Справа № 757/54510/17-ц
№ апеляційного провадження: 22-ц/824/4596/2024
17 квітня 2024 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді - доповідача Слюсар Т.А.,
суддів: Голуб С.А., Таргоній Д.О.,
за участю секретаря судового засідання Гижицької Л.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Гусака Андрія Миколайовича в інтересах ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 04 вересня 2023 року у складі судді Батрин О.В.,
у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Тимошенко Ірина Віталіївна про визнання шлюбного договору недійсним,-
У вересні 2017 року ОСОБА_2 звернулася у суд із позовом до ОСОБА_1 про визнання шлюбного договору недійсним, в якому просила визнати недійсними шлюбний договір, укладений між нею та відповідачем 14 серпня 2004 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тимошенко І.В., реєстровий номер 1816.
Позов обґрунтовано тим, що з 17 липня 2004 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з відповідачем, від якого сторони мають двоє дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 24 березня 2011 року шлюб між позивачем сторонами розірвано, рішення набрало законної сили 04 квітня 2011 року.
14 серпня 2004 року між позивачем та відповідачем було укладено шлюбний договір, який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тимошенко І.В., реєстровий номер 1816.
Позивач вважає, що шлюбний договір підлягає визнанню недійсним, оскільки при його вчиненні вона не усвідомлювала своїх дій, її волевиявлення не було вільним і не відповідало її внутрішній волі, а зміст умов договору суперечить чинному законодавству.
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 04 вересня 2023 року позов ОСОБА_2 задоволено.
В апеляційній скарзі адвокат Гусак А.М. в інтересах ОСОБА_1 посилаючись на недоведеність обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків викладених у рішенні суду першої інстанції, просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що положення шлюбного договору не давали підстав для висновків суду про невідповідність договору закону. Суд зробив необґрунтований висновок, що «умовами п. 1, 2 спірного правочину позивач поставлена у надзвичайно невигідне становище порівняно з відповідачем та положеннями закону, оскільки умови пунктів договору обмежують право одного із подружжя на частку одержаних доходів за рахунок спільних коштів подружжя, та порушує права, визначені ст. 56,60 Сімейного кодексу України в частині урахуванні інтересів позивача та підстав набуття права спільної сумісної власності за спільні кошти».
Скаржник вказує, що пункти 1-2 договору не порушують та не можуть порушувати інтереси позивача, адже встановлюють однакові та рівні умови для кожного з подружжя.
Вказано, що умови шлюбного договору не обмежували рівні права обох сторін та не суперечили принципу рівності. Відповідно до договору позивач, як і відповідач, не була позбавлена права використовувати свої особисті кошти на власний розсуд - придбавати рухоме та нерухоме майно, реєструвати його на своє ім'я, отримувати майно, грошові кошти, майнові корпоративні права в результаті зайняття підприємницькою діяльністю або участі у створенні та діяльності юридичних осіб, а також самостійно розпоряджатися таким майном без отримання згоди другого з подружжя.
Скаржник, зазначає, що суд першої інстанції неправильно застосував ст. 93 Сімейного кодексу України, ст. 217 Цивільного кодексу України та ст. 264 Цивільного процесуального кодексу України.
У відзиві на апеляційній скарзі адвокат Левкіський Б.К. в інтересах ОСОБА_2 просить рішення районного суду залишити без змін, а апеляційну скаргу доводи якої є необґрунтованими залишити без задоволення.
Приватний нотаріус КМНО Тимошенко І.В. в судове засідання не з'явилася, судом про дату, час та місце судового засідання повідомлялася належно, а тому колегія суддів вважає за можливе слухати справу за її відсутності.
Колегія суддів заслухавши адвоката Григоришена О.О. в інтересах ОСОБА_1 , який просив апеляційну скаргу задовольнити, адвоката Левкіського Б.К. в інтересах ОСОБА_2 , який просив відмовити в задоволенні апеляційної скарги, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає апеляційну скаргу такою, що підлягає не підлягає задоволенню.
Згідно із ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ч. 1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції зазначеним вимогам не відповідає.
Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання цього принципу є гарантією того, що учасник справи, незалежно від рівня фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, має можливість забезпечити захист своїх прав та інтересів.
Конституційне право на судовий захист передбачає як невід'ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян (держави), правомірність вимог яких встановлена в належній судовій процедурі і формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному обсязі і забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданими відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно з частиною першої статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Як убачається, зі справи, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі з 17.07.2004, про що зроблено відповідний актовий запис № 213 Третім Приморським відділом реєстрації актів цивільного стану Одеського міського управління юстиції (а.с. 13 т. 1).
Від шлюбу сторони мають двоє дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (а.с. 21-22 т. 1).
Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 24.03.2011 шлюб розірвано (а с. 15 т. 1).
У період шлюбу, а саме 14.08.2004, між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено шлюбний договір, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Тимошенко І.В., реєстровий номер 1816 (а.с. 14 т. 1).
Відповідно до пункту 1 шлюбного договору до особистої приватної власності кожного з подружжя належить:
- майно, набуте кожним до шлюбу;
- майно, набуте під час шлюбу на підставі договорів дарування або в порядку спадкування;
- майно, набуте однією зі сторін під час шлюбу, але за особисті кошти;
- речі для професійних занять, речі індивідуального користування, у тому числі предмети розкоші і коштовності, навіть коли вони були придбані за рахунок спільних кошті подружжя;
- гроші, що знаходяться на індивідуальних банківських рахунках кожного з подружжя;
- страхові суми, отримані чоловіком (дружиною) за обов'язковим або добровільним страхуванням;
- майно, грошові кошти, майнові, корпоративними права, отримані кожним з подружжя в результаті зайняття підприємницькою діяльністю або участі у створенні і діяльності юридичних осіб. При участі кожного із подружжя як засновника (учасника) в створенні і діяльності юридичних осіб, вони використовують кошти, що належать їм на праві особистої приватної власності, а тому не потрібне отримання згоди другого з подружжя на розпорядження такими коштами, майновими та корпоративними правами.
Пункт 2 шлюбного договору передбачає, що нерухоме майно, що придбане одним з подружжя під час шлюбу за згодою другого з подружжя, є особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім'я воно зареєстроване. Рухоме майно, придбане під час перебування в шлюбі, є особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім'я оформлено документ, що підтверджує право власності на таке майно. Той з подружжя, який є власником майна, визначає режим володіння та користування ним. При вчиненні правочинів щодо управління та розпорядження таким майном від імені власника згода другого з подружжя не потрібна.
Відповідно до п. 4 шлюбного договору якщо майно, що належить одному з подружжя, приносить дохід (дивіденди), він являється власником цих доходів (дивідендів).
У спірному правочині сторони зазначили, що зміст договору, правові наслідки вибраного ними правового режиму майна, відповідальність, права та обов'язки, а також зміст ст. 92-103 Сімейного кодексу України сторонам нотаріусом роз'яснено.
Задовольняючи позов та визнаючи недійним шлюбний договір, районний суд виходив з того, що укладення спірного шлюбного договору поставило позивача у надзвичайно невигідне матеріальне становище, що суперечить нормам матеріального права.
Колегія суддів з такими висновками суду першої інстанції не погоджується з огляду на наступне.
Статтею 626 ЦК України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Сторони є вільними в укладенні договору та визначенні його умов, а зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст. ст. 627,628 ЦК України).
Відповідно до ч. 1ст. 64 СК України, дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Окремим видом договірного регулювання сімейних відносин подружжя є укладення ними шлюбного договору.
Статтею 9 СК України визначено загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме: така домовленість не повинна суперечити вимогам Сімейного кодексу України, іншим законам та моральним засадам суспільства.
Із наведеного слідує, що до правового регулювання шлюбного договору, як різновиду правочину, повинні застосовуватися, у тому числі, загальні норми статей 3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глави 52, 53 щодо загальних положень про договір.
Про необхідність застосування норм ЦК України при визнанні шлюбного договору недійсним міститься вказівка і у статті 103 СК України.
У статтях 92-103 СК України визначені вимоги до форми, змісту, строку дії та умов шлюбного договору, підстав його розірвання чи визнання недійсним.
Шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов'язки та можуть бути визначені майнові права та обов'язки подружжя як батьків (ч. ч. 1 і 2ст. 93 СК України).
У частинах четвертій та п'ятій статті 93 СК України містяться обмеження щодо змісту шлюбного договору: по-перше, договір не повинен ставити одного із подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавством; по-друге, за шлюбним договором не може передаватись у власність одному із подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.
Статтею 97 СК України передбачено право подружжя визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або будь-яких обмежень цього права, зокрема ч. 2 цієї статті вказує, що сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень ст. 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них.
Відповідно до ст. 103 СК України, шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених Цивільним кодексом України.
За положеннями ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (ч. 1), а волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ч. 3).
Згідно зі ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами 13, 5, 6ст. 203 цього Кодексу.
Відповідно до наведених норм, підставою недійсності шлюбного договору є недодержання сторонами в момент вчинення наступних вимог: 1) зміст шлюбного договору не може суперечити законодавству України, а також моральним засадам суспільства; 2) волевиявлення кожного із подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 3) шлюбний договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Тлумачення вказаних норм свідчить, що: положення ЦК України субсидіарно застосовуються для регулювання сімейних відносин; у статті 103 СК України законодавець частково урегулював оспорюваність шлюбного договору. З урахуванням того, що положення ЦК України субсидіарно застосовуються для регулювання сімейних відносин, то до недійсності шлюбного договору (його частини) підлягають застосуванню норми § 2 "Правові наслідки недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону" глави 16 ЦК України; для визнання судом оспорюваного шлюбного договору (його частини) недійсним необхідним є: наявність підстав для оспорення шлюбного договору (його частини); встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне приватне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного шлюбного договору (чи його частини) недійсним, так і порушення (не визнання або оспорювання) суб'єктивного приватного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного шлюбного договору; під змістом шлюбного договору розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Під вимогами, яким не повинен суперечити шлюбний договір (його частина), мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно -правових нормах.
Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_2 як на підставу для визнання недійсним шлюбного договору, посилалася на укладання цього договору задля отримання певної вигоди відповідачем, що ставить позивачку у невигідне матеріальне становище.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Категорія "надзвичайно невигідне матеріальне становище", вжита у частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України, та ці докази повинні бути оцінені судом у відповідності до норм цивільного процесуального законодавства.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 01.06.2022 у справі № 759/23521/20.
Суд першої інстанції, приймаючи доводи позивачки про не отримання ним жодного корисного результату для себе, послався на ймовірність не отримання такого результату, всупереч вимог ч. 6 ст. 81 ЦПК України за якими доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, дійшов до хибного висновку про необхідність задоволення позову.
Колегія суддів приймає доводи скаржника про те, що позивачкою не підтверджено та не доведено, що оспорювані пункти шлюбного договору поставили її у надзвичайно невигідне матеріальне становище.
Статтею 89 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Висновки суду першої інстанції не ґрунтуються на належних та достовірних доказах, оскільки суд при ухваленні рішення керувався сукупними поясненнями сторін, наданими під час розгляду справи, не наводячи оцінки зібраним у матеріалах справи доказам.
Разом з тим, суд не посилався на конкретну норму матеріального права, яка підлягала застосуванню до спірних правовідносин при визнанні окремих пунктів шлюбного договору недійсними.
У справі, яка переглядається, не міститься доказів на підтвердження того, що саме на момент укладення шлюбного договору були порушені права позивачки.
Не містять матеріали справи й доказів, що на момент укладення шлюбного договору існували спірні питання з - приводу нерухомого майна.
Колегія суддів також звертає увагу, що аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що свобода договору у регулюванні майнових відносин між подружжям є істотно обмеженою. Такі сторони не вправі у договорах між собою визначати такі умови, реалізація яких призводитиме до істотного дисбалансу між правами та обов'язками кожного із подружжя.
Категорія "надзвичайно невигідне матеріальне становище", вжита у частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України, та ці докази повинні бути оцінені судом відповідно до норм цивільного процесуального права.
Аналогічні правові висновки сформовано Верховним Судом України у постанові від 28 січня 2015 року у справі № 6-230цс14 та постановах Верховного Суду від 25 листопада 2020 року у справі № 201/4255/16-ц, від 01 червня 2022 року у справі № 759/23521/20, від 08 червня 2022 року у справі № 363/1545/20, від 23 лютого 2023 року у справі № 369/2435/20.
Колегія суддів вважає хибним висновок суду, що шлюбний договір поставив позивача у надзвичайно невигідне матеріальне становище після розірвання шлюбу, оскільки як наявність підстав для визнання оспорюваного шлюбного договору (чи його частини) недійсним, так і порушення (не визнання або оспорювання) суб'єктивного приватного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного шлюбного договору, а не після його розірвання.
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 листопада 2020 року у справі № 201/4255/16-ц вказано, що: "норма статті 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу. Частинами другою, третьою та п'ятою статті 97 СК України встановлено, що сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них. Сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу. Сторони можуть включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства".
Установивши, що укладеним між сторонами шлюбним договором встановлено виключно умови щодо прав кожного з подружжя на майно та за оспорюваними умовами шлюбного договору перехід права власності на нерухоме майно від одного власника до іншого, яке підлягає державній реєстрації, не відбувся, а позивачка не довела, що умови шлюбного договору ставлять її у надзвичайно невигідне матеріальне становище, суд апеляційної інстанції доходить до висновку про відсутність підстав для визнання недійсним укладеного між сторонами шлюбного договору.
Частиною першою статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав та свобод людини та практику суду як джерело права.
У преамбулі та статті 6 параграфа 1 Конвенції, у рішенні Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року у справі за заявою № 48553/99 "Совтрансавто-Холдіиг" проти України", а також у рішенні Європейського суду з прав людини від 28 жовтня 1999 року у справі за заявою № 28342/95 "Брумареску проти Румунії" встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.
За результатами розгляду апеляційної скарги колегія суддів дійшла до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_2 .
Отже, доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження під час перегляду рішення суду першої інстанції.
Відповідно п. 1, 3 ч. 1 ст. 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення судом норм процесуального права та невідповідність висновків суду обставинам справи.
У зв'язку із вказаним, рішення Печерського районного суду міста Києва від 04 вересня 2023 року, як постановлене з порушенням норм процесуального права, неправильним застосуванням норм матеріального права, підлягає скасуванню з ухваленням по справі нового судового рішення про відмову у позові.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 382 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу адвоката Гусака Андрія Миколайовича в інтересах ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 04 вересня 2023 року скасувати.
Ухвалити по справі нове судове рішення про відмову в позові ОСОБА_2 .
Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 25 квітня 2024 року.
Суддя-доповідач:
Судді: