Справа № 758/10275/21
11 березня 2024 року м. Київ
Подільський районний суд м. Києва у складі
головуючого судді - Якимець О. І.,
за участю секретаря судового засідання - Карпишиної К.С.,
учасників справи
представника позивача - ОСОБА_1 ,
представника відповідача-1 - ОСОБА_2 ,
розглянувши за правилами загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання права власності на майно,
позивач звернувся до суду із позовом до відповідачів у якому просить визнати за позивачем право власності на майно, а саме: автомобіль марки «Mercedes-Benz», д.н.з. НОМЕР_1 та автомобіль марки «Toyota Sequoia», д.н.з. НОМЕР_2 , у розмірі сто відсотків частки у праві власності.
В обґрунтування позову покликається на те, що перебувала з грудня у шлюбних відносинах із ОСОБА_4 (далі - відповідач-1). Попри те, у цей час відповідачі перебували між собою у шлюбі, який припинено між ними у березні 2020 року. Під час відповідних відносин, позивач надала відповідачу-1 кошти у 2018 році та у 2019 році для придбання вищевказаних автомобілів, що підтверджено укладеними між позивачем та відповідачем-1 договорами, які за формою є змішаними, адже містять умови договору доручення та спільної діяльності. Придбані автомобілі були зареєстровані на відповідача-1, тобто останній є титульним володільцем, що погоджено сторонами у договорах. Однак, оскільки кошти надані на придбання транспортних засобів позивачем, за останнім зберігалось право власності на автомобілі і за першою вимогою відповідач-1 повинен був перереєструвати вказане нерухоме майно на позивача, однак цього не зробив, чим порушив умови договорів. 15.05.2021 зареєстровано шлюб між позивачем та відповідачем-1. У червні 2021 року позивачу стало відомо про те, що на вказані автомобілі претендує відповідач-2, колишня дружина відповаідача-1, адже вважає таке рухоме майно спільною сумісною власністю відповідачів, що суперечить умов вказаних договорів тим самим заперечує право власності позивача на вказані автомобілі. У відповідності до ст. ст. 627, 628, 328, 610 просить позов задовольнити та визнати за нею право власності на вказані автомобіля. У відповідності до ст. 141 ЦПК України просить здійснити розподіл судових витрат.
Відповідачем ОСОБА_5 (далі - відповідач-2) подано до суду відзив, який містить заперечення на позов. Наводить аргументи про те, що відповідачі перебували у шлюбних відносинах на момент укладення спірних договорів. Жодних вільних коштів у позивача на придбання рухомого майно не було, адже доказів про матеріальне становище не подано. Відповідач-1 за укладеними договорами є титульним володільцем автомобілів, а позивач власником такого майно. Відтак, спосіб захисту порушеного оправо власника передбачено ст. 387 ЦК України (витребування майна від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним). Разом із тим, вказує, що відповідач-1 є власником такого рухомого майно, адже саме власникові належить право володіння у відповідності до ст. 317 ЦК України, а тому укладені між позивачем та відповідачем-1 договори не мають жодних правових наслідків у відношення до права власності відпоідача-1. Укладені договори не мають жодного нормативного обґрунтування, що може свідчити про їх фіктивність. Відповідач-1 не бере участі в утриманні сина. Просить у позові відмовити.
Відповідачем-1 подано до суду відзив, який містить заперечення на позов. Наводить аргументи про те, що з грудня 2017 року перебував у фактичних шлюбних відносинах із позивачем. У подальшому було отримано кошти від позивача на купівлю двох транспортних засобів, з подальшому можливістю їх дарування відповідачу-1, а відтак правова природа цих договорів як договори дарування. Просить у позові відмовити.
Позивачем подано відповідь на відзив відповідачів. Наводить аргументи про те, що між позивачем та відповаідачем-1 укладено договори, умови яких повинні виконуватись сторонами. Відповаідач-1, як титульний володілець порушив умови договору, адже на вимогу позивача не здійснив перереєстрацію майна позивача на останнього. Відповідачі на час придбання спірного майна не проживали разом. Не вели спільного господарства, а відтак не може бути їх спільної сумісною власністю. Автомобіля придбані за кошти позивача. Жодних коштів від продажу земельної ділянки відповідач-2 не надавала відповідачу-1 і за ці кошти не було придбано нерухоме майно. Кошти на придбання автомобілів були отримані позивачем за договором позики в іноземця, що підтверджено відповідними доказами. Відносини відповідачів щодо утримання сина не мають відношення до даного предмету спору. Просить позов задовольнити.
Представником відповідача-1 подано до суду пояснення щодо відзиву відповідача-2. Наводить доводи про те, що кошти від відповідача-1 від продажу земельної ділянки відповідач-2 не отримував, а відтак і спірне майно не були придбано за ці кошти. Відповідач-2 чинить перешкоди у спілкування із їх спільним сином.
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями суддею у справі визначено Рибалку Ю. В.
30.08.2021 ухвалою суду прийнято позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі за правилами загального позовного провадження.
17.01.2024 у справі проведено повторний автоматизований розподіл справи за результатами якого головуючим суддею (суддею-доповідачем) у справі визначено Якимець О. І.
19 січня 2024 року ухвалою суду прийнято до розгляду позовну заяву за правилами загального позовного провадження зі стадії підготовчого провадження.
08 лютого 2024 року ухвалою суду закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті за правилами загального позовного провадження.
26 лютого 2024 року ухвалою суду визнано заяву ОСОБА_3 про відвід головуючому судді Якимець О.І. від розгляду справи необгрунтованою.
27 лютого 2024 року ухвалою суду у заяві представника відповідача ОСОБА_4 - адвоката Костенко В. П. про відвід головуючому судді від розгляду справи відмовлено.
11 березня 2024 року ухвалою суду у заяві представника відповідача ОСОБА_4 - адвоката Костенко В. П. про відвід секретарям судового засідання Сіренко Б.В. , Карпишиної К.С. від розгляду справи відмовлено.
Відповідачем-2 подано до суду заяву про розгляд справи у її відсутності. У задоволенні позовних вимог просить відмовити /том 1а.с. 61/.
У судовому засіданні сторона позивача просить позов задовольнити з підстав викладених у заявах по суті.
У судовому засіданні представник відповідача-1 просить у позові відмовити з підстав викладених у відзиві на позов.
У судове засідання відповідач-2 не з'явився, подала заяву про розгляд справи у її відсутності та відзив на позовну заяву.
Дослідивши матеріали справи, з'ясувавши обставини справи та оцінивши докази в їх сукупності, суд прийшов до наступного.
Суд установив, ОСОБА_4 та ОСОБА_3 уклали шлюб 19 травня 2021 року, що підтверджено копією свідоцтва про шлюб / том 1 а.с. 13/.
Позивач наводить аргументи про те, що з грудня 2017 року фактично перебували у шлюбних відносинах із відповідачем-1, хоч останній перебував у зареєстрованому шлюбі із відповідачем-2, який припинено лише у березні 2020 року. За час перебування у фактичних шлюбних відносинах позивача із відповідачем-1 у 2018 та 2019 році придбано спірне майно за власні кошти позивача, що підтверджено договорим позики грошових коштів та договорами від 20.05.2018 та від 02.04.2019.
Щодо перебування у фактичних шлюбних відносинах позивача із відповідачем-1, суд зазначає наступне.
Засади шлюбу, а також особисті немайнові та майнові права і обов'язки подружжя, визначає Сімейний кодекс України (далі - СК України).
Відповідно до частини другої статті 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Згідно з частиною другою статті 21 СК України проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.
Відповідно до ст. 25 СК України жінка та чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному шлюбі. Жінка та чоловік мають право на повторний шлюб лише після припинення попереднього шлюбу.
Обов'язковою умовою для визнання чоловіка та жінки такими, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, крім власне факту спільного проживання, є наявність спільного бюджету, спільної участі у придбанні майна для спільного користування, у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.
Позивач наводить аргументи про те, що з грудня 2017 року перебуваючи у фактичних шлюбних відносинах із відповідачем-1 планували спільний побут, господарство, придбання майна та в рамках спільної діяльності здійснили купівлю рухомого майна, згідно з договорів від 20.05.2018 та від 02.04.2019.
Отже, суд прийшов до переконання про те, що оскільки проживання жінки та чоловік без реєстрації шлюбу з особою, яка перебуває у іншому зареєстрованому шлюбі, дійсно не заборонено чинним законодавством України, але воно не тягне виникнення для таких осіб прав та обов'язків подружжя. Право на повторний шлюб, що є правовою підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя можливо лише після припинення попереднього шлюбу.
Відтак, підстав для застосування норм СК України до спірних правовідносин суд не встановив.
У зв'язку із цим, суд вважає за необхідне керуватися нормами ЦК України щодо вирішення даного спору між сторонами, а саме Книгою 5 ЦК України «Зобов'язальне право».
Суд установив, 20 травня 2018 року між ОСОБА_3 (сторона-1) та ОСОБА_4 (сторона-2) уклали договір № 1 (далі - договір-1) / том 1 а. с. 8,9/.
Згідно з умов договору-1 сторона-1 передає стороні-2 у володіння та розпорядження грошові кошти у розмірі 33000,00 дол. США для придбання транспортного засобу марки «Mercedes-Benz», 2010 року випуску (далі - майно). Договір укладається з метою задоволення потреб сторони-1 в автотранспорті (п. 1 договору-1).
Сторона-2 зобов'язується придбати майно за надані стороною-1 кошти та зазначити себе власником майна (титульним володільцем). При цьому, за стлороною-1 залишається право власності у частці майна у розмірі -100 відсотків, а сторона-2 визнає та підтверджує право власності сторони-1 на це майно (п. 2 договору-1).
Сторона-2 після придбання майна зобов'язається за першою вимогою сторони-1 протягом 3 днів передати майно стороні-1 та вчинити усі необхідні дії з переоформлення права власності на майно із визначенням сторони-1 в якості власника майна (п. 3 договру-1).
У випадку порушення умов договору сторона несе відповідальність, визначену цим договором та законодавством України. порушення зобов'язань є його невиконання або неналежне виконання, тобто виконання з порушенням умов (п. п. 6, 7 договру-1).
Договір може бути розірвано за згодою сторін, або у односторонньому порядку стороною-1, в тому числі, шляхом пред'явлення вимоги стороні-2 про переоформлення права власності на майно у повному обсязі, передачу майно та вчинення інших формальностей (п. 13 договору-1).
Сторони погодили, що дія цього договору поширюється на правовідносини, що фактично виникли між сторонами до укладення цього договору, в тому числі в частині спільної діяльності сторін ( п. 20 договору-1).
02 квітня 2019 року між ОСОБА_3 (сторона-1) та ОСОБА_4 (сторона-2) уклали договір № 2 (далі - договір-2). Майном у цього договорі є автомобіль марки «Toyota Sequoia», 2013 року випуску. Умови договору-2 є аналогічними умовам договору-1 /том 1 а.с. 10,11/.
Відповідно до свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу марки «Toyota Sequoia», власником вказано відповідача-1 /том 1 а.с. 12/.
26 червня 2021 року позивачем направлено відповідачу-1 вимогу про передачу транспортних засобів та вчинення усіх необхідних дій з переоформлення права власності на ці автомобіля із зазначення позивача їх власником. Заява-вимога отримана відповідачем-1 цього ж дня, однак останнім не виконана.
Позивач зазначає, що відповідні договори за своєю правовою природою містять умови договору доручення та договору спільної діяльності. Натомість, відповідач-1 стверджує що такі договори є договорами дарування рухомого майна.
Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно із ч. ч. 1, 2 ст. 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін (ч. 2 ст. 207, ч. 1 ст. 209 ЦК України).
Відповідно до ст. 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.
Згідно з ч. 1 ст. 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ст. 628 ЦК України визначено зміст договору, який становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Згідно з ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відносини договору доручення регулюються положеннями глави 68 ЦК України.
Згідно з ст. 1000 ЦК України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки довірителя. Договором доручення може бути встановлено виключне право повіреного на вчинення від імені та за рахунок довірителя всіх або частини юридичних дій, передбачених договором. У договорі можуть бути встановлені строк дії такого доручення та (або) територія, у межах якої є чинним виключне право повіреного.
Відповідно до ст. ст. 1003, 1004 та 1006 ЦК України у договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності чітко визначаються юридичні дії, які належить вчинити повіреному, що є його обов'язком, а також до обов'язків повіреного відноситься: повідомлення довірителя на його вимогу всіх відомостей про хід виконання його доручення; після виконання доручення або в разі припинення договору доручення до його виконання повірений зобов'язаний негайно повернути довірителеві довіреність, строк якої не закінчився, і надати звіт про виконання доручення та виправдні документи, якщо це вимагається за умовами договору та характером доручення; негайно передати довірителеві все одержане у зв'язку з виконанням доручення. Повірений зобов'язаний вчиняти дії відповідно до змісту даного йому доручення. Повірений може відступити від змісту доручення, якщо цього вимагають інтереси довірителя і повірений не міг попередньо запитати довірителя або не одержав у розумний строк відповіді на свій запит. У цьому разі повірений повинен повідомити довірителя про допущені відступи від змісту доручення як тільки це стане можливим.
Отже, укладений між сторонами правочин свідчить про наявність між довірителем та повіреним правовідносин, які є представницькими відносинами.
Згідно з договором доручення кожна зі сторін має певні права та обов'язки, які кореспондують одне одному. Обов'язки сторін за договором доручення визначені у статтях 1006, 1007 ЦК України. Так, повірений виконує доручення за рахунок довірителя, і останній має створити певні умови для його діяльності, тобто забезпечити його засобами, необхідними для виконання доручення.
Виходячи з наведеного, однією з особливостей договору доручення є те, що повірений зобов'язується вчинити певні юридичні дії саме за рахунок довірителя, а не за власний рахунок.
Відповідно до ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови пункти, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.
Згідно з ст. 1130 ЦК України встановлено, що за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників.
У відповідності до статті 1131 ЦК України договір про спільну діяльність укладається у письмовій формі. Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.
Суд аналізуючи умови договорів-1 та -2 (незважаючи на відсутність його найменування) свідчить про те, що метою цих договорів було придбання рухомого майна; сторони погодили хто буде зазначений власником цього майна на момент придбання автомобілів, при цього інша сторона залишає за собою право власності на таке майно; сторони погодили що між ними фактично виникли відносини спільної діяльності.
Згідно зі ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору.
Згідно з ч. 1 ст. 615 ЦК України у разі порушення зобов'язання однією стороною друга сторона має право частково або в повному обсязі відмовитися від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом.
Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема з правочинів.
Частиною 1 ст. 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів.
Отже, при розгляді спору суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого - вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦК України цивільні права та обв'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Частиною 2 цієї ж статті передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків можуть бути як правочини (пункт 1), так і інші юридичні факти (пункт 4).
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 202 ЦК України).
Стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція полягає в тому, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.
Таким чином, якщо презумпція правомірності договору не спростована, всі права, набуті сторонами правочину за цим договором, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.
Позивач наводить аргументи про те, що спірне майно придбано за особисті кошти на підтвердження чого надано договір позики грошових коштів, укладеного між нею та іноземним громадянином 01.02.2018 /том 1 а.с. 248-249/.
Попри те, суд критично оцінює доводи позивача про те, що майно придбано за договорами-1 та -2 саме за кошти отримані позивачем за угодою від 01.02.2018, адже жодних доказів цього у відповідності до ст. ст. 76-80 ЦПК України не надає.
Суд приймає до уваги умови договорів про передачу грошових коштів стороною-1 стороні-2, однак такі не підтверджують факт належності цих коштів на праві власності саме позивачу. Разом із тим, позивачем не надано інших доказів, які б у сукупності із іншими підтверджували даний факт.
Відповідно до ст. 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Згідно з п. 37 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», з урахуванням положень частини першої статті 15 та статті 392 ЦК власник майна має право пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Виходячи зі змісту наведених норм права, потреба в такому способі захисту права власності виникає тоді, коли наявність суб'єктивного права власника не підтверджена відповідними доказами, підлягає сумніву, не визнається іншими особами або ними оспорюється, а не в тому разі, коли цими особами не виконується відповідне рішення суду, ухвалене раніше.
Підтвердження в суді права власності або іншого речового права на майно, що складає предмет спору, здійснюється за допомогою спростування в суді установлених фактів або шляхом підтвердження фактів, що свідчать про володіння спірним майном на праві власності або іншого речового права (наприклад, факту приналежності частки у загальному майні власників). Підставою позову є обставини, що підтверджують наявність у позивача права власності чи іншого права на майно. Необхідною умовою захисту права власності шляхом його визнання служить підтвердження позивачем своїх прав на майно.
Відповідачем у позові про визнання права власності є будь-яка особа, яка сумнівається у належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності власника, або така особа, що має до майна власний інтерес.
Суд критично оцінює доводи відповідача-1 про те, що укладені договори-1 та -2 за своєю юридичною природою є договорами дарування, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 717 ЦПК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
Аналізуючи умови договорів-1 та -2 суд не встановив жодних положень, які б стосувались договору дарування, а відтак відсутні підстави для застосування до цих правовідносин положень ЦК України, які регулюють відносини за договором дарування.
Інші доводи сторін, які наведені у заявах по суті, суд не бере до уваги, адже не стосуються предмету доказування
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч. 2 ст. 81 ЦПК України).
Відповідно до ч. ч. 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Враховуючи викладене, суд прийшов до переконання про те, що відсутні підстави для задоволення позову про визнання права власності на підставі ст. 392 ЦК України, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, внаслідок порушення умов договору-1 та договору-2 оскільки позивачем не доведено порушення, невизнання та/або оспорення його права власності.
Будь-яких інших фактичних обставин, які б мали значення для правильного вирішення справи суд не встановив.
Враховуючи наведене вище, суд прийшов до переконання про те, що у позові слід відмовити.
У відповідності до ст. 141 ЦПК України судові витрати понесені позивачем необхідно покласти на позивача.
Керуючись ст. ст. 12, 13, 17, 76-80, 259, 265, 273, 354 ЦПК України, суд
у позові ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання права власності на майно - відмовити.
Судовий збір сплачений позивачем при зверненні до суду із позовом - покласти на позивача.
Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення. Строк апеляційного оскарження може бути поновлено у відповідності до ч.2 ст.354 Цивільного процесуального кодексу України.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або про прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду.
Учасники справи:
позивач ОСОБА_3 , місце проживання - АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 ;
відповідач-1 ОСОБА_4 , зареєстроване місце проживання - АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_4 ;
відповідач-2 ОСОБА_5 , зареєстроване місце проживання - АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_5 .
Повне судове рішення складено 21 березня 2024 року.
Суддя О. І. Якимець