кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Порушення кожного з цих обов'язків є самостійною підставою відповідальності держави (пункти 60, 61 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17, провадження № 12-208гс18).
У матеріальному аспекті: держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов'язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов'язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії» (Kotov v. Russia), заява № 54522/00, § 113). У процесуальному аспекті: хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов'язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Котов проти Росії», § 114).
Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов'язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, вирішення проблеми відповідальності держави за порушення права заявників на доступ до їхнього майна: рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі «Доган та інші проти Туреччини» (Dogan and Others v. Turkey), заява № 8803-8811/02 й інші; рішення ЄСПЛ від 12 січня 2006 року щодо прийнятності у справі «Ічер проти Туреччини» (Icyer v. Turkey), заява № 18888/02, § 73-87; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» (Chiragov and Others v. Armenia), заява № 13216/05, § 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Саргсян проти Азербайджану» (Sargsyan v. Azerbaijan), заява № 40167/06, § 152-242; рішення ЄСПЛ від 10 травня 2001 року у справі «Кіпр проти Туреччини» (Cyprys v. Turkey), заява № 25781/94, § 178-189).
Разом з тим, у справі, яка переглядається, ОСОБА_1 просив відшкодувати йому моральну шкоду відповідно до положень статті 152 Конституції України і статті 1175 ЦК України.
Застосувати принцип «jura novit curia» («суд знає закони») є неможливим, оскільки для цього необхідно, аби позивач обґрунтовував свій позов саме такими обставинами, а саме невиконанням державою свого позитивного обов'язку. У цій ситуації може бути стягнуто відповідну компенсацію. Зазначене порушує принцип рівності сторін, так як позивач наводить відповідні підстави й предмет позову, а якщо суд застосовує інші закони, то відповідач до цього не готовий (рішення ЄСПЛ від 14 січня 2021 року у справі «Гусєв проти України», заява № 25531/12).
Вказане узгоджується із правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у пунктах 70, 71 постанови від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18), які підтримав Верховний Суд у постановах від 01 березня 2023 року у справі № 686/13945/21 (провадження № 61-3809св22), від 08 червня 2022 року у справі № 751/6859/21 (провадження № 61-2867св22).
Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог, а правом визначати предмет та підставу позову наділений лише позивач (статті 13, 43, 49, 175 ЦПК України).
Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.
Водночас зазначене не позбавляє позивача права на звернення до суду з позовом до Держави України на загальних підставах.
Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги
Отже, суд першої інстанції дійшов правильного по суті висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України про відшкодування шкоди, однак помилився щодо мотивів такого висновку, у зв'язку з чим оскаржуване судове рішення підлягає зміні в мотивувальній частині.
Згідно із пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин (частина четверта статті 376 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
За таких обставин рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову з мотивів, наведених в цьому рішенні, ухвалене з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, та з порушенням норм матеріального і процесуального права, а відтак не може бути залишене в силі та відповідно до вимог статті 376 ЦПК України підлягає зміні шляхом викладення його мотивувальної частини в редакції цієї постанови.
Відповідно до вимог статей 141, 382 ЦПК України підстав для нового розподілу судових витрат у цій справі немає, оскільки як і в суді першої інстанції у задоволенні позовних вимог відмовлено, а змінюються лише мотиви такої відмови.
Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 02 листопада 2023 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
В решті рішення Печерського районного суду міста Києва від 02 листопада 2023 рокузалишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 25 квітня 2024 року.
Головуючий С.А. Голуб
Судді: Т.А. Слюсар
Д.О. Таргоній