Постанова
Іменем України
15 березня 2024 року
м. Київ
справа № 307/2747/18
провадження № 61-6403св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 як правонаступник ОСОБА_2 ,
відповідачі: Тячівська міська рада, ОСОБА_3 як правонаступник ОСОБА_4 ,
третя особа - сектор державної реєстрації в особі Тячівської районної державної адміністрації,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 09 вересня 2020 року в складі судді Гримут В. І. та постанову Закарпатського апеляційного суду від 16 січня 2023 року в складі колегії суддів: Собослой Г. Г., Джуга С. Д., Мацунич М. В.,
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2018 року ОСОБА_2 звернулася до суду із позовом до Тячівської міської ради, ОСОБА_4 , третя особа - сектор державної реєстрації в особі Тячівської районної державної адміністрації, про визнання незаконним та скасування рішення.
В обґрунтування позову вказала, що згідно із державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 084350, зареєстрованим 07 квітня 2011 року, її покійному чоловікові ОСОБА_5 передано у власність земельну ділянку площею 0,0794 га для ведення особистого селянського господарства на АДРЕСА_1 .
Поряд з вказаною земельною ділянкою знаходиться земельна ділянка площею 0,20 га, якою вони з 1980 років користувалися (засадили дерева, збирали з них плоди, скошували траву). Право користування цією земельною ділянкою вони набули у встановленому на той час порядку, проте з 1993 року ОСОБА_4 неодноразово вчиняв дії, спрямовані на незаконне заволодіння нею.
У 1994 році ОСОБА_4 звернувся з позовом до її чоловіка ОСОБА_5 про повернення самовільно зайнятої земельної ділянки та відшкодування шкоди, у задоволенні якого рішенням Тячівського районного суду від 02 серпня 1994 року було відмовлено та встановлено факт самовільного захоплення цієї земельної ділянки ОСОБА_4 , за що останній був притягнутий до адміністративної відповідальності.
Навесні 2018 року ОСОБА_4 знову почав вчиняти їй перешкоди у користуванні земельною ділянкою, мотивуючи правомірність своїх дій наявністю у нього правовстановлюючих документів на це майно.
Достовірно знаючи про фактичні обставини користування спірною земельною ділянкою, її розмір та реальні межі, відповідач не вжив заходів щодо спільного погодження меж та встановлення межових знаків, внаслідок чого набув у власність земельну ділянку, яка знаходилася у її користуванні, що унеможливлює реалізацію нею конституційного права на землю.
Водночас технічна документація на спірну земельну ділянку свідчить, що за належним відповідачу будинком закріплена земельна ділянка лише 0,07 га. Підстав вважати, що житловий будинок відповідача ОСОБА_4 розташований на земельній ділянці площею 0,25 га, немає.
Посилаючись на вказані обставини, позивач просила суд визнати незаконним та скасувати рішення Тячівської міської ради № 1801 від 15 серпня 2017 року «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) (кадастровий номер 2124484000:06:002:0052) ОСОБА_4 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських споруд (присадибна земельна ділянка) у власність, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , та надання її у власність ОСОБА_4 », а також скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень
У зв'язку із смертю відповідача ОСОБА_4 11 січня 2019 року до участі у справи як його правонаступника залучено ОСОБА_3 .
Ухвалою Закарпатського апеляційного суду від 10 січня 2022 року до участі у справі залучено ОСОБА_1 як правонаступника померлої ОСОБА_2 .
Рішенням Тячівського районного суду Закарпатської області від 09 вересня 2020 року, залишеним без змін постановою Закарпатського апеляційного суду від 16 січня 2023 року за апеляційною скаргою ОСОБА_3 , позов ОСОБА_2 задоволено.
Визнано незаконним та скасовано рішення 17-ої сесії VII скликання Тячівської міської ради від 15 серпня 2017 року № 1801 «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) кадастровий номер 2124484000:06:002:0052) ОСОБА_4 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна земельна ділянка) у власність, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , та надання її у власність ОСОБА_4 ».
Скасовано рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1370274521244, номер запису про право власності в реєстрі речових прав 22672411 на земельну ділянку кадастровий номер 2124484000:06:002:0052, площею 0,25 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), за адресою: АДРЕСА_2 .
Установивши, що у користуванні ОСОБА_5 та ОСОБА_2 знаходилася спірна земельна ділянка, яка у встановленому законом порядку не була вилучена у них, а рішенням 15 серпня 2017 року № 1801 Тячівська міська рада передала вказану землю у власність відповідача ОСОБА_4 , суди попередніх інстанцій дійшли висновку про порушення оскаржуваним рішенням органу місцевого самоврядування земельних прав позивача і задовольнили заявлені позовні вимоги.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
У квітні 2023 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на вказані судові рішення, у якій просила їх скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Підставою касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року справа № 514/1571/14-ц, від 25 червня 2019 року справа № 911/2701/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга мотивована тим, що позивач на обґрунтування своїх доводів про користування спірною земельною ділянкою із 1980-их років не надала жодного рішення компетентного органу про надання їй чи членам її сім'ї (її господарства) у користування чи у власність земельної ділянки, розташованої на частині земельної ділянки відповідача ОСОБА_4 , що передана йому у власність на підставі оскаржуваного рішення Тячівської міської ради № 1801 від 15 серпня 2017 року.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 08 червня 2023 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.
У липні 2023 року від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу, мотивований незгодою із її доводами та законністю й обґрунтованістю оскаржуваних судових рішень.
В обґрунтування доводів відзиву заявник вказав, що надані позивачем письмові докази беззаперечно підтверджують факт правомірного перебування спірної земельної ділянки у користуванні позивача з 1980-их років. Під час вирішення спору в цій справі суди обґрунтовано узяли до уваги преюдиційні обставини, встановлені у рішенні Тячівського районного народного суду Закарпатської області від 02 серпня 1994 року, а саме обставини самовільного захоплення відповідачем ОСОБА_4 спірної земельної ділянки. Водночас згідно із висновком землевпорядної експертизи, проведеної у вказаній справі, земельна ділянка площею 0,20 га, що виділена ОСОБА_4 , не була вилучена у ОСОБА_5 . На час набуття у власність житлового будинку відповідачем за цим будинком була зареєстрована земельна ділянка площею 0,07 га, відтак підстави вважати, що належне відповідачу нерухоме майно розташоване на земельній ділянці площею 0,25 га, відсутні.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Згідно із Державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 084350, виданим 01 лютого 2011 року на підставі рішення Лазівської сільської ради №15 від 26 жовтня 2010 року, ОСОБА_5 є власником земельної ділянки 0,0794 га, виділеної для ведення особистого селянського господарства, розташованої на АДРЕСА_1 .
Із державного акту на право власності на земельну ділянку площею 0,0794 га, розташовану на АДРЕСА_1 (кадастровий номер 2124484001:06:002:0013) та із збірного кадастрового плану, що є частиною технічної документації, на підставі якої видавався вказаний державний акт, вбачається, що вказана земельна ділянка від точок А до Б межує із землями загального користування (вулиця), від Б до В - землями належними ОСОБА_6 , від Г до В - із землями ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , від Г до А - із землями ОСОБА_7 .
Згідно із наданими Лазівським старостинським округом відомостями з погосподарських книг Лазівської сільської ради у користуванні сім'ї ОСОБА_2 знаходились земельні ділянки загальною площею 0,15 га, а з 1992 року - загальною площею 0,70 га, у тому числі під багаторічними насадженнями (сіножаті) площею 0,53 га.
Рішенням Тячівського районного народного суду від 02 серпня 1994 року (справа № 2-572/94), що набрало законної сили, відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про повернення самовільно зайнятої земельної ділянки. Цим судовим рішенням установлено, що ОСОБА_4 самовільно захопив у ОСОБА_5 земельну ділянку площею 0,20 га на АДРЕСА_3 , за що притягувався до адміністративної відповідальності. Крім того, суд установив, що земельна ділянка площею 0,20 га, якою користувався ОСОБА_8 та яка була зареєстрована за ним у земельно-шнуровій книзі відповідно до статті 30 ЗК України та не вилучалася.
Водночас суд установив, що згідно із висновком землевпорядної експертизи від 14 квітня 1994 року земельна ділянка площею 0,20 га, що виділена ОСОБА_4 , не вилучена у відповідача ОСОБА_9 згідно із чинним на той час законодавством (відсутня письмова згода), а тому рішення Лазівської сільської ради від 20 березня 1993 року про виділення земельної ділянки на АДРЕСА_3 ОСОБА_4 є незаконним.
Відповідно до наданого 07 листопада 2022 року архівним відділом Тячівської районної державної адміністрації архівного витягу з рішення Лазівської сільської ради 10 сесії ХХІІ скликання від 27 грудня 1997 року «Про передачу земельних ділянок у приватну власність громадян» ОСОБА_5 передано у приватну власність земельні ділянки, які були у його постійному користуванні, площею 0,70 га.
Рішенням Тячівської міської ради № 1801 від 15 серпня 2017 року ОСОБА_4 передано у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка, кадастровий номер 2124484000:06:002:0052) земельну ділянку площею 0,2500 га, яка знаходиться у АДРЕСА_3 .
Згідно із довідкою Тячівської міської об'єднаної територіальної громади № 02-342/470 від 07 червня 2018 року відповідно до записів у погосподарській книзі № 3 ОСОБА_2 користується земельною ділянкою площею 0,20 га на АДРЕСА_1 з 1980 року.
Відповідно до висновку експерта № 3120 від 25 липня 2019 року, за результатами проведення криміналістичної судово-почеркознавчої експертизи, підписи від імені ОСОБА_2 на акті встановлення та погодження зовнішніх меж земельної ділянки від 12 липня 2017 року та на акті прийому-передачі межових знаків на зберігання без дати виконання виконані на ОСОБА_2 , а іншою особою.
Позиція Верховного Суду
Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
У частині п'ятій статті 20 ЗК УРСР 1970 передбачено, що право землекористування громадян, які проживають в сільській місцевості, засвідчується записами у земельно-шнурових книгах сільськогосподарських підприємств і організацій та погосподарських книгах сільських Рад, а в містах і селищах міського типу - в реєстрових книгах виконавчих комітетів міських, селищних Рад народних депутатів.
Отже, документами, які підтверджують право землекористування, є записи про розміри земельної ділянки у земельно-шнуровій та погосподарських книгах сільських рад.
Судом установлено, що згідно із відомостями з погосподарських книг Лазівської сільської ради у користуванні сім'ї ОСОБА_2 знаходились земельні ділянки загальною площею 0,70 га, у тому числі з 1980 року - земельна ділянка на АДРЕСА_1 площею 0,20 га, на яку претендує відповідач.
Пункт 5 постанови Верховної Ради УРСР «Про порядок введення в дію Земельного кодексу УРСР» від 18 грудня 1990 року передбачав, що громадяни, які мають в користуванні земельні ділянки, надані їм до відведення в дію цього Кодексу, зберігають свої права на користування до оформлення ними у встановленому порядку прав власності на землю або землекористування.
Згідно із пунктом 7 Перехідних положень ЗК України 2001 року громадяни, які одержали у власність, у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки.
Відповідно до частини першої статті 29 ЗК України 1990 року та частин третьої, четвертої статті 142 ЗК України 2001 року припинення права користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача проводиться за його заявою на підставі рішення відповідної ради.
Примусове припинення права користування земельною ділянкою, вилучення земельної ділянки могло відбуватись у судовому порядку, передбаченому частиною четвертою статті 29, частиною шостою статті 31 ЗК УРСР 1990 року та статті 143, частини десятої статті 149 ЗК України 2001 року.
Згідно з частиною другою статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.
Відповідно до положень частини першої статті 116 ЗК України громадяни набувають права власності на земельні ділянки із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування у межах їх повноважень.
Згідно із статтею 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.
Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється згідно з частиною третьою статті 152 ЗК України шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів захисту (стаття 16 ЦК України).
Ураховуючи викладене, суди попередніх інстанцій, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, вірно застосувавши норми матеріального права, дійшли обґрунтованого висновку про те, що на підставі оскаржуваного рішення № 1801 від 15 серпня 2017 року Тячівська міська рада передала ОСОБА_4 у власність земельну ділянку площею 0,2500 га, яка знаходиться у АДРЕСА_3 , частина якої перебувала у користуванні сім'ї ОСОБА_2 з 1980-их років. При цьому рішення про вилучення спірної земельної ділянки зі спільного користування позивача, так само як і рішення про припинення його права користування, сільською радою не приймалось.
Отже, суди попередніх інстанцій на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшли правильного висновку про визнання недійсним оскаржуваного рішення органу місцевого самоврядування.
Такими доказами суди підставно вважали записи про розміри земельної ділянки, що перебувала у користуванні позивача, у земельно-шнуровій та погосподарських книгах, технічну документацію із землеустрою, виготовлену на замовлення відповідача, довідки органу місцевого самоврядування, тощо.
Доводи касаційної скарги про неналежність цих доказів є безпідставними та необґрунтованими.
Крім того, суд касаційної інстанції в силу вимог статті 400 ЦПК України позбавлений можливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Разом із тим під час вирішення спору в цій справі суди правильно застосували норми частини четвертої статті 82 ЦПК України та обґрунтовано узяли до уваги преюдиційні обставини, встановлені у рішенні Тячівського районного народного суду Закарпатської області від 02 серпня 1994 року в справі № 2-572/94, а саме обставини самовільного захоплення відповідачем ОСОБА_4 спірної земельної ділянки, що перебуває у користуванні позивача.
Такі висновки судів базувалися зокрема і на висновку землевпорядної експертизи від 14 квітня 1994 року, згідно із яким земельна ділянка площею 0,20 га, що виділена ОСОБА_4 , не була вилучена у відповідача ОСОБА_5 згідно із чинним на той час законодавством.
Таким чином, доводи касаційної скарги про порушення судами норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) визначила правила, елементи та критерії, за якими має встановлюватись подібність правовідносин.
Колегія суддів вважає безпідставними посилання заявника на неврахування судами висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 20 березня 2019 року в справі № 514/1571/14-ц, від 25 червня 2019 року в справі № 911/2701/17, оскільки встановлені фактичні обставини у вищенаведеній справах відрізняються від встановлених обставин у справі, яка переглядається.
У справі № 514/1571/14-ц підставою для скасування судом касаційної інстанції оскаржуваних судових рішень був помилковий висновок судів попередніх інстанцій про порушене право позивача з огляду на факт неправомірності виданого відповідачу державного акта на право власності на земельну ділянку через відсутність підпису позивача на акті узгодження меж і без дослідження, яким чином порушені її права як землевласника.
Натомість, у справі, що переглядається, суди на підставі поданих сторонами доказів, що належним чином оцінені судами, дійшли висновку про порушення прав позивача у зв'язку із переданням відповідачу у власність на підставі оскаржуваного рішення органу місцевого самоврядування частини земельної ділянки, що перебувала у користуванні позивача, без її вилучення у встановленому законом порядку.
У справі № 911/2701/17 спірні правовідносини виникли з приводу правового статусу земельного сервітуту для земельної ділянки, у якої змінився власник, тоді як у справі, що переглядається - у зв'язку із набуттям особою на підставі рішення органу місцевого самоврядування частини земельної ділянки, що перебувала у користуванні суміжного землекористувача, без її вилучення у передбаченому законом порядку.
Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду судів та додаткового правового аналізу не потребують, на законність судових рішень не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками судів, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.
Доводи, наведені в касаційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками судів з їх оцінкою.
Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення («Серявін та інші проти України», № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з'ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 09 вересня 2020 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 16 січня 2023 року - без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: О. В. Білоконь
О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара