Справа № 466/798/19 Головуючий у 1 інстанції: ОСОБА_1
Провадження № 11-кп/811/261/24 Доповідач: ОСОБА_2
14 березня 2024 року Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Львівського апеляційного суду в складі:
головуючого-судді ОСОБА_2 ,
суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
з участю секретаря ОСОБА_5 ,
прокурора ОСОБА_6 ,
обвинуваченого ОСОБА_7 ,
захисника - адвоката ОСОБА_8 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Львові у режимі відеоконференції апеляційну скаргу обвинуваченого ОСОБА_7 на ухвалу Шевченківського районного суду м. Львова від 23 лютого 2024 року,
встановила:
вищевказаною ухвалою задоволено клопотання прокурора та продовжено обвинуваченому ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , строк тримання під вартою на 60 днів - до 23 квітня 2024 року включно, без визначення розміру застави.
На ухвалу суду обвинувачений ОСОБА_7 подав апеляційну скаргу, у якій просить ухвалу суду щодо нього скасувати та ухвалити нову, якою змінити обраний йому запобіжний захід на більш м'який.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги обвинувачений зазначає, що ухвала суду є незаконною у зв'язку із невідповідністю висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження.
Звертає увагу на відсутність доказів обґрунтованості обвинувачення у вчиненні ним інкримінованого йому злочину.
Стверджує, що судовий розгляд проводиться з грубим порушенням вимог кримінального процесуального закону, без встановлення усіх обставин справи.
Наголошує, що судом не враховано належним чином його особу, адже він має стійкі соціальні зв'язки, одружений, у нього на утриманні є троє неповнолітніх дітей, хворіє на цукровий діабет.
На думку апелянта, на даний момент усі зазначені прокурором ризики є необґрунтованими та такими, що не відповідають дійсності, у зв'язку з чим вважає обраний йому запобіжний захід надто суворим.
В судовому засіданні обвинувачений ОСОБА_7 та його захисник ОСОБА_8 подану апеляційну скаргу підтримали та просили таку задовольнити з мотивів, викладених у ній.
Прокурор ОСОБА_6 проти задоволення апеляційних вимог обвинуваченого заперечила.
Заслухавши суддю-доповідача, з'ясувавши позицію сторін кримінального провадження, перевіривши матеріали апеляційної скарги та матеріали контрольного провадження, колегія суддів дійшла до висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.
Частиною 1 ст. 404 КПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає судове рішення в межах апеляційної скарги.
Частиною 2 ст. 331 КПК України передбачено, що вирішення питання судом щодо запобіжного заходу відбувається в порядку, передбаченому главою 18 цього Кодексу.
Відповідно до ст. 183 КПК України, тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м'яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим ст. 177 цього Кодексу, крім випадків, передбачених ч. 5 ст. 176 цього Кодексу.
Як вбачається з наданих суду матеріалів, на до Шевченківського районного суду м. Львова надійшов обвинувальний акт у кримінальному провадженні № 12018140090000957 щодо ОСОБА_7 за ч. 1 ст. 115 КК України.
Ухвалою слідчого судді Шевченківського районного суду м. Львова від 10.08.2018 до ОСОБА_7 застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою без визначення застави, який неодноразово продовжувався, востаннє ухвалою Шевченківського районного суду м. Львова від 23.02.2024.
Підставою для обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою щодо ОСОБА_7 стала наявність ризиків, передбачених ч. 1 ст. 177 КПК України, зокрема те, що існують підстави вважати, що останній, з врахуванням його високого рівня можливостей та з метою уникнення покарання може переховуватись від суду, оскільки він обвинувачується у вчиненні особливо тяжкого злочину, за який передбачене покарання на виключно у виді позбавлення волі.
Крім того, суд першої інстанції при вирішенні питання про продовження обвинуваченому ОСОБА_7 строку тримання під вартою врахував особу обвинуваченого, його вік та стан здоров'я, що дозволяє застосування до нього запобіжного заходу, пов'язаного із позбавленням волі.
Вирішуючи питання продовження строку тримання під вартою обвинуваченого ОСОБА_7 , суд першої інстанції належно дослідив обставини, з якими закон пов'язує можливість застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.
Колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновком суду першої інстанції про необхідність продовження обвинуваченому ОСОБА_7 строку тримання під вартою для забезпечення виконання покладених на нього процесуальних обов'язків, та вважає, що застосування до обвинуваченого більш м'якого запобіжного заходу, не пов'язаного з позбавленням волі, про що просить апелянт, не зможе запобігти ризикам кримінального провадження та може негативно відобразитися на здійсненні судового розгляду, в тому числі щодо належного виконання обвинуваченим своїх процесуальних обов'язків.
Відповідно до сформованої практики Європейського суду з прав людини, тримання особи під вартою може бути виправдане, якщо існують реальні ознаки наявності справжнього суспільного інтересу, який, незважаючи на презумпцію невинуватості, переважає принцип поваги до особистої свободи.
Застосовуючи запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, необхідно виходити із того, що судове рішення повинно забезпечити не тільки права обвинуваченого, а й високі стандарти охорони прав і інтересів як суспільства, так і потерпілого, визначення таких прав, як підкреслює Європейський суд з прав людини, вимагає від суспільства більшої суворості в оцінці цінностей суспільства («Летельє проти Франції»).
У розумінні практики Європейського суду з прав людини, тяжкість обвинувачення не є самостійною підставою для утримання особи під вартою, проте таке обвинувачення у сукупності з іншими обставинами збільшує ризик втечі настільки, що його неможливо відвернути, не взявши особу під варту. У справі «Ілійков проти Болгарії» № 33977/96 від 26 липня 2001 року ЄСПЛ зазначив, що «суворість передбаченого покарання є суттєвим елементом при оцінюванні ризиків переховування або повторного вчинення злочинів».
Покликання апелянта про наявність у нього міцних соціальних зв'язків, трьох неповнолітніх дітей, на думку колегії суддів, не є визначальними обставинами, які давали б можливість змінити останньому запобіжний захід на інший, не пов'язаний з триманням під вартою, оскільки такий не гарантуватиме запобігання встановленим ризикам.
Щодо доводів обвинуваченого про відсутність доказів, якими сторона обвинувачення обґрунтовує доведеність його вини у вчиненні інкримінованого йому злочину, невстановлення об'єктивної істини у кримінальному провадженні, не беруться до уваги колегією суддів, оскільки питання щодо доведеності вини особи у вчиненні кримінального правопорушення, яка ґрунтується на належних, допустимих та достатніх доказах, вирішується в нарадчій кімнаті під час ухвалення вироку у справі, а не на стадії її розгляду, зокрема і під час вирішення питання про необхідність продовження застосування щодо обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.
Водночас, на цій стадії колегією суддів не може бути надана оцінка і тому факту, що ОСОБА_7 повністю заперечує вину у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення, оскільки ставлення обвинуваченого до вчиненого є обставиною, яка враховується судом, що розглядає справу, при призначенні покарання. Визнання чи невизнання обвинуваченим вини не належить до переліку обставин, які враховуються під час обрання запобіжного заходу чи продовженні строку його дії.
З огляду на викладене, суд першої інстанції прийняв рішення на основі всебічно з'ясованих обставин, з якими закон пов'язує можливість продовження строку тримання під вартою, при цьому дослідивши належним чином всі матеріали провадження та навівши в ухвалі мотиви, на підставі яких прийняв відповідне рішення.
За сукупності таких обставин, колегія суддів вважає, що судом підставно продовжено обвинуваченому ОСОБА_7 строк тримання під вартою, оскільки відсутні підстави вважати, що інші (менш суворі) запобіжні заходи, передбачені ст. 176 КПК України, не можуть на даному етапі судового провадження забезпечити виконання обвинуваченим процесуальних обов'язків, що випливають із ч. 5 ст. 194 КПК України, зокрема, прибувати за кожною вимогою до суду.
Відтак, зазначені в апеляційній скарзі доводи та підстави, з яких обвинувачений просить скасувати ухвалу суду, не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду і не є визначеними законом підставами для скасування оскаржуваного рішення.
Ухвала місцевого суду відповідно до вимог статті 370 КПК України, є законною, обґрунтованою і вмотивованою, а тому підстав для її скасування колегія суддів не знаходить.
Істотних порушень норм КПК України, які могли б стати підставою для скасування ухвали суду першої інстанції, зі справи не вбачається.
Разом з тим апеляційний суд звертає увагу на таке.
Стаття 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантує право кожного на свободу та особисту недоторканність, частина 1 (пункт с) цієї статті дозволяє законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення.
Європейський суд у своїй практиці звертає увагу, що у справі, в якій йдеться про позбавлення свободи, особливо важливим аспектом є дотримання принципу юридичної визначеності. Отже, неодмінною вимогою є наявність у національному законі чітко сформульованих умов, за яких здійснюється позбавлення свободи, та забезпечення передбачуваності застосування самого цього закону, тобто відповідності його до встановленої Конвенцією вимоги «законності» (справа «Стіл та інші проти Сполученого Королівства»).
Європейський суд також наголошує, що для цілей пункту 1 статті 5 Конвенції, тримання під вартою, яке здійснюється без відповідного розпорядження з боку суду чи судді або будь-якої іншої особи, «якій закон надає право здійснювати судову владу», не може вважатися «законним» у розумінні цього положення. Це також випливає з пункту 3 статті 5 Конвенції, де зазначено, що кожен, кого заарештовано або затримано, має негайно постати перед суддею, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Крім того, положення пункту 4 статті 5 є додатковим підтвердженням того, що тримання під вартою, строк якого продовжується поза початкові межі, передбачені пунктом 3, потребує судового втручання як гарантії проти свавілля.
Відповідно до ст. 28 КПК України під час кримінального провадження кожна процесуальна дія або процесуальне рішення повинні бути виконані або прийняті в розумні строки. Розумними вважаються строки, що є об'єктивно необхідними для виконання процесуальних дій та прийняття процесуальних рішень. Розумні строки не можуть перевищувати передбачені цим Кодексом строки виконання окремих процесуальних дій або прийняття окремих процесуальних рішень. При цьому, серед критеріїв для визначення розумності строків кримінального провадження є, зокрема, і складність кримінального провадження, яка визначається з урахуванням кількості обвинувачуваних та кримінальних правопорушень, щодо яких здійснюється провадження.
Враховуючи наведене, аналізуючи надані апеляційному суду копії матеріалів контрольного провадження за обвинуваченням ОСОБА_7 , зокрема те, що з часу надходження обвинувального акту до Шевченківського районного суду м. Львова, а це понад шість років, розгляд кримінального провадження не завершено, апеляційний суд наголошує на необхідності дотримання судом першої інстанції розумних строків судового розгляду вищевказаного кримінального провадження, відповідно до ст. 28 КПК України, беручи до уваги тривале перебування обвинуваченого ОСОБА_7 під вартою.
При цьому слід взяти до уваги позиції Європейського Суду з прав людини, які, згідно з ч. 2 ст. 8, ч. 5 ст. 9 КПК України, є частиною національного законодавства. ЄСПЛ вказує на детальне вивчення доцільності продовження строків тримання особи під вартою як протягом досудового розслідування, так і судового розгляду, зважаючи на презумпцію того, що з перебігом ефективного розслідування справи зменшуються ризики, які стали підставою для взяття особи під варту на початковій стадії розслідування. Відповідно, наступне рішення про продовження строку тримання під вартою має містити детальне обґрунтування ризиків, що залишаються, та їх аналіз як підстави подальшого втручання в право особи на свободу (справа «Руденко проти України»).
В контексті п.3 ст.5 Конвенції про захист прав людини (правова позиція ЄСПЛ у п.60 рішення у справі «Єлоєв проти України») після спливу певного проміжку часу (досудового розслідування, судового розгляду) навіть обґрунтована підозра у вчиненні злочину не може слугувати єдиним виправданням тримання під вартою підозрюваного, обвинуваченого, а тому суду, в разі задоволення клопотання про обрання або продовження терміну застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, необхідно чітко зазначити у судовому рішенні про наявність іншої підстави (підстав) або ризику, що передбачені ч.1 ст.177 КПК.
Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі «Клішин проти України» наявність кожного ризику повинна носити не абстрактний, а конкретний характер та доводитися відповідними доказами.
Керуючись ст.ст. 404, 405, 407, 419 КПК України, колегія суддів
Ухвалу Шевченківського районного суду м. Львова від 23 лютого 2024 року щодо ОСОБА_7 залишити без змін, а апеляційну скаргу обвинуваченого ОСОБА_7 - без задоволення.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення.
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4