Справа №592/16875/19 Головуючий у суді у 1 інстанції - ОСОБА_1
Номер провадження 11-кп/816/36/24 Суддя-доповідач - ОСОБА_2
Категорія - Грабіж
Іменем України
20 березня 2024 року колегія суддів Сумського апеляційного суду в складі:
судді-доповідача - ОСОБА_2 ,
суддів - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
з участю секретаря судового засідання - ОСОБА_5 ,
розглянула у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Суми кримінальне провадження № 592/16875/19 за апеляційною скаргою захисника ОСОБА_6 на вирок Ковпаківського районного суду м. Суми від 14.08.2020, за яким
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженець м. Суми, зареєстрований та фактично мешкає АДРЕСА_1 , раніше судимий
визнаний винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 186 КК України,
установила:
В поданій апеляційній скарзі захисник ОСОБА_8 просить вирок суду змінити в частині призначеного ОСОБА_9 покарання, звільнивши від його відбування з випробуванням на підставі ст. 75, 104 КК та покладенням обов'язків, передбачених ст. 76 КК, оскільки суд першої інстанції, хоч і послався на дані про особу обвинуваченого, який злочин вчинив будучи неповнолітнім, а також на повне визнання вини, щире каяття у вчиненому та добровільне відшкодування заподіяної злочином шкоди, але з достатньою повнотою їх не врахував. Зокрема, неповнолітній ОСОБА_9 виховується у неповній сім'ї, його вихованням займається лише мати ОСОБА_10 , на обліку у лікаря психіатра та нарколога не перебуває, що взагалі, за твердженням захисника, не було враховано судом при призначенні ОСОБА_9 , виправлення ОСОБА_9 можливе без ізоляції від суспільства згідно висновку органу пробації та звіту про неповнолітнього, а наявність попередніх судимостей не є перешкодою для звільнення від покарання з випробуванням. Суд першої інстанції безпідставно послався як на обставину, що характеризує особу обвинуваченого перебування на розгляді в суді кримінального провадження за обвинуваченням ОСОБА_9 за ч. 1 ст. 156 КК, зважаючи на презумпцію невинуватості.
Вироком Ковпаківського районного суду м. Суми від 14.08.2020 ОСОБА_9 визнаний винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 186 КК, і йому призначене покарання із застосуванням ст. 69 КК у виді двох років позбавлення волі. На підставі ч. 4 ст. 70, ч. 3 ст.72 КК, призначено ОСОБА_9 остаточне покарання у виді двох років позбавлення волі, а покарання у виді штрафу в сумі 510 грн за вироком Ковпаківського районного суду м. Суми від 20.09.2020 та у виді штрафу в сумі 510 грн за вироком Зарічного районного суду м. Суми від 22.04.2020 постановлено виконувати самостійно та вважати їх виконаними. Стягнуто з ОСОБА_9 на користь держави судові витрати в сумі 471,03 грн за проведення судової експертизи, а у разі відсутності в нього самостійного заробітку стягнення постановлено проводити з його законного представника ОСОБА_10 , а після досягнення ОСОБА_9 повноліття - з нього. Позовні вимоги потерпілої ОСОБА_11 до обвинуваченого ОСОБА_9 про відшкодування моральної шкоди залишені без розгляду, а в частині відшкодування матеріальної шкоди - провадження закрите у зв'язку із задоволенням позовних вимог в добровільному порядку.
Згідно вироку, ОСОБА_9 01.09.2019 близько 00 год. 10 хв., перебуваючи поруч буд. АДРЕСА_2 , разом з іншою невстановленою особою, матеріали щодо якої виділені в окреме провадження, побачив раніше незнайому ОСОБА_11 , яка тримала в лівій руці свій мобільний телефон. Діючи за попередньою змовою, повторно, ОСОБА_9 підійшов ззаду за спиною до ОСОБА_11 та правою рукою закрив їй рота, а лівою рукою прижав до себе. В цей час невстановлена особа, матеріали щодо якої виділені в окреме провадження, підійшла з лівого боку до потерпілої та шляхом ривку, забрала її мобільний телефон «Huawei Р 20» вартістю 9299 грн.
Будучи належним чином повідомленими про час і місце апеляційного розгляду, учасники кримінального провадження в судове засідання не з'явились, від прокурора ОСОБА_12 надійшла письмова заява розгляд провадження у його відсутність, від захисника ОСОБА_13 надійшло чергове клопотання про відкладення розгляду кримінального провадження, а від обвинуваченого ОСОБА_9 та його законний представник ОСОБА_10 будь-яких клопотань до суду апеляційної інстанції не подавали, тому колегія суддів вважає за можливе здійснити розгляд апеляційної скарги у відсутності сторін провадження, оскільки це не суперечить вимогам кримінального закону, а також практиці ЄСПЛ, який неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у §1 ст. 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 р (далі - Конвенція), «…не є абсолютним…» і «…заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання» (рішення від 12.07.2001 у справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адамс II проти Німеччини» (Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany; рішення від 07.07.1989 у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» (Uniуn Alimentaria Sanders S.A. v. Spain); «…обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається на відповідні державні судові органи; розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору; нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи; суд має вирішувати, чи відкладати судове засідання за клопотанням сторін, а також, чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричиняє невиправдані затримки у провадженні (рішення від 08.11.2005 у справі «Смірнов проти України»; рішення від 06.09.2007 у справі «Цихановський проти України»; рішення від 18.10.2007 у справі «Коновалов проти України»).
Вислухавши суддю-доповідача про зміст оскарженого судового рішення, перевіривши матеріали кримінального провадження та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.
Висновки суду першої інстанції про доведеність винуватості ОСОБА_9 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 186 КК, за обставин, викладених у вироку, в апеляційній скарзі захисником не оскаржуються.
Що стосується доводів апеляційної скарги захисника ОСОБА_13 про суворість призначеного покарання і необхідності застосування до ОСОБА_9 положень ст. 75, 76 і 104 КК, то колегія суддів вважає їх необґрунтованими і такими, що не заслуговують на увагу, оскільки вони не відповідають фактичним обставинам кримінального провадження та не ґрунтуються на вимогах закону України про кримінальну відповідальність.
Зокрема, у ст. 50 і 65 КК визначено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого. Суд призначає покарання в межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинене кримінальне правопорушення, а також відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу, враховуючи при цьому ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання. Особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень.
З огляду на ці положення закону України про кримінальну відповідальність при призначенні покарання суд має враховувати не тільки межі караності діяння, встановлені у відповідній санкції статті Особливої частини КК, а й норми Загальної частини цього Кодексу, в яких регламентуються цілі, система покарань, підстави, порядок та особливості застосування окремих його видів, а також регулюються питання, пов'язані з призначенням покарання, що можуть вплинути на вибір (обрання) судом певних його виду і розміру.
Поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов'язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, та інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо, що визнається (дискреційні повноваження суду) і ЄСПЛ, який, зокрема, у своєму рішенні в справі «Довженко проти України» зазначає про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права; це забезпечується відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.
Таким чином, загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї з форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування. Завданням такої форми є виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень. Ця функція за своєю правовою природою, як зазначалось вище, є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особи винного, обставин, що впливають на покарання. Реалізація цієї функції становить правозастосовну інтелектуально-вольову діяльність суду, в рамках якої і приймається рішення про можливість застосування чи незастосування ст. 75 КК, згідно якої якщо суд при призначенні покарання у виді позбавлення волі на строк не більше 5 років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Законодавець з огляду на положення ст. 75 КК підкреслює важливість такої цілі покарання як виправлення обвинуваченого, передбачивши, що при призначенні низки покарань, у тому числі у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років, особу може бути звільнено від відбування покарання з іспитовим строком, якщо суд дійде висновку про можливість виправлення такої особи без реального відбування покарання. При цьому правила звільнення неповнолітніх обвинувачених від відбування покарання з випробуванням передбачені ст. 104 КК, згідно ч. 1 якої звільнення від відбування покарання з випробуванням застосовується до неповнолітніх відповідно ст. 75-78 цього Кодексу, з урахуванням положень, передбачених цією статтею.
Враховуючи особу обвинуваченого, наявність інших обставин кримінального провадження згідно вимог КК, колегія суддів приходить до переконання про недоцільність звільнення ОСОБА_9 від реального відбування призначеного судом першої інстанції покарання з випробуванням, як про це поставлене питання у апеляційній скарзі його захисника.
Крім того, невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.
Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення означає з'ясування судом, насамперед, питання про те, до кримінальних правопорушень якої категорії тяжкості відносить закон вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у ст. 12 КК дається лише видова характеристика ступеня тяжкості кримінального правопорушення, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за кримінальне правопорушення цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо. При цьому під особою обвинуваченого розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення. Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду першої чи апеляційної інстанції (прокурора, потерпілого, обвинуваченого чи його захисника), а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.
На національному рівні КСУ у своєму рішенні від 02.11.2004 № 15-рп/2004 зазначив, що «справедливе застосування норм права передбачає передусім недискримінаційний підхід, неупередженість. Це означає не тільки те, що передбачений законом склад кримінального правопорушення та рамки покарання відповідатимуть один одному, а й те, що покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного. Адекватність покарання ступеню тяжкості злочину випливає з принципу правової держави, із суті конституційних прав та свобод людини і громадянина, зокрема права на свободу, які не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Окремим виявом справедливості є питання відповідності покарання вчиненому злочину; категорія справедливості передбачає, що покарання повинно бути домірним кримінальному правопорушенню».
При встановленні справедливості і співмірності призначеного покарання колегія суддів дотримується також й автономної концепції поняття «покарання» в усталеній судовій практиці ЄСПЛ, яка передбачає, що «покарання переслідує подвійну мету покарання і стримування від вчинення нових злочинів» (рішення від 09.10.2003 у справі «Езех и Коннорс проти Сполученого Королівства» (Ezeh and Connors v. UK), заяви № 39665/98, № 40086/98), хоча це не виключає, що покарання може спрямоване на досягнення кількох цілей, поряд з карою та запобіганням це може бути ще й відшкодування.
При призначенні ОСОБА_9 покарання, суд першої інстанції дотримався вимог закону про кримінальну відповідальність, врахував ступінь тяжкості вчиненого ним кримінального правопорушення, особу обвинуваченого, який злочин вчинив неповнолітнім, раніше притягувався до кримінальної відповідальності за вчинення кримінальних правопорушень проти власності, виховується в неповній сім'ї, обставини, які пом'якшують покарання - щире каяття обвинуваченого, повне відшкодування заподіяних злочином збитків та відсутність обставин, що обтяжують покарання.
Оскільки ОСОБА_9 призначене покарання у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 186 КК, із застосуванням ст. 69 КК, тому колегія суддів не убачає будь-яких законних підстав для призначення обвинуваченому ще більш м'якого покарання, а тому погоджується з визначеним судом першої інстанції покаранням. При цьому призначене покарання не потягне за собою порушення засад виваженості, що включає наявність розумного балансу між охоронюваними інтересами суспільства та правами особи, яка притягується до кримінальної відповідальності через призму того, що втручання держави в приватне життя особи повинно спрямовуватись на досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та потребою захисту основоположних прав людини, воно має бути законним (несвавільним), пропорційним (не становити надмірного тягаря для особи).
Визначене покарання перебуває у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами вчиненого і особою винного, адже справедливість розглядається як властивість права, виражена, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому порушенню, то вид і розмір призначеного ОСОБА_9 покарання є необхідним й достатнім для його виправлення і попередження нових кримінальних правопорушень.
Доводи захисника про те, що обвинувачений є неповнолітнім, виховується у неповній сім'ї, його вихованням займається лише мати, він щиро розкаявся у вчиненому і добровільно відшкодував заподіяну злочином шкоду, колегія суддів вважає необгрунтованими, оскільки ці обставини судом ураховані та узяті до уваги при призначенні покарання у сукупності також і з іншими фактичними обставинами провадження, що і стало підставною для призначення покарання нижче від найнижчої межі, передбаченої санкцією ч. 2 ст. 186 КК.
На підставі викладеного, колегія суддів вважає, що оскаржене судове рішення є належним чином обґрунтованим та умотивованим, тому воно підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга - без задоволення.
Керуючись ст. 404, 405, 407, 418 і 419 КПК України,
постановила:
Вирок Ковпаківського районного суду м. Суми від 14.08.2020 відносно ОСОБА_14 залишити без змін, а апеляційну скаргу його захисника ОСОБА_6 на цей вирок - без задоволення.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення.
Касаційна скарга на ухвалу може бути подана безпосередньо до Верховного Суду протягом трьох місяців з дня її проголошення.
Судді:
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4