23 квітня 2024 року
м. Київ
справа № 492/362/19
провадження № 51-6892км23
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
у режимі відеоконференції
захисника ОСОБА_6 ,
засудженого ОСОБА_7 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу засудженого ОСОБА_7 на вирок Арцизького районного суду Одеської області від 11 березня 2020 року та ухвалу Одеського апеляційного суду від 08 серпня 2023 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12018160220000524, за обвинуваченням
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця та жителя АДРЕСА_1 , раніше не судимого,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 125 КК України.
Вступ
06 жовтня 2018 року ОСОБА_7 у ході раптово виниклої сварки, що сталась між ним та потерпілим ОСОБА_8 , умисно заподіяв останньому легке тілесне ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров'я.
Вироком Арцизького районного суду Одеської області від 11 березня 2020 року ОСОБА_7 визнано винуватим та засуджено за ч. 2 ст. 125 КК України до покарання у виді штрафу в розмірі 70 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 1190 грн.
Вирішено цивільний позов ОСОБА_8 і питання стосовно речових доказів.
Ухвалою Одеського апеляційного суду від 08 серпня 2023 року вирок суду першої інстанції залишено без змін. На підставі п. 2 ч. 1 ст. 49, ст. 74 КК України звільнено ОСОБА_7 від покарання, призначеного вироком Арцизького районного суду Одеської області від 11 березня 2020 року, у зв'язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності.
Засуджений ОСОБА_7 звернувся до суду касаційної інстанції із скаргою на судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій.
Установлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
ОСОБА_7 06 жовтня 2018 року приблизно о 22:30, перебуваючи біля кафе-бару, розташованого на АДРЕСА_1 , на майданчику, де відвідувачі бару танцювали, почав спілкуватися з потерпілим ОСОБА_8 .
Далі, у ході сварки, що раптово виникла склалася між ним та потерпілим ОСОБА_8 , винний умисно завдав одного удару лівим кулаком у ділянку голови зліва, від чого потерпілий упав на землю. Коли ОСОБА_8 підвівся із землі та направився в сторону засудженого, ОСОБА_7 завдав йому ще одного удару кулаком по обличчю зліва в ділянку нижньої повіки лівого ока, від чого потерпілий впав на землю. Після цього ОСОБА_7 завдав ОСОБА_8 , який лежав на землі ще одного удару лівим кулаком по голові справа в ділянку правої щоки, у результаті чого останньому були спричинені тілесні ушкодження у вигляді закритої внутрішньочерепної травми у формі струсу головного мозку, садна по верхньому краю центру лівої надбрівної дуги, синця на верхній і нижній повіках лівого ока, крововиливу в білкову оболонку лівого ока, синця по внутрішній поверхні слизової оболонки правої щоки, які згідно з висновком експерта від 14 листопада 2018 року не були небезпечними для життя, призвели до розладу здоров'я тривалістю більше ніж 6 днів і не більше 21 дня і належать до категорії легких тілесних ушкоджень зі короткочасним розладом здоров'я.
Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі засуджений не погоджується із судовими рішеннями через істотне порушення вимог кримінального процесуального закону.
Вважає, що суд першої інстанції неправильно встановив фактичні обставини кримінального провадження та стверджує, що він перебував у стані необхідної оборони.
Також наполягає на тому, що ряд доказів у кримінальному проваджені є недопустимими, зокрема такими є проведені у справі слідчі експерименти та судово-медична експертиза щодо потерпілого ОСОБА_8 .
Зазначені обставини, на думку засудженого, не отримали належної оцінки суду апеляційної інстанції, який, порушуючи вимоги статей 404, 419 КПК України, не перевірив доводів, викладених в його апеляційній скарзі, не дав на них обґрунтованих відповідей, унаслідок чого безпідставно залишив вирок місцевого суду без змін.
Позиції інших учасників судового провадження
У судовому засіданні захисник та засуджений підтримали касаційну скаргу, а прокурор заперечувала проти її задоволення.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали кримінального провадження, наведені в касаційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Межі розгляду матеріалів кримінального провадження в касаційному суді
Згідно з ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, а також наявність правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Як регламентовано частинами 1, 2 ст. 438 КПК України, підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є лише: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.
При цьому колегія суддів виходить із фактичних обставин, установлених судами першої та апеляційної інстанцій, неповнота судового розгляду та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження не є предметом перегляду в касаційному суді. Разом з тим суд касаційної інстанції здійснює перевірку того, чи додержалися суди попередніх інстанцій процесуальної вимоги про доведення винуватості поза розумним сумнівом.
Мотиви Суду
Істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення (ч. 1 ст. 412 КПК України).
Відповідно до ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні й достатні мотиви та підстави його ухвалення.
За змістом ст. 94 КПК України суд під час прийняття відповідного процесуального рішення за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв'язку.
Згідно зі ст. 91 КПК України у кримінальному провадженні підлягають доказуванню, в тому числі, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини кримінального правопорушення), винуватість обвинуваченого у його вчиненні, форма вини, мотив і мета його вчинення.
Обвинувальний вирок ухвалюється судом лише в тому випадку, коли вина обвинуваченої особи доведена поза розумним сумнівом.
Вирішуючи питання про достатність доказів, установлених під час змагального судового розгляду, для визнання особи винуватою, суди мають керуватися положеннями частин 2, 4 ст. 17 КПК України, згідно з якими ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення. При цьому сторона обвинувачення має довести винуватість особи поза розумним сумнівом, а всі сумніви щодо доведеності винуватості особи тлумачаться на її користь. Така позиція узгоджується з приписами ч. 3 ст. 62 Конституції України.
У поданій касаційній скарзі засуджений посилається на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, що, як він вважає, призвело до його безпідставного засудження за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 125 КК України.
Проте зазначені доводи колегія суддів уважає такими, що не ґрунтуються на матеріалах кримінального провадження та вимогах кримінального й кримінального процесуального законів.
Так, перевіряючи матеріали кримінального провадження, касаційний суд установив, що свої висновки про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 125 КК України, та про правильність кваліфікації його дій за цією нормою кримінального закону суд першої інстанції зробив на підставі доказів, досліджених та оцінених у сукупності, з дотриманням вимог кримінального процесуального закону.
Апеляційний суд у свою чергу, переглядаючи вирок у межах доводів поданих апеляційних скарг сторони захисту, перевірив обставини, установлені судом першої інстанції, проаналізував докази, надав їм оцінку на предмет допустимості, а сукупності зібраних доказів - на предмет достатності для підтвердження обвинувачення. При цьому суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що докази, які районний суд дослідив відповідно до вимог ст. 94 КПК України та поклав в основу вироку, а саме: показання потерпілого ОСОБА_8 про обставини, за яких ОСОБА_7 заподіяв йому тілесні ушкодження, свідків ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , що перебували на місці цієї події, показання експерта в суді та інші письмові докази, у своїй сукупності підтверджують винуватість ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 125 КК України, за обставин, указаних у вироку. Такий висновок суду достатньо мотивований і ґрунтується на даних, які апеляційний суд належним чином перевірив та змістовно навів в ухвалі.
Порушень вимог кримінального процесуального закону, які б у контексті приписів статей 85 - 87 КПК України свідчили про необхідність визнання доказів недопустимими або неналежними, суд апеляційної інстанції не встановив.
Водночас апеляційний суд ретельно перевірив наведену ОСОБА_7 власну версію події і визнав її такою, що не підтверджена належними та допустимими доказами. Також цей суд переконався в безпідставності тверджень ОСОБА_7 , які аналогічні доводам касаційної скарги, що він діяв у стані необхідної оборони.
Колегія суддів уважає вказані висновки обґрунтованими та зазначає таке.
Згідно з частинами 1, 2 ст. 36 КК України необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони. Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади.
Так, для вирішення питання щодо відсутності чи наявності стану необхідної оборони, перевищення її меж, суд у кожному конкретному випадку, враховуючи конкретні обставини справи, повинен здійснити порівняльний аналіз та оцінити наявність чи відсутність акту суспільно небезпечного посягання й акту захисту, встановити їх співвідношення, відповідність чи невідповідність захисту небезпечності посягання.
Судам варто мати на увазі, що стан необхідної оборони виникає не тільки в момент вчинення суспільно небезпечного посягання, а й у разі створення реальної загрози заподіяння шкоди. У разі з'ясування наявності такої загрози необхідно враховувати поведінку нападника, зокрема спрямованість умислу, інтенсивність і характер його дій, що дають особі, яка захищається, підстави сприймати загрозу як реальну. Перехід використовуваних під час нападу знарядь або інших предметів від нападника до особи, яка захищається, не завжди свідчить про закінчення посягання.
Розглядаючи справу цієї категорії, суди повинні з'ясовувати, чи мала особа, яка захищалася, реальну можливість ефективно відбити суспільно небезпечне посягання іншими засобами із заподіянням нападникові шкоди, необхідної і достатньої в конкретній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання.
У разі, коли визначальним у поведінці особи було не відвернення нападу та захист, а бажання спричинити шкоду потерпілому (розправитися), такі дії за своїми ознаками не становлять необхідної оборони, вони набувають протиправного характеру і мають розцінюватися на загальних підставах.
Перевіркою матеріалів кримінального провадження встановлено, що cуд першої інстанції детально проаналізував ситуацію, яка передувала спричиненню тілесних ушкоджень потерпілому ОСОБА_8 , та з урахуванням зазначених вище норм закону, дійшов правильного висновку, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, що в обстановці, яка склалася між потерпілим та винним, була відсутня реальна загроза життю і здоров'ю останнього, оскільки насправді не відбулося такого посягання, яке б викликало в обвинуваченого необхідність невідкладно заподіяти потерпілому шкоду здоров'ю з метою негайного відвернення протиправних дій ОСОБА_8 .
Так, суд першої інстанції встановив, що між обвинуваченим ОСОБА_7 та потерпілим ОСОБА_8 дійсно біля кафе-бару, розташованого на АДРЕСА_1 , виник взаємний конфлікт, однак подальші дії обвинуваченого ОСОБА_7 не можна вважати виправданими, оскільки він скориставшись фактично нікчемним приводом, почав завдавати ударів потерпілому ОСОБА_8 .
У поданій касаційній скарзі засуджений указує, що суди проігнорували події, які були продовженням конфлікту і відбулися вже поза межами танцювального майданчику та не надали їм належної оцінки. Проте ці доводі є неспроможними, оскільки, як убачається з судових рішень судів попередніх інстанцій, що суди проаналізовали всі дії та події, які відбулися між ОСОБА_8 та ОСОБА_7 .
Зокрема, суди встановили, що у кримінальному провадженні фактично було два місця однієї події - конфлікту між винним та потерпілим, під час якої останні застосували один до одного фізичну силу, а саме на танцювальному майданчику біля кафе-бару та біля автомобілів.
Наслідком цієї події стало: спричинення тілесних ушкоджень потерпілому, які він отримав через нанесення йому ударів обвинуваченим, що є предметом дослідження в цьому кримінальному провадженні; спричинення тілесних ушкоджень обвинуваченому, чого не заперечують сторони, що є предметом дослідження в іншому кримінальному провадженні, в якому обвинувачений має статус потерпілого та яке, за повідомленням учасників кримінального провадження, перебуває на розгляді суду першої інстанції.
Районний суд, а надалі й апеляційний суд за клопотанням сторони захисту дослідили наявний у матеріалах провадження відеозапис обставин події, на якому зафіксовано перше місце події - танцювальний майданчик біля кафе-бару, де в ході розмови між потерпілим ОСОБА_8 та обвинуваченим ОСОБА_7 останній не відпускає руку потерпілого, який, намагаючись звільнитися, відштовхує обвинуваченого та відходить в інший бік танцювального майданчика, що беззаперечно вказує на намагання потерпілого уникнути конфлікту. До того ж із запису слідує, що через певний час обвинувачений ОСОБА_7 знову підходить до потерпілого, між ними відбувається розмова, в ході якої обвинувачений завдає удару потерпілому, від чого останній падає на землю.
Аналізуючи цей доказ, суди дійшли висновку, що відеозапис беззаперечно підтверджує той факт, що обвинувачений не перебував у стані необхідної оборони.
Що стосується іншого місця події в кримінальному провадженні - території біля автомобілі, де продовжився конфлікт між обвинуваченим та потерпілим, то воно не було зафіксований на відеозаписі. Однак перебіг подій, які сталися в зазначеному місці, зокрема заподіяння винним тілесних ушкоджень потерпілому, було підтверджено показаннями потерпілого ОСОБА_8 та свідків ОСОБА_11 і ОСОБА_9 .
Зокрема, свідок ОСОБА_11 пояснила суду, що, підійшовши до машин, вона побачила, що потерпілий ОСОБА_8 лежав на землі, а обвинувачений ОСОБА_7 завдавав йому ударів. У результаті заподіяних ударів у потерпілого ОСОБА_8 з'явився синець на лівій стороні та розпухла брова, а також був струс мозку, його нудило, він мав запаморочення.
Свідок ОСОБА_9 пояснила суду, що бачила ОСОБА_8 , який лежав на спині, і ОСОБА_7 , котрий завдавав йому ударів, від чого в потерпілого був побитий лоб та око.
Отже, суд дослідив наявні в матеріалах справи письмові докази, показання зазначених свідків та потерпілого ОСОБА_8 , які послідовно стверджували, що на стоянці автомобілів обвинувачений ОСОБА_7 заподіював удари потерпілому ОСОБА_8 , який лежав на спині. Також предметом дослідження суду був і висновок експерта від 14 листопада 2018 року № 121, згідно з яким потерпілому ОСОБА_8 були спричинені такі тілесні ушкодження: закрита внутрішньочерепна травма у формі струсу головного мозку, садно по верхньому краю центру лівої надбрівної дуги; синець на верхній і нижній повіках лівого ока, крововилив у білкову оболонку лівого ока, синець по внутрішній поверхні слизової оболонки правої щоки. Наявні тілесні ушкодження могли виникнути в результаті дії тупого предмета, можливо при механізмі, вказаному постраждалим, тобто заподіяні рукою, стиснутою в кулак. Аналізуючи всі докази в їх сукупності, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, дійшов правильного висновку, що потерпілий ОСОБА_8 , будь-яких дій, які б загрожували життю та здоров'ю ОСОБА_7 , не вчиняв та не становив для обвинуваченого будь-якої загрози, а тому підстав для самозахисту в нього не виникало.
Отже, виходячи із фактичних обставин кримінального провадження суд правильно встановив, що показання потерпілого ОСОБА_8 об'єктивно узгоджуються, як з показаннями свідків, так і з висновком судово-медичної експертизи, якими підтверджено можливість отримання тілесних ушкоджень потерпілим саме за обставин, викладених ним. У свою чергу наведені у вироку письмові докази також повністю узгоджуються між собою і з наведеними показаннями потерпілого та свідків і в своїй сукупності підтверджують винуватість ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 125 КК України.
Суд першої інстанції належним чином мотивував таке рішення та надав відповідну оцінку позиції сторони захисту. При цьому суд обґрунтовано не взяв до уваги показань засудженого ОСОБА_7 про те, що він діяв у стані необхідної оборони, а оцінив їх як спосіб захисту від обвинувачення.
У свою чергу суд апеляційної інстанції також відповідним чином перевірив, серед інших, доводи апеляційної скарги ОСОБА_7 та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність будь-яких підстав уважати, що обвинувачений перебував у стані необхідної оборони. При цьому зазначив, що ОСОБА_8 в ході конфлікту з ОСОБА_7 не становив для обвинуваченого будь-якої загрози, а тому мотивів для самозахисту від дій потерпілого в нього не було. При цьому характер та локалізація тілесних ушкоджень, завданих потерпілому в область голови ззаду, переконливо свідчать про те, що обвинувачений усвідомлював можливість настання негативних наслідків від своїх дій, у тому числі й тих, що фактично настали. Тобто умисел обвинуваченого був спрямований саме на заподіяння шкоди здоров'ю потерпілого.
Щодо доводів сторони захисту про те, що слідчі експерименти зі свідком та потерпілим не відповідають нормам КПК України, оскільки були проведені не за місцем події, колегія суддів зазначає таке.
Як убачається з оскаржуваних судових рішень, винуватість ОСОБА_7 підтверджується і протоколами слідчих експериментів від 19 січня 2019 року, відповідно до яких слідчі дії проводилися за участю потерпілого ОСОБА_8 , а також свідка ОСОБА_11 .
Згідно з ч. 1 ст. 240 КПК України з метою перевірки і уточнення відомостей, які мають значення для встановлення обставин кримінального правопорушення, слідчий, прокурор має право провести слідчий експеримент шляхом відтворення дій, обстановки, обставин певної події, проведення необхідних дослідів чи випробувань.
Водночас, вирішуючи питання про допустимість даних, отриманих під час слідчих експериментів, районний суд зазначив, що ці слідчі дії відповідають вимогам ст. 240 КПК України.
Зі свого боку колегія суддів вважає за необхідне зауважити, що з указаних вище протоколів слідчих експериментів від 19 січня 2019 року вбачається, що в ході слідчих дій потерпілий і свідок відтворили обстановку та обставини події, які відбувалася біля кафе - бару, розташованого на АДРЕСА_1 . При цьому вони вказали, де саме під час кримінального правопорушення був потерпілий, і показали на манекені як ОСОБА_7 завдавав йому ударів.
Те, що слідчі експерименти було проведено у приміщенні Миропільської сільської ради Арцизького району Одеської області, не є порушенням приписів КПК України, оскільки отримання відомостей під час слідчого експерименту (з дотриманням установленого законом порядку) є складовою належної правової процедури цієї процесуальної дії, що разом з іншими її сутнісними компонентами дозволяє досягнути її мети і вирішити поставлені завдання.
Отже, інформація, відображена у протоколах слідчих експериментів, містить дані саме про відтворення дій, обстановки, обставин події, проведення необхідних дослідів та випробувань, тому вказані слідчі дії було проведено у відповідно до ст. 240 КПК України та вони повністю відповідають легітимній меті слідчого експерименту.
За таких обставин доводи засудженого в цій частині не є слушними.
Не ґрунтуються на вимогах закону та матеріалах провадження твердження засудженого про недопустимість покладеного в основу вироку висновку експерта, складеного за результатами судово-медичної експертизи щодо потерпілого, оскільки медичну документацію експерту надав потерпілий, а не суд.
З огляду на ч. 2 ст. 242 КПК України призначення експертизи у цьому кримінальному провадженні для встановлення ступеня тяжкості та характеру тілесних ушкоджень є обов'язковим.
Виконуючи вказані приписи закону, слідчий звернувся до слідчого судді з клопотанням про призначення судово-медичної експертизи для встановлення тяжкості та характеру тілесних ушкоджень завданих ОСОБА_8 . Слідчий суддя ухвалою від 09 жовтня 2018 року задовольнив та надав дозвіл: судовому експерту Одеського обласного бюро судово-медичної експертизи заявляти клопотання про надання додаткових матеріалів і зразків та вчинення інших дій, пов'язаних із проведенням судової експертизи, безпосередньо судовому експерту Одеського обласного бюро судово-медичної експертизи та старшому слідчому на надання додаткових матеріалів і зразків та вчинення інших дій, пов'язаних із проведенням судової експертизи.
На виконання цієї ухвали судовому експерту було надано медичну документацію ОСОБА_8 для проведення експертизи.
Отже, посилання засудженого на те, що висновок складено з порушеннями, є безпідставними.
У підсумку, колегія суддів уважає, що суди, оцінивши всі докази у справі, які є взаємоузгодженими, належними та допустимими і в сукупності доповнюють один одного, дійшли обґрунтованого висновку про винуватість ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення.
Частина 2 ст. 17 КПК України передбачає, що винуватість особи має бути доведена поза розумним сумнівом. На переконання колегії суддів, у кримінальному провадженні щодо ОСОБА_7 цей стандарт доведення винуватості цілком дотримано. Адже за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що були досліджені в суді, можливо дійти висновку про те, що встановлена під час судового розгляду сукупність обставин, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, що була предметом судового розгляду, крім того, що кримінальне правопорушення вчинене й обвинувачений є винним у його вчиненні.
Зазначене у вироку формулювання обвинувачення, визнане судом доведеним, відповідає диспозиції норми кримінального закону, якою встановлено кримінальну відповідальність за вчинені засудженим дії, котрі суд правильно кваліфікував за ч. 2 ст. 125 КК України.
За таких обставин у кримінальному провадженні суд дослідив та з'ясував усі обставини, передбачені у ст. 91 КПК України і дійшов обґрунтованого висновку, що зібрані докази в їх сукупності та взаємозв'язку безсумнівно доводять вчинення засудженим кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 125 КК України.
Переконливих і достатніх доводів, які би ставили під сумнів додержання судом приписів статей 84, 91, 94 КПК України і правильність застосування закону України про кримінальну відповідальність під час кваліфікації діяння, у касаційній скарзі не наведено та перевіркою матеріалів провадження не встановлено.
Отже, мотиви незгоди засудженого з оцінкою доказів і судовими рішеннями не спростовують правильності висновків судів першої та апеляційної інстанцій і не містять переконливих доводів, які би дозволили Верховному Суду дійти висновку, що рішення були постановлені з істотними порушеннями норм права, які можуть поставити під сумнів їх законність.
Ухвала апеляційного суду відповідає вимогам ст. 419 КПК України.
Крім того, оскільки на момент постановлення ухвали строки передбачені п. 2 ч. 1 ст. 49 КК України сплили, суд апеляційної інстанції правильно постановив рішення про звільнення обвинуваченого ОСОБА_7 від призначеного покарання на підставі ч. 5 ст. 74 КК України.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до ст. 436 КПК України суд касаційної інстанції залишає судове рішення без зміни, а касаційну скаргу - без задоволення у разі відсутності підстав, передбачених ст. 438 КПК України, для його скасування або зміни.
Перевіряючи матеріали кримінального провадження, колегія суддів не встановила процесуальних порушень під час збирання, дослідження та оцінки доказів, які б ставили під сумнів обґрунтованість висновків судів про доведеність винуватості засудженого ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 125 КК України.
Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які б стали безумовною підставою для скасування чи зміни судових рішень не допущено.
З урахуванням викладеного, касаційну скаргу засудженого ОСОБА_7 слід залишити без задоволення, а судові рішення - без зміни.
Керуючись статтями 433,434,436 КПК України, Суд
ухвалив:
Вирок Арцизького районного суду Одеської області від 11 березня 2020 року та ухвалу Одеського апеляційного суду від 08 серпня 2023 року щодо ОСОБА_7 залишити без зміни, а касаційну скаргу засудженого ОСОБА_7 - без задоволення.
Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3