15 березня 2024 року
м. Київ
справа № 593/1168/21
провадження № 61-14710 св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - комунальне некомерційне підприємство «Бережанський обласний дитячий гастроентерологічний санаторій» Тернопільської обласної ради,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат
Молень Ірина Йосифівна, на рішення Бережанського районного суду Тернопільської області в складі судді Данилів О. М. від 08 травня 2023 року та постанову Тернопільського апеляційного суду року в складі колегії суддів: Бершадської Г. В., Гірського Б. О., Храпак Н. М. від 30 серпня 2023 року,
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до комунального некомерційного підприємства «Бережанський обласний дитячий гастроентерологічний санаторій» Тернопільської обласної ради (далі - КНП «Бережанський ОДГС») про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
В обґрунтування позовних вимог зазначала, що працювала на посаді молодшої медичної сестри на 0, 75 ставки та на 0, 25 ставки на посаді прибиральниці території у КНП «Бережанський ОДГС».
Наказом голови ліквідаційної комісії КНП «Бережанський ОДГС» ОСОБА_2
від 19 грудня 2019 року № 86-к (далі - наказ № 86-к) працівників, в тому числі і позивача, 28 грудня 2019 року звільнено на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України у зв'язку з ліквідацією підприємства.
Підставою звільнення працівників слугувало рішення Тернопільської обласної ради «Про ліквідацію окремих закладів охорони здоров'я - об'єктів спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Тернопільської області та перейменування Тернопільського обласного центру комплексної реабілітації осіб з інвалідністю»
від 17 вересня 2019 року № 1430 (далі - рішення № 1430), згодом скасоване постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 11 березня 2021 року у справі № 500/320/20.
Позивач вважає звільнення незаконним та таким, що порушує її конституційне право на працю, оскільки з моменту набрання вищезгаданою постановою законної сили відповідач не вчинив жодних заходів щодо поновлення її на роботі.
Зауважує, що відповідач не взаємодіяв із громадськістю і трудовим колективом закладу при вирішенні питання про ліквідацію, не проводив консультацій з профспілковим органом, а також не повідомив працівників про вивільнення у передбаченому законодавством про працю порядку.
За таких обставин просила суд визнати незаконним та скасувати наказ № 86-к в частині звільнення з роботи ОСОБА_1 ; поновити її на посадах молодшої медичної сестри (санітарки палатної) на 0, 75 ставки та прибиральника території на 0, 25 ставки; стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 48 717, 35 грн; вирішити питання про стягнення судових витрат.
Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень
Рішенням Бережанського районного суду Тернопільської області
від 08 травня 2023 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Мотивуючи свою позицію суд виходив з того, що статтею 233 КЗпП України встановлено місячний строк для звернення до суду з заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення і порушення якого без поважних причин є самостійною підставою для відмови у позові.
Суд відхилив доводи сторони позивача про відсутність у ОСОБА_2 права представляти відповідача за відсутності в матеріалах справи належних та достатніх доказів цієї обставини, зокрема наголосив, що стаття 233 КЗпП України надає суду можливість застосовувати наслідки пропуску процесуальних строків незалежно від заяви сторін.
Оскільки позивача звільнили 28 грудня 2019 року, а рішення суду у справі
№ 500/320/20, яке фактично засвідчує незаконність звільнення позивачки, прийняте 11 березня 2021 року, суддя дійшов висновку, що доводи позивача про те, що вона не могла подати позов у місячний строк (до 28 січня 2020 року), бо на той час було чинним рішення № 1430, є безпідставними. За таких обставин суд констатував, що наведені позивачем підстави пропуску строку не є поважними.
З огляду на відхилення позовної вимоги ОСОБА_1 про поновлення на роботі, суд також відмовив у стягненні середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
При цьому суд погодився з доводами позивача щодо незаконності її звільнення, оскільки після визнання ліквідації незаконною та відновлення роботи санаторію, позивач мала законне право бути поновленою на посаді.
Постановою Тернопільського апеляційного суду від 30 серпня 2023 року рішення суду першої інстанції залишене без змін.
Колегія суддів апеляційного суду констатувала, що судом першої інстанції правильно застосовано приписи статті 233 КЗпП України та правомірно відмовлено у задоволенні позовних вимог з процесуальних підстав.
Суд врахував викладені у клопотанні причини пропуску строку, зокрема, вказівку позивача на необізнаність щодо майбутньої ліквідації санаторію, втім доводи
ОСОБА_1 не свідчать про наявність обставин, які б об'єктивно перешкоджали їй в реалізації права на оскарження рішення роботодавця про звільнення у місячний строк.
Колегія суддів не знайшла підстав для задоволення позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки вона є похідною від уже відхиленої судом вимоги про поновлення на роботі.
Суд апеляційної інстанції також не брав до уваги доводи ОСОБА_1 про звернення
ОСОБА_3 та ОСОБА_4 за усним дорученням та в інтересах звільнених працівників до Тернопільського окружного адміністративного суду 27 січня 2020 року щодо визнання протиправним та скасування рішення № 1430, оскільки вказана обставина не встановлена при судовому розгляді та не підтверджена матеріалами справи.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
У жовтні 2023 року ОСОБА_1 звернулася через представника - адвоката
Молень І. Й., до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просила скасувати оскаржувані рішення та винести нове про задоволення позову.
Підставою касаційного оскарження зазначає застосування норм права без урахування висновку, викладеного у постановах Верховного Суду України, Верховного Суду; необхідність відступлення від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах; відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах щодо положень статті 233 КЗпП України та частини третьої статті 267 ЦК України.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій безпідставно відмовили у задоволенні вимог позивача у зв'язку з пропуском строку на оскарження за відсутності обґрунтованої заяви відповідача про застосування строку давності. Натомість процесуальні документи, подані ОСОБА_2 , не могли братись до уваги, оскільки вона не мала повноважень представляти інтереси відповідача, а її повноваження як голови ліквідаційної комісії припинені постановою
від 11 березня 2021 року у справі № 500/320/20.
Зазначає, що суди не могли керуватись положеннями постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9, оскільки це не є висновком щодо застосування норми права у розумінні статті 263 ЦПК України. Вважає, що оскільки норми чинного законодавства не містять положення про застосування строку звернення до суду, встановленого частиною другою статті 233 КЗпП України, незалежно від заяви сторін, а наявний висновок щодо її застосування суперечить принципу правової визначеності, наявні підстави для відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.
Зауважує, що суд не має права застосовувати позовну давність за власною ініціативою, відтак самовільне застосування судами наслідків пропущення позивачем процесуальних строків, за умови неподання відповідної заяви стороною, суперечить висновкам щодо застосування норми права у подібних правовідносинах (у постановах Верховного Суду України: від 22 березня 2017 року у справі № 6-3063цс16, від 24 червня 2015 року у справі № 6-738цс15 ) та є підставою для скасування оскаржуваних рішень.
Звертає увагу Касаційного цивільного суду на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування положень статті 233 КЗпП України та
частини третьої статті 267 ЦК України у їх системному взаємозв'язку у подібних правовідносинах.
Вважає, що суди попередніх інстанцій не надали належної оцінки обставинам справи, оскільки не врахували суперечливої поведінки керівника, яка ввела в оману колектив, запевнивши, що на санаторій чекає не ліквідація, а реорганізація з гарантованим працевлаштуванням для звільнених працівників. Отже, позивач закономірно не вбачала підстав звертатись до суду щодо поновлення на роботі.
Зауважує, що 27 січня 2020 року звільнені працівники ОСОБА_4 та ОСОБА_3 подали позов до Тернопільського окружного адміністративного суду про визнання незаконним і скасування рішення Тернопільської обласної ради № 1430, на підставі якого прийнято наказ про звільнення працівників у зв'язку з ліквідацією підприємства. За результатами судового розгляду це рішення ради визнано незаконним та скасовано.
Відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 не надійшов.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 31 жовтня 2023 року відкрито касаційне провадження.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судом встановлено, що ОСОБА_1 з січня 2005 року працювала на посаді машиніста по пранню спецодягу в Бережанському санаторії, з жовтня 2017 року її було переведено на посаду молодшої медичної сестри (санітарки палатної).
Підставою для ліквідації закладу та звільнення позивача слугувало рішення Тернопільської обласної ради «Про ліквідацію окремих закладів охорони здоров'я - об'єктів спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Тернопільської області та перейменування Тернопільського обласного центру комплексної реабілітації осіб з інвалідністю» від 17 вересня 2019 року № 1430 (а. ел. с. 15-21).
З наказом від 18 вересня 2019 року №41-од «Про ліквідацію комунального некомерційного підприємства «Бережанський обласний дитячий гастроентерологічний санаторій» Банах М. В. ознайомилась 18 вересня 2019 року (а. ел. с. 55-57).
КНП «Бережанський ОДГС» надіслано повідомлення голові профспілки
ОСОБА_5 № 164 про те, що відповідно до рішення № 1430 ухвалено припинити юридичну особу - КНП «Бережанський ОДГС» й планується вивільнення працівників 24 грудня 2019 року у зв'язку з ліквідацією санаторію, яке він отримав
23 вересня 2019 року (а. ел. с. 66).
ОСОБА_1 було доведено до відома попередження від 26 вересня 2019 року № 5 про заплановане вивільнення відповідно до пункту 1 статті 40 КЗпП України
24 грудня 2019 року у зв'язку із припиненням юридичної особи КНП «Бережанський ОДГС» шляхом ліквідації (а. ел. с. 63).
Наказом № 86-к генерального директора (головного лікаря), голови ліквідаційної комісії ОСОБА_2 від 19 грудня 2019 року позивачку 28 грудня 2019 року звільнено з роботи на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України, у зв'язку з ліквідацією підприємства. ОСОБА_1 ознайомилась з ним 28 грудня 2019 року (а. ел. с. 12).
З особової картки працівника ОСОБА_1 вбачається, що вона звільнена з роботи
28 грудня 2019 року наказом № 86-к від 19 грудня 2019 року та отримала особову справу 28 грудня 2019 року, про що власноруч підписалась (а. ел. с. 59).
Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 11 березня 2021 року у справі № 500/320/20 визнано протиправним та скасовано рішення № 1430. Постанова набула законної сили з дати її прийняття.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи
у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів
та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні
чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним
і обґрунтованим.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Правове регулювання спірних правовідносин
Трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником
або уповноваженим ним органом у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої статті 40 КЗпП України).
Згідно з частиною другою статті 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду
в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися
про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк
з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки
(стаття233 КЗпП України).
Відповідно до статті 49-4 КЗпП України ліквідація, реорганізація підприємств, зміна форм власності або часткове зупинення виробництва, що тягнуть за собою скорочення чисельності або штату працівників, погіршення умов праці, можуть здійснюватися тільки після подання виборному органу первинної профспілкової організації (профспілковому представнику) повідомлення про заплановане масове вивільнення з відповідною інформацією (у письмовому вигляді) про такі заходи, включаючи відомості про причини наступних звільнень, середню кількість і категорії працівників, а також про кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про строки проведення звільнення.
Власник або уповноважений ним орган, фізична особа, яка використовує найману працю, не пізніше трьох місяців з дати прийняття рішення про масове вивільнення проводить консультації з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) щодо заходів із запобігання звільненню, зведення його до мінімуму та пом'якшення несприятливих наслідків будь-якого звільнення.
Відповідно до статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.
Оцінка доводів касаційної скарги
Оскільки ОСОБА_1 у своїй касаційній скарзі вказує на необхідність відступити від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах та наводить перелік відповідних постанов, Суд вважає за необхідне проаналізувати деякі з них.
У постанові Верховного Суду України від 05 липня 2017 року у справі
№ 758/9773/15-ц вказано, що: «строки звернення до суду у справах щодо трудових правовідносин врегульовано нормами КЗпП України. Зазначені строки звернення до суду застосовуються виключно щодо спорів, які за своєю юридичною природою належать до трудового права. Так, частина перша статті 233 КЗпП України підтверджує визнання тримісячного строку як загального строку для звернення за захистом суб'єктивних трудових прав працівників. Разом з тим виняток ця стаття встановлює для спорів про звільнення. Спір про звільнення - це спір за заявою про поновлення на роботі. Для звернення з позовами про поновлення на роботі встановлено місячний строк… якщо строк звернення до суду, установлений
статтею 233 КЗпП України, пропущено без поважних причин, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог у зв'язку з пропуском зазначеного строку».
Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський
чи міськрайонний суд може поновити ці строки.
Поважними причинами пропущення строку звернення до суду за вирішенням трудового спору визнаються лише ті обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами щодо неможливості такого звернення. Вирішуючи, чи з поважних причин пропущено певний процесуальний строк, суд у кожному конкретному випадку оцінює сукупність обставин на свій розсуд (постанови Верховного Суду:
від 09 травня 2023 року у справі № 398/1985/22, від 29 червня 2021 року у справі
№ 588/1672/18, від 02 грудня 2020 року у справі № 751/1198/18 тощо).
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами, ОСОБА_1
з жовтня 2017 року працювала на посаді молодшої медичної сестри (санітарки палатної) до її звільнення 28 грудня 2019 року наказом № 86-к у зв'язку з ліквідацією санаторію. Підставою для ліквідації та звільнення відповідно слугувало рішення Тернопільської обласної ради від 17 вересня 2019 року № 1430, згодом скасоване постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 11 березня 2021 року у справі № 500/320/20.
З огляду на встановлені фактичні обставини, суд першої інстанції, з яким погодилася колегія суддів апеляційної інстанції, надавши належну правову оцінку поданим сторонами доказам і їх доводам, дійшли висновку про те,
що звільнення позивачки є незаконним. Колегія суддів Верховного Суду погоджується з такою позицією суддів з огляду на те, що рішення № 1430 скасоване у судовому порядку.
Стаття 49-4 КЗпП України покладає на роботодавця обов'язокподання виборному органу первинної профспілкової організації (профспілковому представнику) повідомлення про заплановане масове вивільнення з відповідною інформацією (у письмовому вигляді) про такі заходи, зокрема у разі ліквідації підприємства.
Як вбачається з матеріалів справи та не спростовано сторонами, повідомлення про звільнення працівників КНП «Бережанський ОДГС» отримано головою профспілки 23 вересня 2019 року; 18 вересня 2019 року позивача ознайомили з наказом про ліквідацію санаторію; 26 вересня 2019 року попередження про заплановане вивільнення доведене до відома працівниці ОСОБА_1 . З наказом про звільнення вона ознайомилась 28 грудня 2019 року.
За приписами частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України справи, що виникають з трудових правовідносин, суди розглядають у порядку цивільного судочинства. При цьому норми Цивільного кодексу України визначають загальну позовну давність тривалістю у три роки та передбачають можливість установлення законом для окремих видів вимог спеціальної позовної давності, яка може бути скороченою або більш тривалою за загальну позовну давність.
У статті 233 КЗпП України передбачено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
Виходячи з цього, встановлений у частині другій статті 233 КЗпП України місячний строк є скороченим строком позовної давності, в межах якого працівник може звернутися до суду в порядку цивільного судочинства з вимогою про вирішення трудового спору.
Оскільки ОСОБА_6 ознайомилась з наказом про звільнення 28 грудня 2019 року, отримала на руки особову справу 28 грудня 2019 року та звернулася з позовом до суду у вересні 2021 року, очевидним є пропуск нею процесуальних строків, навіть з урахуванням того, що постанова про скасування рішення № 1340 вступила в силу
11 березня 2021 року.
Відхиляючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суди виходили з того, що нею не доведено наявності обставин, які б об'єктивно перешкоджали їй, як звільненому працівнику, в реалізації її права на оскарження рішення про звільнення у визначений
статтею 233 КЗпП України строк для звернення до суду з відповідним позовом. При цьому суди відмовили у стягненні середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки вказана вимога є похідною від вимоги про поновлення позивача на роботі, у задоволенні якої відмовлено.
Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке.
З метою належного аналізу спірних правовідносин Суд вважає за необхідне звернутися до власних позицій. Упостанові Верховного Суду
від 26 жовтня 2022 року у справі № 5023/2756/11 вказано, що «…позивачка звернулась до суду в порядку норм КЗпП України і строки передбачені
статтею 233 КЗпП України не є строками позовної давності, що регулює ЦК України і застосовується судом незалежно від наявності заяви зацікавленої сторони…».
Строк для звернення до суду за вирішенням трудового спору обчислюється
за правилами, визначеними нормами статті 233 КЗпП України. Перевірка дотримання вимог закону щодо строків звернення до суду за вирішенням трудового спору здійснюється судом за принципом ex officio, незалежно від того, чи заявляє відповідач про пропуск позивачем строку звернення до суду, на відміну від застосування позовної давності при вирішені судом цивільного спору, коли застосування позовної давності судом здійснюється тільки за заявою сторони
у спорі (постанови Верховного суду: від 02 грудня 2020 року у справі № 751/1198/18, від 03 жовтня 2022 року у справі № 204/1724/20, від 26 жовтня 2022 року у справі
№ 757/62971/19-ц, від 16 листопада 2022 року усправі № 240/19150/20,
від 09 травня 2023 року у справі № 398/1985/22.
Подібний підхід до застосування указаної норми права у подібних правовідносинах є сталим та сформованим, відтак відсутні підстави для відступу від висновку Верховного Суду.
Колегія суддів Верховного Суду вважає за доцільне зауважити, що конституційне право на судовий захист є невідчужуваним та непорушним, однак законодавець встановив чіткі темпоральні межі для реалізації такого права. Подібні процесуальні рамки покликані збалансувати інтереси сторін у справі, а також слугують однією з запорук дотримання принципу правової визначеностіу судовому процесі.
Обґрунтовуючи важливість дотримання принципу правової визначеності, ЄСПЛ сформувавпрактику, відповідно до якої національні суди мають надавати пріоритет дотриманню встановлених процесуальним законом строків звернення до суду.
Підкреслюючи правильність та виваженість оскаржуваних рішень, колегія суддів вважає за доцільне тезово навести відповідну практику Європейського суду з прав людини.
Отже, правила, які регламентують етапи і терміни подачі заяви на судовий розгляд спрямовані на забезпечення належного здійснення правосуддя і відповідність нормам, а саме, принципу правової визначеності
(Кан'єте де Гоньі проти Іспанії, § 36). Право доступу до суду не є абсолютним: воно може підлягати обмеженням, застосування яких допускається в порядку презумпції, оскільки таке право, з огляду на сам його характер, потребує державного регулювання. Право на доступ до суду може бути предметом правомірних обмежень … Застосування строків покликане забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (Стаббінґс та інші проти Сполученого Королівства, §§ 51-52).
Як підсумок, право на доступ до правосуддя правомірно обмежене правилами судової процедури, котрі покликані дисциплінувати суб'єктів правовідносин та запобігти безладному рухові у судовому процесі, натомість безпідставне поновлення процесуального строку є порушенням вимог
статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Посилання скаржника на необхідність врахувати висновки, викладені у постановах Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі № 6-738цс15 та
від 22 березня 2017 року у справі № 6-3063цс16 є безпідставними, оскільки вони стосуються підстав та порядку застосування судами строків позовної давності (стаття 267 ЦК України), а позовна давність за нормами ЦК України не поширюються на строки звернення до суду за нормами КЗпП України.
Доводи касаційної скарги про відсутність правового висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах суд касаційної інстанції не бере до уваги, оскільки судами попередніх інстанцій правильно застосовані норми матеріального права до спірних правовідносин.
При цьому Верховний Суд у постановах від 08 вересня 2023 року у справі
№ 593/1156/21 та від 18 грудня 2023 року у справі № 593/1171/21, які є подібними до справи, що переглядається, вже виклав свою позицію, погодившись із висновками судів попередніх інстанцій, якимизвільнення позивача визнано незаконним, однак з причини пропускустроку,встановленого
статтею 233 КЗпП України для звернення, отримав відмову у задоволенні позовних вимог.
Отже, з урахуванням того, що строк звернення до суду пропущений та позивачем не висвітлені переконливі причини, які могли об'єктивно перешкоджати чи створюватитруднощі для своєчасного звернення за судовим захистом, суди обґрунтовано встановили, що відсутні підстави для його поновлення та правомірно відмовили в задоволенні позовних вимог про визнання незаконним наказу та поновлення позивачки на роботі, та, у задоволенні похідної вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Оскільки судами попередніх інстанцій всебічно, повно та об'єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими, а доводи, наведені в касаційній скарзі, фактично зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій, Верховний Суд відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, оскільки відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат
Молень Ірина Йосифівна, залишити без задоволення.
Рішення Бережанського районного суду Тернопільської області від
08 травня 2023 року та постанову Тернопільського апеляційного суду
від 30 серпня 2023 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: О. В. Білоконь
О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара