Справа №:755/6735/24
Провадження №: 2-з/755/152/24
"25" квітня 2024 р. м. Київ
Дніпровський районний суд м. Києва у складі: головуючого судді САВЛУК Т.В., розглянувши в порядку письмового провадження заяву ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_2 , про забезпечення позову, яка подана до відкриття провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - Дніпровський відділ ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області, про визнання майна спільною сумісною власністю, визнання права власності на частину квартири, поновлення місця реєстрації неповнолітніх дітей, визнання недійсним договору купівлі-продажу,
ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_2 , звернулась до суду із заявою про забезпечення позову, відповідно до обраного виду забезпечення позову просила суд: «Винести ухвалу про забезпечення позову, якою накласти арешт на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_1 , мотивуючи свою позицію тим, що звертається до суду з позовом про визнання спірної квартири АДРЕСА_1 , як об'єкт спільної сумісної власності подружжя, в якій була зареєстрована позивач разом з неповнолітніми дітьми, проте задля неможливості поділу майна, відповідачем у незаконний спосіб було знято дітей з реєстрації та здійснено відчуження нерухомого майна, тому з метою недопущення подальшої формальної зміни власників та забезпечення майнових прав позивача, вбачається крайня необхідність у забезпеченні позову шляхом накладення арешту на майно.
За змістом положень ч. 13 ст. 7 Цивільного процесуального кодексу України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Відповідно до ч. 1 ст. 153 ЦПК України заява про забезпечення позову розглядається судом не пізніше двох днів з дня її надходження без повідомлення учасників справи (учасників третейського (арбітражного) розгляду).
З врахуванням наведеного, сторони в судове засідання не викликались, оскільки суд прийшов до висновку про розгляд вказаної заяви за їх відсутності у відповідності до положень ч. 1 ст. 153 ЦПК України.
При цьому, фіксування судового засідання за допомогою технічних засобів не здійснювалось відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України.
Вивчивши матеріали заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову, оцінивши наведені заявником підстави для вжиття заходів забезпечення позову, з урахуванням суб'єктного складу сторін та предмету позову, який поданий до суду на захист інтересів позивача, суд приходить до наступних висновків.
Відповідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 149 Цивільного процесуального кодексу України суд за заявою учасника справи має право вжити заходи забезпечення позову.
Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Забезпечення позову по суті - це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).
Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного виду забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов'язання після пред'явлення вимоги чи подання позову до суду, наприклад, реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації. Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви.
Такої позиції притримується Верховний Суд у своїй Постанові 17 жовтня 2018 року, справа № 183/5864/17-ц (провадження № 61-38692св18).
У відповідності до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Ст. 1 Протоколу № 1 до Європейської Конвенції з прав людини встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
При здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року № ETS N 005 (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"). У відповідності до приписів ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Відповідно до ст. 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі "Пантелеєнко проти України" зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.
У рішенні від 31 липня 2003 року у справі "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. При чому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.
При вирішенні справи "Каіч та інші проти Хорватії" (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Таким чином, Держава Україна несе обов'язок перед зацікавленими особами забезпечити ефективний засіб захисту порушених прав, зокрема - через належний спосіб захисту та відновлення порушеного права. Причому обраний судом спосіб захисту порушеного права має бути ефективним та забезпечити реальне відновлення порушеного права.
На це вказується, зокрема, і у пункті 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року №15-рп/2004у справі №1-33/2004, де зазначено, що верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, яка здійснюється, зокрема і судом як основним засобом захисту прав, свобод та інтересів у державі.
Крім того, Конституційний Суд України у п. 9 мотивувальної частини рішення від 30 січня 2003 року №3-рп/2003 у справі № 1-12/2003 наголошує на тому, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
Під час розгляду заяви про застосування такого заходу забезпечення позову як накладення арешту на майно або грошові кошти суд має виходити із того, що цей захід забезпечення обмежує право особи користуватися та розпоряджатися грошовими коштами або майном, тому може застосуватись у справі, в якій заявлено майнову вимогу, а спір вирішується про визнання права (інше речове право) на майно, витребування (передачу) майна, грошових коштів або про стягнення грошових коштів.
При цьому піддані арешту грошові кошти обмежуються розміром позову та можливими судовими витратами, а арешт майна має стосуватися майна, що належить до предмета спору (аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 15.01.2019 у справі № 915/870/18).
Згідно з ч. 2 ст. 149 ЦПК України забезпечення позову допускається, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Виходячи з положень п. 1, 2 ч. 1 ст. 150 ЦПК позов забезпечується накладення арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб, забороною вчиняти певні дії.
Заходи забезпечення позову повинні бути спів мірними із заявленими позивачем вимогами. Співмірність передбачає співвіднесення судом негативних наслідків від вжиття заходів до забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, та майнових наслідків заборони вчиняти певні дії.
Під час вирішення питання щодо забезпечення позову, обґрунтованість позову не досліджується, адже питання обґрунтованості заявлених позовних вимог є предметом дослідження судом під час розгляду спору по суті і не вирішується ним під час розгляду заяви про забезпечення позову. Суд повинен лише пересвідчиться, що між сторонами виник спір.
Отже, при поданні заяви про забезпечення позову не достатньо послатись на диспозицію відповідної норми процесуального права. Заява повинна бути належним чином мотивована, а її доводи - підтверджені. Не може бути задоволено клопотання про забезпечення позову, якщо заявник не мотивував, що невжиття заходів забезпечення позову призведе до наслідків, передбачених цим Кодексом.
Необхідність застосування заходів забезпечення має визначатися фактичними обставинами справи, які свідчитимуть про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову.
Така правова позиція щодо вирішення питання про співмірність забезпечення позову викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року в справі № (провадження № 14-729цс19).
У вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками цього судового процесу.
Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного виду забезпечення позову. Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків заборони вчиняти певні дії.
Арешт майна - це накладення заборони на право розпоряджатися майном з метою його збереження до визначення подальшої долі цього майна. Заборона на відчуження об'єкта нерухомого майна це перешкода у вільному розпорядженню майном.
Враховуючи мету застосування заходів забезпечення позову, їх вжиття щодо нерухомого майна не вимагає обмеження в користуванні ним, оскільки для найменшого порушення інтересів відповідачів та збереження нерухомого майна обґрунтованою може бути визнана лише заборона відчуження такого нерухомого майна без позбавлення відповідачів та інших осіб права користування ним.
Арешт майна і заборона на відчуження майна є самостійними видами (способами) забезпечення позову, обидва способи за правовою сутністю обмежують право відповідача розпоряджатися спірним майном, але вони є різними для виконання ухвали про забезпечення позову, тому суттєвого значення у виборі їх застосування немає для вирішення справи та способу забезпечення позову. Правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 19 лютого 2021 року у справі № 643/12369/19.
За наведених обставин, з урахуванням підстав та предмету позову, вирішуючи питання застосування заходів забезпечення позову, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову, оскільки однією із заявлених вимог є оспорювання договору купівлі-продажу квартири без застосування наслідків недійсності договору (реституції) та окремо заявленої вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння, також до заяви не долучено докази, які мали підтвердити той факт, що новим власником квартири вживаються заходи спрямовані на відчуження спірного нерухомого майна на користь інших осіб, що може призвести до порушення прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками цього судового процесу.
Відповідно до частини шостої статті 153 Цивільного процесуального кодексу України про забезпечення позову або про відмову у забезпеченні позову суд постановляє ухвалу.
Виходячи з оцінки доводів позивача щодо необхідності вжиття заходів забезпечення позову, з урахуванням розумності, обґрунтованості та співмірності вимог позивача щодо забезпечення позову та доказів, наданих в обґрунтування таких доводів, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення заяви позивача про забезпечення позову.
Враховуючи викладене та керуючись статями 149-150, 257, 260, 261, 354 Цивільного процесуального кодексу України, суд -
Заяву ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_2 , про забезпечення позову, яка подана до відкриття провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - Дніпровський відділ ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області, про визнання майна спільною сумісною власністю, визнання права власності на частину квартири, поновлення місця реєстрації неповнолітніх дітей, визнання недійсним договору купівлі-продажу, - залишити без задоволення.
Апеляційна скарга на ухвалу суду подається до Київського апеляційного суду протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення.
Учасник справи, якому ухвала суду не була вручена у день її проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на ухвалу суду якщо апеляційна скарга подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.
Інформацію по справі можна отримати на офіційному вебпорталі судової влади України в мережі інтернет http://dn.ki.court.gov.ua.