Дата документу 03.04.2024 Справа № 335/11143/20
Запорізький Апеляційний суд
ЄУН 335/11143/20 Пр. № 22-ц/807/517/24Головуючий у 1-й інстанції: Алєксєєнко А.Б. Повний текст складено: 08.12.2023 року. Суддя-доповідач: Гончар М.С.
03 квітня 2024 року м. Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді (судді-доповідача) Гончар М.С.
суддів Маловічко С.В., Подліянової Г.С.
за участі секретаря Остащенко О.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 06 грудня 2023 року у справі за первісним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя і поділ майна подружжя та зустрічною позовною заявою ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання майна особистою приватною власністю
У грудні 2020 року ОСОБА_4 звернувся до суду із первісним позовом (т.с. 1 а.с. 1-4), в якому він просив визнати спірну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 спільним сумісним майном подружжя - його - ОСОБА_4 та ОСОБА_5 та визнати за ним позивачем право власності на 1/2 ідеальну частку цієї квартири.
В обґрунтування позову первісний позивач зазначав, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі з 02.10.1986 року, який був розірваний на підставі рішення суду 20.08.2008 року. Під час перебування в шлюбі 10.02.2001 року на підставі договору купівлі-продажу №224 від 10.02.2001 року, який було посвідчено приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Петрушенко Т.І., відповідачем за первісним позовом ОСОБА_3 було придбано квартиру за адресою: АДРЕСА_1 (далі за текстом - спірна квартира). У вказаній квартирі був зареєстрований позивач за первісним позовом. Заочним рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 28.05.2019 року у справі № 335/2884/19 позивача за первісним позовом було визнано таким, що втратив право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 та знято з реєстраційного обліку.
В автоматизованому порядку для розгляду цієї справи визначено суддю суду першої інстанції ОСОБА_6 (т.с. 1 а.с. 23). Ухвалою суду першої інстанції (т.с. 1 а.с. 31) провадження у цій справі відкрито в порядку загального позовного провадження.
У березні 2021 року первісний позивач через свого представника подав суду у цій справі заява про зміну предмету позову (т.с. 1 а.с. 66-67), у якій зазначав, що після ознайомлення з документами, долученими до відзиву відповідача, було встановлено, що співвласниками спірної квартири є відповідач за первісним позовом та спільні діти сторін ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , частки яких є рівними та становлять по 1/3 у кожного. Отже, набутим у шлюбі майном є 1/3 частка квартири, по причині чого позивач за первісним позовом змінює вимоги та просить суд визнати 1/3 частки квартири за адресою: АДРЕСА_1 , спільним сумісним майном подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_5 та визнати за первісним позивачем у порядку поділу спільного сумісного майна право власності на 1/6 частини цієї квартири.
У квітні 2021 року відповідачем ОСОБА_3 в особі представника - адвоката Прядка Д.В. до суду було подано зустрічну позовну заяву до ОСОБА_9 (т.с. 1 а.с. 140-144), в якій остання просила визнати 1/3 частку квартири що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , її особистою приватною власністю. Зустрічні позовні вимоги містять обґрунтування, що є тотожними обґрунтуванням заперечень на первісну позовну заяву, які викладені у відзиві на позовну заяву та у запереченнях на відповідь на відзив.
Ухвалою суду першої інстанції від 15 квітня 2021 року (т.с. 1 а.с. 201-202) поновлено ОСОБА_3 строк для подання зустрічної позовної заяви; прийнято зустрічну позовну заяву; об'єднано зустрічну позовну заяву одне провадження справу за первісним позовом; сторонам надано строк для подання заяв по суті справи.
Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 06 грудня 2023 року (т.с. 2 а.с. 139-144) у задоволенні первісного позову ОСОБА_10 до ОСОБА_3 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та поділ майна подружжя відмовлено, зустрічний позов ОСОБА_3 до ОСОБА_10 про визнання майна особистою приватною власністю задоволено.
Визнано 1/3 (одну третю) частку квартири що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 особистою приватною власністю ОСОБА_11 (РНОКПП НОМЕР_1 ).
Стягнуто з ОСОБА_10 (РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_1 ) витрати по сплаті судового збору у розмірі 3752,00 грн.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права судом першої інстанції при його ухваленні, ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 у своїй апеляційній скарзі (т.с. 2 а.с. 146-155) просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким його первісні позовні вимоги задовольнити, у задоволенні зустрічної позовної заяви ОСОБА_3 відмовити.
В автоматизованому порядку для розгляду цієї справи визначено колегію суддів Запорізького апеляційного суду: головуючого суддю (суддю-доповідача) Гончар М.С., суддів Маловічко С.В. та Подліянову Г.С. (т.с. 2 а.с. 162).
Ухвалою апеляційного суду апеляційне провадження за вищезазначеною апеляційною скаргою у цій справі відкрито 05 лютого 2024 року (т.с. 2 а.с. 186), дану справу за апеляційною скаргою призначено до апеляційного розгляду (т.с. 2 а.с. 187), з урахуванням навантаження судді-доповідача і колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, які за рішенням загальних зборів суддів Запорізького апеляційного суду з липня 2021 року також приймають участь у розгляді кримінальних проваджень, штату суддів апеляційного суду взагалі, перебування судді-доповідача у відпустці у період з 19.02.2024 року по 04.03.2024 року включно (довідка т.с. 2 а.с. 213) та на курсах підвищення кваліфікації - у період з 18.03.2024 року по 22.03.2024 року включно (довідка т.с. 2 а.с. 223).
ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_12 подала апеляційному суду відзив на вищезазначену апеляційну скаргу ОСОБА_1 у цій справі (т.с. 2 а.с. 214-222).
Ухвалою апеляційного суду (т.с. 2 а.с. 227) задоволено клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Кузнецової А.С. (т.с. 2 а.с. 224-226) про її участь у судовому засіданні в апеляційному суді у цій справі в режимі відеоконференції.
У дане судове засідання належним чином повідомлений апеляційним судом про дату, час і місце розгляду цієї справи через свого представника, що узгоджується із вимогами ст. 130 ч. 5 ЦПК України, ОСОБА_13 не з'явився, про причини своєї неявки апеляційний суд не сповістив, клопотання про відкладення апеляційному суду не подавав.
В силу вимог ст. 372 ч. 2 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи апеляційним судом.
При вищевикладених обставинах, на підставі ст. ст. 371-372 ЦПК України апеляційний суд ухвалив розглядати дану справу у даному судовому засіданні за відсутності апелянта ОСОБА_1 за присутності його представника - адвоката Кузнецової А.С. в режимі відеоконференції (т.с. 2 а.с. 156, доручення Центру) ОСОБА_3 та представника останньої - адвоката Прядка Д.В. (т.с. 2 а.с. 221, ордер, останні в залі суду).
Відводів у цій справі не заявлено, самовідводи відсутні.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників цієї справи, що з'явились, у тому числі представника апелянта ОСОБА_1 - адвоката Кузнецової А.С., яка у тому числі на запитання апеляційного суду зазначала, що її довіритель не оспорював у суді свідоцтво про право власності, видане на ім'я ОСОБА_14 про приватизацію лише на неї у період шлюбу у 1994 році іншої не спірної квартири її батька за адресою: АДРЕСА_2 ; також, ОСОБА_13 не був присутній у нотаріуса при придбанні ОСОБА_14 спірної квартири АДРЕСА_3 10.02.2001 року та будь-якої заяви - згоди на придбання спірної квартири за будь-які кошти нотаріусу не писав, перебував на цей час у РФ, законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, апеляційний суд дійшов висновку про те, що апеляційна скарга ОСОБА_1 у цій справі підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
В силу вимог ст. 367 ч. 1 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно із п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
В силу вимог ст. 258 ч. 1 ЦПК України судовими рішеннями є рішення, постанови.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За змістом ст. 381 ч. 1 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги приймає постанову за правилами ст. 35 і глави 9 розділу III цього Кодексу з особливостями, зазначеними у ст. 382 цього Кодексу.
Встановлено, що суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні первісного позову та задовольняючи зустрічний позов у цій справі, керувався ст.ст. 2, 4, 7, 10, 12, 13, 76-81, 258, 259, 263 -265, 268, 354 ЦПК України та виходив із необґрунтованості та недоведеності первісного позову та, навпаки, обґрунтованості та доведеності зустрічного позову у цій справі.
Апеляційний суд погоджується із таким висновком суду першої інстанції, вважає його правильним, а рішення суду першої інстанції таким, що ухвалено з додержанням вимог закону, є правильним та законним.
Ст. 263 ЦПК України містить вимоги щодо законності і обґрунтованості судового рішення, а ст. 264 ЦПК України - питання, які вирішує суд під час ухвалення рішення суду.
Рішення суду першої інстанції вимогам ст. ст. 263-264 ЦПК України у цій справі відповідає.
Так, судом першої інстанції було правильно встановлено, що з 02.10.1986 року ОСОБА_15 і ОСОБА_16 перебували у зареєстрованому шлюбі (відмітка про шлюб у паспорті первісного позивача, копія т.с. 1 а.с. 5 зворот, свідоцтво про укладення шлюбу, копія т.с. 1 а.с. 147). Заочним рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 20.08.2008 року по справі №2-1541/2008, яке набрало законної сили 01.09.2008 року (копія т.с. 1 а.с. 7), шлюб було розірвано (свідоцтво про розірвання шлюбу, актовий запис № 358 від 04.12.2008 року, прізвище дружини після розірвання шлюбу « ОСОБА_17 » - копія т.с. 1 а.с. 149).
Сторони мають двох спільних дітей: ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Вказані обставини визнані сторонами, а тому в силу ч.1 ст.82 ЦПК України доказуванню не підлягають.
На підставі свідоцтва про право власності на квартиру, виданого Електрометалургійним заводом «Дніпроспецсталь» 05.01.1994 року №542 (копія т.с. 1 а.с. 134), квартира АДРЕСА_4 , належала ОСОБА_16 на праві приватної власності. Квартира приватизована відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».
07.02.2001 року ОСОБА_16 продала, а ОСОБА_18 купила квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , за ціною 11710,00 грн., що підтверджується договором від 07.02.2001 року, який посвідчено приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Цекеєвою О.І. та зареєстровано в реєстрі а №139 (копія т.с. 1 а.с. 155).
10.02.2001 року між ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , яка діяла від себе особисто та в інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_21 , та за згодою якої діяв її неповнолітній син ОСОБА_22 , та між ОСОБА_16 , яка діяла від себе особисто та в інтересах неповнолітньої доньки - ОСОБА_7 , за згодою якої діяв її неповнолітній син ОСОБА_8 було укладено договір купівлі-продажу, згідно умов якого ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 продали, а ОСОБА_16 , ОСОБА_7 , ОСОБА_7 купили у рівних частках кожний квартиру АДРЕСА_5 після перейменування), жилою площею 49,03 кв. м. Продаж здійснено за 15683,00 грн. Вказане підтверджується договором від 10.02.2001 року, який посвідчено приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Петрушенко Т.І., зареєстрований в реєстрі за №224 (копія т.с. 1 а.с. 156).
Квартира АДРЕСА_5 , зареєстрована за ОСОБА_16 - 1/3 частки, ОСОБА_7 - 1/3 частки, ОСОБА_8 - 1/3 частки, на підставі приватної власності, що підтверджується реєстраційним посвідченням ОП ЗМБТІ серії НОМЕР_3 (копія технічного паспорту з реєстраційним номером 266/37743 а.с. 157-158).
ОСОБА_16 18.05.2018 року зареєструвала шлюб з ОСОБА_23 та після державної реєстрації шлюбу змінила прізвище на « ОСОБА_24 », що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_4 , яке видано Вознесенівським районним у місті Запоріжжя відділом реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області 18.05.2018 (копія т.с. 1 а.с. 146).
Заочним рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 28.05.2019 року по справі №335/2884/19 (копія т.с. 1 а.с. 150-152) визнано ОСОБА_10 , таким, що втратив право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_3 , останнє набрало законної сили 02.07.2019 року. Належні допустимі докази протилежного у матеріалах цієї справи відсутні.
Правовідносини, які виникли між сторонами справи на підставі вищенаведених фактичних обставин, як правильно встановлено судом першої інстанції, мають таке правове регулювання.
Враховуючи, що спільне майно подружжя набуте до 01.01.2004, правовідносини у справі регулюються положеннями Кодексу про шлюб та сім'ю України 1969 року та Цивільного кодексу Української РСР 1963 року.
Відповідно до ст. 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку (аналогічні положення містить ст. 60 СК України).
Згідно зі ст. 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.
Відповідно до ст. 28 КпШС України в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Суд може визнати майно, нажите кожним з подружжям під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них.
Згідно з частиною першою ст. 29 КпШС України якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми.
Аналогічні положення закріплені в ст. ст. 60,70 СК України, ст. 368 ЦК України.
Отже наведеними нормами права передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов'язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю.
Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.
Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована.
Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.
Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя.
У п. 9 постанови від 12.06.1998 № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України» (чинному на дату виникнення спірних правовідносин) Пленум Верховного Суду України роз'яснив, що, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. При цьому належить виходити з того, що відповідно до ст. чт. 22,25, 27-1 КпШС України спільною сумісною власністю подружжя є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути об'єктом права приватної власності (крім майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу).
Виходячи із аналізу зазначених норм, судам, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільного нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна.
Згідно з ч. 1 ст. 17 Закону України «Про власність», який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.
Відповідно до ст. 1-3 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду (далі приватизація) це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України. До об'єктів приватизації належать, зокрема квартири багатоквартирних будинків, які використовуються громадянами на умовах найму. Приватизація здійснюється шляхом, зокрема безоплатної передачі громадянам квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках з розрахунку санітарної норми 21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена його сім'ї та додатково 10 квадратних метрів на сім'ю.
За змістом наведених правових норм власником приватизованого житла стає особа (особи), яка в установленому законом порядку взяла участь у його приватизації.
Крім того, Верховним Судом у постанові від 20.06.2018 у справі № 1311/832/12-ц зроблено правовий висновок про те, що житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, визнавалося спільною сумісною власністю подружжя лише в період з 08 лютого 2011 року до 12 червня 2012 року включно. В інші періоди дії ЗУ «Про приватизацію державного житлового фонду» таке житло переходило у власність лише того з подружжя, який брав участь у приватизації.
Відтак приватизована одним із подружжя під час шлюбу квартира ставала його особистою власністю та не підлягала поділу як спільне сумісне майно.
Крім того, якщо котрийсь із подружжя зробив вкладення у придбання спільного майна за рахунок майна, яке належало йому до одруження або було одержане ним під час шлюбу в дар, у порядку спадкування, надбане за кошти, що належали йому до шлюбу, або іншого роздільного майна, то ці вкладення (в тому числі вартість майна до визнання його спільною сумісною власністю на підставі ст. 25 КпШС) мають враховуватися при визначенні часток подружжя у спільній сумісній власності (ст. 28 КпШС).
Враховуючи викладене вище правове регулювання, правові висновки ВС та встановлені при розгляді цієї справи фактичні обставини, які обґрунтовуються поданими сторонами доказами, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що у даному випадку 1/3 частина квартири, про поділ якої порушено питання у справі, набута ОСОБА_3 хоч і в період шлюбу з позивачем за первісним позовом, однак є її особистою власністю на яку не поширюється правовий режим спільного сумісного майна подружжя, адже її отримано відповідачем за первісним позовом у власність за договором купівлі-продажу від 10.02.2001 року за кошти від продажу 07.02.2001 року іншої квартири, яка була попередньо отримана лише нею у власність у ході приватизації державного житлового фонду та була об'єктом її особистої власності.
Твердження відповідача за зустрічним позовом стосовно того, що він також приймав участь у приватизації квартири за адресою: АДРЕСА_2 , під час розгляду цієї справи судом першої інстанції належними та допустимими доказами не підтверджено. Суд першої інстанції правильно врахував, що на момент приватизації квартири ОСОБА_3 у сторін вже було двоє спільних дітей, а тому достеменні докази того, що саме з урахуванням відповідача за зустрічним позовом, а не спільних дітей, були розраховані квадратні метрі під час приватизації, відсутні.
Факт того, що ОСОБА_15 проживав та був прописаний у квартирі за адресою: АДРЕСА_2 , що було визнано у судовому засіданні суду першої інстанції ОСОБА_3 , як правильно зазначено судом першої інстанції, не свідчить безумовно про те, що ОСОБА_15 приймав участь у приватизації, оскільки таких доказів суду першої інстанції надано не було, як і не було надано доказів на підтвердження того, що ОСОБА_15 не приймав участі у приватизації іншого майна, та не використав житлові чеки для приватизації раніше.
З огляду на зазначене, суд першої інстанції правильно не прийняв до уваги зазначені твердження відповідача за зустрічним позовом за їх необґрунтованістю.
І, навпаки, суд першої інстанції також правильно взяв до уваги той факт, що квартира за адресою: АДРЕСА_2 , була видана батьку ОСОБА_3 , а не родині ОСОБА_10 , що підтвердив допитаний у судовому засіданні суду першої інстанції свідок, та не заперечували сторони.
Приватизація ОСОБА_14 квартири за адресою: АДРЕСА_2 , також сторонами у встановленому законодавством порядку у суді першої інстанції не оскаржувалась та на час розгляду справи судом першої інстанції її результати є чинними.
При цьому суд першої інстанції правильно врахував, що ОСОБА_14 є власницею 1/3 частки спірної квартири, інші частки по 1/3 належать спільним дітям сторін ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Вартість проданої 07.02.2001 року приватизованої ОСОБА_3 квартири склала 11710,00 грн., а вартість придбаної квартири 10.02.2001 становила 15683,00 грн. Отже, за математичним вирахуванням вартість придбаної ОСОБА_3 1/3 квартири за адресою: АДРЕСА_1 , склала 5228,00 грн., що майже в два рази менше вартості квартири, яка була попередньо отримана у власність ОСОБА_14 у ході приватизації державного житлового фонду та яка була продана.
Також суд першої інстанції правильно звернув увагу на те, що у судовому засіданні сторони підтвердили той факт, що кошти від продажу квартири за адресою: АДРЕСА_2 , були витрачені саме на придбання квартири за адресою: АДРЕСА_1 (ст. 82 ч. 1 ЦПК України).
До доводів сторін, про які вони зазначили у судовому засіданні суду першої інстанції, про те, що квартира за адресою: АДРЕСА_2 , була продана, а квартира за адресою: АДРЕСА_1 , придбана за набагато більшу суму, ніж було зазначено у договорах купівлі-продажу, суд першої інстанції правильно поставився критично та не взяв їх до уваги, оскільки зазначені договори купівлі-продажу від 07.02.2001 року та від 10.02.2001 року сторонами не оспорювалися і не спростовувалися у встановленому законом порядку.
Щодо пояснень ОСОБА_10 про те, що ним надавалися грошові кошти для придбання та здійснення ремонту у спірній квартирі, суд першої інстанції правильно зазначив про те, що позивачем за первісним позовом не було заявлено позовну вимогу про збільшення його частки у спірній квартирі у зв'язку проведенням у ній ремонту, а тому суд не надав оцінку даним доводам.
Також суду першої інстанції не було надано доказів того, що надані ОСОБА_1 грошові кошти для придбання спірної квартири були особистими коштами останнього.
Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що доводи ОСОБА_10 про те, що він офіційно був працевлаштований та отримував дохід, на підтвердження чого були надані відповідні докази, а саме: наказ про прийняття на роботу та наказ про звільнення з роботи, а також довідки про доходи (копії т.с. 1 а.с. 226-231), та надавав ОСОБА_14 грошові кошти, які були використані останньою для придбання спірної квартири, що було визнано у судовому засіданні суду першої інстанції ОСОБА_3 , не спростовують той факт, що 1/3 частина спірної квартири була придбана саме за особисті кошти ОСОБА_3 .
Щодо доводів ОСОБА_3 про пропуск ОСОБА_1 строку позовної давності, то суд першої інстанції правильно зазначав таке.
Відповідно до ст.256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Відповідно до ст.257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Відповідно до ч.1 ст.261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Відповідно до п.15 постанови Пленуму Верховного Суду України №11 від 21.12.2007 « Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя, початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу РАЦС (статті 106, 107 СК) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (ч.2 ст.72 СК.
Відповідно до ч.2 ст.72 СК України до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.
Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що про порушення свого права, як співвласника ОСОБА_15 дізнався лише після отримання заочного рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 28.05.2019 року у справі №335/2884/19, яким його було визнано таким, що втратив право користування спірною квартирою. З позовом до суду ОСОБА_15 звернувся 29.12.2020 року, тобто у межах трирічного строку позовної давності.
З урахуванням зазначеного, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_15 не пропустив строк позовної давності на звернення до суду з позовом про поділ спільного майна подружжя.
Отже, як правильно встановлено судом першої інстанції, спірна 1/3 частина квартири за адресою: АДРЕСА_1 , є особистою приватною власністю ОСОБА_3 та поділу між сторонами не підлягає, з огляду на що, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення первісного позову про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та поділ майна подружжя. Разом з цим, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про те, що зустрічний позов ОСОБА_3 до ОСОБА_10 про визнання майна особистою приватною власністю підлягає задоволенню, та вважав за необхідне визнати за ОСОБА_11 право особистої приватної власності на 1/3 частку квартири що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення («Серявін та інші проти України» (Seryavin and Others v. Ukraine) від 10.02.2010 року, заява № 4909/04).
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 дублюють доводи первісного позивача у суді першої інстанції (т.с. 1 а.с. 1-4, а.с. 71-74, 216-220), яким останній вже надав належну оцінку, з якою погоджується апеляційний суд.
Ці доводи є такими, що не спростовують правильно встановлених судом першої інстанції фактичних обставин цієї справи та правильних висновків суду першої інстанції у цій справі, а лише відображають позицію позивача за первісним позовом, яку він та його представник вважають такою, що є єдино правильною та єдино можливою.
Сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.
З урахуванням змін до СК України правовий режим приватизованого житла змінювався. При цьому лише в період часу з 08 лютого 2011 року по 12 червня 2012 року включно житло, набуте однім із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, визнавалося спільною сумісною власністю подружжя. В інші періоди дії Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» таке житло переходило у власність лише того з подружжя, який брав участь у приватизації.
Практика Європейського Суду, на яку посилався апелянт у своїй апеляційній скарзі (т.с. 2 а.с. 150-151), не може бути застосована при вирішенні спору сторін саме відносно спірної квартири АДРЕСА_3 .
Остання могла б бути застосована судом у цій справі лише в разі заявлення позовних вимог ОСОБА_1 з приводу іншої квартири - АДРЕСА_6 , яка була приватизована ОСОБА_14 у період шлюбу лише на її ім'я (свідоцтво № НОМЕР_5 від 05.01.1994 року про право власності на цю квартиру, видане ЕЛЕКТРОМЕТАЛУРГІЙНИМ ЗАВОДОМ «ДНІПРОСПЕЦСТАЛЬ» на підставі наказу директора № 3/3-к від 05.01.1994 року та зареєстровано в ЗМБТІ в р. книзі № 20 р. №36511 26.01.1994 року - копія т.с. 1 а.с. 153).
Проте, ОСОБА_15 позовних вимог у цій справі про визнання недійсними приватизації вищевказаної іншої квартири та, відповідно, вказаного вище свідоцтва про право власності на іншу не спірну квартиру АДРЕСА_6 , лише на ім'я ОСОБА_3 (Кузнєцової) не заявляв.
Тому, суд першої інстанції правильно у цій справі виходив із презумпції правомірності цієї приватизації та чинності вказаного свідоцтва лише на ім'я ОСОБА_14 .
В силу вимог ст. 20 ч. 1 ЦК України право на захист ОСОБА_15 здійснює у цій справі на свій розсуд.
Проте, здійснюючи правосуддя, суд захищає права…фізичних осіб… у спосіб, визначений законом… (ст. 5 ч. 1 ЦПК України).
В силу вимог ст. 13 ч. 1 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи…
В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції (ст. 367 ч. 6 ЦПК України).
Крім цього, на запитання апеляційного суду в апеляційному суді представник апелянта ОСОБА_1 - адвокат Кузнецова А.С. в режимі відеоконференції у тому числі визнала, що її довіритель не оспорював у суді свідоцтво про право власності, видане на ім'я ОСОБА_14 про приватизацію лише на неї у період шлюбу у 1994 році іншої не спірної квартири її батька за адресою: АДРЕСА_2 ; також, ОСОБА_13 не був присутній у нотаріуса при придбанні ОСОБА_14 спірної квартири АДРЕСА_3 10.02.2001 року та будь-якої заяви - згоди на придбання спірної квартири за будь-які кошти нотаріусу не писав, перебував на цей час у РФ (ст. 82 ч. 1 ЦПК України).
Окрім цього, заочним рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 28 травня 2019 року у справі ЄУН 335/2884/19 за позовом ОСОБА_3 (копія т.с. 1 а.с. 150-152) ОСОБА_1 було визнано, навіть, таким, що втратив право користування спірною квартирою АДРЕСА_3 . Останнє набрало законної сили 02.07.2019 року та було чинним на час розгляду цієї справи судом першої інстанції та на час перегляду цієї справи апеляційним судом. Належні, допустимі докази протилежного у матеріалах цієї справи відсутні та стороною апелянта апеляційному суду не надані.
В силу вимог ст. 82 ч. 4 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у …цивільній…справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Також, не має преюдиційного значення для вирішення цієї справи судом постанова Верховного Суду від 20 червня 2018 року в іншій справі ЄУН № 1311/832/12, на яку у тому числі посилалась сторона апелянта у цій справі в обґрунтування своєї апеляційної скарги (т.с. 2 а.с. 152), оскільки, остання різниться за своїми фактичними обставинами справи із фактичними обставинами цієї справи.
Суд першої інстанції на виконання вимог ст. 12 ч. 5 ЦПК України сприяв повному та всебічному з'ясуванню обставин цієї справи.
Суд першої інстанції розглянув дану справу з додержанням вимог ЦПК України, тобто в межах заявлених позивачем позовних вимог та на підставі доказів сторін, яким надав відповідну оцінку з дотриманням вимог ст. 89 ЦПК України. За змістом якої: «Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили; суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності; суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів)».
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (ст. 12 ч. 3 ЦПК України). Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях (ст. 81 ч. 6 ЦПК України). Підстави для звільнення від доказування ОСОБА_1 , передбачені ст. 82 ЦПК України, у цій справі відсутні.
Первісний позивач ОСОБА_15 та його представник не надали суду першої інстанції належних, допустимих доказів в обґрунтування первісного позову ОСОБА_1 та, відповідно, у спростування зустрічного позову ОСОБА_3 .
Апеляційний суд на виконання вимог ст. 12 ч. 5 ЦПК України сприяв повному та всебічному апеляційному перегляду законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції у цій справі в межах доводів апеляційної скарги сторони позивача за первісним позовом.
Так, суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасник справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (ст. 367 ч. 2 ЦПК України). В силу вимог ст. 367 ч. 3 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Проте, докази, передбачені ст. 367 ч. ч. 2,3 ЦПК України, у цій справі відсутні та зокрема стороною позивача за первісним позовом апеляційному суду не надані.
Згідно із ст. 376 ч. 3 ЦПК України передбачені порушення норм процесуального судом першої інстанції, які є обов'язковою підставою для скасування або зміни рішення. В силу вимог ст. 376 ч. 2 ЦПК України лише порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення справи, можуть бути підставою для скасування або зміни рішення.
Встановлено, що у цій справі відсутні порушення судом першої інстанції норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування чи зміни рішення, а також відсутні порушення норм процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення цієї справи по суті.
При вищевикладених обставинах, доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 не ґрунтуються на законі та доказах, наявних у матеріалах цієї справи, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, ухваленим з додержанням вимог ЦПК України.
Крім того, судом першої інстанції правильно, з додержанням вимог ст. ст. 133, 141 ЦПК України будо вирішено питання про розподіл судових витрат, пов'язаних із розглядом цієї справи судом першої інстанції.
За таких обставин, апеляційний суд не вбачає передбачених законом підстав для скасування рішення суду першої інстанції у цій справі або ж його зміни.
Крім того, в силу вимог ст. 141 ч. 1 ЦПК України у разі відмови апелянту у задоволенні його вищезазначеної апеляційної скарги на ухвалу суду першої інстанції у повному обсязі у цій справі, останній не має права на компенсацію за рахунок іншої сторони - ОСОБА_3 будь-яких судових витрат, пов'язаних із розглядом цієї скарги апеляційним судом.
Керуючись ст. ст. 7, 12-13, 81-82, 89, 141, 367-369, 371-372, 374-375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 06 грудня 2023 року у цій справі залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте, може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту цієї постанови.
Повний текст постанови апеляційним судом складений 09.04.2024 року.
Головуючий суддяСуддяСуддя
Гончар М.С. Маловічко С.В.Подліянова Г.С.