04 квітня 2024 року
м. Хмельницький
Справа № 686/30203/23
Провадження № 22-ц/4820/742/24
Хмельницький апеляційний суд
в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Костенка А.М. (суддя-доповідач), Гринчука Р.С., Спірідонової Т.В.
секретар судового засідання Дубова М.В.
розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу № 686/30203/23 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Хмельницького міськрайонного суду 16 лютого 2024 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до держави Україна в особі Міністерства юстиції України та держави російська федерація в особі її посольства в Іспанії про стягнення моральної шкоди.
Заслухавши доповідача, перевіривши матеріали справи, ознайомившись з апеляційною скаргою, суд
У листопаді 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив стягнути на його користь з держави російська федерація п'ятсот тисяч гривень за порушення його права на доступ до культурної спадщини та культурних цінностей України на території, яку вона тимчасово окупувала, крім того, стягнути з держави Україна одну гривню моральної шкоди, завданої йому порушенням його права на доступ до культурної спадщини та культурних цінностей України на території, яку тимчасово окупувала держава російська федерація, внаслідок порушення його права на правомірну, добросовісну і кваліфіковану діяльність органів державної влади України в частині добросовісності.
В обґрунтування позову вказав, що у 2014 році російська федерація внаслідок проведення незаконного референдуму та агресивної політики захопила частину території України, в тому числі територію Автономної Республіки Крим, а 24 лютого 2022 року здійснила відкритий напад на Україну. Дані дії держави російська федерація та очевидна бездіяльність держави Україна, яка допустила до військового конфлікту з російською федерацією, призвело до порушення його прав, в тому числі права на доступ до культурної спадщини та культурних цінностей України на тимчасово окупованій території російською федерацією. Держава Україна несе відповідальність за порушення його права на правомірну, добросовісну і кваліфіковану діяльність органів державної влади України в частині добросовісності, оскільки недобросовісне виконання нею своїх обов'язків призвело до відсутності у нього доступу до культурної спадщини та культурних цінностей на окупованій території. Російська федерація своїми протиправними діями заподіяла як матеріальну, так і нематеріальну шкоду не тільки Україні, а й її громадянам, порушуючи їхні права, у тому числі право на життя, право мирно володіти та розпоряджатися своїм майном і майновими правами, як на території АРК, Донецької та Луганської областей, а також на узбережжі Чорного моря. Таким чином російська федерація, несе відповідальність за порушення прав і свобод українського народу та за незаконну експропріацію майна громадян України, які проживають на її території, яка є тимчасово окупованою.
Позивач зазначав, що моральна шкода, завдана йому порушенням його права на доступ до культурної спадщини та культурних цінностей України і перебуває у прямому причинно-наслідковому зв'язку зі збройною агресією російської федерації проти України, тому має бути відшкодована в порядку ч 1 ст 23 ЦК України. Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_1 просив суд задоволити поданий ним позов.
Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 16 лютого 2024 року в задоволенні вказаного позову відмовлено.
Не погоджуючись з таким рішенням суду ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, вважає вказане рішення незаконним, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених в рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права просить скасувати вказане рішення, ухвалити нове, яким задоволити позов.
Відмовляючи в позові, суд прийшов до висновку про необґрунтованість позовних вимог, зокрема, не доведення позивачем заподіяння йому моральної шкоди, через порушення його права на доступ до культурної спадщини та культурних цінностей України на території, яка є тимчасово окупованою. Вказані висновки є незаконними та безпідставними. Відмовляючи у задоволенні позову, суд не захистив його законні права та інтереси, не забезпечив та не виконав завдання цивільного судочинства. Так розглядаючи справу суд, діяв не як арбітраж, оскільки самостійно за власною ініціативою став на захист інтересів агресора, шляхом його неналежного повідомлення про розгляд даної справи, чим позбавив права на подачу письмово відзиву, чи подання доказів на спростування своєї вини, крім того і надалі російською федерацією порушено право позивача на доступу до культурної спадщини та культурних цінностей на окупованій території.
Представник Міністерства юстиції України подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення посилаючись на її необґрунтованість. Вказує, що позивачем суду не надано належних та допустимих доказів, що підтверджують вчинення протиправних дій з боку Міністерства юстиції України щодо позивача і спричинення йому моральної шкоди, тому судом обґрунтовано відмовлено у задоволенні таких позовних вимог до держави Україна. Крім того, посилається, що ОСОБА_1 на сьогоднішній день подав не один позов щодо відшкодування йому моральної шкоди з російської федерації і постановою Хмельницького апеляційного суду у справі № 686/5130/22 на його користь стягнено 500 000 грн моральної шкоди.
Заслухавши доповідача, перевіривши матеріали справи, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.
Відповідно до статті 375 Цивільного процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Так судом першої інстанції вірно встановлено, що ОСОБА_1 є громадянином України.
Згідно заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», текст якої схвалено постановою Верховної Ради України від 21 квітня 2015 року № 337-VІІІ, збройна агресія Російської Федерації проти України розпочалася 20 лютого 2014 року з тимчасової окупації Кримського півострову, зокрема, Автономної Республіки Крим і міста Севастополя (перша фаза збройної агресії).
Друга фаза збройної агресії Російської Федерації проти України розпочалася у квітні 2014 року, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами Російської Федерації озброєні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки» (7 квітня 2014 року) та «Луганської народної республіки» (27 квітня 2014 року).
Третя фаза збройної агресії Російської Федерації розпочалася 27 серпня 2014 року масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів Збройних Сил Російської Федерації.
24 лютого 2022 року розпочалася та триває ще одна фаза збройної агресії Російської Федерації проти України - повномасштабне вторгнення Збройних Сил Російської Федерації на суверенну територію України.
Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року №2102-ІХ, на всій території України введено воєнний стан із 5 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року.
27 квітня 2022 року Парламентська Асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію «Наслідки продовження агресії російської федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи» № 2433. Визнала, що агресія рф проти України є безпрецедентним актом як сама по собі, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни.
Звертаючись до суду з даним позовом ОСОБА_1 посилався, що моральна шкода завдана йому порушенням його права на доступ до культурної спадщини та культурних цінностей України і перебуває у прямому причинно-наслідковому зв'язку зі збройною агресією російської федерації проти України, тому має бути відшкодована правопорушником в порядку ч 1 ст 23 ЦК України.
Відповідно до ч. 2 ст. 22 ЦК України збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Внаслідок порушення цивільних прав особи згідно з ч. 1 ст. 23 ЦК України вона має право на відшкодування моральної шкоди, яка полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів.
Моральна шкода відшкодовується коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Згідно ст. 1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Отже для відшкодування шкоди за правилами ст. 1167 ЦК необхідно довести такі факти: а) протиправність діяння її заподіювача; б) наявність шкоди; в) причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою є обов'язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об'єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди; г) вина завдавача шкоди, за виключенням випадків, коли в силу прямої вказівки закону обов'язок відшкодування завданої шкоди покладається на відповідальну особу незалежно від вини.
Таким чином, частина перша статті 1167 ЦК України встановлює загальне правило, відповідно до якого відповідальність за заподіяння моральної шкоди настає за наявності загальної підстави - наявності моральної (немайнової) шкоди, а також за наявності всіх основних умов відповідальності, а саме: неправомірної поведінки, причинного зв'язку та вини заподіювача.
Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.
У постанові від 18 травня 2022 року у справі № 760/17232/20-ц Верховний Суд дійшов висновку, що держава-окупант, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі - громадянину України.
У постанові від 22.06.2022 у справі № 311/498/20 Верховний Суд також зазначив, що у разі застосування «деліктного винятку» будь-який спір, що виник на її території у громадянина України, навіть з іноземною країною, зокрема й РФ, може бути розглянутий та вирішений судом України як належним та повноважним судом. Таких самих висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 18 травня 2022 року у справі № 428/11673/19 (провадження № 61-8291св21) та у справі № 760/17232/20-ц (провадження № 61-15925св21) зазначивши додаткові аргументи непоширення судового імунітету РФ у спірних правовідносинах, а саме: підтримання юрисдикційного імунітету РФ позбавить позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; судовий імунітет РФ не застосовується з огляду на звичаєве міжнародне право, кодифіковане в Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004); підтримання імунітету РФ є несумісним із міжнародно-правовими зобов'язаннями України у сфері боротьби з тероризмом; судовий імунітет РФ не підлягає застосуванню з огляду на порушення РФ державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням РФ своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом.
Отже, РФ, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі - громадянину України.
Таким чином, російська федерація є суб'єктом, внаслідок збройної агресії якого проти України та окупації частини території України порушено низку прав та свобод громадян України, зокрема, особистих прав позивача, та, відповідно, саме російська федерація є суб'єктом, на якого покладено обов'язок з відшкодування завданих цими діями збитків.
Так, загальновідомим є той факт, що відповідно до Указу Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 із 05 годин 30 хвилин 24.02.2022 в Україні введено воєнний стан, і даний указ винесено у зв'язку з початком війни, яку російська федерація розпочала та здійснює на території незалежної держави Україна відносно громадян України, а тому не підлягає доказуванню згідно з приписами ч. 3 ст. 82 ЦПК України.
Чинним ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). (ст. ст. 12, 81, 89 ЦПК України)
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Беззаперечно, що кожен громадянин, який проживав в Україні, у тому числі громадяни України, які були вимушені шукати безпечні умови для свого життя та життя своєї родини внаслідок збройної агресії російської федерації, прийняли рішення виїхати на період воєнного стану за межі України, зазнали безумовних моральних страждань. Беззаперечно, що кожен громадянин, який не покинув територію України, не відчуває себе в безпеці після введення в Україні воєнного стану, був позбавлений звичного ритму життя, звичайного спілкування з близькими та друзями.
Проте, це не позбавляє особу, яка звернулась до суду із позовом про відшкодування шкоди, завданої внаслідок збройної агресії російської федерації обов'язку обґрунтувати та довести у суді належними доказами, а суд - обов'язку встановити на підставі наданих доказів елементи правопорушення, що призвело до завдання моральної шкоди (не тільки наявність шкоди, але й те, що вона є наслідком саме діяння держави-відповідача (причинно-наслідковий зв'язок).
Культурна спадщина охороняється законом.
Держава забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.
Відповідно до положень Закону України «Про охорону культурної спадщини» визначено, що культурна спадщина - сукупність успадкованих людством від попередніх поколінь об'єктів культурної спадщини.
Об'єкт культурної спадщини - визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов'язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об'єкти (об'єкти підводної культурної та археологічної спадщини), інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об'єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність;
Пам'ятка культурної спадщини (далі - пам'ятка) - об'єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам'яток України, або об'єкт культурної спадщини, який взято на державний облік відповідно до законодавства, що діяло до набрання чинності цим Законом, до вирішення питання про включення (невключення) об'єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам'яток України.
Вказаним законом визначено, загальні засади державного управління у сфері охорони культурної спадщини, яке покладається на Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважені органи охорони культурної спадщини.
Стаття 12 цього Закону передбачено, що органи охорони культурної спадщини забезпечують по можливості вільний доступ до пам'яток з метою їх екскурсійного відвідування, якщо вони вважаються придатними для цього. Власник пам'ятки або уповноважений ним орган, особа, яка набула права володіння, користування чи управління, зобов'язані за погодженням з органами охорони культурної спадщини організувати такий доступ. Порядок цього доступу встановлюється охоронними договорами.
Таким чином, з огляду на положення Закону України «Про охорону культурної спадщини» право громадян на доступ до об'єктів культурної спадщини та культурних цінностей України на території не є абсолютним як вважав позивач звертаючись до суду з даним позовом, оскільки регулюється нормами закону, які передбачають особливий статус таких об'єктів і передбачають певні умови для їх відвідування громадянами, а саме по можливості.
За таких обставин суд першої інстанції правильно виходив з того, що ОСОБА_1 не довів склад цивільного правопорушення, що є юридичною підставою відповідальності держави Україна перед ним за завдані збитки, а його позов та доводи апеляційної скарги у цій частині є необґрунтованим.
Що стосується заподіяння моральної шкоди ОСОБА_1 державою російська федерація, то слід зазначити наступне.
Моральна шкода відшкодовується потерпілому (позивачеві) одноразовим платежем. Якщо договором або законом не передбачене багаторазове відшкодування моральної шкоди у спірних правовідносинах, то позови про таке відшкодування не підлягають задоволенню.
Такі правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 25.03.2020 року (справа № 641/8857/17).
Встановлено, що постановою Хмельницького апеляційного суду від 22.11.2022 року (справа № 686/5130/22) частково задоволено позов ОСОБА_1 та стягнуто з держави російська федерація на його користь у рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої збройною агресією проти України, грошові кошти в сумі 500000 грн. Апеляційний суд констатував, що вказана сума відшкодування є належною компенсацією завданої позивачу моральної шкоди, що сприятиме відновленню його порушених прав.
Отже, ОСОБА_1 реалізував своє законне право на відшкодування моральної шкоди, завданої триваючим правопорушенням - збройною агресією проти України російською федерацією.
Відтак відсутні правові підстави для повторного стягнення моральної шкоди, завданої позивачу збройною агресією російської федерації проти України, що спричинило відсутність у нього вільного доступу до культурної спадщини та культурних цінностей на окупованій території, тому позовні вимоги в цій частині є необґрунтованими і не підлягають задоволенню.
Статтями 12, 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Матеріали справи не містять достатніх та допустимих доказів про те, що позивачу завдано моральної шкоди внаслідок незаконних дій/бездіяльності держави України в особі Міністерства юстиції України.
Тому суд першої інстанції правильно виходив з того, ОСОБА_1 не довів склад цивільного правопорушення, що є юридичною підставою відповідальності держави Україна перед особою, та обґрунтовано відхилив позов у цій частині.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позову, підстав для скасування оскаржуваного рішення суду в межах доводів апеляційної скарги не вбачається.
При цьому доводи апелянта, що суд неналежно повідомив відповідача - російську федерацію про розгляд даної справи, чим позбавив права на подачу письмового відзиву, чи подання доказів на спростування своєї вини, є безпідставними, оскільки між Україною та російською федерацією припинені дипломатичні відносини і не діють відповідні договори в сфері правової допомоги та повідомлення учасників справи про час та місце розгляду справи. Іншого способу, ніж повідомлення на офіційному веб-сайті судової влади України немає.
Рішення суду ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, підстав для його скасування в межах доводів апеляційної скарги на вбачається.
Керуючись ст. ст. 374, 375, 382, 384, 389, 390 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу скаргою ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Хмельницького міськрайонного суду 16 лютого 2024 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 08 квітня 2024 року.
Судді А.М. Костенко
Р.С. Гринчук
Т.В. Спірідонова