9 квітня 2024 року м. Мукачево Справа №303/1368/24
2/303/221/24
Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області
у складі: головуючого - судді Кость В.В.
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження в м.Мукачево цивільну справу
за позовом ОСОБА_1
до відповідача ОСОБА_2
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача: ОСОБА_3
про виселення,
ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про виселення її з житлового будинку АДРЕСА_1 (надалі - Будинок), без надання іншого житла.
Позовні вимоги обґрунтовуються доводами про те, що позивач та її родина (бабуся, батько, мати) проживали у Будинку та вели господарство. У 2010 році померла бабуся ( ОСОБА_4 ), а згодом, - у 2019 році і батько позивача ( ОСОБА_5 ), після чого тимчасово позивач та її мати не проживали у даному Будинку, однак періодично відвідували його.
2 лютого 2024 року Другою мукачівською державною нотаріальною конторою було видано ОСОБА_1 та її матері - ОСОБА_3 свідоцтва на право на спадщину за законом кожному на 1/2 частку Будинку за померлим ОСОБА_5 .
Відвідуючи Будинок, позивач виявила, що в ньому проживає відповідач, яка без згоди змінила замки, привезла туди свійських тварин та почала створювати борги за комунальні послуги. Добровільно ОСОБА_2 відмовляється звільняти Будинок, хоча в неї є житло, за адресою якого зареєстровано її місце проживання.
Нормативно - правовою підставою для задоволення позовних вимог зазначені положення ст.ст. 109, 116 Житлового кодексу України.
Відповідачем подано відзив на позовну заяву, у якому вона висловила незгоду із заявленими позовними вимогами, оскільки Будинок належав на праві спільної сумісної власності її батькам: ОСОБА_6 та ОСОБА_4 та був побудований ними у шлюбі протягом 1977-1981 рр.
Після смерті батька відповідача - ОСОБА_6 1 квітня 1981 року у Будинку були зареєстровані, спільно проживали та вели господарство мати відповідача - ОСОБА_4 , сама відповідачка та її брати ОСОБА_7 та ОСОБА_8 .
Таким чином, на думку відповідача, вона фактично вступила в управління та володіння спадковим майном після смерті батька, так як проживала з померлим в належному йому Будинку та продовжила там проживати після його смерті, хоча із заявою про прийняття спадщини до нотаріальної контори не зверталася.
Враховуючи вимоги ст. 529 ЦК Української РСР спадкоємцями за померлим батьком - ОСОБА_6 , крім відповідача були також її два брати та мати, а тому відповідач вважає, що є власником 1/8 частини спірного Будинку та, відповідно, земельної ділянки.
Крім того, ОСОБА_2 посилається також на те, що хоч вона з 04.10.1995 року і була зареєстрована за іншою адресою: АДРЕСА_2 , однак, у зв'язку з тим, що її мати потребувала допомоги та догляду з січня 2010 року відповідач постійно проживала у Будинку без реєстрації та вела спільне господарство з матір'ю, і навіть після її смерті ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) продовжила проживати у Будинку та доглядати за рідним братом ( ОСОБА_5 ), оскільки той мав психічне захворювання та другу групу інвалідності. Натомість донька брата (позивач по справі - ОСОБА_1 ) та дружина брата (третя особа ОСОБА_3 ), хоч і мали зареєстроване місце проживання у Будинку, однак фактично на час смерті ОСОБА_4 та брата ОСОБА_5 проживали у АДРЕСА_3 та спільного господарства не вели.
За таких обставин, відповідач вважає, що є співвласником Будинку, в якому їй належить 1/8 частки у порядку спадкування за законом за померлим батьком ОСОБА_6 , а тому в неї є право нарівні з позивачем та третьою особою, які є спадкоємцями за померлим братом ОСОБА_5 проживати в ньому та користуватися ним. На думку відповідача, позивач та третя особа, оформивши за собою право власності на весь Будинок порушили її право власності на належну їй частку, у зв'язку з чим, в неї наразі не має можливості отримати свідоцтво про право на спадщину за законом.
Від позивача надійшла відповідь на відзив, в якій вона зазначила, що відповідач хоч і подала відповідну заяву для вступу у спадкування, але свою частину, якщо мала не неї право не оформила в нотаріальному порядку. Доводи відповідача про можливу наявність у неї права на частку Будинку є лише доказово непідтвердженим припущенням.
На підставі ухвали суду від 15.02.2024 року було відкрито провадження у справі та постановлено проводити її розгляд в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у ній матеріалами.
Ухвалою суду від 20.02.2024 року залучено до участі в розгляді справи третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача - ОСОБА_3 .
У поданій заяві від 19.02.2024 року третя особа повідомила, що повністю підтримує позовні вимоги позивача.
На підставі ухвали суду від 12.03.2024 року судом було відмовлено у задоволенні клопотання відповідача про розгляд справи в порядку загального позовного провадження та задоволено клопотання про витребування доказів.
Ухвалою суду від 15.03.2024 року задоволено клопотання ОСОБА_1 та витребувано докази.
29 березня 2024 року судом отримано витребувані докази від Другої мукачівської ДНК.
На підставі частини п'ятої ст. 279 Цивільного процесуального кодексу України судовий розгляд справи проведено на підставі наявних у ній матеріалів.
Дослідивши подані по справі доказові матеріали, суд констатує наступне.
1. Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог суд виходить з того, що згідно із частиною першою ст. 2 Цивільного процесуального кодексу України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частиною першою ст. 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Під способом захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.
Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів дається у ст. 16 Цивільного кодексу України.
Відповідно до ст. 20 Цивільного кодексу України право на захист особа здійснює на свій розсуд.
Однією з основоположних засад цивільного судочинства є диспозитивність цивільного процесу, детермінація якого наведена у ст. 13 Цивільного процесуального кодексу України.
Розкриваючи зміст поняття диспозитивності цивільного судочинства законодавець зазначає, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Отже, диспозитивність полягає в наданій учасникам судового процесу можливості вільно здійснювати свої права (матеріальні і процесуальні), розпоряджатися ними, виконуючи процесуальні дії, спрямовані на порушення, розвиток і припинення справи в суді, а також використовувати інші процесуальні засоби з метою захисту суб'єктивних майнових і особистих немайнових прав і охоронюваних законом інтересів.
В загальному, враховуючи принцип диспозитивності, суд не повинен виходити за межі вимог сторін та тих підстав позову, які ними вільно зазначені.
Поряд з цим, основою, для судового розгляду у цивільному судочинстві, серед іншого, є переданий на розгляд суду позов, який визначається як письмово оформлена та адресована суду письмова вимога, яка складається з вимоги процесуального характеру (відкрити провадження по справі) і вимоги матеріального характеру (захистити невизнане, оспорюване чи порушене право).
В свою чергу, структурними елементами позову є предмет, підстава та зміст.
Вказані складові частини мають бути зазначені у позові для можливості втілення права особи на порушення цивільної справи у суді і можливості практичної реалізації судової діяльності на захист порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу.
У розумінні цивільно-процесуального закону предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення.
В свою чергу, підставою позову є фактичні обставини, на яких ґрунтується вимога позивача.
Передаючи на розгляд суду позов, який є предметом даного судового розгляду, позивач зазначив у ньому вимогу про виселення відповідача без надання іншого житла.
Отже, суд, реалізуючи завдання цивільного судочинства, закріплені у ст. 2 Цивільного процесуального кодексу України повинен надати правову оцінку саме цим конкретним підставам, оскільки з урахуванням вимог і заперечень сторін, обставин, на які посилаються інші особи, які беруть участь у справі, а також норм права, які підлягають застосуванню, суд визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору, і які з них визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню.
Суд оцінює правовідносини, факти та обставини, які вже відбулися в минулому та надає їм правову оцінку в процесі судового розгляду конкретної справи, який обмежується предметом і підставами позову.
У відповідності до частини третьої ст. 12 та частини першої ст. 81 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Правовий зміст наведених законодавчих норм окреслює предмет доказування у цивільному процесі. Обсяг предмету доказування обмежується не лише обставинами, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а й іншими обставинами, які мають значення для вирішення цивільного спору.
Матеріали справи свідчать про те, що предметом судового розгляду справи є аналіз спірних правовідносин щодо встановлення фактичної наявності підстав та умов для виселення відповідача з Будинку та застосування у зв'язку з цим правових механізмів захисту та відновлення порушеного права у контексті із вимогами за предметом позову.
2. Не оспорюється учасниками справи той факт, що матеріально-правовим об'єктом, з привиду якого виникло конфліктне правовідношення між сторонами справи є нерухоме майно, а саме Будинок.
В контексті хронології існуванням спірних правовідносин пов'язаних з Будинком суд наводить наступні обставини справи.
Наявні у справі доказові матеріали (свідоцтва про право на спадщину за законом від 2 лютого 2024 року, Витяги з Державного реєстру речових прав від 02.02.2024 №364365306, №364365061) свідчать про те, що Будинок належить на праві спільної часткової власності по частці ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .
Разом з тим, згідно з даними свідоцтв про право на спадщину за законом від 2 лютого 2024 року (том 1, а.с.10-11), Будинок на праві приватної власності належав ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , а спадкоємцем ОСОБА_4 був син ОСОБА_5 , який прийняв спадщину, але не оформив свої спадкові права.
Відповідно до довідки виданої відділом «Центр надання адміністративних послуг» Великолучківської сільської ради від 02.03.2023 №273, на день смерті ОСОБА_4 , яка була зареєстрована та проживала за адресою: АДРЕСА_1 і померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , згідно з даними погосподарського обліку за 2006-2010 рр. в домогосподарстві були зареєстровані: син - ОСОБА_5 , невістка - ОСОБА_3 , внучка - ОСОБА_9 , син - ОСОБА_10 (том 1, а.с. 14)
3. Надаючи правову оцінку фактичним обставинам справи та спірним правовідносинам, у контексті з доводами та запереченнями учасників справи, суд враховує наступні норми права та наводить мотиви їх застосування.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Так статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Положеннями статті 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четверта статті 9 Житлового кодексу УРСР).
З огляду на вказане, право власності кожної фізичної і юридичної особи, неурядової організації й групи приватних осіб, повинне поважитися.
Згідно з приписами частини першої та другої ст. 321 Цивільного кодексу України, якими, зокрема передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Приписами частини першої ст. 316 Цивільного кодексу України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Згідно зі ст. 317 та частиною першою ст. 318 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (ст. 391 Цивільного кодексу України).
Передаючи на розгляд суду позов, який є предметом даного судового розгляду, позивач зазначила у ньому вимогу про виселення відповідача з Будинку без надання іншого житла посилаючись на приписи статей 109 та 116 Житлового кодексу України.
Згідно зі статтею 109 Житлового кодексу України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частини перша, друга цієї статті).
В свою чергу, згідно з частинами першою та третьою статті 116 Житлового кодексу України, якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення; осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.
Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов'язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Поряд з цим, слід зазначити, що сам факт переходу права власності на майно до особи не є підставою для виселення іншої особи, яка в ньому проживає без оцінки законності такого виселення, яке є втручанням у право на житло згідно з статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у контексті відповідної практики Європейського суду з прав людини (надалі - ЄСПЛ).
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
Враховуючи наведені вище висновки ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (частина перша ст. 89 Цивільного процесуального кодексу України).
Поряд з цим, враховуючи приписи частини другої та третьої ст. 83 Цивільного процесуального кодексу України докази подаються сторонами у визначені законом строки. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.
Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. У випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів (частина четверта та п'ята ст. 83 Цивільного процесуального кодексу України) .
Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї. Копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. (частина восьма та дев'ята ст. 83 Цивільного процесуального кодексу України).
За таких обставин, суд приходить до висновку, що подані позивачем докази після подання позовної заяви на підставі клопотань від 16.02.2024, 13.03.2024, 15.03.2024, судом не приймаються у відповідності до положень частин восьмої та дев'ятої ст. 83 Цивільного процесуального кодексу України, оскільки такі не подані у встановлений законом строк, а позивачем не було обґрунтовано неможливість їх подання у строк з причин, що не залежали від неї. Крім того, до таких клопотань позивачем не було додано підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи.
Поряд з цим, суд вважає обґрунтованим клопотання відповідача від 03.04.2024 про долучення доказів, до якого також було додано підтвердження надсилання (надання) їх копій позивачу та третій особі.
Фактичний аналіз наявних в матеріалах справи доказів, свідчить про те, що спірний Будинок був побудований у 1977-1980 рр. (технічний паспорт на будинок садибного типу з господарськими будівлями та спорудами виготовлений станом на 05.05.2023, том 1, а.с. 89-91).
Сторонами не заперечується той факт, що Будинок було побудовано ОСОБА_6 та ОСОБА_4 , які перебували у шлюбі, що підтверджується Витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрації шлюбу із зазначенням відомостей про другого з подружжя №0044055865 від 14.03.2024.
Згідно з даними довідки виданої відділом «Центру надання адміністративних послуг» Великолучківської сільської ради від 04.03.2024 № 209/13-20, відповідно до по господарської книги №18 за 1980-1982 роки на день смерті ОСОБА_6 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ) в Будинку були зареєстровані: дружина - ОСОБА_4 , син - ОСОБА_5 , син - ОСОБА_10 , дочка - ОСОБА_11 , зять - ОСОБА_12 (том 1, а.с.95).
Як вбачається з довідки доданої позивачем до позовної заяви виданої Великолучківською сільською радою від 02.03.2023 №273, на день смерті ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ), згідно з даними погосподарського обліку за 2006-2010 рр. в домогосподарстві були зареєстровані: син - ОСОБА_5 , невістка - ОСОБА_3 , внучка - ОСОБА_9 , син - ОСОБА_10 .
Натомість згідно з даними довідки доданої до відзиву відповідачем та виданої Великолучківською сільською радою від 04.03.2024 №207/13-20, на день смерті ОСОБА_4 , згідно з даними погосподарської книги №18 за 2006-2010 роки в Будинку крім зареєстрованих: сина - ОСОБА_5 , невістки - ОСОБА_3 , внучки - ОСОБА_9 , сина - ОСОБА_10 також проживала без реєстрації відповідно до Акта обстеження житлово-побутових умов від 05.06.2012 року донька - ОСОБА_2 .
Таким чином, відповідач на день смерті свого батька ОСОБА_6 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ) була зареєстрована у спірному Будинку, а на день смерті своєї матері ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) хоч і не мала зареєстрованого місця проживання в Будинку, однак фактично в ньому проживала, що підтверджується актом обстеження житлово-побутових умов від 05.06.2012 (том 1, а.с. 112). Також проживала ОСОБА_2 у спірному Будинку і на час смерті рідного брата - ОСОБА_5 (11.04.2019), що підтверджується довідкою, виданою відділом «Центр надання адміністративних послуг» Великолучківської сільської ради від 04.03.2024 №208/13-20 (том 1, а.с. 93).
Відповідачем належним чином не оформлено своїх спадкових прав, поряд з цим, враховуючи положення ст. 549 Цивільного кодексу УРСР (в редакції 1963 року) визнавалося, зокрема, що спадкоємець прийняв спадщину, якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном.
З урахуванням наведеного, після смерті свого батька, відповідач мала зареєстроване місце проживання у Будинку та користувалася цим майном.
7 жовтня 2019 року ОСОБА_2 звернулася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини за померлим братом ОСОБА_5 , внаслідок чого приватним нотаріусом було заведено спадкову справу.
2 лютого 2024 року із заявою на видачу свідоцтва про право на спадщину за померлим ОСОБА_5 звернулися ОСОБА_1 (донька померлого) та ОСОБА_3 (дружина померлого), яким були видані свідоцтва про право на спадщину за законом по частці на Будинок.
Водночас, при розгляді справи по суті слід зважити на баланс інтересів сторін спору відносно спірного майнового активу.
Як зауважила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов'язання звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися, зокрема, з урахуванням обставин щодо наявності чи відсутності іншого житла, а також із дослідженням питання дотримання балансу між захистом права власності позивача як власника житла та захистом права відповідача на користування житлом.
Втручання у право на повагу до житла відповідача буде відповідати Конвенції не лише тоді, коли таке втручання здійснюється не тільки згідно із законом, але й якщо для такого втручання існують легітимні цілі та воно є пропорційним у демократичному суспільстві.
Зазначене відповідає правовому висновку, викладеному у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі №569/4373/16-ц.
Позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.
Отже, законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.
У справі «Дахус проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що незважаючи на те, що виселення відповідачки є законним, однак суди не надали оцінки пропорційності такого виселення, а саме тривалості зв'язків відповідачів з житлом, відсутності іншого житла, неможливості оренди іншого житла тощо.
Відтак, вирішуючи спори щодо виселення та, дійшовши до висновку про наявність законних підстав для виселення, суди повинні мотивувати пропорційність такого заходу, надавши оцінку усім обставинам що можуть перешкоджати виселенню відповідачів зі спірного приміщення.
У справі, що розглядається, виселення відповідача в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення права останньої на житло.
У постанові від 06.12.2023 року №686/15481/22 Верховний Суд звернув увагу на те, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна потреба для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Недопустимим в правовому суспільстві є свавільне виселення особи із житлового приміщення. Відтак будь-який спір про припинення права користування житлом та виселення має вирішуватися з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
В справі, що розглядається спір з приводу користування жилим приміщенням (Будинком) виник між ОСОБА_1 , як власником житла, та ОСОБА_2 , яка вселилася до цього приміщення за згодою колишнього власника (своєї матері), до набуття позивачем права власності на нього, та постійно проживає у цьому будинку тривалий період часу.
Позивач не надала доказів того, що відповідачу належить на праві власності чи іншому речовому праві придатне для проживання житло, в яке вона могла б вселитися, у зв'язку з чим виселення зі спірного Будинку не становитиме для неї надмірного тягаря і втручання у право на житло.
Залишилися доказово не підтвердженими посилання позивача на обставини щодо наявності у відповідача власного житла за адресою: АДРЕСА_4 .
Згідно з даними виписки з погосподарської книги №8 за 2016-2023 роки, власником/співвласником/відповідальним квартиронаймачем/користувачем об'єкту за вказаною адресою є ОСОБА_12 , 1959 року народження.
Таким чином, доказів на підтвердження того, що у відповідача є власне інше житло матеріали справи не містять. При цьому сама по собі реєстрація місця постійного проживання особи не є підтвердженням того, що нерухоме майно за вказаною адресою належить саме відповідачу.
Судом установлено, що ОСОБА_13 та ОСОБА_3 є власниками Будинку на даний час.
Попереднім власником цього майна була ОСОБА_4 (мати відповідача), що підтверджується Витягом з державного реєстру речових прав №348765981 від 02.10.2023 (том 1, а.с. 209), зі згоди якої ОСОБА_2 вселилася до спірного Будинку без реєстрації, однак з метою фактичного проживання та ведення догляду за своєю матір'ю ОСОБА_4 , що підтверджується актом обстеження житлово-побутових умов від 05.06.2012.
Таким чином, ОСОБА_2 вселилася до Будинку матері як член її сім'ї, однак після смерті останньої не оформила належним чином своїх спадкових прав та не звернулася до нотаріуса, натомість її брат ОСОБА_5 , хоча фактично прийняв спадщину, оскільки проживав також у Будинку та звернувся до нотаріуса після смерті ОСОБА_4 (матері), однак теж не оформив свої спадкові права.
В свою чергу, після смерті брата ОСОБА_5 , саме за заявою відповідача була заведена спадкова справа.
ОСОБА_1 (дочка ОСОБА_5 ) та ОСОБА_3 (дружина ОСОБА_5 ), як спадкоємці першої черги за померлим ОСОБА_5 отримали свідоцтва про право на спадщину за законом по частці на Будинок.
Поряд з цим, наведені обставини не спростовують того факту, що ОСОБА_2 ставиться до спірного жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, не втратила бажання користуватися ним у подальшому, і дії відповідача не свідчать про втрату з її боку інтересу до Будинку, оскільки вона оплачує комунальні послуги та робить витрати на утримання зазначеного майна, що підтверджується доданими до відзиву копіями квитанцій про оплату рахунків за комунальні послуги.
Відповідачем в якості доказів надано накладні від 07.10.2022 (том. 1, 103-105), які суд визнає належними доказами та такими, що підтверджують обставини щодо участі відповідача в утриманні Будинку. Натомість інші документи: комерційні пропозиції, накладні (том 1, а.с. 97-102) не є належними доказами в розумінні ст. 77 Цивільного процесуального кодексу України, а тому не приймаються судом.
Таким чином, судом встановлено існування достатніх і тривалих зв'язків відповідача з конкретним місцем проживання - Будинком, що у розумінні статті 8 Конвенції охоплюється поняттям «житло».
В свою чергу, позивачем не підтверджено належними та достатніми доказами вчинення відповідачем перешкод у користуванні останньою Будинком, як і не заявлено позову про вселення до Будинку.
У будь - якому випадку неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц, постанова Верховного Суду 26 квітня 2022 року у справі № 501/1664/19 ).
Крім того, у позові місцем проживання позивач зазначена інша адреса: АДРЕСА_5 . Третя особа, якій належить частки на Будинок у заяві (том 1, а.с 55) також зазначила свою адресу: АДРЕСА_3 . У справі відсутні докази відносно того, що спірний Будинок є єдиним житлом позивача та третьої особи.
Вирішуючи питання про баланс інтересів сторін та пропорційність між виселенням відповідача та захистом права власності позивача, дотримуючись балансу між захистом права власності і права особи на житло, суд враховує наявність тривалих та достатніх зв'язків відповідача з Будинком, відсутність доказів щодо наявності в останньої іншого житла, факт проживання позивача за іншою адресою, недоведеність позивачем реального наміру використання спірного Будинку для проживання в ньому, а також непередбачену нормами Цивільного кодексу України та Житлового кодексу України можливість виселення члена сім'ї колишнього власника без надання іншого жилого приміщення.
При вирішенні справи за наявності передбачених законом підстав для виселення особи, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві», воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема, бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.
Ураховуючи встановлені судом обставини та викладені норми права, суд не вбачає «нагальної суспільної необхідності» для втручання у право ОСОБА_2 на житло, шляхом її виселення із спірного Будинку без надання іншого житла.
Інших підстав, передбачених Житловим кодексом України, для виселення відповідача без надання іншого жилого приміщення позивачем не зазначено.
Враховуючи викладене, позивачем, належними та допустимими доказами не доведено, а судом не встановлено підстави, передбачені нормами Цивільного кодексу України, для виселення відповідача із займаного Будинку.
Також суд зазначає, що Європейський суд з прав людини зауважує на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
На підставі наведеного та керуючись ст.ст. 8, 41, 124, 1291 Конституції України, ст.ст. 2, 3, 10, 12, 13, 76-81, , 263-265, 273, 279, 354-355 Цивільного процесуального кодексу України, Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області,
1. У задоволенні позову ОСОБА_1 - відмовити.
2. Судові витрати залишити за позивачем.
3. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
4. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження.
5. Позивач: ОСОБА_1 , АДРЕСА_5 , РНОКПП НОМЕР_1
Відповідач: ОСОБА_2 , АДРЕСА_1 (фактичне місце проживання: АДРЕСА_1 ), РНОКПП НОМЕР_2 .
Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача: ОСОБА_3 , АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_3 .
Суддя В.В. Кость