28.03.2024 року м.Дніпро Справа № 904/2083/23
Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Мороза В.Ф. - доповідач,
суддів: Коваль Л.А., Чередка А.Є.
секретар судового засідання Солодова І.М.
розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 17.10.2023 (суддя Євстигнеєва Н.М.)
у справі № 904/2083/23
за позовом ОСОБА_1
до Садівничого товариства "Веселка"
про відновлення порушених прав на споживання електричної енергії та стягнення моральної шкоди
ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до ОСОБА_2 , керівника правління Садового товариства "Веселка", у якому просить: - на підставі неправомірно припиненого електрозабезпечення зобов'язати відповідача, за свій рахунок відновити в повній мірі електропостачання садової ділянки за №167; - стягнути з відповідача на користь позивача відшкодування моральної шкоди у розмірі 2 000,00 грн.
Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 17.10.2023 у справі №904/2083/23 закрито провадження у справі.
Не погодившись з вказаною ухвалою ОСОБА_1 подано апеляційну скаргу, згідно якої просить скасувати ухвалу господарського суду Дніпропетровської області від 17.10.2023 у справі № 904/2083/23.
В обґрунтування поданої скарги апелянт зазначає, що ухвала суду першої інстанції прийнята за невідповідності висновків встановленим обставинам справи та з порушенням норм процесуального права.
Стверджує, що судом не враховано, що зверненню до господарського суду позивача передувала відмова у відкритті провадження у справі ОСОБА_1 до Садівничого товариства « Веселка» про зобов'язання вчинити певні дії, стягнення матеріальної та моральної шкоди ухвалою Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 05.01.2023 у справі № 187/25/23.
Скаржник наголошує, що судом не взято до уваги обставини щодо дати виявлення припинення електропостачання до садової ділянки за № 167, що вказує на необ'єктивність та необґрунтованість підходу до вирішення цієї справи.
Процесуальний хід розгляду справи відображений у відповідних ухвалах Центрального апеляційного господарського суду.
Відповідач не скористався своїм правом, передбаченим ч. 1 ст. 263 ГПК України та не надав суду відзив на апеляційну скаргу.
Згідно ч. 3 ст. 263 ГПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
В судове засідання 28.03.2024 сторони, будучи повідомленими про дату, час та місце розгляду справи, уповноважених представників не направили, про причини неявки суд не проінформували.
Колегія суддів зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
У рішеннях від 28.10.1998 у справі «Осман проти Сполученого королівства» та від 19.06.2001 у справі «Креуз проти Польщі» Європейський суд з прав людини роз'яснив, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя, держави-учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху в судовому процесі.
У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах "Ryabykh v.Russia" від 24.07.2003, "Svitlana Naumenko v. Ukraine" від 09.11.2014 зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини першої статті 6 згаданої Конвенції (рішення ЄСПЛ від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України", рішення ЄСПЛ від 27.04.2000 у справі "Фрідлендер проти Франції").
«Розумність» строку визначається окремо для кожної справи. Для цього враховують її складність та обсяг, поведінку учасників судового процесу, час, необхідний для проведення відповідної експертизи (наприклад, рішення Суду у справі «G. B. проти Франції»), тощо. Отже, поняття «розумний строк» є оціночним, суб'єктивним фактором, що унеможливлює визначення конкретних строків судового розгляду справи, тому потребує нормативного встановлення.
Точкою відліку часу розгляду справи протягом розумного строку умовно можна вважати момент подання позовної заяви до суду.
Роль національних суддів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (&51 рішення Європейського суду з прав людини від 30.11.2006 у справі "Красношапка проти України").
Отже, при здійсненні правосуддя судом мають враховуватися не тільки процесуальні строки, визначені ГПК України, а й рішення ЄСПЛ, як джерела права, зокрема, в частині необхідності забезпечення судового розгляду впродовж розумного строку.
Відповідно до ч. 1 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України.
Згідно ч. 2 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.
Відтак, органи судової влади здійснюють правосуддя навіть в умовах воєнного стану.
Відповідно до ч. 3 ст. 2 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства є: 1) верховенство права; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 4) змагальність сторін; 5) диспозитивність; 6) пропорційність; 7) обов'язковість судового рішення; 8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи; 9) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках; 10) розумність строків розгляду справи судом; 11) неприпустимість зловживання процесуальними правами; 12) відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.
Згідно ч. 1 ст. 43 ГПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Суд звертає увагу на висновки Європейського суду з прав людини, викладені у рішенні від 07.07.1989 у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії", відповідно до якого заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Обов'язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті власних інтересів (рішення Європейського суду з прав людини від 04.10.2001 у справі "Тойшлер проти Германії" (Тeuschler v. Germany).
Тобто сторона повинна демонструвати зацікавленість у найшвидшому вирішенні її питання судом, брати участь на всіх етапах розгляду, що безпосередньо стосуються її, для чого має утримуватись від дій, що можуть безпідставно затягувати судовий процес, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 28.10.2021 у справі № 11-250сап21 акцентувала увагу на тому, що ЄСПЛ неодноразово висловлював позицію, згідно з якою відкладення розгляду справи має бути з об'єктивних причин і не суперечити дотриманню розгляду справи у розумні строки. Так, у рішенні у справі «Цихановський проти України» (Tsykhanovsky v. Ukraine) ЄСПЛ зазначив, що саме національні суди мають створювати умови для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним. Зокрема, національні суди мають вирішувати, чи відкласти судове засідання за клопотанням сторін, а також чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричинила невиправдані затримки у провадженні. Суд нагадує, що він зазвичай визнає порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, які порушують питання, подібні до тих, що порушуються у цій справі. Аналогічну позицію висловлено у рішеннях ЄСПЛ «Смірнова проти України» (Smirnov v. Ukraine, Application N 36655/02), «Карнаушенко проти України» (Karnaushenko v. Ukraine, Application N 23853/02).
Як відзначив Верховний Суд у постановах від 12.03.2019 у справі № 910/12842/17, від 01.10.2020 у справі № 361/8331/18, від 07.07.2022 у справі № 918/539/16 відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Таким чином, згідно усталеної судової практики та позиції ЄСПЛ відкладення розгляду справи можливе з об'єктивних причин, як-то неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні чи недостатність матеріалів для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення.
Пунктом 2 ч. 3 ст. 202 ГПК України визначено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.
Частиною 12 ст. 270 ГПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Зважаючи на те, що явка сторін обов'язковою не визнавалась, враховуючи межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції, а саме, що суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч. 1 ст. 269 ГПК України), а також скорочені строки розгляду апеляційної скарги на ухвалу суду першої інстанції, визначені ч. 2 ст. 273 ГПК України, колегія суддів не вбачає наявність правових та фактичних підстав для відкладення розгляду справи та продовжує розгляд справи.
Враховуючи положення ст. 7, 13, 14, 42-46 ГПК України, зокрема, щодо того, що учасники справи мають рівні права, якими вони повинні користуватися добросовісно, та несуть ризик настання тих чи інших наслідків, зумовлених невчиненням ними процесуальних дій, з урахуванням того, що суд не визнавав обов'язковою явку учасників справи, а в матеріалах справи містяться докази їх повідомлення про час та місце проведення судового засідання по розгляду апеляційної скарги, приймаючи до уваги необхідність дотримання розумних строків розгляду справи, обставини сприяння судом у наданні учасникам судового процесу достатнього часу для належної підготовки своєї позиції та викладення її в поданих процесуальних документах, а також в забезпеченні участі в судових засіданнях, в тому числі в режимі відеоконференції, і цими правами вони розпоряджаються на власний розсуд, констатуючи достатність матеріалів для апеляційного перегляду справи, колегія суддів вважає можливим здійснити перевірку ухвали суду першої інстанції в апеляційному порядку за наявними матеріалами та без участі представників сторін.
Розгляд справи здійснювався судом за відсутності учасників справи, відповідно до ч. 3 ст. 222 ГПК України без фіксування судового процесу за допомогою технічного засобу.
Судом апеляційної інстанції було здійснено всі необхідні дії, що сприяли в реалізації сторонами принципу змагальності та диспозитивності.
Апеляційний господарський суд, дослідивши наявні у справі докази, оцінивши повноту та об'єктивність встановлених обставин та висновки місцевого господарського суду, перевіривши правильність застосування норм матеріального та процесуального права, вважає, що апеляційну скаргу належить залишити без задоволення з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено матеріалами справи, ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до ОСОБА_2 , керівника правління Садового товариства "Веселка", у якому просить:
- на підставі неправомірно припиненого електрозабезпечення зобов'язати відповідача, за свій рахунок відновити в повній мірі електропостачання садової ділянки за №167;
- стягнути з відповідача на користь позивача відшкодування моральної шкоди у розмірі 2 000,00 грн.
В обґрунтування позову позивач зазначив, що є членом СТ "Веселка", що підтверджується книжкою члена садівничого товариства, ділянка №167.
Позивач вказав, що у листопаді 2022 року дізнався про відключення представниками СТ "Веселка" від системи електропостачання будинку, розташований на садовій ділянці №167. Рішенням правління садівничого товариства №10 від 18.11.2022 було створено комісію з питань перевірки споживання електроенергії членам СТ "Веселка". В процесі перевірки ділянки №167 комісією було виявлено самовільне підключення поза засобом обліку електроенергії, порушення схеми обліку, цілісності вхідного кабелю та здійснення його роздвоєння. Наведене стало причиною відключення від електроспоживання без попередження.
На думку позивача, здійснене відключення його ділянки від системи електропостачання є незаконним.
Дослідивши матеріали справи, сукупно оцінивши докази, які мають значення для справи, господарський суд дійшов висновку про закриття провадження з підстав того, що у даній справі позивачем заявлено вимоги про зобов'язання відповідача відновити постачання електричної енергії до ділянки позивача для використання у власних побутових потребах, тобто підстави та предмет позову не стосуються захисту корпоративних прав позивача. Тому такі вимоги підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, оскаржуваному судовому рішенню та доводам апеляційної скарги, апеляційний суд зазначає наступне.
Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Частиною 1 ст. 125 Конституції України передбачено, що судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
При визначенні питання належності спору до юрисдикції суду, постає два питання: по-перше, чи підлягає спір вирішенню судами, тобто чи є він юридичним у розумінні статті 124 Конституції України, якщо так, то до юрисдикції якого суду належить вирішення такого спору.
Апеляційним судом враховано, що судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати між собою як компетенцію різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського й адміністративного.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є предмет спору, характер спірних матеріальних правовідносин і їх суб'єктний склад. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, які розглядають справи за правилами цивільного, кримінального, господарського й адміністративного судочинства. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання, тобто діяти в межах установленої законом компетенції.
Колегія суддів звертає увагу на те, що згідно ч. 1 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.
За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Частиною 1 ст. 19 Цивільного процесуального кодексу України установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Варто зауважити, що критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір слід вирішувати за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа-учасник приватноправових відносин.
Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними.
Натомість за змістом положень ч. 1 ст. 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Слід звернути увагу на те, що згідно ч. 1 ст. 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.
Водночас, як передбачено ч. 1 ст. 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема:
1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці;
2) справи у спорах щодо приватизації майна, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду;
3) справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів;
4) справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах;
5) справи у спорах щодо цінних паперів, в тому числі пов'язані з правами на цінні папери та правами, що виникають з них, емісією, розміщенням, обігом та погашенням цінних паперів, обліком прав на цінні папери, зобов'язаннями за цінними паперами, крім боргових цінних паперів, власником яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та векселів, що використовуються у податкових та митних правовідносинах;
6) справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці;
7) справи у спорах, що виникають з відносин, пов'язаних із захистом економічної конкуренції, обмеженням монополізму в господарській діяльності, захистом від недобросовісної конкуренції, в тому числі у спорах, пов'язаних з оскарженням рішень Антимонопольного комітету України, а також справи за заявами органів Антимонопольного комітету України з питань, віднесених законом до їх компетенції, крім спорів, які віднесені до юрисдикції Вищого суду з питань інтелектуальної власності;
8) справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України;
9) справи за заявами про затвердження планів санації боржника до відкриття провадження у справі про банкрутство;
10) справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб'єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб'єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем;
11) справи про оскарження рішень третейських судів та про видачу наказу на примусове виконання рішень третейських судів, утворених відповідно до Закону України "Про третейські суди", якщо такі рішення ухвалені у спорах, зазначених у цій статті;
12) справи у спорах між юридичною особою та її посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі діями (бездіяльністю) такої посадової особи, за позовом власника (учасника, акціонера) такої юридичної особи, поданим в її інтересах;
13) вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, визнання недійсними актів, що порушують права на майно (майнові права), якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав чи спору, що виник з корпоративних відносин, якщо цей спір підлягає розгляду в господарському суді і переданий на його розгляд разом з такими вимогами;
14) справи у спорах про захист ділової репутації, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем або самозайнятою особою;
15) інші справи у спорах між суб'єктами господарювання;
16) справи за заявами про видачу судового наказу, якщо заявником та боржником є юридична особа або фізична особа - підприємець;
17) справи, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні договорів, укладених у рамках державно-приватного партнерства, у тому числі концесійних договорів, крім спорів, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Слід зауважити, що у ст. 20 ГПК України в редакції закону від 03.10.2017 №2147-VІІІ визначена предметна та суб'єкта юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень щодо розгляду справ, віднесених до їхньої компетенції.
Таким чином, критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин.
При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі (постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.10.2019 у справі № 911/1834/18, від 11.01.2022 у справі № 904/1448/20).
Ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих ЦК України, ГК України, та спору про право, що виникає з відповідних відносин, наявність в законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом, відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.
Зокрема, згідно п. 3 ч. 1 ст. 20 ГПК України господарський суд розглядає справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.
Відповідно до ч. 1 ст. 167 ГК України, визначено, що корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.
Згідно до ч. 3 ст. 167 ГК України, під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до ОСОБА_2 , керівника правління Садового товариства "Веселка", у якому просить:
- на підставі неправомірно припиненого електрозабезпечення зобов'язати відповідача, за свій рахунок відновити в повній мірі електропостачання садової ділянки за №167;
- стягнути з відповідача на користь позивача відшкодування моральної шкоди у розмірі 2000,00 грн.
В обґрунтування позову позивач зазначив, що є членом СТ "Веселка", що підтверджується книжкою члена садівничого товариства, ділянка №167.
Позивач вказав, що у листопаді 2022 року дізнався про відключення представниками СТ "Веселка" від системи електропостачання будинку, розташований на садовій ділянці №167. Рішенням правління садівничого товариства №10 від 18.11.2022 було створено комісію з питань перевірки споживання електроенергії членам СТ "Веселка". В процесі перевірки ділянки №167 комісією було виявлено самовільне підключення поза засобом обліку електроенергії, порушення схеми обліку, цілісності вхідного кабелю та здійснення його роздвоєння. Наведене стало причиною відключення від електроспоживання без попередження.
На думку позивача, здійснене відключення його ділянки від системи електропостачання є незаконним.
Апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.04.2021 у справі № 591/5242/18 (провадження № 14-168цс20) було вказано, що: "критеріями розмежування судової юрисдикції, зокрема господарської та цивільної юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад учасників правовідносин, зміст їх прав та обов'язків, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ та/або спорів".
У постанові Верховного Суду від 29.09.2021 у справі № 761/3726/19 зазначено, що: «у справі, що переглядається, позивач вимагає у судовому порядку зобов'язати відновити постачання електричної енергії на садову ділянку № НОМЕР_2, що їй належить, для використання у власних побутових потребах. Отже, спірні правовідносини мають цивільно-правовий характер - щодо користування членом товариства майном товариства - електричними мережами, відповідно, спірні відносини не мають характеру корпоративних. З урахуванням наведеного Верховний Суд дійшов висновку, що суд апеляційної інстанції помилково скасував рішення суду першої інстанції та закрив провадження у справі з посиланням на те, що цей спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а підвідомчий господарському суду, оскільки спір не пов'язаний з підприємницькою діяльністю чи корпоративними відносинами, а тому відповідно до положень статті 20 ГПК України не відноситься до юрисдикції господарських судів».
У справі № 390/1229/18, яка розглядалась Верховним Судом 27.11.2019, вирішувався спір про визнання неправомірними дій садового товариства з відключення від електромережі садового товариства будинку позивача, зобов'язання підключити до електромережі садового товариства, визнання неправомірними дій щодо відсторонення позивача від членства в правлінні садового товариства, зобов'язання поновити у членах правління садового товариства. У наведеній справі № 390/1229/18 позивач оскаржував рішення правління садового товариства про відключення належної йому ділянки від електропостачання та відсторонення його від членства в правлінні до загальних зборів. Погодившись із висновками судів, що вирішення спору у справі № 390/1229/18 належить до юрисдикції господарських судів, Верховний Суд, враховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду у справі № 509/577/18 (провадження № 14-170цс19), виходив із того, що відповідно до статті 12 Закону України "Про кооперацію" основними правами члена кооперативу є, зокрема, участь у господарській діяльності кооперативу, а також в управлінні кооперативом, право голосу на його загальних зборах, право обирати і бути обраним в органи управління; користування послугами кооперативу; право вносити пропозиції щодо поліпшення роботи кооперативу, усунення недоліків у роботі його органів управління та посадових осіб; право звертатися до органів управління та органів контролю за діяльністю кооперативу, посадових осіб кооперативу із запитами, пов'язаними з членством у кооперативі, діяльністю кооперативу та його посадових осіб, одержувати письмові відповіді на свої запити. Відповідно, члени обслуговуючого кооперативу незалежно від напрямку його діяльності є носіями корпоративних прав, а відносини між його членами та кооперативом, які пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, є корпоративними. Отже, корпоративним є спір щодо створення, діяльності, управління та припинення юридичної особи - суб'єкта господарювання, якщо стороною у справі є учасник (засновник, акціонер, член) такої юридичної особи, у тому числі й той, який вибув, а тому такий спір не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства. Разом з тим, у розглядуваній справі № 761/3726/19 позивачем заявлено вимоги лише про зобов'язання відповідача відновити постачання електричної енергії до ділянки позивача, тобто підстави та предмет позову не стосуються захисту корпоративних прав позивача, а спірні відносини не є подібними із відносинами, у межах яких вирішувався спір судом у справі № 390/1229/18.
Верховний Суд наголошував, що не будь-який спір між членом садового товариства та товариством є корпоративним, а лише той, який пов'язаний зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи - садового товариства. Спори між членом садового товариства та садовим товариством щодо користування електромережою товариства, у тому числі щодо оскарження розміру заборгованості за спожиту електроенергію, правомірності відключення, про зобов'язання підключити електропостачання - належить до юрисдикції цивільного суду, оскільки не пов'язані з вирішенням питань участі в управлінні цим товариством.
Оскільки у даній справі позивачем заявлено вимоги про зобов'язання відповідача відновити постачання електричної енергії до ділянки позивача для використання у власних побутових потребах, тобто підстави та предмет позову не стосуються захисту корпоративних прав позивача, тому такі вимоги підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.
Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 09.08.2023 у справі №187/1387/22 за участю тих же сторін.
З огляду на наведене, враховуючи суб'єктний склад сторін та характер спірних правовідносин, колегія суддів погоджується з висновком господарського суду, що даний спір має розглядатись у порядку цивільного судочинства.
За змістом п. 1 ч. 1 ст. 175 і п. 1 ч. 1 ст. 231 ГПК України господарський суд відмовляє у відкритті провадження у справі, а відкрите провадження у справі підлягає закриттю, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.
Наведена норма процесуального права підлягає застосуванню, якщо позов подано внаслідок помилкового уявлення особи про її право на звернення до господарського суду у випадках, коли предмет спору чи суб'єктний склад його учасників не охоплюється юрисдикцією господарських судів або коли право чи інтерес не підлягають судовому захисту (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18).
Необхідно врахувати, що у пункті 41 рішення ЄСПЛ у справі «Церква села Сосулівка проти України» від 28.02.2008 Суд зазначив, що згідно з принципами, які закріплені в його практиці (див. п. 31 рішення у справі «Пудас проти Швеції» (Pudas v. Sweden) від 27.10.1987), спір щодо «права», про яке можна стверджувати (принаймні на підставах, які можна довести), що воно визнається в національному праві, а також є реальним і важливим. Спір може стосуватися як фактичного існування права, так і обсягів та способу його реалізації. Зрештою, результат провадження повинен безпосередньо впливати на можливість реалізації права, про яке йдеться у справі. Окрім того, чи буде право розглядатися як право цивільного характеру у світлі відповідних положень Конвенції, має визначатися не лише за юридичною галузевою кваліфікацією, але й за його матеріально-правовим змістом та наслідками реалізації цього права в межах національної правової системи (див. п. 89 рішення у справі «Кьоніг проти Німеччини» від 28.06.1978 (Konig v. Germany)). Відповідно, вирішальним для визначення того, чи стосується справа прав цивільного характеру, вважається безпосередньо характер права, яке є предметом розгляду (див. п. 90 «Кьоніг проти Німеччини»).
Право на доступ до правосуддя є одним з основоположних прав людини. Воно передбачене у статті 6 Конвенції.
Поняття «суд, встановлений законом» стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (пункт 24 рішення - ЄСПЛ від 20.07.2006 у справі «Сокуренко і Стригун проти України»).
Доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
У своїх рішеннях ЄСПЛ указав, що для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04.12.1995 у справі «Белле проти Франції»).
Крім того, у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції право на судовий розгляд справи означає право кожної особи на звернення до суду та право на те, що її справа буде розглянута і вирішена судом.
Наведене дає підстави для висновку, що «суд, встановлений законом» охоплює поняття юрисдикції суду, визначеної процесуальним законом.
Суд, який розглядає справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні ч. 1 ст. 6 Конвенції. Зокрема, у п. 24 рішення ЄСПЛ від 20.07.2006 у справі «Сокуренко і Стригун проти України» Суд вказав, що словосполучення «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.
До того ж ЄСПЛ у рішенні від 12.10.1978 у справі «Занд проти Австрії» зазначив, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у ч. 1 ст. 6 Конвенції передбачає «всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів».
З огляду на зазначене, не вважається «судом, встановленим законом» орган, який не маючи юрисдикції, здійснює судовий розгляд на підставі практики, яка не передбачена законом.
У своїй практиці Європейський суд неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у 6 § 1 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання (див. рішення Суду у справі Плахтєєв та Плахтєєва проти України, no. 20347/03, від 12.03.2009). Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак Суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати ст. 6 § 1, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою (див. (VOLOVIK v. UKRAINE, 15123/03, § 53, 55, ЄСПЛ, від 06.12.2007, Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany).
Також, у рішенні ЄСПЛ від 18.11.2010 у справі «Мушта проти України» зазначено, що "право на суд" не є абсолютним. Воно може підлягати обмеженням, що допускаються, оскільки право на доступ за своєю природою вимагає регулювання державою. Однак, такі обмеження не можуть обмежувати реалізацію цього права у такий спосіб або до такої міри, що саму суть права було порушено. Ці обмеження повинні переслідувати легітимну мету та має бути розумний ступінь пропорційності між використаними засобами та поставленими цілями.
Таким чином, прецедентна практика Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнає, що доступ до суду не є абсолютним і національним законодавством може обмежуватись, зокрема, для дотримання правил судової процедури.
У даній справі апеляційним судом враховано вищенаведені висновки ЄСПЛ.
Щодо доводів скаржника суд зважає на те, що 04.12.2022 ОСОБА_1 звертався до Петриківського районного суду Дніпропетровської області суду із зазначеним позовом, в якому зазначав, що 12.11.2022 року він приїхав на свою садову ділянку № 167 Садівничого товариства «Веселка» і виявив, що його будинок відключений від електропостачання, що привело його до матеріальних збитків на суму 860 грн і привело до моральних страждань, які він оцінює в 2000 грн.
Просив суд визнати дії Садівничого товариства « Веселка» незаконними, зобов'язати відповідача усунути перешкоди в користування будинком шляхом відновлення постачання електричної енергії споживачу, стягнути із відповідача моральну шкоду в розмірі 2000 грн, матеріальну шкоду в розмірі 860 грн, судові витрати на його користь, накласти арешт на земельну ділянку відповідача і розглянути позов без його участі.
Ухвалою Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 05.01.2023 у справі № 187/25/23 було відмовлено у відкритті провадження.
Необхідно наголосити на тому, що відмова у відкритті провадження у справі за правилами, передбаченими нормами Цивільного процесуального кодексу України, не перешкоджає повторному зверненню до цього суду із тими самими вимогами до тієї ж особи.
В свою чергу, позивач не позбавлений права оскаржити ухвалу суду, якою йому відмовлено у відкритті провадження у справі згідно п. 7 ч. 1 ст. 353 ЦПК України. Закриття провадження у справі № 904/2083/23 може бути підставою для поновлення строку на апеляційне оскарження ухвали Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 05.01.2023 у справі № 187/25/23.
Також, ухвала Господарського суду Дніпропетровської області від 17.10.2023 у справі №904/2083/23 може бути іншою процесуальною підставою для звернення з позовом до належного суду, яким, у даному випадку, є компетентний місцевий суд загальної юрисдикції.
Подібних за своїм змістом правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 01.11.2023 у справі № 908/129/22 (908/1333/22).
Тому відсутні питання міжюрисдикційного конфлікту, про який зазначав апелянт.
Крім того, є безпідставними й аргументи про те, що судом не взято до уваги обставини щодо дати виявлення припинення електропостачання до садової ділянки за № 167, що вказує на необ'єктивність та необґрунтованість підходу до вирішення цієї справи, оскільки судом не було розглянуто справу по суті та не встановлювалися обставини, якими сторони обґрунтовували свої вимоги та заперечення.
Колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції правильно визначився із характером спірних правовідносин, порушень або неправильного застосування норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до постановлення помилкової ухвали, апеляційним судом не виявлено, скаржником висновків суду не спростовано.
За таких умов, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку про відмову у задоволенні апеляційної скарги та відсутність підстав для зміни чи скасування ухвали Господарського суду Дніпропетровської області від 17.10.2023 у справі № 904/2083/23.
Керуючись ст.ст. 20, 175, 232-236, 269, 275-280, 282 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 17.10.2023 у справі № 904/2083/23 залишити без задоволення.
Ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 17.10.2023 у справі №904/2083/23 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, порядок і строки оскарження визначені ст.ст. 286-289 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови підписано 22.04.2024
Головуючий суддя В.Ф. Мороз
Суддя Л.А. Коваль
Суддя А.Є. Чередко