03 квітня 2024 року
м. Київ
справа № 161/8993/23
провадження № 61-14754св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача Литвиненко І. В.,
суддів Грушицького А. І., Петрова Є. В., Пророка В. В., Ситнік О. М.,
розглянув у порядку письмового провадження касаційні скарги ОСОБА_1 на ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 06 червня 2023 року у складі судді Гринь О. М., постанову Волинського апеляційного суду від 07 вересня 2023 року у складі колегії суддів: Шевчук Л. Я., Данилюк В. А., Киці С. І. та ухвалу Волинського апеляційного суду від 26 вересня 2023 року
у справі за позовом ОСОБА_1 до Першого відділу державної виконавчої служби у місті Луцьку Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) про визнання незаконними рішень, дій та бездіяльності, стягнення моральної шкоди, стягнення виконавчого збору та витрат на проведення виконавчих дій,
Короткий зміст позовних вимог
ОСОБА_1 у червні 2023 року звернувся до суду з вищевказаним позовом, в якому просив:
- визнати незаконними рішення, дії та бездіяльність посадових осіб державної виконавчої служби в місті Луцьку Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) у виконавчому провадженні № НОМЕР_1;
- стягнути з Державної виконавчої служби в місті Луцьку Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) на його користь 50 000 грн моральної шкоди, завданої незаконним рішенням, дією та бездіяльністю як органом державної влади;
- стягнути з Державної виконавчої служби в місті Луцьку Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) на його користь кошти в сумі 631,44 грн утримані з його пенсії як борг, витрати на проведення виконавчих дій та виконавчий збір.
На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилався на те, що постанова про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_1 від 22 лютого 2021 року є такою, що прийнята з порушенням строків пред'явлення виконавчих документів до виконання на підставі виконавчого документа Луцького міськрайонного суду Волинської області від 20 листопада 2020 року № 161/10274/20, пред'явленого до примусового виконання з порушенням строків пред'явлення.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Луцький міськрайонний суд Волинської області ухвалою від 06 червня 2023 року відмовив у відкритті провадження у цій справі. Роз'яснив заявнику, що його вимоги підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Ухвалу суд мотивував тим, що оскільки основна вимога позивача стосується оскарження дій органу державної виконавчої служби про стягнення з відповідача виконавчого збору та витрат виконавчого провадження, враховуючи похідний характер вимог про стягнення моральної шкоди та повернення коштів та їх взаємну пов'язаність, бажання позивача розглядати такі вимоги в одному провадженні та пряму заборону на об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, суд дійшов висновку, що вказаний спір не відноситься до юрисдикції судів, в порядку цивільного судочинства, а віднесений до юрисдикції судів в порядку адміністративного судочинства.
Волинський апеляційний суд постановою від 07 вересня 2023 року, з урахуванням ухвали того ж суду про виправлення описки від 12 вересня 2023 року, апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 залишив без задоволення, а ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 06 червня 2022 року у цій справі залишив без змін.
Постанову апеляційний суд мотивував тим, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що розгляд цієї справи відноситься до юрисдикції адміністративного суду.
Волинський апеляційний суд ухвалою від 26 вересня 2023 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення у цій справі відмовив.
Ухвалу апеляційний суд мотивував тим, що постановою Волинського апеляційного суду від 07 вересня 2023 року ухвала суду першої інстанції залишена без змін, а апеляційна скарга ОСОБА_1 - без задоволення, тому підстави для задоволення заяви відсутні.
Короткий зміст вимог касаційних скарг
ОСОБА_1 11 жовтня 2023 року подав до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 06 червня 2023 року та постанову Волинського апеляційного суду від 07 вересня 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
ОСОБА_1 24 жовтня 2023 року подав до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Волинського апеляційного суду від 26 вересня 2023 року, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення та прийняти нову постанову про задоволення заяви про ухвалення додаткового рішення.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційні скарги
У касаційній скарзі на ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 06 червня 2023 року та постанову Волинського апеляційного суду від 07 вересня 2023 року ОСОБА_1 як на підставу оскарження судового рішення посилається на частину другу статті 389 ЦПК України та, зокрема вказує, що Волинський окружний адміністративний суд ухвалою від 16 серпня 2021 року у справі № 140/8518/21 відмовив йому у відкритті провадження у справі за тим же позовом до Державної виконавчої служби у місті Луцьку Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів), оскільки оскаржуване ним рішення прийнято при виконанні виконавчого листа № 161/1074/20 від 20 листопада 2020 року, виданого Луцьким міськрайонним судом Волинської області, тому даний спір не може розглядатися за правилами адміністративного судочинства.
Враховуючи те, що йому було відмовлено у відкритті провадження у справі він звернувся до суду з цим позовом в порядку цивільного судочинства.
У подібних правовідносинах відсутній висновок Верховного Суду щодо питання звернення до суду цивільної чи адміністративної юрисдикції про визнання незаконними рішень державної виконавчої служби.
У касаційній скарзі на ухвалу Волинського апеляційного суду від 26 вересня 2023 року ОСОБА_1 як на підставу оскарження судового рішення посилається на частину другу статті 389 ЦПК України та, зокрема вказує, зважаючи на неправомірні дії відповідача щодо нього, які виразилися у безпідставному стягненні з нього коштів та порушення його прав за захистом яких він був змушений звернутися, вважає, що з відповідача на його користь слід стягнути судові витрати понесені ним на апеляційне оскарження ухвали суду першої інстанції від 06 червня 2023 року.
На зазначену обставину апеляційний суд уваги не звернув, в результаті чого ухвалив незаконне та необґрунтоване судове рішення.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
Від Відділу державної виконавчої служби у місті Луцьку Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції у грудні 2023 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому заявник просить відмовити у її задоволенні, посилаючись на те, що з метою виконання рішення суду державним виконавцем 22 лютого 2021 року винесено постанову про арешт коштів боржника та направлено до банківських установ для виконання; жодних заяв про зняття арешту з коштів від боржника до відділу не надходило. Згідно з відповіддю з Пенсійного фонду України їм стало відомо, що боржник отримує пенсію, тому виконавцем була направлена постанова про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника. За декілька місяців борг, виконавчий збір та витрати виконавчого провадження були стягнуті в повному обсязі.
19 липня 2021 року виконавцем прийняті постанови про зняття арешту з коштів та постанова про закінчення виконавчого провадження.
Рух касаційних скарг в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 15 листопада 2023 року відкрив провадження у цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Волинського апеляційного суду від 26 вересня 2023 року та витребував її матеріали із Луцького міськрайонного суду Волинської області.
Верховний Суд ухвалою від 29 листопада 2023 року відкрив провадження у цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 06 червня 2023 року та постанову Волинського апеляційного суду від 07 вересня 2023 року.
Справа № 161/8993/23 надійшла до Верховного Суду 07 грудня 2023 року.
Верховний Суд ухвалою від 19 лютого 2024 року справу призначив до судового розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в кількості п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 на ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 06 червня 2023 року та постанову Волинського апеляційного суду від 07 вересня 2023 року підлягає задоволенню, а касаційна скарга ОСОБА_1 на ухвалу Волинського апеляційного суду від 26 вересня 2023 року - частковому задоволеннюз таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини п'ятої статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України. У пункту 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов'язковість рішень суду.
Судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, установлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
Отже, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №№ 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» (далі - Конвенція).
Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов'язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають з відносин щодо примусового виконання судових рішень.
З врахуванням того, що оскаржувані дії вчинялися державним виконавцем у 2021 році, до цих правовідносин слід застосовувати положення Закону України «Про виконавче провадження».
Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом (частина 1 статті 74 Закону України «Про виконавче провадження»).
Відповідно до статті 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
Скарга подається до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції (частина перша статті 448 ЦПК України).
Звертаючись до суду з позовом до Луцького міськрайонного суду Волинської області ОСОБА_1 просив визнати незаконними рішення, дії та бездіяльність посадових осіб Першого відділу державної виконавчої служби у місті Луцьку Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) з тих підстав, що постанова про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_1 від 22 лютого 2021 року прийнята з порушенням строків пред'явлення виконавчих документів до виконання на підставі виконавчого документа Луцького міськрайонного суду Волинської області від 20 листопада 2020 року № 161/10274/20, пред'явленого до примусового виконання з порушенням строків пред'явлення.
Також просив стягнути з відповідача на свою користь моральну шкоду та кошти, утримані з його пенсії на проведення виконавчих дій та виконавчого збору.
Враховуючи викладене, заявлені ОСОБА_1 позовні вимоги про визнання незаконними рішення, дії та бездіяльності посадових осіб Першого відділу державної виконавчої служби у місті Луцьку Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 та стягнення моральної шкоди, завданої незаконними діями відповідача, підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, тому висновки суду першої та апеляційної інстанцій є помилковими і такими, що суперечать нормам діючого чинного законодавства України.
Також, Верховний Суд не може погодитися з висновками суду першої та апеляційної інстанцій в частині відмови у відкритті провадження за позовною заявою ОСОБА_1 про стягнення з відповідача на його користь коштів утриманих з його пенсії на проведення виконавчих дій та виконавчого збору з таких підстав.
Постанови державних виконавців про стягнення виконавчого збору, постанови державних виконавців чи приватних виконавців про стягнення витрат виконавчого провадження, про накладення штрафу, постанови приватних виконавців про стягнення основної винагороди є виконавчими документами (пункт 5 частини першої статті 3 Закону України «Про виконавче провадження»).
Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом (частина друга статті 74 Закону України «Про виконавче провадження»).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові від 18 грудня 2019 року у справі № 759/15553/14-ц (провадження № 14-579цс19) Велика Палата Верховного Суду виклала висновок про те, що … [юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані. До юрисдикції адміністративних судів належать також справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених) під час примусового виконання постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі № 127/9870/16-ц (провадження № 14-166цс18), від 06 червня 2018 року у справі № 921/16/14-г/15 (провадження № 12-93гс18), від 20 вересня 2018 року у справі № 821/872/17 (провадження № 11-734апп18), від 17 жовтня 2018 року у справі № 826/5195/17 (провадження № 11-801апп18), від 16 січня 2019 року у справі № 279/3458/17-ц (провадження № 14-543цс18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 758/201/17 (провадження № 14-468цс19), і підстав для відступлення від неї не вбачається].
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 382/389/17 (провадження № 11-1009апп19) зазначено, що … [імперативною нормою - частиною другою статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» закріплено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані. До юрисдикції адміністративних судів належать також справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених) під час примусового виконання постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні. Аналогічні правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 06 червня 2018 року у справі № 921/16/14-г/15 (провадження № 12-93гс18) та у справі № 127/9870/16-ц (провадження № 14-166цс18), від 28 листопада 2018 року у справі № 2-01575/11 (провадження № 14-425цс18)].
У постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 229/1026/21 (провадження № 14-205цс21) Велика Палата Верховного Суду виклала висновок про те, що … [частиною другою статті 74 зазначеного Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. Аналізуючи зазначені норми права у поєднанні з висловленими Великою Палатою Верховного Суду принципами визначення юрисдикції спорів, пов'язаних з виконанням виконавчих документів, слід дійти висновків, що оскарження рішень, дій або бездіяльності державних, приватних виконавців, посадових осіб органів державної виконавчої служби в процедурі виконання рішень судів, за винятком рішень щодо виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу здійснюється до суду, який ухвалив судове рішення. Оскарження рішень, дій або бездіяльності державних, приватних виконавців, посадових осіб органів державної виконавчої служби в процедурі виконання рішень інших органів, у тому числі щодо виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні, здійснюється до судів адміністративної юрисдикції.
Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово робила висновок про те, що спір з приводу оскарження постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, прийнятої під час дії Закону України «Про виконавче провадження», підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, було видано виконавчий документ, що знаходився на примусовому виконанні у державного виконавця].
У постанові Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі № 180/377/20 (провадження № 61-1св21) зроблено висновок, що … [правовідносини в частині визнання незаконними та скасування постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору та про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження є адміністративно-правовими, а тому справа у цій частині підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства].
Отже, спір про визнання незаконними та скасування постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору та про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження є публічно-правовим та відноситься до компетенції адміністративних судів.
Разом з тим судом було встановлено, що ОСОБА_1 звертався у 2021 році до Волинського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Державної виконавчої служби у місті Луцьку Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів), в якому просив:
- визнати незаконною постанову про відкриття виконавчого провадження від 22 лютого 2021 року у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, як таку, що прийнята з порушенням строків пред'явлення виконавчих документів до виконання на підставі виконавчого документа Луцького міськрайоного суду Волинської області від 20 листопада 2020 року № 161/10274/20, пред'явленого до примусового виконання з порушенням строків пред'явлення;
- зобов'язати відшкодовувати кошти в сумі 631,44 грн утримані з його пенсії, як борг, витрати на проведення виконавчих дій та виконавчий збір;
- зобов'язати відшкодувати моральну шкоду, завдану незаконним рішенням, дією та бездіяльністю, як органа державної влади, в розмірі 50 000 грн.
Волинський окружний адміністративний суд ухвалою від 16 серпня 2021 року у справі № 140/8518/21 відмовив у відкритті провадженні у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної виконавчої служби у місті Луцьку Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) про визнання незаконною постанови та зобов'язання вчинити дії, відшкодування моральної шкоди.
Вказану ухвалу суд мотивував тим, що оскільки ОСОБА_1 оскаржує рішення державного виконавця, прийняте ним при виконанні виконавчого листа, виданого Луцьким міськрайонним судом Волинської області у цивільній справі, тому даний спір не може розглядатись за правилами адміністративного судочинства, а повинен розглядатись за правилами цивільного судочинства Луцьким міськрайонним судом Волинської області.
Норма пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантує «право на суд», одним з елементів якого є право на доступ до суду, тобто право ініціювати судовий розгляд цивільної справи (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 21 лютого 1975 року у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), заява № 4451/70, § 36). Проте такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутності цих прав (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 17 січня 2012 року у справі «Станєв проти Болгарії» (Stanev v. Bulgaria), заява № 36760/06, § 230).
Відповідно до статті 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинено особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами (див. mutatis mutandis рішення від 09 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України», (заяви № 7714/06 та № 23654/08), в якому ЄСПЛ установив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності в заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду України розглянути касаційні скарги заявників усупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й знівелювала авторитет судової влади; крім того, ЄСПЛ указав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (§ 27, 28, 38-40); рішення від 1 грудня 2011 року у справі «Андрієвська проти України» (заява № 34036/06), в якому ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (§ 13, 14, 23, 25, 26); рішення від 17 січня 2013 року у справі «Мосендз проти України» (заява № 52013/08), в якому ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції, через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (§ 116, 119, 122-125); рішення від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України» (заява № 55339/07), у якому ЄСПЛ дійшов висновку, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз'яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду її позову за правилами адміністративного судочинства (§ 13, 18-24)).
Ураховуючи зазначене, з метою недопущення порушення гарантованого Конвенцією права на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту, колегія суддів з врахуванням правових позицій, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 243/5078/17 (провадження № 14-393цс18), від 12 грудня 2018 року у справі № 490/9823/16-ц (провадження № 14-509цс18), від 12 грудня 2018 року у справі № 761/12676/17 (провадження № 14-516цс18), від 27 лютого 2019 року у справі № 442/7753,16-ц (провадження № 14-35цс19), від 08 червня 2022 року у справі № 362/643/21 (провадження № 14-32цс22) вважає, що позивачу має бути забезпечений доступ до правосуддя, що включає і розгляд скарги по суті, навіть в іншому, ніж це передбачено законом судочинстві, оскільки перешкоди до розгляду у належному адміністративному судочинстві виникли у зв'язку з процесуальною діяльністю суду.
Верховний Суд вважає, що непослідовність національних судів створила позивачу перешкоди у реалізації права на судовий захист.
Отже, прийняття Луцьким міськрайонним судом Волинської області ухвали 06 червня 2023 року про відмову у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 , яка залишена без змін постановою Волинського апеляційного суду від 07 вересня 2023 року, з підстав того, що зазначений спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а також прийняття Волинським окружним адміністративним судом ухвали 16 серпня 2021 року про відмову у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 , поставили під загрозу сутність гарантованого Конвенцією права заявника на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту.
З огляду на існування юрисдикційного конфлікту, Верховний Суд вважає, що розгляд цього спору має завершитися за правилами цивільного судочинства.
Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
Згідно з частиною третьою статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції.
Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.
За таких обставин, ураховуючи вимоги частини шостої статті 411 ЦПК України та доводи касаційних скарг ОСОБА_1 на ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 06 червня 2023 року та постанову Волинського апеляційного суду від 07 вересня 2023 року, колегія суддів суду касаційної інстанції дійшла висновку про наявність підстав для скасування ухвали суду першої інстанції та постанови апеляційного суду з направленням справи в цій частині до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Також підлягає скасуванню й ухвала Волинського апеляційного суду від 26 вересня 2023 року про відмову у задоволенні заяви ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення, прийнята у порядку статті 270 ЦПК України, оскільки вона є невід'ємною частиною основного судового рішення у справі по суті спору та не може існувати окремо від нього. У разі скасування судового рішення у справі прийнята ухвала про відмову в ухваленні додаткового рішення втрачає силу.
Щодо постановлення окремої ухвали
Заявник у касаційній скарзі також просить постановити окрему ухвалу відповідно до частини десятої статті 262 ЦПК України.
Відповідно до частин першої, десятої статті 262 ЦПК України суд, виявивши при вирішенні спору порушення законодавства або недоліки в діяльності юридичної особи, державних чи інших органів, інших осіб, постановляє окрему ухвалу, незалежно від того, чи є вони учасниками судового процесу. Суд вищої інстанції може постановити окрему ухвалу в разі допущення судом нижчої інстанції порушення норм матеріального або процесуального права, незалежно від того, чи є такі порушення підставою для скасування або зміни судового рішення. Такі самі повноваження має Велика Палата Верховного Суду щодо питань передачі справ на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Окрема ухвала суду є процесуальним засобом судового впливу на виявлені під час судового розгляду грубі порушення законності, а також причини та умови, що цьому сприяли. Правовими підставами постановлення окремої ухвали є виявлені під час розгляду справи порушення матеріального або процесуального права, встановлення причин та умов, що сприяли вчиненню таких порушень. Вирішення питання щодо постановлення окремої ухвали є правом, а не обов'язком суду.
Верховний Суд не встановив грубих порушень судом першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, які давали б підстави для постановлення окремої ухвали у цій справі. Як суд першої інстанції, так і суд апеляційної інстанції виклали мотиви і висновки щодо застосування норм процесуального права у цій справі.
Помилкове застосування норм процесуального права не може бути підставою для постановлення окремої ухвали.
Щодо судових витрат
Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки Верховний Суд не змінює судове рішення та не ухвалює нове, а передає справу для продовження розгляду, тому розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись статтями 141, 262, 400, 409, 411 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про постановлення окремої ухвали відмовити.
Касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 06 червня 2023 року та постанову Волинського апеляційного суду від 07 вересня 2023 року задовольнити.
Касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Волинського апеляційного суду від 26 вересня 2023 року задовольнити частково.
Ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 06 червня 2023 року, постанову Волинського апеляційного суду від 07 вересня 2023 року та ухвалу Волинського апеляційного суду від 26 вересня 2023 року скасувати і направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідачІ. В. Литвиненко Судді:А. І. Грушицький Є. В. Петров В. В. Пророк О. М. Ситнік