15.04.2024
Справа №489/1227/24
Провадження №2/489/973/24
15 квітня 2024 м. Миколаїв
Ленінський районний суд міста Миколаєва у складі:
головуючого - судді Рум'янцевої Н.О.,
із секретарем судових засідань - Ставратій Я.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі Ленінського районного суду в м. Миколаєві в порядку спрощеного позовного провадження із повідомленням сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , треті особи - Миколаївська міська рада, ОСОБА_4 , яка діє в інтересах малолітніх ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням
встановив.
Позивачі звернулися до суду з позовом, яким просили визнати ОСОБА_3 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 . Мотивуючи свої вимоги тим, що 24 травня 1989 року виконавчим комітетом Миколаївської міської ради народних депутатів ухвалено рішення № 155 Про затвердження списків на заселення житлових будинків, зокрема, по АДРЕСА_2 . відповідно до списку громадян на надання квартир, ОСОБА_7 та членам її сім'ї: ОСОБА_8 (чоловік), ОСОБА_9 (донька, відповідачка по справі), ОСОБА_2 (син) надано квартиру за адресою: АДРЕСА_3 . ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_9 вселилися до квартири та зареєстрували місце свого проживання у вказаній квартирі. ОСОБА_9 , у звязку з реєстрацією шлюбу, змінила прізвище на « ОСОБА_10 ». На теперішній час відповідачка у вищевказаній квартирі не проживає з січня 2005 року. Відповідачка з чоловіком виїхала до Російської Федерації та набула громадянство Росії. Повертатися до України відповідачка не бажає. Відповідачка з обліку не знялась, у звязку з чим позивачі несуть тягар по оплаті комунальних послуг, які нараховуються на всіх зареєстрованих мешканців, позбавлені права на отримання субсидії, тощо. Виїхавши з квартири, відповідачка звільнила квартиру від своїх речей.
Від представниці ММР надійшли пояснення щодо позову, в якому фактично свою позицію щодо вимоги позову не висловлено, зміст пояснень фактично містить посилання на практику Верховного суду при розгляді аналогічних справ та посилання на матеріальні норми Житлового та Цивільного кодексу. Окрім цього, представниця третьої особи вважала що Миколаївська міська рада не є належним учасником справи, зазначила що рішення суду може сплинути на права та обов'язки Виконавчого комітету ММР.
Ухвалою суду від 26.02.2024, позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі та призначено справу до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін.
Відповідно до ч. 3 ст. 211 ЦПК України, учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється на підставі наявних у суду матеріалів.
Від позивачів надійшла заява про розгляд справи за їх відсутності На позовних вимогах наполягають. Просять позов задовольнити. Проти винесення заочного рішення не заперечують.
Відповідачка у судове засідання не з'явилася по невідомим суду причинам. Про дату, час та місце судового розгляду була повідомлена належним чином. Причини неявки суду не повідомила.
Представниця третьої особи просила розглядати справу за її відсутністю.
Згідно ч.1 ст.280 ЦПК України у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності або якщо повідомлені ним причини неявки визнані неповажними, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи.
Передбачених ч. 2 ст. 223 ЦПК України підстав для відкладення розгляду справи судом не встановлено, судом прийнято рішення про розгляд справи за відсутності сторін,на підставі доказів, поданих разом із матеріалами позову з ухваленням заочного рішення відповідно до ст. ст. 280-283 ЦПК України.
Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, у відповідності до ч. 5 ст. 268 ЦПК України, є дата складання повного судового рішення.
Згідно вимог ч.2 ст.247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
З'ясувавши обставини та дослідивши надані докази, суд приходить до висновку, що встановлені наступні факти та відповідні правовідносини.
Як вбачається з Архівного витягу з рішення виконавчого комітету Миколаївської міської ради народних депутатів № 155 від 24.05.1989 «Про затвердження списків на заселення житлових будинків», затверджено розподіл квартир між підприємствами та організаціями, зокрема, по АДРЕСА_2 .
Відповідно до списку громадян на надання квартир, ОСОБА_7 та членам її сім'ї: ОСОБА_8 (чоловік), ОСОБА_9 (донька, відповідачка по справі), ОСОБА_2 (син) надано квартиру за адресою: АДРЕСА_3 .
ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_9 вселилися до квартири та зареєстрували місце свого проживання у вказаній квартирі.
ОСОБА_9 , у звязку з реєстрацією шлюбу, змінила прізвище на « ОСОБА_10 », що підтверджується карточкою прописки Форми А.
Згідно Інформаційної довідки про зареєстрованих осіб у житловому приміщенні з Департаменту з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради від 12.02.2024 № 998/ІРТГ, за адресою: АДРЕСА_3 зареєстровані: ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 .
Позивачі зазначають, що відповідачка з чоловіком виїхала до Російської Федерації та набула громадянство Росії. Повертатися до України відповідачка не бажає.
На підтвердження зазначеного суду надано копію паспорта ОСОБА_3 , № НОМЕР_1 від 18.02.2017, з якого вбачається, що остання є громадянкою Російської Федерації та зареєстрована за адресою: Російська Федерація, Московська обл., Солнечногорський р-н, с. Андріївка.
Як вбачається з копії квитанцій про сплату комунальних послуг, ОСОБА_1 сплачує за комунальні послуги, які надаються до квартири АДРЕСА_1 .
З Акта про не проживання особи за місцем реєстрації від 18.02.2024, складеного свідками та засвідченого печаткою ОСББ «Уют-5А», вбачається, що ОСОБА_11 в квартирі АДРЕСА_1 не проживає з січня 2005, особистих речей ОСОБА_3 в квартирі немає.
Конституція України у ст. 47 проголошує, що кожен має право на житло. Держава гарантує не тільки свободу його придбання, але й можливість стабільного користування житлом, його недоторканість, а також недопущення примусового позбавлення житла, не інакше, як на підставі закону і за рішенням суду.
Згідно ст.81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч.1 ст. 383 Цивільного кодексу України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї.
Відповідно до ч.2 ст. 405 Цивільного кодексу України член сім'ї власника житла втрачає право користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Відповідно до ч.1 ст.41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним.
Верховний Суд України в постанові від 16 листопада 2016 року в справі №6-709цс16 зазначив, що за порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України слід дійти до висновку, що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жилого приміщення, будинку, квартиру тощо, від будь яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім'ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім'ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім'ї власника без поважних причин понад один рік.
Такий висновок викладено у Постанові Другої судової палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 22 листопада 2018 року, справа № 591/4595/16-ц, провадження № 61-28757св18.
Згідно із ч. 1 ст. 317 Цивільного кодексу України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
У відповідності з ст. 150 Житлового кодексу Української РСР, громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Відповідно до ч. 1 ст. 61 ЖК України користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення.
Згідно вимог ст. 64 ЖК України, члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму житлового приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору.
Як роз'яснено у пункті 39 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право користування цим житлом відповідно до закону (особистий сервітут, частина перша статті 405 ЦК). Суди повинні мати на увазі, що таким законом не може бути ЖК УРСР, а застосуванню підлягають норми, передбачені главою 32 ЦК.
Відповідно до положення ст. 65 ЖК України, наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно.
Особи, що вселились в жиле приміщення відповідно до цієї статті як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування приміщенням, якщо при їх вселенні між цими особами, наймодавцем, наймачем та членами його сім'ї, які проживають разом з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.
Відповідно до ч. 1 ст. 71 Житлового кодексу України при тимчасовій відсутності наймача чи членів його сім'ї за ними зберігається житлове приміщення на протязі шести місяців.
Відповідно до п. 10 Постанови пленуму Верховного Суду України №2 від 12 квітня 1985 року «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (ст. 71 ЖК України), необхідно з'ясувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. В разі їх поважності суд може продовжити пропущений строк.
Тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог - покладається на відповідача.
Саме до такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 23 липня 2020 року (справа 519/875/14-ц).
За таких обставин, оскільки відповідачка не проживає у спірній квартирі, витрати на її утримання не несе, за комунальні послуги не сплачує, суд вважає, що факт реєстрації відповідачки у квартирі АДРЕСА_4 , порушує права позивачів як наймачів, а тому вимога про визнання відповідачки такою що втратила права користування житловим приміщенням, підлягає задоволенню.
Оскільки при поданні позовної заяви позивач вимоги про розподіл судового збору не заявляв та таких вимог не заявляв і в судовому засіданні, враховуючи межі судового розгляду і диспозитивність цивільного судочинства, розподіл судового збору суд не здійснює.
Керуючись ст. ст. 4, 12, 89, 259, 263-265, 282 Цивільного процесуального кодексу України, суд
вирішив:
позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , треті особи - Миколаївська міська рада, ОСОБА_4 , яка діє в інтересах малолітніх ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням - задовольнити.
Визнати ОСОБА_3 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 .
Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано відповідачем протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Апеляційна скарга на судове рішення може бути подана позивачем протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено скорочене судове рішення, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
Судове рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційні скарги подаються учасниками справи в порядку статті 355 ЦПК України безпосередньо до Миколаївського апеляційного суду.
З інформацією щодо тексту судового рішення учасники справи можуть ознайомитися за веб-адресою Єдиного державного реєстру судових рішень: http://www.reyestr.court.gov.ua або за веб-адресою Судової влади України: https://court.gov.ua/fair/.
Позивачі:
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_2 .
ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_3 .
Відповідач: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_4 .
Треті особи:
Миколаївська міська рада, юридична адреса: м. Миколаїв, вул. Адміральська, 20, ЄДРПОУ 26565573.
ОСОБА_4 , яка діє в інтересах малолітніх ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , які зареєстровані за адресою: АДРЕСА_3 .
Повний текст судового рішення складено «15» квітня 2024.
Суддя Н.О. Рум'янцева