19 квітня 2024 року м. Дніпросправа № 160/1915/22
Третій апеляційний адміністративний суд
у складі колегії суддів: головуючого - судді Чабаненко С.В. (доповідач),
суддів: Білак С.В., Юрко І.В.,
перевіривши на відповідність вимогам Кодексу адміністративного судочинства України апеляційну скаргу Військово частини НОМЕР_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 20 лютого 2023 року у справі №160/1915/22 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,-
ОСОБА_1 (далі - позивач), звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач, ВЧ), в якому просив суд:
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо зменшення розміру середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні ОСОБА_1 за період з 19.04.2019 року по 27.10.2020 року;
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні за період з 20.04.2019 року по 24.12.2021 року;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні за період з 20.04.2019 по 24.12.2021, відповідно до Порядка обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100, у сумі 560657,66 грн.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 20 лютого 2023 року позовні вимоги задоволено частково, а саме суд:
- визнав протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не проведення своєчасного повного розрахунку з ОСОБА_1 при звільненні;
- зобов'язав Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток (грошове забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні за період з 19.04.2019 року по 11.10.2021 року у розмірі 16253,40 грн;
- в задоволенні іншої частини вимог відмовив.
Відповідач, не погоджуючись з рішенням суду, подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким відмовити у задоволені позовних вимог у повному обсязі. Обґрунтовано апеляційну скаргу тим, що судом першої інстанції неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи.
В апеляційній скарзі зазначено, що згідно пункту 17 ст. 10-1 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою (щорічні основні відпустки), шостою (щорічні канікулярні відпустки курсантам) та дванадцятою (військовослужбовцям строкової військової служби) цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Отже додаткові відпустки учасникам бойових дій терміном 14 календарних днів під час дії особливого періоду не надаються.
На час звільнення позивача будь якого порядку щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки учасникам бойових дій при звільненні зі служби на законодавчому рівні врегульовано не було, у зв'язку з чим виплата даної компенсації не проводилось. Даний факт було врегульовано рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 16.05.2019 по справі 620/4218/18, так суд вказав на такі обставини, що припинення надання додаткової відпустки учаснику бойових дій на особливий період не позбовляє його права отримати компенсацію за таку відпустку при звільненні.
У зв'язку з чим відповідно до роз'яснення Юридичного департаменту Міністерства оборони України від 03.10.2019 №298/5/2867 особам, звільненим з військової служби та в установленому порядку виключених зі списків особового складу військової частини, рекомендовано врахувати пункт 3 рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 16.05.2019 по справі 620/4218/18, за змістом якого, зміна фактичних обставин справи і правового регулювання спірних правовідносин є обставинами, які можуть впливати на інше застосування норм матеріального права, ніж у справі. Виплату компенсації в таких випадках слід здійснювати на підставі відповідних рішень суду після набрання ними законної сили.
Отже військова частина не здійснила протиправної бездіяльності стосовно позивача при його звільненні у 2019 році, у зв'язку з чим не може підпадати під дію ст. ст. 116, 117 КЗпП, в частині не виплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівнику сум, зазначених в статті 116 цього Кодексу.
Виходячи з вище наведеного, Військова частина повинна бути відсторонена (усунута) від сплати середнього заробітку за затримку розрахунку позивачу при звільненні за затримку виплати грошової компенсації за додаткову відпустку учаснику бойових дій за період з 2015 по 2019 роки у зв'язку із тим, що виплата не відбулася не звини відповідача, а через правове не врегулювання порядку виплати такої компенсації відповідними нормативними правовими актами та законами України.
Також, згідно листа Міністерства соціальної політики від 24.07.2013 року №744/13/84-13 щодо поширення КЗпП на військовослужбовців зазначено, що: відповідно до Закону України від 25.03.1992 року №2232-XII “Про військовий обов'язок і військову службу” військовослужбовці - це громадяни України, які проходять військову службу у складі Збройних Сил України та інших військових формувань.
Військовослужбовці не перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання, а проходять службу. Порядок проходження служби у Збройних Силах України та інших військових формуваннях урегульовано спеціальними нормативно правовими актами.
Виходячи з наведеного, на військовослужбовців які проходять військову службу у військових формуваннях, утворених відповідно до законів України, Кодекс законів про працю України не поширюється.
Відповідно до частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Суд, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, здійснюючи апеляційний перегляд у межах доводів та вимог апеляційної скарги, відповідно до частини 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, встановив наступне.
ОСОБА_1 проходив військову службу за контрактом на посаді начальника речової служби тилу у Військовій частині НОМЕР_1 та наказом командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) №82 від 19.04.2019 виключений з 19.04.2019 зі списків особового складу частини та усіх видів забезпечення.
Так, рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16.12.2020 у справі № 160/15000/20 позовну заяву ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії задоволено частково, визнано бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні за період з 20.04.2019 р. по 27.10.2020 р. протиправною; зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні за період з 20.04.2019 р. по 27.10.2020 р.
Судом встановлено, що виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16.12.2020 року у справі № 160/15000/20 здійснено 31.05.2021 року, що підтверджено платіжним дорученням № 164 від 28.05.2021 року на суму 32606,55 грн.
На заяву позивача від 19.07.2021 щодо виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16.12.2020 у справі № 160/15000/20 листом від 19.08.2021 № 1567 Військовою частиною НОМЕР_1 повідомлено позивача, що на виконання вказаного судового рішення 31.05.2021 на картковий рахунок було зараховано середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку компенсації за невикористані дні додаткової відпустки учасникам бойових дій за період з 20.04.2019 по 24.10.2020 (включно) в сумі 32606,55 грн. Таким чином станом на 31.05.2021 було виконано рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16.12.2020 у справі № 160/15000/20 в повному обсязі. Щодо виплати грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб з сум середнього заробітку повідомлено, що відповідно листа Державної фіскальної служби від 09.06.2016 № 12817/6/99-99-13-02-03-15 виплата доходу у вигляді суми середньої заробітної плати, нарахованої на підставі рішення суду за час затримки розрахунку при звільненні працівника, здійснюється звільненому працівнику і не пов'язана з відносинами трудового найму, то такий дохід оподатковується податковим агентом як інші доходи податком на доходи фізичних осіб за ставкою 18 відсотків та військовим збором - 1,5 відсотка у місяці його фактичного нарахування.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25 червня 2021 року у справі № 160/5259/21 позовну заяву ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії задоволено, визнано протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 01.03.2018; зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , відповідно до Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078, індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 01.03.2018, з урахуванням базового місяця січень 2008 року; зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та сплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів на суму заборгованості частини недоотриманого грошового забезпечення з 19.04.2019 по день фактичної виплати заборгованості.
Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 07 вересня 2021 року рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25.06.2021 р. у справі №160/5259/21 залишено без змін.
На виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25.06.2021 у справі №160/5259/21 виплата індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 01.03.2018, а також компенсації втрати частини доходів на суму заборгованості частини недоотриманого грошового забезпечення з 19.04.2019 була виплачена лише 24.12.2021 року.
На підтвердження вказаних обставин надано виписку по надходженням по картці ОСОБА_1 за період 24.12.2021, згідно якого 24.12.2021 на картку було надходження коштів у сумі 28975,65 грн. з призначенням: «Зарплата, військова частина НОМЕР_1 , заробітна плата -РВ 359».
Також було надано виписку по надходженням по картці ОСОБА_1 за період 11.10.2021, згідно якого 11.10.2021 на картку було надходження коштів у сумі 25773,80 грн. з призначенням: «Зарплата, військова частина НОМЕР_1 , виконання рішення суду по справі № 160/5259/21».
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та фактам, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.
Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні, не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.
У справі № 814/2563/16 (К/9901/2705/17) Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зазначив, що при розбіжності між загальним і спеціальним нормативно-правовим актом перевага надається спеціальному. При цьому загальні норми можуть застосовуватися субсидіарно, тобто, в тих випадках, коли спірні правовідносини не врегульовані нормами спеціального законодавства або врегульовані не повністю.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Слід зауважити, що непоширення норм Кодексу законів про працю України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.
Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.
У той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України, норми, спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними відповідно до законодавства всіх виплат у день звільнення та водночас стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку з працівником.
Отже, з огляду на не врегулювання питання щодо порядку виплати грошового забезпечення за час затримки розрахунку при вирішенні вказаного питання підлягають застосуванню приписи Кодексу законів про працю України, що також відповідає правовій позиції Верховного Суду України, висловленій у постанові від 17 лютого 2015 року у справі № 21-8а15, Верховного Суду висловленій у постанові від 30 січня 2019 року у справі №806/2164/16.
Згідно з частиною 1 статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Відповідно до статті 116 КЗпП України у редакції на час спірних правовідносин та звернення позивача до суду з цим позовом, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Частиною 1 статті 117 КЗпП України у редакції на час спірних правовідносин та звернення позивача до суду з цим позовом, визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
У разі не проведення розрахунку у зв'язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку працівник мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.
Відповідно до правової позиції, наведеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №910/4518/16, за змістом приписів статей 94, 116, 117 КЗпП і статей 1, 2 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.
Верховний Суд зазначив, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Зазначені обставини та протиправність дій та бездіяльність відповідача щодо несвоєчасної виплати зазначених сум були встановлені судовим рішенням.
Відповідач не спростовував несвоєчасний розрахунок при звільненні з позивачем.
Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що оскільки у день звільнення позивача, відповідачем повна виплата належних позивачу сум не була проведена та відповідачем в суді не доведено відсутність вини з невиплати, з відповідача на користь позивача цих сум, слід зобов'язати нарахувати на його користь середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні.
Отже, висновки суду першої інстанції щодо наявності підстав для зобов'язання нарахувати і виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, є вірними.
Щодо посилання скаржника на відсутність підстав для нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки учасникам бойових дій при звільненні зі служби на законодавчому рівні та правові висновки з цього питання викладеному у рішенні Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 16.05.2019 по справі 620/4218/18, колегія суддів зазначає, що питання нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані дні відпустки не є предметом судового розгляду у цій справі.
Щодо визначення суми середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, суд зазначає, що рішення суду першої інстанції в цій частині не оскаржується, тому в цій частині таке судове рішення не переглядається судом апеляційної інстанції.
Зазначене узгоджується з позицією, викладеною в п. 13.1 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України “Про судове рішення в адміністративній справі” від 20.05.2013 №7 , відповідно до якого у разі часткового оскарження судового рішення суд апеляційної інстанції в описовій частині свого рішення повинен зазначити, в якій частині рішення суду першої інстанції не оскаржується, і при цьому не має права робити правові висновки щодо неоскарженої частини судового рішення.
Доводи апеляційної скарги спростовуються встановленими судом обставинами, наявними в матеріалах справи доказами та нормами права, зазначеними в мотивувальній частині оскаржуваного рішення суду, які регламентують спірні правовідносини.
Статтею 316 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, з повним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, у зв'язку з чим підстави для скасування або зміни рішення суду першої інстанції відсутні, тому, при таких обставинах, апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду - без змін
Керуючись статтями 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
Апеляційну скаргу Військово частини НОМЕР_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 20 лютого 2023 року у справі №160/1915/22 - залишити без задоволення.
Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 20 лютого 2023 року у справі №160/1915/22- залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати прийняття та не підлягає касаційному оскарженню до Верховного Суду, крім випадків, встановлених п.2 ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий - суддя С.В. Чабаненко
суддя С.В. Білак
суддя І.В. Юрко