17 квітня 2024 р. Справа № 480/10120/23
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Калиновського В.А.,
Суддів: Кононенко З.О. , Мінаєвої О.М. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління Національної поліції в Сумській області на рішення Сумського окружного адміністративного суду від 27.12.2023, головуючий суддя І інстанції: М.М. Шаповал, м. Суми, по справі № 480/10120/23
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Національної поліції в Сумській області
про визнання бездіяльності протиправною,
Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до суду з позовом, в якому просив:
- визнати бездіяльність Головного управління Національної поліції в Сумській області, що полягає в не нарахуванні та невиплаті грошової компенсації за невикористану додаткову оплачувану відпустку за 2022 рік строком 30 діб та додаткову оплачувану відпустку за 2022 рік строком 15 діб протиправною;
- зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити йому грошову компенсацію за невикористану додаткову оплачувану відпустку за 2022 рік строком 30 діб та додаткову оплачувану відпустку за 2022 рік строком 15 діб;
- стягнути з Головного управління Національної поліції в Сумській області на його користь компенсацію за невикористану додаткову оплачувану відпустку за 2022 рік строком 30 діб в сумі 48399,28 грн. та додаткову оплачувану відпустку за 2022 рік строком 15 діб в сумі 24199,64 грн, на загальну суму 75598,92 грн.;
- стягнути з Головного управління Національної поліції в Сумській області на його користь (платіжні реквізити додаються) грошову компенсацію відповідно ст. 117 КЗпП України за затримку розрахунку належних звільненому працівникові сум у строки, визначені в статті 116 цього Кодексу за весь період не проведеного з ним розрахунку з дати звільнення 12.01.2023 по 14.09.2023 в сумі 291172,70 грн.;
- стягнути з Головного управління Національної поліції в Сумській області на його користь (платіжні реквізити додаються) компенсацію моральної шкоди у розмірі 10000 гривень.
Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 27.12.2023 частково задоволено позов.
Визнано протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Сумській області щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за дні невикористаної щорічної основної оплачуваної відпустки за 2022 рік в кількості 30 діб та щорічної додаткової оплачуваної відпустки за 2022 рік в кількості 15 діб.
Зобов'язано Головне управління Національної поліції в Сумській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за дні невикористаної щорічної основної оплачуваної відпустки за 2022 рік в кількості 30 діб та щорічної додаткової оплачуваної відпустки за 2022 рік в кількості 15 діб.
Стягнуто з Головного управління Національної поліції в Сумській області на користь ОСОБА_1 в рахунок середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 10 % від суми належної йому до сплати.
У задоволенні інших вимог - відмовлено.
Відповідач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення першої інстанції в частині задоволених позовних вимог, та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідач зазначає, що відповідно до вимог Закону України "Про Національну поліцію", а також Порядку та умов виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та здобувачам вищої освіти закладів вищої освіти із специфічними умовами навчання, що здійснюють підготовку поліцейських, який затверджений наказом Міністерства внутрішніх справ України № 260 від 06.04.2016, грошова компенсація за невикористані відпустки за попередні роки не передбачена, оскільки відсутня пряма норма, яка б покладала на відповідача обов'язок відшкодування компенсації за невикористані щорічну основну оплачувану відпустку та щорічну додаткову оплачувану відпустку.
Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому він, наполягаючи на законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції, просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.
На підставі положень п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України справа розглянута в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм чинного законодавства, колегія суддів апеляційної інстанції, переглядаючи судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги у відповідності до ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України, дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що на підставі наказу Головного управління Національної поліції в Сумській області № 15 о/с від 12.01.2023 у відповідності до пункту 2 (за станом здоров'я (через хворобу) - за рішенням медичної комісії про непридатність до служби в поліції) частини 1 статті 77 Закону України "Про Національну поліцію" від 02.07.2015 № 580-VІІІ, позивач звільнений зі служби в поліції з 13.01.2023 з посади заступника начальника управління інформаційно-аналітичної підтримки Головного управління Національної поліції в Сумській області - начальника відділу формування та супроводження інформаційних ресурсів, інформаційної підсистеми розшукового призначення. Вислуга на дату звільнення 12.01.2023 складає: календарна - 25 років 01 місяць 19 днів.
Позивач звернувся до відповідача із заявою, у якій просив нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористану додаткову оплачувану відпустку.
Відповідач листом від 09.06.2023 повідомив позивача, зокрема, що кількість невикористаних днів щорічної основної та додаткової оплачуваної відпустки за час проходження позивачем служби в Національній поліції України складає за 2022 рік - 30 діб основної оплачуваної відпустки, 15 діб додаткової оплачуваної відпустки. У цій же відповіді на запит зазначено, що відповідно ст. 93 Закону України "Про Національну поліцію" поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація за невикористану в році звільнення відпустку, 2022 роки не нараховувалась та не виплачувалась.
Позивач, не погодившись з протиправною бездіяльністю відповідача звернувся до суду з позовом.
Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що позивач має право на отримання від відповідача компенсацію за невикористану основну оплачувану відпустку за 2022 рік у кількості 30 діб та додаткову оплачувану відпустку за 2022 рік у кількості 15 діб. та на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 10% від суми належної йому до сплати.
Колегія суддів суду апеляційної інстанції при прийнятті цієї постанови виходить з наступного.
Статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Закон України «Про відпустки» від 15.11.1996 № 504/96-ВР (далі - Закон № 504/96-ВР) установлює державні гарантії права на відпустки, визначає умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров'я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи.
Згідно ст. 4 Закону № 504/96-ВР установлюються такі види відпусток: 1) щорічні відпустки: основна відпустка (ст. 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (ст. 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (ст. 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством; 2) додаткові відпустки у зв'язку з навчанням (ст.ст. 13, 14 і 15 цього Закону); 3) творча відпустка (ст. 16 цього Закону); 3-1) відпустка для підготовки та участі в змаганнях (ст. 16-1 цього Закону); 4) соціальні відпустки: відпустка у зв'язку з вагітністю та пологами (ст. 17 цього Закону); відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (ст. 18 цього Закону); відпустка у зв'язку з усиновленням дитини (ст. 18-1 цього Закону); додаткова відпустка працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (ст. 19 цього Закону); відпустка при народженні дитини (ст. 19-1 цього Закону); 5) відпустки без збереження заробітної плати (ст.ст. 25, 26 цього Закону). Законодавством, колективним договором, угодою та трудовим договором можуть установлюватись інші види відпусток.
Закон України «Про Національну поліцію» від 02.07.2015 № 580-VIII (далі - Закон № 580-VIII) визначає правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України.
Згідно ч.ч. 1, 3 ст. 59 Закону № 580-VIII служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень. Рішення з питань проходження служби оформлюються письмовими наказами по особовому складу на підставі відповідних документів, перелік і форма яких установлюються Міністерством внутрішніх справ України.
Відповідно до ст. 60 Закону № 580-VIII проходження служби в поліції регулюється цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Згідно ст. 92 Закону № 580-VIII поліцейським надаються щорічні чергові оплачувані відпустки в порядку та тривалістю, визначених цим Законом.
Поліцейському надаються також додаткові відпустки, у зв'язку з навчанням, творчі відпустки, соціальні відпустки, відпустки без збереження заробітної плати (грошового забезпечення) та інші види відпусток відповідно до законодавства про відпустки.
Частинами 2, 3 статті 93 Закону № 580-VIII передбачено, що тривалість щорічної основної оплачуваної відпустки поліцейського становить тридцять календарних днів, якщо законом не визначено більшої тривалості відпустки.
За кожний повний календарний рік служби в поліції після досягнення п'ятирічного стажу служби поліцейському надається один календарний день додаткової оплачуваної відпустки, але не більш як п'ятнадцять календарних днів.
Відповідно до ч.ч. 7-11 ст. 93 Закону № 580-VIII чергова відпустка надається поліцейському, як правило, до кінця календарного року. Поліцейським, які захворіли під час чергової відпустки, після одужання відпустка продовжується на кількість невикористаних днів. Продовження відпустки здійснюється керівником, який надав її, на підставі відповідного документа, засвідченого у визначеному законом чи іншим нормативно-правовим актом порядку. Поліцейським у рік звільнення за власним бажанням, за віком, через хворобу чи скорочення штату в році звільнення, за їх бажанням, надається чергова відпустка, тривалість якої обчислюється пропорційно з розрахунку однієї дванадцятої частини відпустки за кожний повний місяць служби в році звільнення. При звільненні поліцейського проводиться відрахування з грошового забезпечення надмірно нарахованої частини чергової відпустки за час невідпрацьованої частини календарного року. За невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до закону. Відкликання поліцейського із чергової відпустки, як правило, забороняється. У разі крайньої необхідності відкликання із чергової відпустки може бути дозволено керівнику територіального органу поліції. За бажанням поліцейського невикористана частина відпустки може бути приєднана до чергової відпустки на наступний рік.
Колегія суддів зазначає, що позивач відповідно до ст.ст. 92 та 93 Закону № 580-VIII мав право на невикористану щорічну чергову оплачувану відпустку за 2022 рік у кількості 30 діб та додаткову оплачувану відпустку за 2022 рік у кількості 15 діб.
Слід зазначити, що право працюючої особи на відпочинок у формі відпустки закріплено Конституцією України. Особу не може бути позбавлено такого права. Види відпусток, які можуть надаватися поліцейським, визначені у ст. 92 Закону № 580-VIII. З аналізу наведеної норми вбачається, що поліцейським можуть бути надані такі відпустки: щорічні чергові оплачувані відпустки, додаткові відпустки, у зв'язку з навчанням, творчі відпустки, соціальні відпустки, відпустки без збереження заробітної плати (грошового забезпечення) та інші види відпусток відповідно до законодавства про відпустки.
Правило про надання відпустки до кінця календарного року не є виключним, про що свідчать положення ч.ч. 8, 11 ст. 93 Закону № 580-VIII, а саме: до яких поліцейським, які захворіли під час чергової відпустки, після одужання відпустка продовжується на кількість невикористаних днів. Відкликання поліцейського з чергової відпустки, як правило, забороняється. У разі крайньої необхідності відкликання з чергової відпустки може бути дозволено керівнику територіального органу поліції. За бажанням поліцейського невикористана частина відпустки може бути приєднана до чергової відпустки на наступний рік.
Аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку, що законом не виключаються випадки, коли поліцейським відпустка не буде використана протягом календарного року.
Не передбачено позбавлення поліцейського права на відпустку, яке він уже отримав в попередньому календарному році.
Водночас, надано право працівнику використати право на відпустку за попередній рік одночасно з черговою відпусткою наступного року.
Таким чином, у наступному календарному році, в тому числі і за умови, що він є роком звільнення, поліцейський має гарантоване право на чергову відпустку за поточний календарний рік та на відпустки (основні і додаткові), що не були використані в попередніх роках, що виражається в праві на отримання грошової компенсації за весь час невикористаної оплачуваної відпустки, незалежно від часу набуття права на таку відпустку, оскільки відпустки за попередні роки також є невикористаними в році звільнення та не можуть бути залишені без розрахунку з поліцейським, адже це суперечить суті та гарантіям як трудового, так і спеціального законодавства в частині реалізації права на відпочинок.
Рішенням Конституційного Суду України від 07.05.2002 № 8-рп/2002 в справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень ч.ч. 2, 3 ст. 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) зазначено, що при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, установивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми, у яких визначені основні трудові права працівників - Кодекс законів про працю України (далі - КЗпП України).
З огляду на відсутність правового врегулювання цього питання положеннями Закону № 580-VIII питання компенсації невикористаної частини відпустки поліцейському за минулі роки, суд зазначає, що при вирішенні вказаного спору підлягають застосуванню приписи КЗпП України і Закону № 504/96-ВР.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 24 Закону № 504/96-ВР і ч. 1 ст. 83 КЗпП України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.
Отже, у випадку звільнення поліцейських з органів Національної поліції України їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні, як основної, так і додаткової відпустки.
Аналогічні висновки наведені у постановах Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 160/10875/19, від 04.02.2021 у справі № 160/5393/19, від 31.03.2021 у справі № 320/3843/20, від 26.05.2021 у справі № 360/1362/20, від 24.06.2021 у справі № 520/8054/2020.
З урахуванням наведеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що при звільненні, позивач мав право на отримання грошової компенсації за невикористані ним у 2022 році дні основних та додаткових відпусток.
Таким чином, в цій частині доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на невірному трактуванні фактичних обставин та норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.
Разом з тим, колегія суддів вважає за необхідне скасувати рішення суду першої інстанції в частині стягнення на користь позивача середнього заробітку за час розрахунку при звільненні, з огляду на наступне.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у п.27 постанови від 18.12.2018 року (справа №820/4619/16), що відповідно до ч.5 ст.242 КАС України підлягає врахуванню, за загальним правилом норми спеціального законодавства є пріоритетними перед нормами загальними. Тобто, норми Кодексу законів про працю України підлягають застосуванню у разі, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини, з огляду на що наявні підстави застосувати для спірних правовідносин норми КЗпП.
Відповідно до ч.1 ст.116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Частиною 1 ст.117 КЗпП встановлено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
З аналізу зазначених законодавчих норм вбачається, що умовами застосування ч.1 ст.117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Згідно з ч.2 ст.117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Відповідно до ч. 1 ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). За приписами частини другої статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.
Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоби виключити ризик свавілля.
ЄСПЛ трактує поняття «якість закону» таким чином, а саме - національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення ЄСПЛ у справах "C.G. та інші проти Болгарії" ("C. G. and Others v. Bulgaria", заява №1365/07, 24 April 2008, § 39), "Олександр Волков проти України" ("Oleksandr Volkov v. Ukraine", заява № 21722/11, § 170).
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. А роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ у справах "Кантоні проти Франції" від 11 листопада 1996 року "Cantoni v. France", заява № 17862/91, § 31-32, "Вєренцов проти України" від 11 квітня 2013 року "Vyerentsov v. Ukraine", заява № 20372/11, § 65).
Отже, висновок, викладений у рішенні ЄСПЛ від 8 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України», а саме у пункті 57 рішення, не узгоджується та суперечить практиці Верховного Суду України, за яким після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум (постанова від 15 вересня 2015 року провадження № 21-1765а15).
Як вбачається із рішення ЄСПЛ, позовні вимоги у спорі, який передано на розгляд ЄСПЛ, ґрунтувались на тому, що стаття 117 КЗпП України надавала заявниці право на отримання компенсації за несвоєчасну виплату заборгованості із заробітної плати до дня її фактичної виплати, навіть за періоди невиконання рішення, якими присуджувалась така виплата. Однак доводи заявниці не прийняли суди. Зокрема, рішення суду від 15 червня 1999 року та 26 листопада 2003 року щодо відмови в задоволенні позовних вимог заявниці ґрунтувалися на тому, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 КЗпП України могла вимагатись заявницею лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати рішеннями від 8 липня 1997 року та 25 травня 1998 року та що тримісячний строк для вчинення процесуальних дій розпочався з цих дат. З прийняттям цих рішень статті 116 та 117 КЗпП України більше не застосовуються у справі заявниці, а зобов'язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію було замінено на зобов'язання виконати судові рішення на користь заявниці, що не регулюється матеріальними нормами трудового права.
Разом з тим у своєму рішенні ЄСПЛ не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю. Звернув увагу на те, що частина друга статті 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 КЗпП України.
Аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак воно не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно.
Крім того, у пункті 58 рішення ЄСПЛ вкотре наголосив, що він не є апеляційним судом для оскарження рішень національних судів та, як правило, саме національні суди повинні тлумачити національне законодавство та надавати оцінку наданим їм доказам (рішення у справі Waite and Kennedy v. Germany), заява № 26083/94, пункт 54, ЄСПЛ 1999-I).
Відповідно за висновком ЄСПЛ не було порушення статті 6 Конвенції щодо скарги заявниці на відсутність доступу до суду (пункт 59 рішення).
Разом з тим ст. 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені ст. 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Відповідні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, постановах Верховного Суду від 16 липня 2020 року у справі № 400/2884/18, від 16 липня 2020 року у справі № 812/1259/17, від 16 липня 2020 року у справі № 825/1540/17, від 30 квітня 2020 року у справі № 140/2006/19, від 13 серпня 2020 року у справі № 808/610/18.
Аналіз наведених правових норм та висновків Верховного Суду, Великої Палати Верховного Суду дає підстави для висновку, що у разі несвоєчасної виплати належних звільненому працівникові сум, таких як заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, індексація грошового забезпечення тощо, працівник має право на відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України.
Разом з тим, в межах спірних правовідносин колегією суддів враховано, що грошової компенсації за невикористану додаткову оплачувану відпустку за 2022 рік строком 30 діб та додаткову оплачувану відпустку за 2022 рік строком 15 діб (на виконання даного рішення суду) ОСОБА_1 ще не виплачена, у той час як частиною 1 ст.117 КЗпП встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
Тобто станом на дату винесення рішення судом апеляційної інстанції фактичного розрахунку із позивачем ще не було проведено, а отже суд позбавлений можливості здійснити належний обрахунок суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, позаяк такого розрахунку відповідачем ще не здійснено, отже заявлена ОСОБА_1 вимога про стягнення з Головного управління Національної поліції в Сумській області на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є передчасною та не підлягає задоволенню.
Щодо решти аргументів сторін, суд звертає увагу, що згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін проти України», § 58, рішення від 10 лютого 2010 року).
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, щодо необхідності апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Сумській області - задовольнити частково, рішення Сумського окружного адміністративного суду від 27.12.2023- скасувати в частині стягнення з Головного управління Національної поліції в Сумській області на користь ОСОБА_1 в рахунок середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 10 % від суми належної йому до сплати, з прийняттям в цій частині постанови про відмову ОСОБА_1 в задоволенні позову.
Керуючись ст. ст. 311, 315, 317, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Сумській області - задовольнити частково.
Рішення Сумського окружного адміністративного суду від 27.12.2023 по справі № 480/10120/23 - скасувати в частині стягнення з Головного управління Національної поліції в Сумській області на користь ОСОБА_1 в рахунок середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 10 % від суми належної йому до сплати.
Прийняти в цій частині постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 залишити без задоволення.
В іншій частині рішення Сумського окружного адміністративного суду від 27.12.2023 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя В.А. Калиновський
Судді З.О. Кононенко О.М. Мінаєва