Номер провадження: 11-кп/813/449/24
Справа № 947/5732/23
Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1
Доповідач ОСОБА_2
14.03.2024 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі:
головуючого судді ОСОБА_2 ,
суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
за участю: секретаря с/з ОСОБА_5 ,
прокурора ОСОБА_6 ,
обвинуваченого ОСОБА_7 ,
захисника ОСОБА_8 ,
представника потерпілої ОСОБА_9 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги: прокурора відділу Одеської обласної прокуратури ОСОБА_6 , потерпілої ОСОБА_10 та представника потерпілої - адвоката ОСОБА_9 на вирок Київського районного суду м. Одеси від 14 червня 2023 року у кримінальному провадженні, внесеному до ЄРДР за № 12022160000000800 від 17 листопада 2022 року відносно
ОСОБА_7 , що народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Одесі, громадянина України, працює адміністратором торгового залу ТОВ «Модерн Рітейл», розлученого, з середньою спеціальною освітою, проживає за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого,
обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.286 КК України, -
Зміст оскарженого судового рішення і встановлених обставин судом 1-ої інстанції
Вироком Київського районного суду м. Одеси від 14 червня 2023 року ОСОБА_7 визнаний винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч.2 ст.286 КК України та йому призначено покарання у виді позбавлення волі на строк чотири роки, без позбавлення права керування транспортними засобами.
На підставі ст.75 КК України, ОСОБА_7 звільнений від відбування покарання з випробуванням, якщо він протягом 2 (двох) років іспитового строку не вчинить нового кримінального правопорушення і виконає покладені на нього обов'язки.
На підставі п.1) п.2 ч.1 та п.2) ч.3 ст.76 КК України, покладено на ОСОБА_7 обов'язки: періодично з'являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації; повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання та роботи; не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації.
Запобіжний захід до ОСОБА_7 не застосовувався.
Вирішено питання з речовими доказами, заходами забезпечення кримінального провадження та цивільним позовом потерпілої.
Оскарженим вироком встановлено, що 16 листопада 2022 року приблизно о 22:30, ОСОБА_7 , керуючи технічно справним легковим автомобілем марки «RENAULT KANGOO», реєстраційний номер НОМЕР_1 , здійснював рух по асфальтобетонному сухому дорожньому покриттю по вул. Інглезі в м. Одеса, рухаючись зі сторони вул. Космонавтів у напрямку проспекту Небесної Сотні зі швидкістю 65-70 км/год, чим порушив п.12.4 Правил дорожнього руху України (введені в дію 01.01.2002 року відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 1306 від 10.10.2001), далі «Правила», яким передбачено, що у населених пунктах рух транспортних засобів дозволяється із швидкістю не більше 50 км/год. Проїжджаючи перехрестя вул. Інглезі з вул. Варненською водій ОСОБА_7 був неуважним, за дорожньою обстановкою постійно не слідкував та своєчасно не відреагував на її зміну, чим порушив вимоги п.1.5, п.2.3 б) вказаних Правил, що зобов'язують водія:
п.1.5. «Дії або бездіяльність учасників дорожнього руху та інших осіб не повинні створювати небезпеку чи перешкоду для руху, загрожувати життю або здоров'ю громадян, завдавати матеріальних збитків»;
п.2.3 б) «Для забезпечення безпеки дорожнього руху водій зобов'язаний бути уважним, стежити за дорожньою обстановкою, відповідно реагувати на її зміну, стежити за правильністю розміщення та кріплення вантажу, технічним станом транспортного засобу і не відволікатися від керування цим засобом у дорозі»;
маючи реальну та об'єктивну можливість своєчасно виявити небезпеку для свого подальшого руху у вигляді пішохода ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який перетинав проїзну частину вказаної дороги за перехрестям, зліва направо відносно напрямку руху автомобіля марки «RENAULT KANGOO», реєстраційний номер НОМЕР_1 , наближаючись до його смуги руху, водій ОСОБА_7 , проявляючи кримінальну протиправну недбалість, не вжив належних і своєчасних заходів для зменшення швидкості аж до зупинки транспортного засобу, в результаті чого скоїв наїзд передньою частиною кузову керованого ним автомобіля марки «RENAULT KANGOO», реєстраційний номер НОМЕР_1 , на пішохода ОСОБА_11 , чим порушив вимоги п.п.12.3. вказаних Правил, якими передбачено, що у разі виникнення небезпеки для руху або перешкоди, яку водій об'єктивно спроможний виявити, він повинен негайно вжити заходів для зменшення швидкості аж до зупинки транспортного засобу або безпечного для інших учасників руху об'їзду перешкоди.
Внаслідок дорожньо-транспортної пригоди пішоходу ОСОБА_11 заподіяно наступні тілесні ушкодження, а саме: 1.1 відкрита черепно-лицева травма: багатоуламковий перелом кісток мозкового (склепіння та основи) та лицевого (нижньої щелепи) черепа, крововиливи під м'яку мозкову оболонку (на всьому протязі головного мозку), вогнищеві внутрішньомозкові крововиливи, наявність спинномозкової рідини, забарвленою кров'ю, в слухових проходах (отогемолікворея), садно лобової ділянки; 1.2 закрита травма живота: надрив печінки з крововиливами у черевну порожнину (65 мл рідкої крові); 1.3 травма кінцівок: закритий багатоуламковий перелом правої ліктьової кістки, закритий багатоуламковий перелом обох кісток правої гомілки, багатоуламковий перелом лівої стегнової кістки; садно на тильній поверхні лівої кисті; 1.4 ознаки загального струсу тіла: крововиливи в пухку клітковину вздовж передньої поверхні шийного і грудного відділів хребта, у коренях обох легенів, зв'язковому і підвішуючому апаратах печінки і селезінки.
Смерть ОСОБА_11 настала від отриманої при ДТП вищевказаної поєднаної травми голови, живота та кінцівок.
Допущені водієм ОСОБА_7 порушення вимог п.п.1.5, 2.3 б), 12.3, 12.4 Правил дорожнього руху України знаходяться в прямому причинно-наслідковому зв'язку з виникненням дорожньо-транспортної пригоди та у своїй сукупності призвели до настання суспільно-небезпечних наслідків у вигляді спричинення смерті потерпілого ОСОБА_11 .
Вимоги, наведені в апеляційних скаргах та узагальнення доводів осіб, які їх подали
Не погодившись із зазначеним вироком суду прокурор відділу Одеської обласної прокуратури ОСОБА_6 , потерпіла ОСОБА_10 та її представник - адвокат ОСОБА_9 подали апеляційні скарги.
Прокурор відділу Одеської обласної прокуратури ОСОБА_6 , у своїй апеляційній скарзі, просив оскаржений вирок скасувати та призначити ОСОБА_7 покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки, з позбавленням права керувати транспортним засобом на строк 2 роки.
Доводи апеляційної скарги обґрунтував тим, що призначене ОСОБА_7 покарання не відповідає тяжкості вчиненого злочину та особі обвинуваченого, є явно несправедливим через м'якість. Також вважав, що суд першої інстанції неправильно застосував закон України про кримінальну відповідальність в частині застосування положень ст.75 КК України при призначенні ОСОБА_7 покарання.
Прокурор зазначив, що обвинувачений взагалі не відшкодував завдану потерпілій шкоду, не примирився з потерпілою, що свідчить про відсутність у нього щирого каяття.
Крім того, суд першої інстанції не врахував обставини, вчиненого ОСОБА_12 злочину, внаслідок грубого порушення Правил дорожнього руху України, а саме, що останній рухався із перевищенням швидкості, що призвело до загибелі людини.
Також не була врахована думка потерпілої, яка наполягала на призначенні обвинуваченому реального покарання.
У своїй апеляційній скарзі потерпіла ОСОБА_10 просила оскаржений вирок змінити та призначити ОСОБА_7 покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки. Позовні вимоги за цивільним позовом задовольнити.
Доводи апеляційної скарги обґрунтувала тим, що суд першої інстанції неправильно застосував закон України про кримінальну відповідальність та призначив ОСОБА_7 покарання, що не відповідає ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого. Звільнення обвинуваченого від відбування основного та додаткового покарання не сприятиме досягненню мети покарання. Суд не взяв до уваги тяжкість наслідків у вигляді загибелі людини. Обвинувачений ОСОБА_7 не вибачився перед потерпілою, не пропонував відшкодувати матеріальну та моральну шкоду.
Потерпіла вважає, що щире каяття обвинуваченого носить формальний характер.
Разом з тим, потерпіла зазначила, що вона не відмовлялася від поданого цивільного позову та була введена в оману своїм представником.
Представник потерпілої - адвокат ОСОБА_9 у своїй апеляційній скарзі просив оскаржений вирок скасувати та призначити ОСОБА_7 покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років, з позбавленням права керувати транспортним засобом на строк 3 роки.
Стягнути з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_10 витрати на правову допомогу у розмірі 30 000 гривень.
Доводи апеляційної скарги обґрунтував тим, що обвинувачений взагалі не відшкодував завдану потерпілій шкоду, не примирився з потерпілою, що свідчить про відсутність у нього щирого каяття.
Захисник вважає відсутньою обставину, що пом'якшує покарання обвинуваченого - активне сприяння розкриттю злочину, оскільки ОСОБА_7 навпаки намагався спотворити фактичні обставини та під час досудового розслідування надавав показання, які протирічать доказам, наявним в матеріалах кримінального провадження.
На думку захисника суд безпідставно не розглянув його клопотання про стягнення витрат на правову допомогу.
З цих підстав, адвокат ОСОБА_9 просив апеляційний суд дослідити під час апеляційного розгляду докази:
-аудіозапис пояснень обвинуваченого, його виступ в судових дебатах та останнє слово;
-протокол слідчого експерименту від 22 грудня 2022 року;
-висновок автотехнічної експертизи від 24 січня 2024 року.
Представник приватного акціонерного товариства «Страхова Група «ТАС» надав відзив на апеляційну скаргу потерпілої ОСОБА_10 , в якій просив залишити оскаржений вирок в частині вирішення цивільного позову без змін. Зазначив, що ПАТ «СГ «ТАС» не приймалося рішення про виплату страхового відшкодування з огляду на відсутність звернення позивача із заявою про страхове відшкодування, що свідчить про відсутність факту порушення прав позивача.
Захисник ОСОБА_8 надав пояснення щодо поданих апеляційних скарг, в яких просив залишити оскаржений вирок без змін, а апеляційні скарги без задоволення.
Захисник зазначив, що обвинувачений ОСОБА_7 розкаявся у вчиненому та намагався відшкодувати потерпілій завдану шкоду, що підтверджується поштовими відправленнями на суму 9000 гривень.
Крім того, обвинувачений неодноразово вибачався перед потерпілою та пропонував відшкодувати їй шкоду, однак остання відмовилась.
Позиції учасників апеляційного провадження
В судовому засіданні апеляційного суду прокурор відділу Одеської обласної прокуратури ОСОБА_6 , та представник потерпілої - адвокат ОСОБА_9 підтримали вимоги апеляційних скарг та просили їх задовольнити.
Потерпіла ОСОБА_10 звернулася до апеляційного суду з заявою, в якій просила провести апеляційний розгляд без її участі, підтримала свою апеляційну скаргу та правову позицію свого представника.
Обвинувачений ОСОБА_7 та його захисник ОСОБА_8 заперечували проти задоволення апеляційних скарг прокурора та потерпілої сторони.
Заслухавши суддю-доповідача, учасників апеляційного розгляду, дослідивши матеріали кримінального провадження та доводи наведені в апеляційних скаргах, апеляційний суд дійшов таких висновків.
Мотиви суду апеляційної інстанції
Згідно з вимогами ст.370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК України. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Відповідно до ч.1 ст.404 КПК України суд апеляційної інстанції переглядає рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
Оскільки фактичні обставини вчинення злочину, встановлені судом першої інстанції, а також доведеність вини обвинуваченого ОСОБА_7 та правильність кваліфікації його дій за ч.2 ст.286 КК України, в апеляційних скаргах не оспорюються, апеляційний суд не переглядає оскаржений вирок в цій частині.
Що стосується призначеного судом першої інстанції покарання обвинуваченому ОСОБА_7 , то апеляційний суд частково погоджується з доводами апеляційних скарг прокурора ОСОБА_6 , потерпілої ОСОБА_10 та її представника - адвоката ОСОБА_9 про його невідповідність ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого, а отже неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, яке потягло за собою призначення надто м'якого покарання, а саме в частині незастосування до обвинуваченого додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами.
Відповідно до ст.65 КК України - особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначено покарання необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових кримінальних правопорушень. Виходячи з указаної мети та принципів справедливості і індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного, які підлягають обов'язковому врахуванню. Під час вибору покарання мають значення обставини, які його пом'якшують та обтяжують, відповідно до положень статей 66 та 67 КК України.
Статтею 50 КК України встановлено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень, як засудженими, так і іншими особами.
Відповідно до ст. 414 КПК України, невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.
Відповідно до оскарженого вироку, суд першої інстанції, призначаючи ОСОБА_7 покарання, врахував ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу обвинуваченого, обставини, що пом'якшують покарання, відсутність обставин, які обтяжують покарання.
Так, у якості обставин, які пом'якшують покарання обвинуваченого ОСОБА_7 суд першої інстанції визнав щире каяття та активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення, визнання ним вини.
Щире каяття характеризує суб'єктивне ставлення винного до вчиненого злочину, яке полягає в тому, що він визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася.
Колегія суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду у своїй постанові від 22 березня 2018 року у справі № 759/7784/15-к вказала про те, що розкаяння передбачає, окрім визнання особою факту вчинення злочину, ще й дійсне, відверте, а не уявне визнання своєї провини у вчиненому певному злочині, щирий жаль з приводу цього та осуд своєї поведінки, що насамперед повинно виражатися в намаганні особи відшкодувати завдані злочином збитки, бажанні виправити наслідки вчиненого. Факт щирого каяття особи у вчиненні злочину повинен знайти своє відображення в матеріалах кримінального провадження.
Під час апеляційного перегляду встановлено, що обвинувачений визнав свою вину у вчиненому злочині за обставин встановлених судом першої інстанції, однак під час апеляційного розгляду зазначав, що потерпілий ОСОБА_13 кинувся йому під колеса.
В свою чергу апеляційний суд звертає увагу на те, що обвинувачений ОСОБА_7 не заперечував проти проведення розгляду кримінального провадження у порядку ч.3 ст.349 КПК України, тобто погодися зі встановленими судом першої інстанції фактичними обставинами кримінального провадження, відповідно до яких не встановлено вину потерпілого
ОСОБА_14 цих підстав під час апеляційного розгляду протокольною ухвалою також було відмовлено у задоволенні представника потерпілої - адвоката ОСОБА_9 про повторене дослідження доказів у кримінальному провадженні.
Також, апеляційний суд зазначає, що обвинувачений ОСОБА_7 взагалі не відшкодував завдану потерпілій шкоду.
Враховуючи викладені обставини апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції безпідставно визнав пом'якшуючою обставиною - щире каяття, оскільки така обставина носить лише формальний характер.
Разом з тим, апеляційний суд не приймає до уваги доводи сторони захисту про те, що ОСОБА_7 намагався відшкодувати потерпілій завдану шкоду та відправляв їй грошові кошти поштовим відправленням, проте вони були повернуті обвинуваченому.
З огляду на те, що потерпіла не отримала вказані кошти та у своїй апеляційній скарзі не зазначала про будь-яке відшкодування обвинуваченим завданої їй шкоди, апеляційний суд вважає, що фактично така шкода не була відшкодована.
Активне сприяння розкриттю злочину припускає надання особою органам досудового розслідування будь - якої допомоги у встановленні невідомих їм обставин справи.
З обвинувального акту вбачається, що орган досудового розслідування не визнав обставиною, яка пом'якшує покарання обвинуваченого - активне сприяння розкриттю злочину, що свідчить про те, що ОСОБА_7 не надавав органам досудового розслідування будь - якої допомоги у встановленні невідомих їм обставин справи. Водночас слід зазначити, що у вироку, суд, визнаючи обставиною, що пом'якшує покарання - активне сприяння розкриттю злочину, не зазначив, які саме дії обвинуваченого суд розцінив як активне сприяння розкриттю злочину.
Разом з тим, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, вчиненого ОСОБА_7 , яке є необережним тяжким злочином, особу обвинуваченого, який раніше до кримінальної відповідальності не притягувався, визнання ним вини та відсутність обставин, які обтяжують покарання, апеляційний суд вважає, що призначене ОСОБА_7 покарання у виді позбавлення волі на строк чотири роки, є справедливим, необхідним та достатнім для виправлення ОСОБА_7 , попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень, тобто таке покарання повністю досягне мети його призначення та призведе до позитивних змін в особистості обвинуваченого.
З огляду на викладене, апеляційний суд вважає необґрунтованими доводи апеляційної скарги представника потерпілої адвоката ОСОБА_9 , про необхідність призначення ОСОБА_7 більш суворого покарання, оскільки покарання повинно володіти силою впливу та стримування, що полягає не у жорстокості, а у невідворотності відповідальності, що відповідає вимогам ст.65 КК України.
Разом з тим, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції належним чином не мотивував своє рішення в частині не призначення обвинуваченому ОСОБА_7 додаткового покарання у виді позбавлення права керування транспортними засобами.
Так, суд першої інстанції зазначив про те, що, оскільки ОСОБА_7 на момент вчинення злочину не перебував у стані алкогольного сп'яніння, а тому вважав за можливе не застосовувати до нього додаткове покарання у виді позбавлення права керування транспортними засобами.
Апеляційний суд звертає увагу на те, що санкція ч.2 ст. 286 КК України, у редакції, яка діяла на момент вчинення кримінального правопорушення ОСОБА_7 , з урахуванням конкретних обставин кримінального провадження, надавала можливість суду як призначити додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами, так і не застосовувати таке покарання до особи. Вказане положення закону України про кримінальну відповідальність носило альтернативний характер застосування і не було обов'язковим для суду.
У роз'ясненнях, що містяться у п.21) постанови Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 року №14 (з наступними змінами і доповненнями) «Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті» зазначено, що у кожному випадку призначення покарання за ч.1, 2 ст.286, 287 КК необхідно обговорювати питання про доцільність застосування до винного додаткового покарання позбавлення права керувати транспортними засобами або обіймати посади, пов'язані з відповідальністю за технічний стан чи експлуатацію транспортних засобів відповідно, що також слідує із роз'яснень згаданої постанови Пленуму Верховного Суду України.
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у своїй постанові від 15 лютого 2022 року у справі № 699/434/19 зазначив про те, що ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, у значенні ст.414 КПК України, означає з'ясування судом, насамперед, питання про те, до кримінальних правопорушень якої категорії тяжкості відносить закон (ст. 12 КК України) вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у ст. 12 КК України дається лише видова характеристика ступеня тяжкості кримінального правопорушення, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за кримінальне правопорушення цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.
В свою чергу апеляційний суд вважає, що не призначення обвинуваченому ОСОБА_7 додаткового покарання у виді позбавлення права керування транспортними засобами, свідчить про невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого.
Апеляційний суд погоджується з доводами апеляційних скарг про те, що суд першої інстанції не в повній мірі врахував тяжкість та суспільну небезпеку вчиненого ОСОБА_7 злочину.
Зокрема, суд першої інстанції взагалі не надав оцінки тим обставинам, що ОСОБА_7 , здійснюючи управління джерелом підвищеної небезпеки, допустив грубі порушення вимог Правил дорожнього руху України, що призвело до смерті особи.
Разом з тим, дослідивши оскаржений вирок, апеляційний суд дійшов висновку про те, що суд першої інстанції не в повній мірі врахував характер та мотиви допущених особою порушень правил безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту.
Апеляційний суд вважає, що судом першої інстанції не взяті до уваги відомості про особу обвинуваченого, який, нехтуючи суспільною безпекою, керував автомобілем зі швидкістю , 65-70 км/год, нехтуючи особистою безпекою та безпекою інших учасників руху.
Разом з тим, вважає за необхідне зазначити, що набуття особою права керування транспортними засобами унормовано Положенням про порядок видачі посвідчень водія та допуску громадян до керування транспортними засобами (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 20.05.2009 року № 511). Держава, надаючи це право особі, яка бажає його набути, встановлює перед нею певні умови та зобов'язує їх виконати. Однією з таких умов є обов'язок особи підтвердити свої знання встановлених правил та дотримуватися їх. Виходячи з того, що у національному законодавстві транспортний засіб визнається джерелом підвищеної небезпеки, на водія як особу, яка набула право керування ним, покладається особливий тягар дотримання цих правил.
У рішенні по справі «О'Галлоран та Франціс проти Сполученого Королівства» від 29.06.2007 року, Європейський суд з прав людини постановив, що будь-яка особа, яка володіє чи керує автомобілем, підпадає під дію спеціальних правил, оскільки володіння та використання автомобілів є таким, що потенційно може завдати серйозної шкоди. Ті, хто реалізували своє право володіти автомобілями та їздити на них, тим самим погодились нести певну відповідальність та виконувати додаткові обов'язки у правовому полі.
Враховуючи викладене, апеляційний суд вважає, що призначене обвинуваченому ОСОБА_7 основне покарання у виді позбавлення волі без призначення додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами, не відповідає ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого, що свідчить про неправильне застосування судом першої інстанції закону України про кримінальну відповідальність, внаслідок м'якості.
Апеляційний суд зазначає, що, навіть попри вчинення ОСОБА_7 злочину за необережності, враховуючи тяжкість наслідків у виді смерті потерпілого, відсутні підстави стверджувати, що призначене судом першої інстанції покарання, без призначення додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортним засособом, відповідатиме вимогам статті 65 КК України.
При призначенні додаткового покарання обвинуваченому ОСОБА_7 апеляційний суд враховує, що вчинений обвинуваченим тяжкий злочин є суспільно небезпечним, а мета покарання - це те, чого прагне держава, застосовуючи його, щодо особи, яка вчинила злочин.
Відповідно до ст.ст. 3, 27 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Однією з важливих гарантій здійснення проголошеного статтями 3 і 27 Конституції права людини на життя і здоров'я є беззастережне виконання судами вимог кримінально-процесуального закону щодо забезпечення прав потерпілих від зазначених злочинів.
Відповідно до ст.68 Конституції України кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Відповідно до ст.1 КК України - Кримінальний кодекс України, між іншим, має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина від злочинних посягань, а також запобігання злочинам.
Таким чином, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого ОСОБА_7 злочину, дані про особу обвинуваченого, апеляційний суд, керуючись положеннями ст.ст. 50, 65 КК України, вважає за необхідне призначити ОСОБА_7 додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами на строк два роки.
Разом з тим, за результатами апеляційного розгляду апеляційний суд, визнає обґрунтованими доводи апеляційних скарг про безпідставність застосування судом першої інстанції положень ст.75 КК України при призначенні обвинуваченому ОСОБА_7 покарання.
Положеннями ч.1 ст.409 КПК України передбачені підстави для скасування або зміни судового рішення при розгляді справи в суді апеляційної інстанції, в тому числі і неправильне застосування закону про кримінальну відповідальність.
Згідно зі ст.413 КПК України, неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, що тягне за собою скасування або зміну судового рішення, є зокрема застосування закону, який не підлягає застосуванню.
Відповідно до ч.6 ст.368 КПК України, обираючи і застосовуючи норму закону України про кримінальну відповідальність до суспільно небезпечних діянь при ухваленні вироку, суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Згідно з положеннями частин 5, 6 ст.13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права; висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються судами при застосуванні таких норм права.
Колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду у своїй постанові від 09 жовтня 2018 року у справі № 756/4830/17-к вказала про те, що визначені у ст.65 КК загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.
А дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини, який у своїх рішеннях (зокрема й у справі «Довженко проти України») зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.
Згідно з положеннями ст.75 КК України, якщо суд, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов'язане з корупцією, кримінальне правопорушення, передбачене статтями 403, 405, 407, 408, 429 цього Кодексу, вчинене в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці, порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керували транспортними засобами у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або перебували під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, катування, передбачене частиною третьою статті 127 цього Кодексу, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Вирішуючи питання про застосування до обвинуваченого ст.75 КК України, суд повинен належним чином дослідити та оцінити всі обставини, які мають значення для прийняття рішення, й застосовувати вказаний кримінальний закон лише в тому разі, коли для цього є умови та підстави, про що в судовому рішенні мають бути викладені докладні мотиви.
Колегія суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду у своїй постанові від 12 березня 2019 року у справі № 520/3854/17 вказала про те, що за тих самих даних про особу засудженого та обставин, які пом'якшують покарання, звільнення особи від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК України, є неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність.
На думку апеляційного суду, суд першої інстанції не дотримався зазначених вимог закону, оскільки не надав належну оцінку всім обставинам, які мають значення для звільнення обвинуваченого ОСОБА_7 від відбування покарання на підставі ст.75 КК України, а застосувавши зазначену правову норму, допустив неправильне застосування закону про кримінальну відповідальність, а саме - застосував закон, який не підлягав застосуванню, що призвело до безпідставного звільнення обвинуваченого від відбування покарання.
Апеляційний суд погоджується з доводами апеляційних скарг про те, що суд першої інстанції не в повній мірі врахував тяжкість та суспільну небезпеку вчиненого ОСОБА_7 злочину, в результаті якого настала смерть потерпілого.
У роз'ясненнях, що містяться у п.20) постанови Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 року №14 (з наступними змінами і доповненнями) «Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті» зазначено, що при призначенні покарання за відповідною частиною ст. 286 КК України, суди мають враховувати не тільки наслідки, що настали, а й характер та мотиви допущених особою порушень правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту, її ставлення до цих порушень та поведінку після вчинення злочину, вину інших причетних до нього осіб (пішоходів, водіїв транспортних засобів, працівників, відповідальних за технічний стан і правильну експлуатацію останніх, тощо), а також обставини, які пом'якшують і обтяжують покарання, та особу винного.
Відповідно до оскарженого вироку, суд першої інстанції, призначаючи ОСОБА_7 покарання із застосуванням положень статті 75 КК України врахував, що останній визнав свою вину, розкаявся у вчиненому, фактично сприяв розкриттю злочину, раніше до кримінальної відповідальності не притягувався, висновок органу пробації щодо можливості застосування положень ст. 75 КК України при призначенні ОСОБА_7 покарання.
Апеляційний суд вважає, що судом першої інстанції не в повній мірі взяті до уваги конкретні обставини кримінального провадження та відомості про особу обвинуваченого ОСОБА_7 , дії якого були направлені на грубе порушення правил безпеки дорожнього руху, який, нехтуючи суспільною безпекою, керуючи транспортним засобом - джерелом підвищеної небезпеки, проявляючи протиправну недбалість та злочинну самовпевненість, не вжив належних і своєчасних заходів для зменшення швидкості аж до зупинки транспортного засобу, в результаті чого скоїв наїзд передньою частиною кузову керованого ним автомобіля на пішохода ОСОБА_11 , що призвело до спричинення потерпілому тяжких тілесних ушкоджень, які перебувають в прямому причинно-наслідковому зв'язку з виникненням дорожньо-транспортної пригоди та у своїй сукупності призвели до настання суспільно-небезпечних наслідків у вигляді спричинення смерті потерпілого ОСОБА_11 .
Апеляційний суд зазначає, що ОСОБА_7 , грубо порушуючи Правила дорожнього руху, створив серйозну загрозу життю і здоров'ю його учасників, проявивши байдуже ставлення до життя, здоров'я та безпеки людини, що згідно Конституції України є найвищими соціальними цінностями.
Апеляційний суд звертає особливу увагу на відсутність в обвинуваченого ОСОБА_7 належної посткримінальної поведінки, спрямованої на залагодження своєї провини, оскільки обвинувачений жодним чином не відшкодував завдану потерпілій ОСОБА_10 шкоду, що як наслідок свідчить про відсутність дійового каяття обвинуваченого, яке є важливою складовою щирого каяття, як обставини, що пом'якшує покарання.
Однак, як було встановлено апеляційним судом, щире каяття обвинуваченого носить формальний характер.
При цьому, апеляційний суд зазначає, що ОСОБА_7 мав об'єктивну і реальну можливість припинення загрози безпеці дорожнього руху, створеної власними необережними діями, та недопущення дорожньо-транспортної події, за відсутності перешкод будь-якого характеру.
Проте, ОСОБА_7 жодних заходів, що виключають виникнення та розвиток аварійної ситуації не вжив, чим допустив злочинну самовпевненість, яка призвела до тяжких наслідків.
Апеляційний суд зазначає, що, навіть попри вчинення ОСОБА_7 злочину за необережності, враховуючи обставини вчинення злочину, тяжкість наслідків у вигляді смерті потерпілого, відсутні підстави стверджувати, що обрана судом першої інстанції форма відбування покарання зі звільненням від відбування покарання з випробовуванням в умовах суспільства являється виваженою, справедливою та такою, що відповідатиме вимогам статті 65 КК.
На думку апеляційного суду, звільнення ОСОБА_7 від реального відбування покарання за встановлених обставин не зможе забезпечити реалізацію цілей покарання та негативно вплине на сприйняття суспільством необхідності дотримуватися Правил дорожнього руху та запобігання вчиненню кримінальних правопорушень іншими водіями.
За таких обставин, апеляційний суд вважає, що викладені судом першої інстанції обставини у своїй сукупності не дають підстави для висновку про можливість виправлення обвинуваченого без відбування покарання та його звільнення від відбування основного покарання у виді позбавлення волі з випробуванням.
Враховуючи викладене, висновок суду першої інстанції про можливість виправлення обвинуваченого ОСОБА_7 без відбування покарання та звільнення його від відбування покарання на підставі ст.75 КК України, не ґрунтується на вимогах закону, тому апеляційний суд приходить до висновку про те, що судом першої інстанції застосований закон про кримінальну відповідальність, який не підлягає застосуванню.
Наведені обставини, відповідно до положень п.4 ч.1 ст.409; п.2) ч.1 ст.413;
п.4) ч.1 ст.420 КПК України, є підставами для часткового задоволення апеляційних скарг, скасування оскарженого вироку в частині призначення ОСОБА_7 покарання та ухвалення нового вироку в цій частині.
Також, апеляційний суд вважає обґрунтованими доводи апеляційної скарги представника потерпілої - адвоката ОСОБА_15 про стягнення з обвинуваченого на користь потерпілої витрат на правову допомогу.
Так, з матеріалів кримінального провадження убачається, що адвокат ОСОБА_9 звертався до суду першої інстанції з клопотанням про стягнення з обвинуваченого на користь потерпілої витрат на правову допомогу, у розмірі 30 000 гривень, що підтверджується квитанціями до прибуткового касового ордеру № 57, 38, 186 (т.1, а.с.117-119).
Зі змісту оскарженого вироку убачається, що суд першої інстанції не розглянув клопотання представника потерпілого.
Апеляційний суд зазначає, що відповідно до ч.2 ст.120 КПК України, витрати, пов'язані з оплатою допомоги представника потерпілого, цивільного позивача та цивільного відповідача, які надають правову допомогу за договором, несе відповідно потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач.
Апеляційний суд вважає, що представником потерпілої було документально доведено, понесені витрати на правову допомогу, а саме: надано договір на правову допомогу, додаток до договору, в якому зазначені розмір та порядок сплати гонорару, а також платіжні документи про оплату таких послуг.
Враховуючи викладене, апеляційний суд вважає за необхідне стягнути з обвинуваченого ОСОБА_7 на користь потерпілого ОСОБА_10 витрати на правову допомогу у розмірі 30 000 гривень.
Відносно доводів апеляційної скарги потерпілої ОСОБА_10 про задоволення її цивільного позову, апеляційний суд вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про залишення цивільного позову без розгляду, оскільки в матеріалах кримінального провадження наявна заява представника потерпілої - адвоката ОСОБА_9 про залишення цивільного позову без розгляду (т.1 а.к.п. 123).
Вказана заява під час судового розгляду була підтримана потерпілою ОСОБА_10 , що підтверджується журналом судового засідання (т.1 а.к.п.130).
Разом з тим, доводи потерпілої про те, що вона була введена в оману своїм представником, не підтверджені жодними доказами.
Оскільки на суд апеляційної інстанції покладено повноваження щодо апеляційного перегляду судових рішень суду першої інстанції, а стосовно цивільного позову суд першої інстанції рішення по суті не приймав, і вирішив залишити цивільний позов без розгляду, апеляційний суд приходить до висновку про необхідність залишення цивільного позову без розгляду, що дає можливість потерпілій звернутись з таким позовом до суду в порядку цивільного судочинства.
З метою забезпечення виконання даного вироку апеляційний суд вважає за необхідне затримати ОСОБА_7 в залі суду, взяти його під варту і доставити до ДУ «Одеський слідчий ізолятор».
Керуючись статтями 370, 372, 404, 405, 407, 409, 413, 414, 418, 420, 532, 615 КПК України, апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу прокурора відділу Одеської обласної прокуратури ОСОБА_6 - задовольнити.
Апеляційні скарги потерпілої ОСОБА_10 та представника потерпілої - адвоката ОСОБА_9 - задовольнити частково.
Вирок Київського районного суду м. Одеси від 14 червня 2023 року, яким ОСОБА_7 визнаний винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.286 КК України - скасувати в частині призначення покарання.
Ухвалити в цій частині новий вирок, яким призначити ОСОБА_7 покарання за ч.2 ст.286 КК України у виді позбавлення волі на строк чотири роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк два роки.
Стягнути з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_10 витрати на правову допомогу у розмірі 30 000 гривень.
В іншій частині оскаржений вирок залишити без змін.
Затримати ОСОБА_7 в залі Одеського апеляційного суду та доставити в ДУ «Одеський слідчий ізолятор» для відбування призначеного покарання.
Строк покарання ОСОБА_7 обчислювати з моменту набрання вироком законної сили, а саме - з 14 березня 2024 року.
Вирок апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржений в касаційному порядку до Верховного Суду протягом трьох місяців з моменту його проголошення.
Копія вироку негайно після його проголошення вручається засудженому та прокурору, інші учасники судового провадження мають право отримати її в суді.
Копія вироку не пізніше наступного дня після ухвалення надсилається учасникам судового провадження, які не були присутні в судовому засіданні.
Судді Одеського апеляційного суду:
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4