24 квітня 2024 р. № 400/2432/24
м. Миколаїв
Миколаївський окружний адміністративний суд у складі судді Брагар В. С. у порядку письмового провадження розглянувши адміністративну справу
за позовомОСОБА_1 , АДРЕСА_1 , АДРЕСА_2
до відповідачаІНФОРМАЦІЯ_1 , АДРЕСА_3 ,
провизнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі-відповідач) з вимогами зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 його середній заробіток (середнє грошове забезпечення) за весь час затримки по день фактичного розрахунку року по виплаті індексації грошового забезпечення.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що станом на день звільнення відповідач не провів з ним повного розрахунку при звільненні в частині виплати індексації грошового забезпечення. Через відмову у виплаті нарахувати та сплатити індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 28.02.2018 рік, позивач звертався до суду за захистом своїх прав. Повний розрахунок позивач зазначає був проведений 28.07.2023 року. Вважаючи, що його права порушено, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Ухвалою суду від 21.03.2024 суд відкрив спрощене позовне провадження без виклику сторін.
Відповідач подав до суду відзив, в якому зазначає, що на момент звільнення позивача між сторонами був відсутній спір щодо належних йому виплат. Нарахування та виплата позивачу індексації грошового забезпечення були здійсненні на підставі рішення Миколаївського окружного адміністративного суду, яке виконано 28.07.2022 року. А звільнення позивача відбулося без будь-яких зауважень та спорів щодо нарахованих сум грошового забезпечення. Несвоєчасної виплати саме нарахованих сум при звільненні не відбулося, оскільки нарахування та виплата індексації була здійснений у зв'язку з виконанням рішення суду пізніше. Таким чином, на час звільнення зі служби вина відповідача у невиплаті одноразової грошової допомоги була відсутня, що виключає відповідальність згідно ст.117 КЗпП. Тому в задоволенні позовних вимог просить відмовити.
Дослідивши матеріали справи, суд
Позивач проходив військову службу в районних військових комісаріатах Миколаївської області у період з 05.06.2000 року по 31.08.2020 рік.
Відповідно до наказу Командувача Сухопутних військ Збройних Сил України (по особовому складу) від 28 липня 2018 року №326 підполковника ОСОБА_1 звільнено з військової служби у запас за п. «к» п.2 ч.5 ст.26 ЗУ «Про військовий обов'язок і військову службу».
Відповідно до наказу військового комісара ІНФОРМАЦІЯ_3 від 30.08.2018 року №198 позивача з 31.08.2018 року виключено зі списків особового складу військового комісаріату та всіх видів забезпечення, а з грошового забезпечення з 31.08.2018 року.
Позивачу не нараховано та не виплачено індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 28.02.2018 рік. На виконання рішення Миколаївського окружного адміністративного суду по справі №400/4760/20 на розрахунковий рахунок позивача було нарахована сума індексації у розмірі 82080,07 грн.
При цьому відповідач не нарахував та не виплатив середній заробіток за час несвоєчасного розрахунку при звільненні.
Позивач вважає не нарахування та невиплату йому середнього заробітку за час несвоєчасної виплати суми грошової допомоги - протиправними, тому звернувся за захистом своїх прав до суду.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд враховує наступне.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку із виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни здійснюється відповідно до Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" від 25 березня 1992 року №2232-ХІІ (далі - Закон № 2232-ХІІ), згідно з частиною третьою статті 24 якого, закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Порядок проходження служби позивача та звільнення регулюється спеціальним законодавством.
При цьому за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Суд звертає увагу, що питання відповідальності за затримання розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення)) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. У той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.
З огляду на неврегульованість спеціальним законодавством питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні з військової служби, до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи Кодексу законів про працю України, зокрема, його стаття 117, яка передбачає, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Вищевказаний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка була викладена у постанові від 09 липня 2020 року у справі № 320/6659/18.
Крім того, відповідно до рішення Конституційного Суду України від 07.05.2002 № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Закріплені у статтях 116, 117 Кодексу законів про працю України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання у частині проведення повного розрахунку із працівником.
Оскільки спеціальним законодавством, яке регулює спірні відносини, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум при звільненні, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, суд вважає за можливе застосування норм статей 116, 117 Кодексу законів про працю України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби.
Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 05 серпня 2020 року у справі № 826/20350/16, від 15 липня 2020 року у справі № 824/144/16-а, від 31 жовтня 2019 року у справі № 2340/4192/18.
Відповідно до статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган у будь-якому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Аналіз наведених вище норм вказує на те, що умовами застосування частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому відповідно до правової позиції, яка була висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Суд звертає увагу, що статтею 116 Кодексу законів про працю України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 Кодексу законів про працю України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 Кодексу законів про працю України.
Наведене вище узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, яка була висловлена в постанові від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17.
Як встановлено судом, відповідачем при звільненні позивача 31.08.2018 року не виплачено всіх належних йому сум, адже при розрахунку таких сум відповідачем не було нараховано та виплачено індексацію грошового забезпечення.
Оскільки відповідач не провів із позивачем при звільненні остаточний розрахунок, останній має право на отримання середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні.
Судом встановлено, що відповідач провів остаточний розрахунок з позивачем 28.07.2022 року, а не як стверджує позивач 28.07.2023 року, виплативши на виконання рішення суду від 14.01.2021 року у справі №400/4760/20 індексацію грошового забезпечення в сумі 82080,07 грн.
Відповідно до пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати" від 08 лютого 1995 року № 100 передбачено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
За змістом Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 № 260, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовцям обчислюється у календарних днях.
Судом встановлено, що відповідач нарахував індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 28.02.2018 рік у розмірі 82080,07 грн та виплатив позивачу 28.07.2022 року.
Таким чином відповідач провів фактичний розрахунок з позивачем поза межами строку, встановленого статтею 116 Кодексу законів про працю України.
Враховуючи правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові 24 червня 2021 року у справі № 480/2577/20, встановлення розміру усіх належних звільненому працівникові сум та розміру сум, які були несвоєчасно виплачені позивачу, є необхідним для пропорційного розрахунку розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Встановлення цих обставин має значення для правильного вирішення справи.
Тому, з метою належного і достатнього захисту порушених прав позивача, слід встановити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивача.
Пунктом 2 Постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати" від 08.02.1995 №100 передбачено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
Відповідно до п. 5 розділу IV Порядку №100 основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.
В матеріалах справи відсутня довідка про доходи позивача, що унеможливлює здійснення розрахунку розміру компенсації за вказаний період.
Проте суд зазначає про необхідність здійснення нарахування та виплати компенсації за затримку розрахунку при звільненні по виплаті індексації грошового забезпечення.
Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Суд зазначає, що нарахування середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні повинен здійснюватися саме з 31.08.2018 року, оскільки саме в цей день відповідач повинен був здійснити повний розрахунок з позивачем.
Отже, з метою повного захисту прав позивача, суд вважає, що позов підлягає задоволенню саме шляхом зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу його середній заробіток (середнє грошове забезпечення) за весь час затримки по день фактичного розрахунку 28.07.2022 року по виплаті індексації грошового забезпечення відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року Nє100 із застосуванням істотності частки середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з врахуванням висновків щодо застосування норм права викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 року у справі Nє821/1083/17 провадження Nє11-1329aпп18.
Питання щодо розподілу судових витрат судом не вирішується, оскільки позивач звільнений від сплати судового збору.
Керуючись ст.ст. 9, 72-77, 242-246, 250, 255, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
1. Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_4 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) задовольнити частково.
2. Визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_4 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) щодо не нарахування та невиплаті ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) середній заробіток (середнє грошове забезпечення) за весь час затримки по день фактичного розрахунку 28.07.2022 рік по виплаті індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 28.02.2018 року із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення (базового місяця) січень 2008 року.
3. Зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_2 ( АДРЕСА_4 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) середній заробіток (середнє грошове забезпечення) за весь час затримки по день фактичного розрахунку 28.07.2022 рік по виплаті індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 28.02.2018 року включно із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення (базового місяця) січень 2008 року, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100 із застосуванням істотності частки середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з врахуванням висновків щодо застосування норм права викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 року у справі №821/1083/17 провадження №11-1329aпп18.
4. В решті позовних вимог відмовити.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або справу було розглянуто в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Апеляційна скарга подається учасниками справи відповідно до статті 297 Кодексу адміністративного судочинства України, безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Суддя В. С. Брагар