Апеляційне провадження № 22-ц/824/8072/2024
Справа № 759/7411/23
Іменем України
24 квітня 2024 року
м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Кашперської Т.Ц.,
суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,
за участю секретаря Діденка А.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 , поданою представником ОСОБА_2 , на рішення Святошинського районного суду м. Києва, ухвалене у складі судді Бабич Н.Д. в м. Київ 09 січня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору позики,
заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,
В квітні 2023 року ОСОБА_3 звернулася до суду з даним позовом, просила визнати недійсним договір позики від 12 червня 2021 року, укладений ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , покласти на відповідача судові витрати.
Позов мотивовано тим, що 19 серпня 2008 року ОСОБА_3 уклала шлюб з ОСОБА_1 , рішенням Бородянського районного суду Київської області від 11 лютого 2022 року шлюб розірвано.
На теперішній час в провадженні суду знаходиться справа № 939/1804/22 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ спільного сумісного майна подружжя. Оскільки в позові про поділ спільного сумісного майна подружжя не було враховано все набуте за час шлюбу, ОСОБА_3 було подано зустрічний позов. В свою чергу, відповідач у відзиві на зустрічний позов, посилаючись на укладений між ним та ОСОБА_4 договір позики від 12 червня 2021 року, просив відмовити в зустрічному позові. Саме з відзиву на зустрічний позов ОСОБА_3 стало відомо про укладення 12 червня 2021 року договору позики та наявність судового рішення від 16 березня 2022 року в справі № 759/29349/21 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики. ОСОБА_3 звернулася до Бородянського районного суду Київської області з заявою про збільшення позовних вимог в справі № 939/1804/22, однак у задоволенні цієї заяви їй було відмовлено.
Вважала, що договір позики від 12 червня 2021 року є недійсним у зв'язку з його фіктивністю, оскільки дії ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , які є батьком і сином, спрямовані на зменшення складу спільного сумісного майна подружжя та, відповідно, вплив на вирішення спору щодо поділу цього майна. Договір позики укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , однак ОСОБА_4 помер, в зв'язку з чим належним відповідачем в справі є ОСОБА_1 .
Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 09 січня 2024 року позов задоволено, визнано недійсним договір позики, укладений 12 червня 2021 року ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , стягнуто з відповідача на користь позивача судовий збір 1073,60 грн.
Відповідач ОСОБА_1 , не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Святошинського районного суду м. Києва від 09 січня 2024 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити в позові.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, посилався на те, що автомобіль Toyota Land Cruiser Prado 2011 року випуску був придбаний в борг за кошти батька ОСОБА_1 , про що ОСОБА_3 належним чином повідомлена. Після того, як позивач під час чергової сварки з ОСОБА_1 заявила, що у випадку розірвання шлюбу бажає заволодіти всім майном, придбаним за час шлюбних відносин, батьки ОСОБА_1 задалися питанням, яким чином останній буде повертати борги. З огляду на дані обставини було прийнято рішення продати автомобіль за 500000 грн., так як у авто був на той момент ушкоджений бампер та дві бокові двері. 12 червня 2021 року між ОСОБА_1 та його батьком ОСОБА_4 було укладено договір позики, згідно п. 1.1 якого позичальник отримав від позикодавця, а позикодавець передав у власність позичальникові грошові кошти в розмірі 700000 грн. 12 червня 2021 між сторонами договору було досягнуто усної домовленості щодо передачі у борг грошових коштів для придбання транспортного засобу. В цей же день відбулася фактична передача позичальнику грошових коштів у розмірі 700000 грн. Зважаючи на те, що сторони договору позики не мають юридичної освіти, а тому не володіли інформацією щодо вибору форми правочину, то керувались загальними вимогами, яким має відповідати правочин, а саме ст. 203 ЦК України. Зокрема, правочини на виконання договору, укладеного в письмовій формі, можуть за домовленістю сторін вчинятися усно, якщо це не суперечить договору або закону. Якщо буде доведено, що спірний договір його сторонами виконується, це виключає кваліфікацію договору як неукладеного, що узгоджується з правовими висновками Верховного Суду. Зважаючи на те, що скаржник виконував перед позикодавцем ОСОБА_4 умови договору позики, такий вважається укладеним.
Рішення про викладення умов вже укладеного договору позики у письмовій формі, як того вимагає ч. 1 ст. 1047 ЦК України, було прийнято набагато пізніше, ніж фактична передача грошових коштів позичальнику, а саме коли було отримано номерний знак НОМЕР_1 для транспортного засобу, який був придбаний за грошові кошти, отримані у борг. Дата підписання договору, а саме 12 червня 2021 року, була вказана з розрахунку того, що саме в цей день відбулася передача позичальнику грошових коштів у борг з огляду на його правову природу.
Вказував, що оспорюваний договір позики містить підписи сторін, що є обов'язковим реквізитом правочину, при цьому ані сторонами договору позики, ані позивачем не було поставлено під сумнів справжність вчинених підписів, якими було засвідчено факт укладання правочину.
Посилався на правові висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 22 січня 2020 року в справі № 554/6547/17, що для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин, та правові висновки Верховного Суду України в постанові від 18 вересня 2013 року в справі № 6-63цс13, від 24 лютого 2016 року в справі № 6-50цс16, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Вказував, що судом першої інстанції не було взято до уваги наявність рішення Святошинського районного суду м. Києва від 16 березня 2022 року в справі № 759/29349/21, яким стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 заборгованість за договором позики від 12 червня 2021 року в розмірі 700000 грн. Даним рішенням встановлено, що договір підписано двома сторонами, недійсним договір у встановленому законом порядку не визнаний. Судом встановлено, що в порушення ст. 1049, 1053 ЦК України відповідач взяті на себе зобов'язання не виконав, в передбачені договором строки позика непогашена, внаслідок чого у відповідача утворилася заборгованість за договором позики. Таким чином, на момент з'ясування фактичних обставин справи та ухвалення рішення судом було встановлено факт наявності між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 зобов'язань з договору позики. При цьому ОСОБА_3 була наділена можливістю звернутися з апеляційною скаргою на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 16 березня 2022 року в справі № 759/29349/21, оскільки таким рішенням суд фактично вирішив питання про її права, свободи, інтереси та/або обов'язки, однак не реалізувала його на практиці, рішення набрало законної сили та є преюдиційним доказом наявності між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 зобов'язань з договору позики.
Зазначав, що ОСОБА_1 не був зобов'язаний отримувати письмову згоду його на той час дружини, ОСОБА_3 , для укладення договору позики, адже в момент укладання такого правочину не ставилося питання про розпорядження майном, що належить подружжю як спільна сумісна власність.
Не погоджувався з доводами позивача, які були покладені в основу оскаржуваного рішення, що договір є фіктивним, оскільки його сторонами є близькі родичі, так як статтями, які присвячені договору позики, не передбачено суб'єктний склад сторін, які мають право на укладення такого договору. Судовій практиці не відомі випадки, коли договір позики, укладений між близькими особами або родичами, однозначно свідчить про його фіктивність. В оскаржуваному рішенні вказується, що дії ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , що полягають в укладенні договору позики від 12 червня 2021 року, спрямовані на зменшення складу спільного сумісного майна подружжя. Втім, при укладенні даного правочину не відбувається розпорядження майном, що належить подружжю на праві спільної сумісної власності, зокрема не відбувається відчуження такого майна на користь третіх осіб.
Наводив правові висновки, викладені в судових рішеннях по іншим справам, де судами було відмовлено у задоволенні вимог про визнання договору позики недійсним з огляду на існування рішення, яким стягнуто з позичальника на користь позикодавця заборгованість за таким договором.
Посилаючись на правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 29 листопада 2023 року в справі № 754/1109/21 та від 02 квітня 2020 року в справі № 638/289/18, вказував, що ОСОБА_3 не є стороною договору позики від 12 червня 2021 року, доказів взяття нею зобов'язань з повернення отриманих ОСОБА_1 у борг коштів, як і використання їх в інтересах сім'ї, матеріали справи не містять, а тому і немає підстав вважати, що оспорюваним правочином порушені права позивача, за захистом яких вона звернулася до суду з цим позовом.
Вважав, що укладений договір позики не може бути визнаний судом недійсним через його фіктивність, оскільки таким не являється. Спростуванням ознак фіктивності договору позики може слугувати рішення Святошинського районного суду м. Києва від 16 березня 2022 року в справі № 759/29349/21 про стягнення заборгованості, яким підтверджується наявність зобов'язань між сторонами даного правочину.
Позивачем ОСОБА_3 направлено відзив на апеляційну скаргу, в якому вона просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Посилалась на те, що рішення ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів і є законним та обґрунтованим, а доводи апеляційної скарги безпідставними.
Наводила доводи про те, що договір був укладений після перереєстрації автомобіля на батька відповідача, тобто вже після 26 листопада 2021 року, автомобіль отримав номерні знаки НОМЕР_1 26 листопада 2021 року, тобто до укладання договору позики 12 червня 2021 року їх не існувало, і після перереєстрації автомобіль все рівно перебував у користуванні відповідача та стояв на їх подвір'ї. Таким чином, сторонами договору позики вчинялися дії виключно для приховування майна та неврахування його при поділі та не були спрямовані на реальне настання правових наслідків. В грудні 2021 року, одразу після перереєстрації автомобіля, ОСОБА_4 звернувся до ОСОБА_1 з позовом про стягнення заборгованості, при цьому станом на теперішній час ОСОБА_1 так і не подав виконавчий лист до виконання, адже сторони не мали наміру на реальне укладення договору та досягнення правового результату. Наголошувала, що предметом поданого нею позову є визнання недійсним договору позики в зв'язку з його фіктивністю, а тому доводи скаржника щодо наявності підписів на оскаржуваному договорі та щодо його укладання позбавлені будь-якого правового обґрунтування.
Зазначала, що на час придбання спірного автомобіля впродовж останніх 7 років у подружжя був спільний інтернет магазин та автомобіль був придбаний саме за сімейні кошти. Також при реєстрації транспортного засобу Toyota Land Cruiser Prado були придбані номерні знаки НОМЕР_2 , вартість яких становить 9600 грн. Такі номерні знаки були встановлені на всіх автомобілях, які придбані подружжям за час перебування у шлюбі. Звертала увагу, що особа, яка купує автомобіль за позичені кошти, зазвичай не має зайвих фінансів на придбання коштовних номерів, дана послуга не є обов'язковою та оформлюється забезпеченими особами.
Наголошувала, що під час перебування в шлюбі ОСОБА_3 та ОСОБА_1 самостійно заробляли та мали змогу за власні кошти покращити житловий будинок та придбати декілька автомобілів, в тому числі Toyota Land Cruiser Prado. Таким чином, посилання представника скаржника, що зароблених спільною працею грошових коштів подружжю вистачало тільки на мінімальні блага, є вочевидь необґрунтованим.
Вказувала, що при ухваленні рішення судом було враховано висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 22 січня 2020 року в справі № 554/6547/17 та вірно встановлено, що сторонами оскаржуваного договору є близькі родичі, їхні дії не були спрямовані на реальне настання правових наслідків, були умисними, а договір укладено з метою впливу на вирішення спору щодо поділу спільного майна подружжя та має всі ознаки фіктивності.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції вказаним вимогам закону відповідає.
Задовольняючи позов ОСОБА_3 про визнання недійсним правочину з підстав його фіктивності, суд першої інстанції виходив із того, що сторони оспорюваного правочину ОСОБА_4 та ОСОБА_1 є родичами між собою, між позивачем по даній справі та ОСОБА_1 з грудня 2022 року триває спір про поділ спільного сумісного майна подружжя, предметом якого, серед іншого, є автомобіль Toyota Land Cruiser Prado. Також суд встановив, що автомобіль Toyota Land Cruiser Prado 2011 року випуску отримав номерні знаки НОМЕР_1 лише 26 листопада 2021 року, і на момент укладення договору позики 12 червня 2021 року їх не було в природі, разом із тим в оспорюваному договорі позики від 12 червня 2024 року сторони зазначили, що грошові кошти в розмірі 700000 грн. передаються на придбання автомобіля 700000 грн.
Також суд першої інстанції врахував правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 22 січня 2020 року в справі № 554/6547/17 щодо обставин та ознак, які необхідно встановити суду для визнання правочину фіктивним, і що укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням ч. 1, 5 ст. 203 ЦК України, що за правилами ст. 215 ЦК України є підставою для визнання його недійсним відповідно до ст. 234 ЦК України. Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, та свідчить, про те, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином, а тому цей правочин може бути визнаний судом недійсним.
Апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції з наступних підстав.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 та ОСОБА_5 зареєстрували шлюб 19 липня 2008 року (а. с. 6).
На а. с. 86 - 91 знаходиться копія витягу з ЄДРПОУ від 17 червня 2020 року щодо фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 , державна реєстрація проведена 25 жовтня 2016 року.
На теперішній час в провадженні Бородянського районного суду Київської області знаходиться справа № 939/1804/22 про поділ майна подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .
Ухвалою Бородянського районного суду Київської області від 31 березня 2023 року в справі № 939/1804/22, копія якої знаходиться в матеріалах справи (а. с. 7 - 8), за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя та зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя розглянуто заяву ОСОБА_3 про збільшення позовних вимог, в якій ОСОБА_3 просила визнати недійсним договір позики від 12 червня 2021 року, укладеного ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , в задоволенні заяви відмовлено, роз'яснено право на звернення до суду з позовом в загальному порядку.
На а. с. 9 - 11 знаходиться копія договору позики від 12 червня 2021 року, за умовами якого ОСОБА_4 (позикодавець) та ОСОБА_1 (позичальник) уклали цей договір про те, що позичальник отримав від позикодавця, а позикодавець передав у власність позичальникові грошові кошти на придбання автомобіля Toyota Land Cruiser Prado 2011 року випуску, за ідентифікаційним номером НОМЕР_3 , номерний знак НОМЕР_4 в розмірі 700000 грн. Сторони за цим договором домовилися про те, що договір позики є безпроцентним, остаточний розрахунок щодо повернення суми позики має бути здійснено не пізніше 13 вересня 2021 року. Позикодавець зобов'язується невідкладно передати позику одразу після підписання цього договору. Позика надається шляхом передачі готівки із рук позикодавця в руки позичальника. Підтвердженням отримання позики позичальником є розписка, видана позикодавцю. По закінченню строку, вказаного в п. 2.1 цього договору, позичальник зобов'язується протягом наступного дня повернути суму позики. Позика повертається шляхом передачі готівки із рук позичальника в руки позикодавця. Підтвердженням повернення позики є передача розписки позикодавцем позичальнику.
Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 16 березня 2022 року в справі № 759/29349/21 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, копія якого знаходиться на а. с. 92 - 96, позов задоволено, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 заборгованість за договором позики від 12 червня 2021 року в розмірі 700000 грн. Судом встановлено, що 12 червня 2021 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 було укладено договір позики, згідно п. 1.1 якого позичальник отримав від позикодавця, а позикодавець передав у власність позичальникові грошові кошти у розмірі 700000 грн., відповідач свої зобов'язання не виконує, до теперішнього часу сум в рахунок повернення боргу позивачу не виплатив.
Згідно свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу, Toyota Land Cruiser Prado 2011, д.н.з. НОМЕР_2 , зареєстрований на ім'я ОСОБА_1 15 червня 2021 року (а. с. 12).
Згідно відомостей з сайту головного сервісного центру МВС України, вартість номерного знаку, який складається із чотирьох цифр, що починається з двох нулів, а наступні дві неоднакові, становить 9600 грн. (а. с. 16).
Листом РСЦ ГСЦ МВС в м. Києві від 22 лютого 2022 року повідомлено на адвокатський запит, що 15 червня 2021 року за ОСОБА_1 було зареєстровано автомобіль Toyota Land Cruiser Prado 2011 року випуску. 26 листопада 2021 року вказаний транспортний засіб було перереєстровано на іншого власника та згідно виписки з боту OpenDataUa видано нові номерні знаки НОМЕР_4 (а. с. 13, 15).
Листом Дванадцятої київської державної нотаріальної контори від 22 серпня 2023 року повідомлено, що спадкоємцями по спадковій справі після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 є дружина померлого ОСОБА_6 та син померлого ОСОБА_1 , станом на 18 серпня 2023 року по спадковій справі були видані свідоцтва про право на спадщину на автомобілі, квартири, гараж (а. с. 130).
На а. с. 139 - 193 знаходиться копія спадкової справи № 657/2022 № 02-14 до майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 , заведеної 11 липня 2022 року за заявами дружини померлого ОСОБА_6 та сина померлого ОСОБА_1 .
В матеріалах спадкової справи наявна копія договору про поділ спадщини, укладеного 11 квітня 2023 року ОСОБА_1 та ОСОБА_6 , за умовами якого ОСОБА_1 переходить автомобіль Toyota Land Cruiser Prado 2011 року випуску, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_3 , номерний знак НОМЕР_4 (а. с. 153 зворот), який належав померлому на підставі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_5 органом ТСЦ 8045, 26 листопада 2021 року (а. с. 169 зворот).
11 квітня 2023 року ОСОБА_1 видано свідоцтво про право на спадщину за законом на автомобіль Toyota Land Cruiser Prado 2011 року випуску, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_3 , номерний знак НОМЕР_4 (а. с. 178).
Постановою Дванадцятої київської державної нотаріальної контори від 11 квітня 2023 року відмовлено ОСОБА_1 та ОСОБА_6 у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на грошові кошти (заборгованість), роз'яснено, що для виконання рішення суду стягувачу необхідно було звернутися до відповідної державної виконавчої служби протягом встановленого законодавством строку та отримати виконавчий лист, після такого звернення мало бути відкрите виконавче провадження, згідно якого боржник повинен був добровільно виконати рішення суду, а в іншому випадку в примусовому порядку, тобто неможливості встановити проведення стягнення за рішенням суду від боржника ОСОБА_1 до померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 , тому спадкоємцям рекомендовано звернутись до суду для заміни стягувача (а. с. 192 зворот).
Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.
Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Відповідно до ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).
Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 СК України).
Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були набуті.
Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (частина перша статті 63 СК України).
У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).
Вирішуючи спори між подружжям про майно, потрібно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна.
Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_3 вказувала на те, що відповідач ОСОБА_1 , укладаючи договір позики, мав за мету приховати від поділу майно (автомобіль), отже, оскільки відповідачі не мали наміру на реальне укладення договору позики та його виконання з досягненням правового результату, оспорюваний договір є фіктивним.
Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша стаття 1049 ЦК України).
За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг.
Відповідно до частин першої, третьої та п'ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Частинами першою, третьою статті 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
При цьому, правом оспорювати правочин ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, а й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи» (стаття 215 ЦК України).
Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Такі висновки викладені в постанові Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року в справі № 750/3281/15 (провадження № 61-7651св21).
Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для вигляду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний. При вчиненні фіктивного правочину сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином, або фіктивний правочин може взагалі не мати правової мети. Для визнання правочину фіктивним ознака вчинення його лише для вигляду має бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша намагалась досягти правового результату, такий правочин не можна визнавати фіктивним (правові висновки Верховного Суду в постанові від 22 квітня 2021 року в справі № 755/19772/19, провадження № 61-17149св20).
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
У постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16, від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15ц зазначено про неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей 203, 215, 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема, чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.
Згідно пункту 6 статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.
Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.
Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).
Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).
До обставин, які дозволяють кваліфікувати оспорюваний договір позики як удаваний, є укладення його близькими родичами - батьком та сином, та очевидна невідповідність фактичним обставинам зазначеної у договорі дати його укладення 12 червня 2021 року, оскільки метою отримання позики зазначено придбання транспортного засобу з державними номерними знаками НОМЕР_1 , які фактично були видані на цей транспортний засіб лише 26 листопада 2021 року під час його перереєстрації на іншого власника.
Апеляційний суд критично оцінює доводи відповідача в апеляційній скарзі, що рішення про викладення умов вже укладеного договору позики у письмовій формі, як того вимагає ч. 1 ст. 1047 ЦК України, було прийнято набагато пізніше, ніж фактична передача грошових коштів позичальнику, а саме коли було отримано номерний знак НОМЕР_1 для транспортного засобу, який був придбаний за грошові кошти, отримані у борг, а дата підписання договору, а саме 12 червня 2021 року, була вказана з розрахунку того, що саме в цей день відбулася передача позичальнику грошових коштів у борг з огляду на його правову природу.
Такі доводи не є переконливими і їх правдивість спростовується умовами п. 3.1 договору позики, згідно яких позикодавець зобов'язується невідкладно передати позику одразу після підписання цього договору. Тобто, за вказаними умовами договору, передача грошових коштів між його сторонами ще не відбулась, що суперечить поясненням відповідача про розрахунок між сторонами договору позики 12 червня 2021 року та спростовує доводи апеляційної скарги, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Крім того, згідно п. 2.1 договору позики, остаточний розрахунок щодо повернення суми позики має бути здійснено не пізніше 13 вересня 2021 року. При цьому дата остаточного повернення позики спливає раніше, ніж дата, коли було отримано номерний знак НОМЕР_1 - 26 листопада 2021 року, а відтак п. 2.1 договору позики, фактично укладеного після настання цієї події, є завідомо невиконуваним.
Наведене дає підстави для беззаперечного висновку про те, що обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин позики, знали заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мали інші цілі, ніж передбачені правочином, та уклали його умисно з наміром ввести в оману третю особу ОСОБА_3 щодо джерела коштів, використаних на придбання транспортного засобу Toyota Land Cruiser Prado, придбаного в період перебування ОСОБА_1 у шлюбі з ОСОБА_3 , як особистих коштів одного з подружжя. Завідома невиконуваність п. 2.1 договору позики також підтверджує наявність інших ознак фіктивного правочину, а саме свідомий намір невиконання зобов'язань договору та приховування справжніх намірів учасників правочину, а саме виведення придбання транспортного засобу Toyota Land Cruiser Prado з маси спільного сумісного майна подружжя.
З урахуванням встановлених обставин суд першої інстанції зробив правильний висновок про фіктивність такого правочину та наявність правових підстав для визнання такого договору недійсним.
Враховуючи вищевикладене, суд першої інстанції відхиляє як безпідставні доводи апеляційної скарги, що при укладенні договору позики не відбувається розпорядження майном, що належить подружжю на праві спільної сумісної власності, зокрема, не відбувається відчуження такого майна на користь третіх осіб, оскільки такі доводи перекручують дійсні підстави позову ОСОБА_3 , правовий інтерес якої полягає у встановленні джерела коштів, за рахунок яких було придбано автомобіль Toyota Land Cruiser Prado, як спільних коштів подружжя.
Також апеляційний суд відхиляє як помилкові доводи ОСОБА_1 , з посиланням на постанову Верховного Суду від 29 листопада 2023 року в справі № 754/1109/21, що оспорюваним правочином прав позивача, яка не є стороною цього договору, не брала на себе зобов'язань з повернення отриманих відповідачем у борг коштів, як і використання їх в інтересах сім'ї, не порушено.
Доводи апеляційної скарги, що сторонами договору позики або позивачем не було поставлено під сумнів справжність вчинених підписів, якими було засвідчено факт укладання правочину, відхиляються апеляційним судом як необґрунтовані, оскільки з огляду на вимоги ст. 234 ЦК України справжність підписів учасників фіктивного правочину не надає йому юридичної сили, та оскільки ст. 234 ЦК України є самостійною підставою для визнання правочину недійсним.
Доводи апеляційної скарги, з посиланням на правові висновки Верховного Суду, що для укладення договору позики, за яким позичальником виступає один із подружжя, отримання згоди другого з подружжя не було потрібне, оскільки той із подружжя, хто укладає договір позики (позичає кошти), не розпоряджається спільним майном подружжя, а стає учасником зобов'язальних правовідносин, не спростовують правильних висновків суду першої інстанції про визнання договору позики фіктивним і його скасування та відхиляються апеляційним судом.
Апеляційний суд звертає увагу, що підставою даного позову ОСОБА_3 не заявляла про відсутність своєї згоди на укладення договору ОСОБА_1 відповідно до ч. 2 ст. 65 СК України.
Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Враховуючи вищевикладене, апеляційний суд не може погодитися з помилковими доводами апеляційної скарги, що рішення Святошинського районного суду м. Києва від 16 березня 2022 року в справі № 759/29349/21 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики є преюдиційним доказом наявності між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 зобов'язань з договору позики у справі, що переглядається, з огляду на положення ч. 4 ст. 82 ЦПК України. ОСОБА_3 не брала участі в справі № 759/29349/21.
Виходячи з наведеного, оскільки ОСОБА_4 не було залучено другого подружжя ОСОБА_3 до участі в справі № 759/29349/21 про стягнення заборгованості, і ОСОБА_1 клопотань про таке залучення не заявлялось, апеляційний суд також не може погодитися з безпідставними доводами апеляційної скарги, що відповідно до ч. 4 ст. 65 СК України укладення договору одним із подружжя в інтересах сім'ї створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї, та що ОСОБА_3 не скористалася можливістю апеляційного оскарження даного рішення.
Крім того, апеляційний суд враховує, що в матеріалах справи відсутні докази того, що позивач в справі № 759/29349/21 ОСОБА_4 після набрання рішенням законної сили звертався до органів або осіб, які здійснюють примусове виконання рішення, для примусового звернення цього рішення до виконання.
Доводи апеляційної скарги, що ОСОБА_1 та ОСОБА_4 на момент укладання договору позики від 12 червня 2021 року володіли необхідним обсягом цивільної дієздатності, і що положеннями ст. 1046 ЦК України не передбачено будь-яких обмежень щодо суб'єктного складу сторін, в тому числі в зв'язку з перебуванням їх у родинних відносинах, а також, що судовій практиці невідомі випадки, коли договір позики, укладений між родичами, однозначно свідчить про його фіктивність, не спростовують правильних висновків суду першої інстанції, яким встановлено всі ознаки фіктивності правочину та визнано його недійсним, правильно застосувавши ст. 234 ЦК України.
Апеляційний суд не приймає посилання ОСОБА_1 в апеляційній скарзі на правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року, 23 серпня 2017 року в справі № 306/2952/14-ц, від 09 вересня 2017 року в справі № 359/1654/15-ц, де вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей 203, 215, 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема, чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном, з огляду на те, що законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції вказаним правовим висновкам не суперечить.
Апеляційний суд відхиляє як нерелевантні посилання ОСОБА_1 в апеляційній скарзі на правові висновки, викладені Верховним Судом в постанові від 02 квітня 2020 року в справі № 638/289/18, в якій суд касаційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову про визнання недійсним договору позики, з огляду на відсутність подібності правовідносин.
Так, у справі № 638/289/18, на яку посилався відповідач, Верховний Суд, погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, виходив із того, що рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 23 листопада 2017 року у справі № 638/17330/16-ц за позовом про визнання спільним боргом колишнього подружжя, стягнення суми в порядку зворотної вимоги до солідарного боржника, визнано спільним боргом колишнього подружжя кошти за договором позики, укладеним 16 січня 2011 року у розмірі 750 000,00 грн., та стягнуто з ОСОБА_7 у порядку зворотної вимоги (регресу) 1/2 боргового зобов'язання за договором позики у розмірі 375 000,00 грн. У зазначеній справі суди встановили, що квартира АДРЕСА_1 , яка є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, придбана за кошти, отримані в позику за договором від 16 січня 2011 року.
Апеляційний суд відхиляє як необґрунтовані посилання відповідача в апеляційній скарзі на правові висновки судів першої інстанції, з огляду на положення ч. 4 ст. 263 ЦПК України, відповідно до якої при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (а не місцевих судів).
Інші доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на доказах та законі, не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, яким у повному обсязі з'ясовані права та обов'язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до переоцінки доказів та відхиляються апеляційним судом.
Таким чином, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , залишити без задоволення.
Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 09 січня 2024 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 25 квітня 2024 року.
Головуючий: Кашперська Т.Ц.
Судді: Фінагеєв В.О.
Яворський М.А.