21 березня 2024 року справа №200/12242/21
м. Дніпро
Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді: Гаврищук Т.Г., суддів: Блохіна А.А., Сіваченка І.В.,
за участю секретаря судового засідання Никифорової І.М.,
представника відповідача Тичиніна Я.Д.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу Донецької обласної прокуратури на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 10 січня 2024 року по справі №200/12242/21 (суддя І інстанції Тарасенка І.М.) за позовом ОСОБА_1 до Донецької обласної прокуратури про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та зобов'язання вчинити певні дії, -
Позивачка звернулась до суду з позовом до Донецької обласної прокуратури, в якому просила:
- визнати незаконним та скасувати наказ виконувача обов'язків керівника Донецької обласної прокуратури від 09.09.2021 року № 2334-к про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора відділу ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань, аналітичної роботи та інформаційних технологій прокуратури Донецької області та органів прокуратури області;
- зобов'язати керівника Донецької обласної прокуратури змінити дату звільнення позивачки у зв'язку з затримкою видачі трудової книжки та вважати датою звільнення дату видачі трудової книжки;
- зобов'язати керівника Донецької обласної прокуратури нарахувати та виплатити позивачці середній заробіток за весь час затримки видачі трудової книжки з дати звільнення по дату видачі трудової книжки, яку обчислити у відповідності до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100, провівши її індексацію у відповідності до Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» та «Порядку проведення індексації грошових доходів населення», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 року № 1078;
- стягнути з Донецької обласної прокуратури на користь позивачки вихідну допомогу у зв'язку зі звільненням;
- зобов'язати керівника Донецької обласної прокуратури поновити позивачку на посаді прокурора відділу ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань, аналітичної роботи та інформаційних технологій прокуратури Донецької області з дати звільнення;
- зобов'язати керівника Донецької обласної прокуратури нарахувати (обчислити) та виплатити позивачці заробітну плату за час вимушеного прогулу з дати звільнення по дату фактичного поновлення на роботі, яку обчислити у відповідності до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року, провівши її індексацію у відповідності до Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» та Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 року № 1078;
- стягнути з Донецької обласної прокуратури на користь позивачки відшкодування моральної шкоди у розмірі 1000000 (один мільйон) грн..
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 12 січня 2022 року позовну заяву ОСОБА_1 до Донецької обласної прокуратури про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та зобов'язання вчинити певні дії - задоволено частково, а саме: 1) визнано незаконним та скасовано наказ виконувача обов'язків керівника Донецької обласної прокуратури від 09.09.2021 року № 2334-к про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора відділу ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань, аналітичної роботи та інформаційних технологій прокуратури Донецької області та органів прокуратури області; 2) поновлено ОСОБА_1 на посаді прокурора відділу ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань, аналітичної роботи та інформаційних технологій прокуратури Донецької області з 11 вересня 2021 року; 3) стягнуто з Донецької обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу у зв'язку зі звільненням у сумі 8184 (вісім тисяч сто вісімдесят чотири) гривні 11 копійок; 4) стягнуто з Донецької обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у сумі 31975 (тридцять одна тисяча дев'ятсот сімдесят п'ять) гривень 44 копійки, з відрахуванням суми обов'язкових податків і зборів. У задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.
Постановою Першого апеляційного адміністративного суду від 24 квітня 2023 року, апеляційні скарги ОСОБА_1 , Донецької обласної прокуратури на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 12 січня 2022 року у справі № 200/12242/21 - залишені без задоволення. Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 12 січня 2022 року у справі № 200/12242/21 - залишено без змін.
Постановою Верховного Суду від 19 жовтня 2023 року, касаційні скарги ОСОБА_1 та Донецької обласної прокуратури задоволені частково. Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 12 січня 2022 року та постанову Першого апеляційного адміністративного суду від 24 квітня 2023 року у справі № 200/12242/21 в частині задоволення позовної вимоги про стягнення на користь ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні, скасовано та ухвалено нове рішення, яким відмолено у задоволенні позовних вимог в цій частині. Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 12 січня 2022 року та постанову Першого апеляційного адміністративного суду від 24 квітня 2023 року у справі № 200/12242/21 в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про стягнення на користь ОСОБА_1 моральної шкоди скасовано, а справу у цій частині направлено на новий судовий розгляд до Донецького окружного адміністративного суду. В іншій частині рішення Донецького окружного адміністративного суду від 12 січня 2022 року та постанову Першого апеляційного адміністративного суду від 24 квітня 2023 року у справі № 200/12242/21 залишено без змін.
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 10 січня 2024 року позов в частині вимоги про стягнення з Донецької обласної прокуратури на користь позивача відшкодування моральної шкоди у розмірі 1000000 (один мільйон) грн. - задоволено частково. Стягнуто з Донецької обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 відшкодування моральної шкоди у розмірі 10000 (десять тисяч) грн.. В іншій частині позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди - відмовлено.
Не погодившись з таким судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить суд скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує на порушення судом першої інстанції норм матеріального права. Судом першої інстанції не враховано підстави прийняття наказу про звільнення позивачки. Юридичним фактом, що зумовив звільнення позивачки була пряма вимога закону та прийнятий на її виконання протокол кадрової комісії щодо відмови у включенні позивачки до графіку складання іспиту. Таким чином, видання наказу про звільнення є наслідком прийняття рішення кадровою комісією про відмову у включенні позивачки до графіку складання іспиту. Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду викладено у статті 1166 Цивільного кодексу України, за приписами якої моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Згідно статті 237-1 КЗпП України відшкодування роботодавцем моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством. Згідно пункту 13 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» № 4 від 31.03.1995 року, відповідно до статті 237-1 КЗпП України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності. Судом не враховано, що Донецька обласна прокуратура не є суб'єктом проведення атестації прокурорів та не приймала рішення щодо відповідності встановленій формі та змісту заяви, яка має бути подана прокурором для висловлення згоди на проходження атестації. Юридичним фактом, що зумовив звільнення позивачки була пряма вимога Закону №113- IХ та прийнятий на її виконання протокол кадрової комісії щодо відмови у включенні позивачки до графіку складання іспиту. Донецькою обласною прокуратурою не приймалося протиправного, свавільного рішення стосовно позивачки. Донецька обласна прокуратура не має нести відповідальності за завдання позивачці моральної шкоди, у зв'язку з відсутності вини в діях Донецької обласної прокуратури. Судом першої інстанції не зазначено у чому конкретно полягає спричинена шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльності позивачці заподіяно шкоду. Судом не зазначено характеру та обсягу страждань позивачки, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у її житті. Таким чином, суд дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог.
Позивач надав відзив на апеляційну скаргу, в якому проти доводів апеляційної скарги заперечував, вважає, що рішення суду є законним та обґрунтованим, ухвалено судом відповідно до норм матеріального та процесуального права на підставі повного і всебічного з'ясування обставин в адміністративній справі. Просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги відповідача.
Суд апеляційної інстанції, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника відповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає виходячи з наступного.
Як встановлено судом та підтверджено матеріалами справи, позивачка працювала в органах прокуратури України на прокурорсько-слідчих посадах з серпня 2004 року.
Наказом прокурора Донецької області № 333-к від 22.04.2020 року ОСОБА_1 звільнено з посади прокурора відділу ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань, аналітичної роботи та інформаційних технологій прокуратури Донецької області на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII. Підставою для прийняття такого рішення став лист виконувача обов'язків начальника Департаменту кадрової роботи та державної служби Генеральної прокуратури України від 01.11.2019 року № 11/1/1-2417вих19 зі списком працівників прокуратури Донецької області, які не подали Генеральному прокурору у встановлений строк заяви установленої форми про переведення до обласної (окружної) прокуратури та про намір пройти атестацію.
Не погодившись із зазначеним наказом позивач оскаржила його до суду. Постановою Першого апеляційного адміністративного суду від 12.10.2020 року у справі № 200/4456/20-а скасовано наказ прокурора Донецької області № 333-к від 22.04.2020 року про звільнення ОСОБА_1 із займаної посади.
На виконання постанови Першого апеляційного адміністративного суду від 12.10.2020 року у справі № 200/4456/20-а наказом Донецької обласної прокуратури від 10.11.2020 року № 1602-к скасовано наказ прокурора Донецької області № 333-к від 22.04.2020 року про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора відділу ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань, аналітичної роботи та інформаційних технологій прокуратури Донецької області та поновлено її на посаді з 28.04.2020 року.
Позивачем 13.11.2020 року на адресу Генерального прокурора ОСОБА_2 подана заява про переведення на посаду прокурора в обласній прокуратурі та про намір пройти атестацію наступного змісту: «На підставі пункту 10 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону 113-ІХ прошу перевести мене на посаду прокурора в обласній прокуратурі і для цього допустити до проходження атестації.
Проведення моєї атестації прошу здійснювати без обробки персональних даних, у тому числі автоматизованої, без використання (штрих-кодового) ідентифікатора, про причини зазначеного детально викладено у поясненні з додатками.
Висловлюю своє волевиявлення на проходження атестації, у разі неуспішного проходження атестації не даю згоди на моє звільнення.
Даю згоду кадровим комісіям на надсилання мені листів та запитань на адресу моєї електронної пошти».
У письмових поясненнях до вищевказаної заяви ОСОБА_1 зазначила, що під час проведення атестації з релігійних переконань не дає згоду на обробку персональних даних із наведення детальних пояснень щодо цього.
Офіс Генерального прокурора листом від 09.12.2020 року за № 07-23335-19 повідомив позивачку, що її заяву від 13.11.2020 року зареєстровано 20.11.2020 року за № 233897-20 та копія вказаної заяви направлена до Шістнадцятої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур для розгляду та вирішення питання щодо можливості включення до графіку проходження атестації.
Листом від 01.02.2021 року за № 07-23335-19 Офіс Генерального прокурора повідомив позивачку, що Генеральний прокурор не наділений повноваженнями щодо формування списків прокурорів для проходження атестації, включення їх у відповідний графік, скасування рішень кадрових комісій. Щодо оплати праці повідомив, що керівникам надано право, у межах затвердженого фонду оплати праці, установлювати надбавки, здійснювати преміювання, надавати матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань та для оздоровлення.
Далі Офіс Генерального прокурора 27.08.2021 року направив лист виконувачу обов'язків керівника Донецької обласної прокуратури ОСОБА_3 , в якому повідомив що кадровою комісією при розгляді питання щодо включення ОСОБА_1 до графіку складання іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп'ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора, остання подала заяву Генеральному прокурору, відмінну від встановленої Порядком проходження прокурорами атестації, затвердженого наказом Генерального прокурора від 03.10.2019 року № 221. Також, додатково направив витяг з протоколу засідання Шістнадцятої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур від 16.12.2020 року № 12.
Із протоколу № 12 засідання Шістнадцятої кадрової комісії від 16.12.2020 слідує, що відповідно до пунктів 9, 10, 13, 14 розділу ІІ Закону № 113-ІХ, пунктів 3, 9, 13 розділу І, пункту 1 розділу ІІ, пункту 2 розділу ІІІ, пунктів 1, 18 розділу ІV Порядку № 221, за результатами розгляду заяви відмовлено у включенні ОСОБА_1 до графіку складання іспиту у формі анонімного тестування з використанням коп'ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора, у зв'язку із поданням заяви про переведення на посаду прокурора в обласній прокуратурі та про намір пройти атестацію за невстановленою формою і ненаданням згоди на обробку персональних даних.
Наказом Донецької обласної прокуратури від 09.09.2021 року № 2334-к звільнено ОСОБА_1 із займаної посади на підставі підпункту 1 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ з 10.09.2021 року у зв'язку із неподанням у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до обласної прокуратури та про намір у зв'язку із цим пройти атестацію.
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 12 січня 2022 року, визнано незаконним та скасовано наказ виконувача обов'язків керівника Донецької обласної прокуратури від 09.09.2021 року № 2334-к про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора відділу ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань, аналітичної роботи та інформаційних технологій прокуратури Донецької області та органів прокуратури області; поновлено ОСОБА_1 на посаді прокурора відділу ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань, аналітичної роботи та інформаційних технологій прокуратури Донецької області з 11 вересня 2021 року.
Наведені обставини сторонами не оспорюються.
Скасовуючи судові рішення судів першої та апеляційної інстанції в цій справі, Верховний Суд у постанові від 19 жовтня 2023 р. дійшов наступного висновку : «…Тобто за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум тощо) відшкодування моральної шкоди на підставі статті 237-1 КЗпП України здійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема у вигляді одноразової грошової виплати.
Отже компенсація завданої моральної шкоди не поглинається самим фактом відновлення становища, яке існувало до порушення трудових правовідносин, шляхом поновлення на роботі, а має самостійне юридичне значення.
Адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Сама лише констатація у судовому рішення порушення прав позивача не завжди може бути достатньою для того, щоб захист міг вважатися ефективним.
Водночас суди попередніх інстанцій не надали жодної оцінки доводам позивачки щодо тих наслідків порушення її законних прав, якими вона обґрунтовує свої моральні страждання, втрату нормальних життєвих зв'язків та необхідність докладення додаткових зусиль для організації свого життя. Зокрема, позивачка посилалася на тривалість та складність процедури відновлення її порушеного права внаслідок її двічі поспіль незаконного звільнення з одних і тих самих підстав у 2020 та у 2021 роках, а також необхідності поновлення її порушених прав шляхом звернення до суду у справах № 200/4456/20-а, № 200/10909/20-а, 200/1636/21-а, від 200/11700/20-а, від 200/10844/20-а, у той час, як єдиними джерелом доходу позивачки, яка має на утриманні неповнолітню дитину, є робота в органах прокуратури.
У цьому аспекті, колегія суддів звертає увагу на висновки Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у справі № 235/3191/19, де Суд констатував, що моральна шкода вважається заподіяною, якщо особа і заподіювач такої шкоди перебувають у трудових правовідносинах або на них поширюється дія трудового законодавства; вона виникла внаслідок порушення трудових прав із боку роботодавця; працівник зазнає моральних втрат у вигляді моральних страждань, тобто негативних змін, що відбуваються в його свідомості внаслідок усвідомлення факту порушення його трудових прав, і ці негативні зміни призвели до втрати нормальних життєвих зв'язків, а також вимагають від працівника додаткових зусиль для організації свого життя.
Враховуючи вказане, Верховний Суд уважає, що суди попередніх інстанцій дійшли передчасних висновків про відмову у задоволенні позовної вимоги про стягнення компенсації моральної шкоди в порядку статті 237-1 КЗпП України внаслідок повторного незаконного звільнення позивачки.
Під час нового розгляду справи суду необхідно, з урахуванням висновків, викладених у цій постанові, надати оцінку доводам позивачки щодо впливу незаконного її звільнення на професійне та приватне життя, тривалого стану невизначеності у якому позивачка перебуває через незаконне звільнення, надавши оцінку причинно-наслідкового зв'язку між двічі поспіль незаконним звільненням позивачки і її стражданнями та приниженням у зв'язку з такими діями відповідача, та виходячи із засад розумності та справедливості, визначити розмір відшкодування моральної шкоди у розумінні статті 237-1 КЗпП України.».
Частиною 5 статті 353 КАС України встановлено, що висновки і мотиви, з яких скасовані рішення, є обов'язковими для суду першої або апеляційної інстанції при новому розгляді справи.
Стаття 56 Конституції України передбачає, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
У справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" (заява N 40450/04, п. 64, від 15 жовтня 2009) Європейський суд з прав людини зазначив, що засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути "ефективним" як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося.
Отже, адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Сама лише констатація у судовому рішення порушення прав позивача не завжди може бути достатньою для того, щоб захист міг вважатися ефективним. Особливо якщо позивач вважає, що шкоду йому заподіяно.
Відповідно до статті 237-1 КЗпП України відшкодування роботодавцем моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Згідно з положеннями частин 1 та 2 статті 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.
Приписами частин 1, 2 статті 1167 ЦК України визначено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завданої фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.
Згідно з п. п. 3, 5 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" від 31.03.1995 № 4 під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
З огляду на природу інституту відшкодування моральної шкоди, цілком адекватними і самодостатніми критеріями визначення розміру належної потерпілому компенсації є морально-правові імперативи справедливості, розумності та добросовісності.
Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Даний висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 19 грудня 2018 року у справі №640/14909/16-ц, від 04 березня 2019 року у справі № 295/443/17, від 08 травня 2019 року у справі № 233/3464/17.
Пунктом 10-1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 визначено, що при розгляді справ за позовами про відшкодування моральної шкоди на підставі статті 56 Конституції судам слід мати на увазі, що при встановленні факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, місцевого самоврядування або їх посадових чи службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень вона підлягає відшкодуванню за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування. Дія цієї норми не поширюється на випадки заподіяння моральної шкоди рішеннями, діями чи бездіяльністю недержавних органів, їх посадових чи службових осіб.
При цьому, загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 у справі №464/3789/17. Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (п. 49). Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (п.52). Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб'єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров'я потерпілого (п. 56).
Відсутність наслідків у вигляді розладів здоров'я внаслідок душевних страждань, психологічних переживань не свідчить про те, що позивач не зазнав страждань та приниження, а отже і не свідчить про те, що моральної шкоди не завдано.
Наявність моральної шкоди позивачка мотивувала втратою нормальних життєвих зв'язків та необхідність докладання додаткових зусиль для організації свого життя. Зокрема, позивачка посилалася на тривалість та складність процедури відновлення її порушеного права внаслідок її двічі поспіль незаконного звільнення з одних і тих самих підстав у 2020 та у 2021 роках, а також необхідності поновлення її порушених прав шляхом звернення до суду у справах № 200/4456/20-а, № 200/10909/20-а, 200/1636/21-а, від 200/11700/20-а, від 200/10844/20-а, у той час, як єдиними джерелом доходу позивачки, яка має на утриманні неповнолітню дитину, є робота в органах прокуратури.
У практиці Європейського Суду з прав людини порушення державою прав людини, що завдають психологічних страждань, розчарувань та незручностей зокрема через порушення принципу належного врядування, кваліфікуються як такі, що завдають моральної шкоди (див. наприклад, Рисовський проти України, № 29979, п. 86, 89, від 20 жовтня 2011, Антоненков та інші проти України, № 14183/02, п. 71, 22 листопада 2005).
Відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, має на меті, як компенсацію потерпілому завданих збитків, так і запобігання вчинення суб'єктом владних повноважень такого у майбутньому, зокрема, шляхом здійснення превентивних заходів для удосконалення виконання своїх функцій, спрямованих на інтереси людини.
Таким чином, психологічне напруження, розчарування та незручності, що виникли внаслідок порушення органом держави чи місцевого самоврядування прав людини, навіть якщо вони не потягли вагомих наслідків у вигляді погіршення здоров'я, можуть свідчить про заподіяння їй моральної шкоди.
Виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір.
При цьому слід виходити з презумпції, що порушення прав людини з боку суб'єктів владних повноважень прямо суперечить їх головним конституційним обов'язкам (ст. 3.19 Конституції України) і завжди викликає у людини негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду.
Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров'я потерпілого.
У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв'язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. При цьому, у силу ст. 1173 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача - органу державної влади чи місцевого самоврядування, а протиправність його дій та рішень презюмується - обов'язок доказування їх правомірності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України).
З огляду на характер правовідносин між людиною і державою (в особі органу державної влади чи органу місцевого самоврядування), з метою забезпечення реального та ефективного захисту прав людини, у справах адміністративного судочинства саме на суб'єкта владних повноважень-відповідача покладається тягар спростування факту заподіяння моральної шкоди та доведення неадекватності (нерозумність, несправедливість) її розміру, визначеного позивачем.
Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі №750/6330/17.
У справі, що розглядається, відповідач не довів відсутність причинно-наслідкового зв'язку між його діями та психічним напруженням позивачки, що викликане незаконним звільненням та розчаруванням в діяльності державного органу.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що наведені позивачкою обставини, спричинили їй душевні страждання, переживання, стрес та відчуття невизначеності, тобто заподіяли їй моральну шкоду.
Стосовно розміру заподіяної шкоди, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини 3 статті 23 Цивільного кодексу України, розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Згідно роз'яснень, викладених у пункті 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди»(за змінами та доповненнями), розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
З огляду на те, що "розумність" і "справедливість" є оціночними поняттями, суди, насамперед першої та апеляційної інстанції, які заслуховують сторін та встановлюють фактичні обставини справи, мають широкий діапазон розсуду під час визначення розумного та справедливого (співмірного) розміру відшкодування моральної шкоди.
Як вбачається з матеріалів справи, позивачка просила стягнути з відповідача моральну шкоду в розмірі 1000000 (один мільйон) гривень.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те що, з урахуванням вимог розумності і справедливості, з огляду на глибину моральних страждань, неодноразові звернення позивачки до суду щодо поновлення на роботі та судові рішення щодо її поновлення, на користь позивачки підлягає відшкодуванню моральна шкода в розмірі 10000 гривень.
За приписами пункту 1 частини першої статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Оскільки судом першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги правильно встановлені обставини справи, судове рішення є обґрунтованим, ухваленим з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, тому підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції не вбачається.
Апеляційний суд дійшов висновку про те, що підстави для скасування рішення суду першої інстанції відсутні, а тому відхиляє апеляційну скаргу і залишає судове рішення без змін.
Керуючись статтями 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Донецької обласної прокуратури на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 10 січня 2024 року по справі №200/12242/21 - залишити без задоволення.
Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 10 січня 2024 року по справі №200/12242/21- залишити без змін.
Постанова у повному обсязі складена у нарадчій кімнаті 21 березня 2024 року.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з 21 березня 2024 року та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку, передбаченому ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя: Т.Г. Гаврищук
Судді: А.А. Блохін
І.В. Сіваченко