13 березня 2024 року
м. Київ
справа № 463/1162/20
провадження № 61-3433св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ;
відповідачі: приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Львівської області Барбуляк Христина Миколаївна, акціонерне товариство «Альфа-Банк»;
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Личаківського районного суду міста Львова від 17 вересня 2021 року у складі судді Гирич С. В. та постанову Львівського апеляційного суду від 24 січня 2023 року у складі колегії суддів: Шандри М. М., Крайник Н. П., Левика Я. А.
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Львівської області Барбуляк Х. М. (далі - приватний нотаріусБарбуляк Х. М.), акціонерного товариства «Альфа-Банк» (далі - АТ «Альфа-Банк») про скасування реєстрації права власності, поновлення реєстрації права власності на нерухоме майно.
Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що 31 липня 2007 року між ним та акціонерним комерційним банком «ТАС-Комерцбанк» (далі - АКБ «ТАС-Комерцбанк») було укладено кредитний договір №1304/0707/71-00, а в забезпечення виконання зобов'язань за цим договором - нотаріально посвідчений договір іпотеки, за умовами якого він передав в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1 . В подальшому кредитний договір та договір забезпечення (іпотеки) за декількома послідовними операціями купівлі-продажу кредитного портфелю переходили до інших банківських та фінансових структур та в кінцевому результаті знаходяться на обслуговуванні в АТ «Альфа-Банк».
У зв'язку з тим, що, на думку банку, він неналежно виконував зобов'язання за вказаним кредитним договором, публічне акціонерне товариство «Альфа-Банк» (далі - ПАТ «Альфа-Банк»), яке змінило назву на АТ «Альфа-Банк», звернулося до суду з позовом до нього про звернення стягнення на предмет іпотеки і рішенням Личаківського районного суду від 25 вересня 2015 року у справі № 463/1673/14-ц позов було задоволено, в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернуто стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 . Додатковим рішенням Личаківського районного суду від 27 листопада 2015 року абзац другий резолютивної частини рішення суду викладено в новій редакції.
Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 11 квітня 2016 року у справі № 463/1673/14-ц апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задоволено частково, рішення Личаківського районного суду міста Львова від 25 вересня 2015 року в частині задоволення позову ПАТ «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки та додаткове рішення Личаківського районного суду міста Львова від 27 листопада 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову ПАТ «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Однак за інформацією із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 24 січня 2020 року державним реєстратором - приватним нотаріусом Барбуляк Х. М. було прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 50808225, на підставі якого за АТ «Альфа-Банк» зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 , що належала йому на праві власності. Перехід права власності на нерухоме майно відбувся на підставі статті 37 Закону України «Про іпотеку».
При цьому АТ «Альфа-Банк» приховало, а нотаріус не перевірив факт наявності вищевказаного судового рішення, яким банку відмовлено у задоволенні позову про звернення стягнення на предмет іпотеки. Тому рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Барбуляк Х. М. про перехід права власності на нерухоме майно є незаконним і правові підстави для використання позасудового порядку врегулювання були відсутні.
Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив:
- скасувати реєстрацію речових прав, права власності на нерухоме майно, об'єкт нерухомого майна квартира, об'єкт житлової нерухомості, адреса: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 2015216346101, власник: АТ «Альфа-Банк», на підставі іпотечного договору, серія та номер: 3528, виданий 31 липня 2007 року, видавник: приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Пелех О. З., рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення, серія та номер: 7900823454828, виданий 06 листопада 2019 року, видавник: Укрпошта, повідомлення, серія та номер: 22429, виданий 28 жовтня 2019 року, видавник: АТ «Альфа-Банк», Державна реєстрація проведена приватним нотаріусом Барбуляк Х. М., номер запису про право власності: 35183602, дата та час державної реєстрації 24 січня 2020 року 13:29:27, підстава внесення запису: рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 50808225 від 24 січня 2020 року 17:29:45;
- поновити у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право власності на об'єкт житлової нерухомості що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2015216346101 за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу № 3527 від 31 липня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Пелех О. З.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Личаківського районного суду міста Львова від 17 вересня 2021 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 24 січня 2023 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Скасовано заходи забезпечення позову, застосовані ухвалою Личаківського районного суду міста Львова від 13 лютого 2020 року у вигляді заборони АТ «Альфа-Банк» чи будь-яким іншим третім особам здійснювати відчуження квартири за адресою: АДРЕСА_1 у будь-який спосіб, заселяти квартиру тимчасовими мешканцями, здавати квартиру у найм, оренду, під охорону. Скасовано заходи забезпечення позову, застосовані ухвалою Личаківського районного суду міста Львова від 27 січня 2021 року у вигляді зобов'язання позивача ОСОБА_1 протягом 10 днів з дня постановлення ухвали внести зустрічне забезпечення позову в сумі 20 000 грн на депозитний рахунок Личаківського районного суду міста Львова у Територіальному управлінні Державної судової адміністрації України в Львівській області, повернувши вказані кошти ОСОБА_1 згідно квитанції № 30713338 від 04 лютого 2021 року.
Рішення суду першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, мотивоване тим, що банк вправі був звернути стягнення на предмет іпотеки, оскільки боржник свої зобов'язання за кредитним договором не виконав, як і не виконав протягом тридцятиденного строку письмову вимогу банку про усунення порушення основного зобов'язання, а тому нотаріус на законних підставах здійснив реєстрацію права власності на нерухоме майно за банком.
Суди не взяли до уваги посилання позивача на рішення Апеляційного суду Львівської області від 11 квітня 2016 року у справі № 463/1673/14-ц про відмову у задоволенні позову ПАТ «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки підставою прийняття цього рішення суду було те, що розрахунок заборгованості за кредитним договором, наданий ПАТ «Альфа-Банк» для підтвердження позовних вимог, проведений лише з 2012 року, що позбавило суд можливості перевірити правильність нарахування заборгованості та правильності зарахування платежів, проведених з 2007 року.
Оскільки в цій справі позивач не посилався на порушення порядку проведення оцінки майна і не навів доводів щодо застосування до спірних правовідносин вимог Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», то суди не перевіряли законність дій банку та нотаріуса з цих підстав.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У березні 2023 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Личаківського районного суду міста Львова від 17 вересня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 24 січня 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення таухвалити нове судове рішення, яким його позов задовольнити.
Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та обґрунтована тим, що суди не врахували правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16, постанові Верховного Суду від 14 липня 2021 року у справі № 186/1376/19, а також - не дослідили зібрані у справі докази. Крім того, суд першої інстанції розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 березня 2023 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Личаківського районного суду міста Львова.
17 квітня 2023 року справа № 463/1162/20 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2024 року справу призначено до розгляду упорядку спрощеного позовного провадження без повідомленняучасників справи.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що звертаючись до суду з позовом, він не заявляв клопотання про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження, однак суд першої інстанції помилково відніс справу до категорії малозначних та безпідставно розглянув її у порядку спрощеного позовного провадження, внаслідок чого він не міг повною мірою реалізувати свої процесуальні права. При цьому він був позбавлений права заперечити про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження, оскільки згідно з частиною четвертою статті 277 ЦПК України такі повноваження має лише відповідач.
Також суди попередніх інстанцій не звернули увагу на те, що відповідно до пункту 12.3.1. договору іпотеки предмет іпотеки набувається у власність іпотекодержателя за вартістю, на підставі висновку незалежного експерта суб'єкта оціночної діяльності, правоздатність якого підтверджена сертифікатом суб'єкта оціночної діяльності. При цьому сторони домовляються, що кандидатура суб'єкта оціночної діяльності визначається іпотекодержателем, при оцінці предмета іпотеки незалежний експерт повинен використовувати всі методи оцінки, які будуть передбачені чинним законодавством на момент оцінки.
Однак з висновку про оцінку майна вбачається, що ринкову вартість іпотечного майна здійснено одним порівняльним методом, що свідчить про порушення зазначених умов пункту 12.3.1 договору іпотеки та пункту 36 Національного стандарту № 1.
Наведене свідчить про те, що процедура звернення стягнення і перехід права власності на предмет іпотеки до АТ «Альфа-Банк» були здійснені іпотекодержателем з порушенням вимог законодавства, зокрема частини третьої статті 37 Закону України «Про іпотеку», без проведення оцінки вказаного нерухомого майна на момент переходу права власності.
Крім того, надіслана банком вимога про усунення порушень основного зобов'язання, яка міститься в повідомленні про звернення стягнення на предмет іпотеки, не відповідає положенням статті 35 Закону України «Про іпотеку», зокрема в частині визначення банком суми заборгованості з включенням до неї платежів, які не підлягали нарахуванню.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У травні 2023 року АТ «Альфа-Банк», назву якого змінено на акціонерне товариство «Сенс Банк», подало відзив на касаційну скаргу, в якому зазначило, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи, тому підстави для їх скасування відсутні.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
31 липня 2007 року між АКБ «ТАС-Комерцбанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №1304/0707/71-00, відповідно до умов якого банк надав позичальникові кредит у розмірі 108 000 доларів США зі сплатою 12,5 процентіврічних з терміном повернення до 30 липня 2032 року (т.1 а.с.10-13).
Відповідно до пункту 1.2. кредитного договору кредит надається банком у готівковій формі через касу банку або у безготівковій формі з метою подальшої конвертації суми отриманого кредиту у національну валюту України та внесення коштів в національній валюті України на користь ОСОБА_3 в оплату за Договором купівлі-продажу, зазначеному в пункту 1.4 договору, згідно з яким кредитні кошти призначені для здійснення позичальником розрахунків по договору купівлі-продажу між позичальником та ОСОБА_3 з метою придбання квартири за адресою: АДРЕСА_1 .
З метою забезпечення виконання кредитних зобов'язань 31 липня 2007 року між АКБ «ТАС-Комерцбанк» та ОСОБА_1 було укладено нотаріально посвідчений договір іпотеки, за умовами якого позивач передав в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1 (т.1 а.с.15-17)
Відповідно до пунктів 12, 12.1, 12.2, 12.3, 12.3.1 договору іпотеки за вибором іпотекодержателя застосовується один із наведених нижче способів звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення вимог іпотекодержателя: за рішенням суду, у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса, згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя, яким вважається застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку».
В подальшому кредитний договір та договір забезпечення (іпотеки) за декількома послідовними операціями купівлі-продажу кредитного портфелю переходили до інших банківських та фінансових структур та в кінцевому результаті знаходяться на обслуговуванні в АТ «Альфа-Банк».
У зв'язку з неналежним виконанням зобов'язань за кредитним договором ПАТ «Альфа-Банк», яке змінило назву на АТ «Альфа-Банк», звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки і рішенням Личаківського районного суду від 25 вересня 2015 року у справі № 463/1673/14-ц позов було задоволено, в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернуто стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 . Додатковим рішенням Личаківського районного суду від 27 листопада 2015 року абзац другий резолютивної частини рішення суду викладено в новій редакції (т.1 а.с.18-24).
Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 11 квітня 2016 року у справі № 463/1673/14-ц апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задоволено частково, рішення Личаківського районного суду міста Львова від 25 вересня 2015 року в частині задоволення позову ПАТ «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки та додаткове рішення Личаківського районного суду міста Львова від 27 листопада 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову ПАТ «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки (т.1 а.с.25-27).
24 січня 2020 року державним реєстратором - приватним нотаріусом Барбуляк Х. М. було прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 50808225, на підставі якого за АТ «Альфа-Банк» зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 . При цьому підставою виникнення права власності зазначено: іпотечний договір, серія та номер: 3528, виданий 31 липня 2007 року, видавник: приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Пелех О. 3., рекомендоване відправлення, серія та номер 7900823454828, виданий 06 листопада 2019 року, видавник Укрпошта, повідомлення серія та номер 22429 виданий 28 жовтня 2019 року, видавник АТ «Альфа-Банк» (т.1 а.с.7-8)
При цьому в реєстраційній справі міститься повідомлення ОСОБА_1 від 28 жовтня 2019 року № 22429 про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору та анулювання залишку заборгованості за основним зобов'язанням, в якому боржнику запропоновано сплатити борг у розмірі 104 449,13 доларів США, а також вказано про те, що у випадку несплати боргу та виконання вимоги протягом 30 днів АТ «Альфа-Банк» має намір звернути стягнення на предмет іпотеки в порядку, передбаченому статтею 37 Закону України «Про іпотеку».
Вказане повідомлення про усунення порушень від 28 жовтня 2019 року № 22429 було направлено ОСОБА_1 банком 30 жовтня 2019 року, яке він отримав і надав відповідь листом від 28 листопада 2019 року, однак вимогу не виконав.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Згідно з пунктами 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження.
Касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Частиною першою статті 526 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту (частина перша статті 527 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
Згідно зі статтею 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Частиною першою статті 546 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (укладення кредитного договору та договору іпотеки), передбачено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
Згідно з частиною першою статті 575 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.
Статтею 1 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Згідно з частиною першою статті 12 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.
Відповідно до частин першої, четвертої статті 33 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на час прийняття оспорюваного рішення про державну реєстрацію права власності) у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Згідно з частиною першою статті 35 Закону України «Про іпотеку» уразі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.
Відповідно до статті 36 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на час укладення договору іпотеки від 31 липня 2007 року) сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов'язання є недійсними.
Згідно з частиною першою статті 37 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на час укладення договору іпотеки від 31 липня 2007 року) іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.
З аналізу змісту вищенаведених статей 36 і 37 Закону України «Про іпотеку» вбачається, що за цим Законом застереження в іпотечному договорі прирівнюється за своїми правовими наслідками до договору про задоволення вимог іпотекодержателя, який є правовстановлюючим документом.
У справі, яка переглядається, позасудове врегулювання спору та застереження про можливість задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки сторони погодили в пункті 12 договору іпотеки від 31 липня 2007 року, зокрема шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку» (підпункт 12.3.1).
Відповідно до частини п'ятої статті 37 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на час прийняття оспорюваного рішення про державну реєстрацію права власності) іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов'язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя.
У справі, яка переглядається, встановивши, що позивач як позичальник за кредитним договором свої зобов'язання не виконав, а отриману від банку вимогу про усунення порушень основного зобов'язання, надіслану іпотекодержателем з дотриманням положень статті 35 Закону України «Про іпотеку», проігнорував, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов правильного висновку про набуття іпотекодержателем передбаченого укладеним між сторонами договором іпотеки права на задоволення своїх вимог у порядку, визначеному статтею 37 Закону України «Про іпотеку».
Відносини, пов'язані з державною реєстрацією прав на нерухоме майно та їх обтяжень, регулює Закон України від 01 липня 2004 року № 1952-1V «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі - Закон № 1952-1V).
Частиною першою статті 2 Закону № 1952-IV визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
За змістом частин першої та третьої статті 10 Закону № 1952-IV державним реєстратором є, зокрема нотаріус. Державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями; перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення.
Відповідно до частини другої статті 18 Закону № 1952-IV перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Державні реєстратори зобов'язані надавати до відома заявників інформацію про перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав.
Згідно з пунктом 40 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі - Порядок № 1127) державна реєстрація прав проводиться на підставі документів, необхідних для відповідної реєстрації, передбачених статтею 27 Закону № 1952-IV та цим Порядком.
Для державної реєстрації права власності та інших речових прав на майно, яке набувається у зв'язку з виконанням умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов'язує можливість виникнення, переходу, припинення таких прав, також подається документ, що підтверджує наявність факту виконання відповідних умов правочину (пункт 57 Порядку № 1127).
Згідно з пунктом 61 Порядку № 1127 для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; 3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу). Наявність зареєстрованої заборони відчуження майна, накладеної нотаріусом під час посвідчення договору іпотеки, на підставі якого набувається право власності на предмет іпотеки іпотекодержателем, а також зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки інших речових прав, у тому числі іпотеки, на передане в іпотеку майно не є підставою для відмови у державній реєстрації права власності за іпотекодержателем.
У наведених правових нормах визначено перелік обов'язкових для подання документів та обставин, що мають бути ними підтверджені, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на предмет іпотеки за договором, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, і з огляду на закріплені у статтях 10, 18 Закону № 1952-IV та статті 37 Закону України «Про іпотеку» порядок державної реєстрації та коло повноважень державного реєстратора у ході її проведення ця особа приймає рішення про державну реєстрацію прав лише після перевірки наявності необхідних для цього документів та їх відповідності вимогам законодавства.
Такі правові висновки містяться в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 306/1224/16-ц (провадження № 14-501цс18) та від 20 березня 2019 року у справі № 306/2053/16-ц (провадження № 14-22цс19).
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 914/235/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21) викладені такі правові висновки.
В абзаці третьому частини третьої статті 26 Закону № 1952-IV (у редакції, чинній на момент звернення з позовом), зокрема, встановлювалося, що ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).
Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що зазначене положення закону обумовлено тим, що суд вирішує спір про право. Скасування державної реєстрації речових прав повинно бути пов'язано з підставою для проведення такої реєстрації, з одночасним визнанням того, хто набуватиме це право. Сама по собі державна реєстрація не є окремою підставою набуття особою права власності, а є офіційним засвідченням державою набуття особою права власності.
Під час розгляду справ цієї категорії суд повинен надати оцінку всім обставинам, які мали місце при зверненні стягнення на іпотечне майно. Тим самим суд визначає: (а) неправомірність дій особи, яка зазначена у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно як власник (адже саме ці дії призвели до внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно цих відомостей); (б) тим самим суд констатує, що ці дії не були здатні призвести до набуття права власності особою, яка позначена в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно як власник, а тому (в) в цієї особи відсутнє право власності, а отже (г) право власності належить позивачеві (якщо позивач доведе всі наведені вище обставини).
Велика Палата Верховного Суду зауважує, що положення абзацу третього частини третьої статті 26 Закону № 1952-IV (у редакції, чинній на момент звернення з позовом) адресовані насамперед суду, який, задовольняючи позов, зокрема, про скасування рішення державного реєстратора, має чітко визначитися з тим, кому саме і яке речове право внаслідок задоволення такого позову належить.
Вирішивши наявний між сторонами спір про право на користь позивача, суд тим самим в мотивувальній частині рішення виснував, що право власності позивача було порушено та підлягає поновленню, правильно застосувавши положення абзацу третього частини третьої статті 26 Закону № 1952-IV (у редакції, чинній на момент звернення з позовом).
Велика Палата Верховного Суду зауважує, що положення Закону № 1952-IV регламентують процедуру внесення державним реєстратором відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. За загальним правилом, у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення, державний реєстратор повинен керуватися положеннями Закону № 1952-IV, чинними на момент вчинення ним дій на підставі такого судового рішення.
Абзацом другим частини третьої статті 26 Закону № 1952-IV (у чинній нині редакції) передбачено, що якщо відповідним судовим рішенням також визнаються речові права, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав.
Чинна нині редакція абзацу другого частини третьої статті 26 Закону № 1952-IV встановлює, що у разі якщо в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, у тому числі в його невід'ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв'язку з проведенням відповідної державної реєстрації, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень.
Чинне нині положення абзацу третього частини третьої статті 26 Закону № 1952-IV також містить пряму вказівку на те, що у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення, що мало наслідком державну реєстрацію зміни, припинення речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації змін чи набуття таких речових прав, обтяжень речових прав.
Таким чином, порядок дій державного реєстратора у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення врегульований чинними нині абзацами другим і третім частини третьої статті 26 Закону № 1952-IV.
Отже, якщо суд дійшов висновку, що право власності позивача було порушено та підлягає поновленню, державний реєстратор повинен одночасно з державною реєстрацією припинення права власності відповідача на відповідне нерухоме майно провести державну реєстрацію набуття права власності на спірне нерухоме майно за позивачем.
При цьому, в силу положень абзацу першого частини третьої статті 26 Закону № 1952-IV, відомості про право власності відповідача з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно не вилучаються. Задоволення позову є підставою для вчинення державним реєстратором нової реєстраційної дії - внесення відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на підставі судового рішення.
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).
Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Таким чином, повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв'язку, встановивши, що договір іпотеки від 31 липня 2007 року містить відповідне застереження про можливість задоволення вимог іпотекодержателя шляхом передачі права власності на предмет іпотеки і банком дотримано положення частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» щодо належного надсилання ОСОБА_1 як боржнику та іпотекодавцю вимоги про усунення порушень забезпеченого іпотекою основного зобов'язання, проте ні після завершення 30-денного строку з моменту отримання цієї вимоги, ні на час проведення державної реєстрації за названим відповідачем права власності на спірну квартиру позивач не виконав боргове зобов'язання, а також те, що державному реєстратору були надані всі необхідні документи для здійснення державної реєстрації права власності, передбачені пунктами 57, 61 Порядку № 1127, суд першої інстанцій дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову у зв'язку з його недоведеністю.
Крім того, суд першої інстанції обґрунтовано відхилив доводи позивача про наявність судового рішення, яким банку було відмовлено у зверненні стягнення на предмет іпотеки, зазначивши, що відмова суду в зверненні стягнення на предмет іпотеки не перешкоджає іпотекодержателю задовольнити свої вимоги в позасудовому порядку з дотриманням погоджених сторонами умов договору іпотеки.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Доводи касаційної скарги про те, що процедура звернення стягнення і перехід права власності на предмет іпотеки до АТ «Альфа-Банк» були здійснені іпотекодержателем з порушенням вимог законодавства, зокрема частини третьої статті 37 Закону України «Про іпотеку», без проведення оцінки вказаного нерухомого майна на момент переходу права власності, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки в позовній заяві, а також під час розгляду справи судами попередніх інстанцій позивач не посилався на порушення порядку проведення оцінки майна, а суди не вправі виходити за межі заявлених вимог і перевіряти законність дій банку та нотаріуса з цих підстав.
З огляду на характер спірних правовідносин та встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, посилання заявника в касаційній скарзі на правові висновки, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16, постанові Верховного Суду від 14 липня 2021 року у справі № 186/1376/19, є безпідставним, оскільки висновки судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах,а відповідні аргументи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди із встановленими обставинами справи та необхідності переоцінки доказів, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Оскільки Верховний Суд встановив необґрунтованість заявлених в касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, то доводи касаційної скарги про недослідження судами наявних в матеріалах справи доказів (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України), не заслуговують на увагу та не підлягають перевірці.
Відповідно до частини четвертої статті 19 ЦПК України спрощене позовне провадження призначене для розгляду: 1) малозначних справ; 2) справ, що виникають з трудових відносин; 3) справ про надання судом дозволу на тимчасовий виїзд дитини за межі України тому з батьків, хто проживає окремо від дитини, у якого відсутня заборгованість зі сплати аліментів та якому відмовлено другим із батьків у наданні нотаріально посвідченої згоди на такий виїзд; 4) справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи. Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.
Згідно з частиною першою статті 274 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи: 1) малозначні справи; 2) що виникають з трудових відносин; 3) про надання судом дозволу на тимчасовий виїзд дитини за межі України тому з батьків, хто проживає окремо від дитини, у якого відсутня заборгованість зі сплати аліментів та якому відмовлено другим із батьків у наданні нотаріально посвідченої згоди на такий виїзд.
Частиною другою статті 274 ЦПК України визначено, що у порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка інша справа, віднесена до юрисдикції суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.
Відповідно до частини четвертої статті 274 ЦПК України в порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: 1) що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, розірвання шлюбу та поділ майна подружжя; 2) щодо спадкування; 3) щодо приватизації державного житлового фонду; 4) щодо визнання необґрунтованими активів та їх витребування відповідно до глави 12 цього розділу; 5) в яких ціна позову перевищує двісті п'ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 6) інші вимоги, об'єднані з вимогами у спорах, вказаних у пунктах 1-5 цієї частини.
З наведеного вбачається, що в порядку спрощеного позовного провадження можуть розглядатися не лише справи, визначені частиною першою статті 274 ЦПК України, але й будь-які інші справи, якщо з частини четвертої вказаної статті не випливає заборона щодо можливості їх розгляду в порядку спрощеного позовного провадження.
Справа, що переглядається, не відноситься до таких, які відповідно до частини четвертої статті 274 ЦПК України не можуть бути розглянуті у порядку спрощеного позовного провадження, тому, врахувавши вимоги частини третьої вказаної статті, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про можливість її розгляду в порядку спрощеного позовного провадження.
При цьому посилання заявника в касаційній скарзі на те, що в цій справі ним заявлено вимогу немайнового характеру, що свідчить про неможливість розгляду цієї справи в порядку спрощеного позовного провадження, суперечить правовим висновкам, викладеним в постановах Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі № 275/1042/20 від 26 жовтня 2022 року у справі № 462/518/21, від 15 березня 2023 року у справі № 642/3979/20.
З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку про необґрунтованість наведених заявником підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 4 частини другої статті 389 та пунктом 2 частини третьої статті 411 ЦПК України.
З урахуванням того, що інші наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Личаківського районного суду міста Львова від 17 вересня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 24 січня 2023 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
Судді: І. Ю. Гулейков
О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара
В. В. Шипович