11 березня 2024 р.Справа № 520/9798/22
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Любчич Л.В.,
Суддів: Присяжнюк О.В. , Спаскіна О.А. ,
за участю секретаря судового засідання Труфанової К.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 31.01.2023, головуючий суддя І інстанції: Кухар М.Д., майдан Свободи, 6, м. Харків, 61022, повний текст складено 31.01.23 по справі №520/9798/22
за позовом ОСОБА_1
до ІНФОРМАЦІЯ_1
про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
ОСОБА_1 (надалі - ОСОБА_1 , позивач, апелянт) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (надалі - відповідач, ІНФОРМАЦІЯ_2 ) в якому просив суд:
- визнати протиправним та скасувати наказ ІНФОРМАЦІЯ_2 від 05.10.2022 № 91-дс “Про звільнення ОСОБА_1 ”, як такий що виданий з порушенням чинного законодавства;
- визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_2 щодо не продовження ОСОБА_1 строку перебування на державній службі на посаді головного спеціаліста командування ( НОМЕР_1 ) ІНФОРМАЦІЯ_3 після досягнення ним 65-річного віку;
- зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_2 прийняти рішення щодо продовження строку перебування ОСОБА_1 на державній службі після досягнення ним 65-річного віку та поновити ОСОБА_1 на роботі на посаді головного спеціаліста командування ( НОМЕР_1 ) ІНФОРМАЦІЯ_3 ;
- стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 10 жовтня 2022 року до дати ухвалення рішення суду в судовій справі на користь ОСОБА_1 ;
- стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати, згідно поданих квитанцій про витрати на суму: 414 грн 00 коп.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 31.01.2023 у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовлено.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне дослідження судом першої інстанції матеріалів справи та порушення норм матеріального права, що призвело до винесення незаконного та необґрунтованого рішення, просив рішення Харківського окружного адміністративного суду від 31.01.2023 скасувати та прийняти постанову, якою задовольнити позовні вимоги.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначив, що відповідач протиправно звільнив його з займаної посади у зв'язку з досягненням 65 річного віку з огляду на приписи ст. 22 Кодексу законів про працю України , ч. 2 ст. 11 Закону України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні», частини 4 статті 83 Законом України “Про державну службу” від 10.12.2015 № 889-VIII (далі - Закон № 889-VIII) та безпідставно не врахував його бажання продовжити службу. Стверджував, що відповідач належним чином не розглянув його звернення стосовно продовження роботи на посаді державної служби, а суд першої інстанції не надав належної оцінки листу відповідача від 31.10.2022 №1317, в якому вказано, що у районних центрах комплектування передбачена посада юриста, що на його думку, підтверджує потребу державної служби в ІНФОРМАЦІЯ_4 у 2022 році. Також просив взяти до уваги лист відповідача від 24.02.2023 № 650/ВП.
Відповідач правом подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався, що не перешкоджає розгляду справи в силу приписів ч. 4 ст. 304 КАС України.
Позивач подав заяву про розгляд справи без його участі.
Згідно з положеннями ч. 3 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Колегія суддів, вислухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які апелянт посилається в апеляційній скарзі, дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено під час апеляційного розгляду справи, що позивач з 22.10.2021 обіймав посаду державного службовця - головного спеціаліста (ОС 080816) ІНФОРМАЦІЯ_5 .
09.10.2022 ОСОБА_1 виповнилось 65 років, що підтверджується його паспортом.
Кадровою службою ІНФОРМАЦІЯ_2 підготовлено та начальником ІНФОРМАЦІЯ_2 05.10.2022 підписано наказ від 05.10.2022 № 91-дс, відповідно до якого позивача звільнено 09.10.2022.
Вважаючи звільнення з державної служби протиправним, позивач звернувся до суду з позовом у цій справі.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з необґрунтованості позовних вимог та правомірності спірного наказу про звільнення, оскільки останній виданий відповідним органом на підставі та у строк, що передбачений чинним законодавством.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів зазначає .
Правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначені Законом № 889-VIII.
Приписами статті 5 Закону №889-VIII правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби. Відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.
Підстави припинення державної служби визначені, зокрема, у статті 83 Закону № 889-VIII, згідно з пунктом 7 якої, державна служба припиняється у разі виходу державного службовця на пенсію або досягнення ним 65-річного віку, якщо інше не передбачено законом.
При цьому, частиною 4 статті 83 Закону № 889-VIII передбачено, що у зв'язку з потребами служби державний службовець за рішенням суб'єкта призначення може бути залишений на державній службі після досягнення 65-річного віку за його згодою. Рішення про продовження строку перебування на державній службі приймається суб'єктом призначення щороку, але не більш як до досягнення державним службовцем 70-річного віку.
З аналізу статті 83 Закону № 889-VIII колегія суддів дійшла висновку, що продовження граничного віку перебування на державній службі є правом суб'єкта призначення, а не його обов'язком. Відповідне рішення приймається з урахуванням принципу доцільності та необхідності продовження роботи особою, що досягла 65- річного віку виключно у зв'язку із потребами служби.
У той же час, такий фактор як бажання особи продовжити службу після досягнення нею 65-річного, на що вказує апелянт, не є достатньою самостійною підставою для продовження державної служби після досягнення особою граничного віку перебування на службі.
Відповідно до пункту 5 розділу II Рекомендації Міжнародної організації праці щодо літніх працівників 1980 року № 162 у виключних випадках можуть встановлюватися вікові обмеження з огляду на особливі вимоги, умови або правила для деяких видів роботи.
Правову позицію вимог щодо віку Конституційний Суд України висловив у рішенні від 18.04.2000 № 5-рп/2000 (справа про віковий ценз), в якому стверджується, що встановлення Конституцією України та законами України певних кваліфікаційних вимог не порушує конституційного принципу рівності (стаття 24 Конституції України), адже всі громадяни, які відповідають конкретним кваліфікаційним вимогам, мають право займати відповідні посади (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини); “критерієм у законодавчому встановленні кваліфікаційних вимог до віку є доцільність” (абзац шостий пункту 2 мотивувальної частини).
Також Конституційний Суд України в Рішенні від 16.10.2007 № 8-рп/2007 (справа про граничний вік перебування на державній службі та на службі в органах місцевого самоврядування) дійшов висновків про те, що граничний вік перебування на державній службі та на службі в органах місцевого самоврядування фактично є пенсійним віком для цієї категорії працівників; встановлення законодавцем граничного віку перебування на відповідній службі є питанням соціальної або економічної доцільності. Особливі правила та умови, засновані на специфічних вимогах до праці, не обмежують право на працю і гарантію рівних можливостей у виборі професії та роду трудової діяльності.
Відповідно до роз'яснення Національного агентства України з питань державної служби від 15.03.2021 № 131 “Щодо призначення на посаду державної служби та продовження строку перебування на державній службі особи, яка досягла 65-річного віку” Законами України від 15 грудня 2020 року № 1081-IX “Про внесення змін до Бюджетного кодексу України” та від 23 лютого 2021 року № 1285-ІХ “Про внесення змін до деяких законів України щодо відновлення проведення конкурсів на зайняття посад державної служби та інших питань державної служби” внесено зміни до Закону України “Про державну службу” (далі - Закон), згідно з якими виключено обмеження щодо вступу на державну службу особи, яка досягла 65-річного віку, передбачено умови вступу на державну службу, а також проходження державної служби особами після досягнення 65 років.
З огляду на викладене, продовження проходження служби такого державного службовця, на відміну від особи, яка була призначена на державну службу після досягнення 65-річного віку, може бути здійснено за рішенням суб'єкта призначення без звільнення такого державного службовця.
Судовим розглядом встановлено, що суб'єктом призначення - керівником ІНФОРМАЦІЯ_2 не прийнято рішення щодо продовження строку перебування ОСОБА_1 на державній службі.
Як наслідок, ОСОБА_1 було звільнено на підставі пункту 7 частини 1 статті 83 Закону № 889-VIII, якою передбачено таку підставу припинення державної служби як досягнення державним службовцем 65 річного віку.
З огляду на вказане вище, колегія суддів вважає необґрунтованими доводи апелянта щодо неправомірності прийняття наказу про звільнення, адже останній виданий відповідним органом на підставі та у строк, що передбачений чинним законодавством.
Посилання апелянта на частину 1 статті 87 Закону № 889-VIII, яка передбачає підстави припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення, колегія суддів відхиляє, оскільки позивача було звільнено не за ініціативою суб'єкта припинення, а у зв'язку з досягнення ним певного віку як юридичного факту, що породжує для такої особи юридичні наслідки та прямо передбачено пунктом 7 частини 1 статті 83 Закону № 889-VIII.
Колегія суддів вважає безпідставними доводи апеляційної скарги стосовно того, що відповідачем наказ про звільнення прийнято без розгляду його заяви, в якій останній просив розглянути питання про продовження йому терміну перебування на державній службі, адже нормами чинного законодавства, як нормами КЗпП України так і Закону 889-VIII. не передбачено необхідності приймати окреме рішення щодо заяви про намір продовжити державну службу, більше того, на переконання колегії суддів, сам наказ про звільнення і є результатом розгляду вищевказаної заяви позивача, про що позивача додатково було повідомлено також листом від 07.10.2022 № 1183/вп.
Щодо посилань позивача на правову позицію Верховного Суду у постанові від 24.04.2020 по справі № 400/249/19, то колегія суддів зауважує наступне.
Кожен правовий висновок Верховного Суду потребує оцінки на релевантність у двох аспектах: чи є правовідносини подібними та чи зберігає ця правова позиція юридичну силу до спірних правовідносин, зважаючи на редакцію відповідних законодавчих актів. Правовий висновок розглядається “не відірвано” від самого рішення, а через призму конкретних спірних правовідносин та відповідних застосовуваних редакцій нормативно-правових актів.
Так, у справі № 400/249/19, на яку посилається апелянт, спірні правовідносини стосувалися правомірності/протиправності наказу відповідачів щодо звільнення з державної служби за пунктом 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників).
Натомість у цій справі (№ 520/9798/22) предметом спору є правомірність/протиправність наказу про звільнення позивача з державної служби на підставі пункту 7 частини 1 статті 83 Закону № 889-VIII.
З огляду на наведене, обставини справи та, відповідно, спірні правовідносини у справі № 400/249/19 не є подібними до обставин цієї справи (№ 520/9798/22), а відтак правові позиції викладені Верховним Судом у постанові не є релевантними до спірних правовідносин у цій справі.
Також, колегія суддів дослідивши зміст листів відповідача від 31.10.2022 №1317 та від 24.02.2023 № 650/ВП зауважує, що фізична наявність посад державної служби, яку обіймав позивача не є свідчення наявності у суб'єкта призначення потреби у продовженні проходження державної служби на посаді юриста саме позивачем. Натомість, відповідь від 24.02.2023 № 650/ВП свідчить, що посада, яку обіймав позивач наразі зайнята, що виключає можливість висновку про наявність потреби у суб'єкта призначення на заміщення посади юриста саме позивачем.
При цьому, колегія суддів також вважає безпідставними посилання позивача на необхідність застосування до спірних правовідносин загальних норм права - приписів ст. 22 Кодексу законів про працю України, ч. 2 ст. 11 Закону України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні», оскільки спеціальним законом, яким у спірних правовідносинах є Закон № 889-VIII, визначено підставу для безумовного звільнення державного службовця з посади державної служби у разі досягнення ним 65-річного віку, за виключенням волевиявлення суб'єкта призначення.
Таким чином, доводи апеляційної скарги не знайшли свого обґрунтованого підтвердження в ході апеляційного розгляду справи та не спростовують правильність висновку суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Ухвалюючи це судове рішення, колегія суддів керується ст. 322 КАС України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення «Серявін та інші проти України») та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.
Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини по справі «Серявін та інші проти України» (п. 58) суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у цій справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи апелянта, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.
Відповідно до ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги спростовані наведеними вище обставинами та нормативно - правовим обґрунтуванням, у зв'язку з чим підстав для скасування рішення суду першої інстанції не вбачається.
Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 313, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 31 січня 2023 року по справі №520/9798/22 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя Л.В. Любчич
Судді О.В. Присяжнюк О.А. Спаскін
Повний текст постанови складено 21.03.2024.